Тихий кінець великого життя

Це вже вдруге: переглядаючи електронну базу даних друзів і колег з метою запрошення на який черговий захід, раптом відчуваєш різкий щем в грудях. Це вже було два роки тому, коли між інших прізвищ, посад та адрес наткнувся: "Георгій Гонгадзе"… Сьогодні знову: "Сергій Набока". Різонуло ще гостріше ніж той суботній ранковий дзвінок, що вириваючи з напівсонного забуття, приніс звістку – "Набока помер". І натискаючи на клавіатурі "Delete", усвідомлюєш, що зник не просто рядок в "екселівський" базі. Відійшла, ні, не епоха, а просто певний проміжок твого життя, довжиною десь так в десяток років. Як зараз виявляється, не найгірших років.

…Він запросто міг бути моїм батьком, але від першої миті знайомства були на "ти". Його навіть рідко хто називав Сергієм: Набока і все. Не будучи надто близькими, все ж бачилися якусь сотню разів. І за ці два дні пригадалося майже все до найменших подробить: в якій компанії, про що говорили, що їли й пили, які пісні співали. Все було таким яскравим і чітким, що навіть в повітрі зависав запах диму вишневого тютюну, хмара якого його зазвичай супроводжувала. І це на тлі десятків невиразних суб'єктів, які проходять через твоє життя, а потім ледь пригадаєш як звали.

Ще десь так в 99-му, записуючи з ним інтерв'ю для однієї регіональної газети, виніс в заголовок вислів: "Останні кілька років я більше спостерігач, ніж діяч". Це при тому, що він працював тоді на телебаченні, радіо, дописував в кілька газет, керував агенцією. Але Набока був дійсно спостерігачем. Це підтвердить будь-хто з тих, хто хоч раз бачив іронічний погляд за скельцями його окулярів та лукаву, невловиму посмішку людини, яка знає про цей світ майже все. Але він був не лише спостерігачем, він був ще й в'їдливим коментатором усього того жахливого вертепу, на який перетворилася наша країна в останні кілька років.

В якийсь момент починаю ловити себе на тому, що все дедалі частіше пишу некрологи, ніж панегірики і здравниці. Очевидно це природно. Але від того не менш боляче. Навіть більше, бо твоїх друзів вбиває система. Вона може поставити посеред дороги КАМАЗ, може вивезти в ліс, а може довгі роки бацилою сидіти в організмі, знищуючи зсередини, поволі, але впевнено. Коли не стало Чорновола і Гії хотілося кричати, протестувати, боротися, зрештою, мститися… Коли пішов Набока захотілося просто сісти, згадати, подумати. Мабуть, саме так помирають мудреці…