Непомічені роковини, або Двадцять років без Ілліча
Понеділок, 11 листопада 2002, 13:11
Ці роковини не викликали уваги ЗМІ. Тому мало хто й згадав, що 20 років тому "весь радянський народ, усе прогресивне людство спіткала тяжка втрата - помер вірний продовжувач справи В.І.Леніна, Генеральний секретар Політбюро ЦК КПРС, Голова Президії Верховної Ради СРСР Леонід Ілліч Брєжнєв". Саме ці слова разом із величезними портретами в чорній траурній рамці вмістили тоді всі газети колишньої "однієї шостої" - від багатомільйонної "Правди" й до останньої багатотиражки. Вони прозвучали всіма мовами "багатонаціональної соціалістичної Батьківщини": від "великої російської" - аж до екзотичної чукотської до не менш екзотичної їдиш (нею ще видавався "орган обкому та облвиконкому Єврейської АО" "Біробіджанер штерн").
Вісімнадцять років правління "Ілліча другого" стали епохою. В ній було всякого - і вторгнення до Чехословаччини й Афганістану, й "розрядка" та "мирне співробітництво" (без відмови від "ідеологічного змагання систем"), і підписання Гельсінських домовленостей, і запроторювання до таборів тих одинаків-відчайдухів, які на практиці намагалися втілювати в життя на теренах СРСР результати тих-таки домовленостей. І, звичайно ж, "величезні трудові успіхи" - БАМ, Саяно-Шушенська ГЕС, Чорнобильська АЕС (далі за списком), які робили життя радянських людей ще кращим, ще заможнішим...
Останні роки урядування вже остаточно підупалого на силі після кількох інфарктів-інсультів генсека пізніше охрестили "застоєм". "Весь радянський народ" удень завзято аплодував, коли престарілому вождеві престарілого Політбюро вішали на груди чергову "Золоту Зірку Героя", і ретельно вивчав "Цілину" із "Малою землею".
Ввечері той самий "радянський народ" по кухнях обурювався маразмом свого існування, нарікав на нескінченні черги й дефіцити, переповідав незліченні анекдоти про "Ілліча", й тужив: чи то за "неспотвореними ленінськими нормами", чи то за "сильною рукою Сталіна", чи то (подумати страшно!) за "соціалізмом із людським обличчям".
І водночас (ніде правди діти) він, цей "радянський народ" (в особі численної інтелігенції та ІТРівців) жив напруженим інтелектуальним життям (книги належали до найгостріших дефіцитів, майже нарівні з автами й житлом!), продукував справді вартісні речі не лише в науці (імперія, навіть підупала, потребувала сучасної зброї), але й в культурі (ми були "попереду планети всієї" не лише в "царині балету"). А з яким захватом ці інтелігенти дивилися на екранах телевізорів, як Євгеній Леонов, граючи маразматичного короля в "Звичайному чуді", відверто пародіював недолугого генсека!
Словом, доба не подобалася майже нікому з тих, хто в ній жив (і був наділений елементарною здатністю думати). Але її сприймали майже як неминуче зло. І мало хто готовий був приєднатися до тієї "жменьки, малюсінької щопти" (Стус) відважних, які наважилися кинути відвертий виклик Системі...
Більше того, коли доба нарешті урвалася, коли після чергової "Річниці Жовтневої революції" лікарі проґавили час і не встигли вкотре реанімувати "головного пацієнта СРСР", багато хто був розгублений: а чи не прийде на місце відносно тихого, майже добродушного й сентиментального Брежнєва новий Сталін (тим більше, що перші кроки Андропова робили ці побоювання аж ніяк не безпідставними)?
А потім було все, що було. І "п’ятирічка за чотири генеральні секретарі", і молодий привабливий Горбачов, який здавалося, ось-ось втілить у життя крамольну мрію про "соціалізм із людським обличчям", і гірке прозріння мільйонів: "соціалізм по-більшовицьки" й "людське обличчя" - очевидно, речі непоєднувані. І стрімке, але закономірне пробудження тих сотень національностей, яким раніше належало покірно злитися в "новій історичній спільноті - радянському народові" з єдиною "радянською" (сиріч - російською) мовою. І розвал останньої у світі багатонаціональної імперії (якого досі дехто не приймає - й не лише на емоційному рівні). І швидка дискредитація надій, які 92% українців покладали 1991 року на створення власної незалежної держави.
Стариган Гегель учив нас: історія повторюється двічі, причому вдруге - у вигляді фарсу. Сьогоднішнє українське суспільство має багато рис "зрілого застою": такий самий "колоритний" авторитарний керманич з майже "брежнєвською" недорікуватістю, така сама армія офіційних блюдолизів, готових прославляти його всіма доступними засобами - від ТБ й до люксусових фотоальбомів.
І таке саме невдоволення абсолютної більшості, каналізоване хіба не в анекдоти, а в публічні акції протесту (все ж таки за 20 років рівень демократії в нас ой як зріс!) І таке саме глухе побоювання тієї ж більшості: а що буде після неминучого (і, очевидно, недалекого) "кінця епохи"? Чи не стане ще гірше? Чи не прийде до керма хтось іще одіозніший, іще захланніший?
Адже 18 років правління Брежнєва (разом із попередніми десятиліттями Хрущова, Сталіна, Леніна) привчили людей до думки: "від нас нічого не залежить". І ця спадщина доби "зрілого застою" досі тяжіє над усіма нами.
Вісімнадцять років правління "Ілліча другого" стали епохою. В ній було всякого - і вторгнення до Чехословаччини й Афганістану, й "розрядка" та "мирне співробітництво" (без відмови від "ідеологічного змагання систем"), і підписання Гельсінських домовленостей, і запроторювання до таборів тих одинаків-відчайдухів, які на практиці намагалися втілювати в життя на теренах СРСР результати тих-таки домовленостей. І, звичайно ж, "величезні трудові успіхи" - БАМ, Саяно-Шушенська ГЕС, Чорнобильська АЕС (далі за списком), які робили життя радянських людей ще кращим, ще заможнішим...
Останні роки урядування вже остаточно підупалого на силі після кількох інфарктів-інсультів генсека пізніше охрестили "застоєм". "Весь радянський народ" удень завзято аплодував, коли престарілому вождеві престарілого Політбюро вішали на груди чергову "Золоту Зірку Героя", і ретельно вивчав "Цілину" із "Малою землею".
Ввечері той самий "радянський народ" по кухнях обурювався маразмом свого існування, нарікав на нескінченні черги й дефіцити, переповідав незліченні анекдоти про "Ілліча", й тужив: чи то за "неспотвореними ленінськими нормами", чи то за "сильною рукою Сталіна", чи то (подумати страшно!) за "соціалізмом із людським обличчям".
І водночас (ніде правди діти) він, цей "радянський народ" (в особі численної інтелігенції та ІТРівців) жив напруженим інтелектуальним життям (книги належали до найгостріших дефіцитів, майже нарівні з автами й житлом!), продукував справді вартісні речі не лише в науці (імперія, навіть підупала, потребувала сучасної зброї), але й в культурі (ми були "попереду планети всієї" не лише в "царині балету"). А з яким захватом ці інтелігенти дивилися на екранах телевізорів, як Євгеній Леонов, граючи маразматичного короля в "Звичайному чуді", відверто пародіював недолугого генсека!
Словом, доба не подобалася майже нікому з тих, хто в ній жив (і був наділений елементарною здатністю думати). Але її сприймали майже як неминуче зло. І мало хто готовий був приєднатися до тієї "жменьки, малюсінької щопти" (Стус) відважних, які наважилися кинути відвертий виклик Системі...
Більше того, коли доба нарешті урвалася, коли після чергової "Річниці Жовтневої революції" лікарі проґавили час і не встигли вкотре реанімувати "головного пацієнта СРСР", багато хто був розгублений: а чи не прийде на місце відносно тихого, майже добродушного й сентиментального Брежнєва новий Сталін (тим більше, що перші кроки Андропова робили ці побоювання аж ніяк не безпідставними)?
А потім було все, що було. І "п’ятирічка за чотири генеральні секретарі", і молодий привабливий Горбачов, який здавалося, ось-ось втілить у життя крамольну мрію про "соціалізм із людським обличчям", і гірке прозріння мільйонів: "соціалізм по-більшовицьки" й "людське обличчя" - очевидно, речі непоєднувані. І стрімке, але закономірне пробудження тих сотень національностей, яким раніше належало покірно злитися в "новій історичній спільноті - радянському народові" з єдиною "радянською" (сиріч - російською) мовою. І розвал останньої у світі багатонаціональної імперії (якого досі дехто не приймає - й не лише на емоційному рівні). І швидка дискредитація надій, які 92% українців покладали 1991 року на створення власної незалежної держави.
Стариган Гегель учив нас: історія повторюється двічі, причому вдруге - у вигляді фарсу. Сьогоднішнє українське суспільство має багато рис "зрілого застою": такий самий "колоритний" авторитарний керманич з майже "брежнєвською" недорікуватістю, така сама армія офіційних блюдолизів, готових прославляти його всіма доступними засобами - від ТБ й до люксусових фотоальбомів.
І таке саме невдоволення абсолютної більшості, каналізоване хіба не в анекдоти, а в публічні акції протесту (все ж таки за 20 років рівень демократії в нас ой як зріс!) І таке саме глухе побоювання тієї ж більшості: а що буде після неминучого (і, очевидно, недалекого) "кінця епохи"? Чи не стане ще гірше? Чи не прийде до керма хтось іще одіозніший, іще захланніший?
Адже 18 років правління Брежнєва (разом із попередніми десятиліттями Хрущова, Сталіна, Леніна) привчили людей до думки: "від нас нічого не залежить". І ця спадщина доби "зрілого застою" досі тяжіє над усіма нами.
