Україна: випробування соборністю

Середа, 22 січня 2003, 10:43
День 22 січня посів почесне місце в нашому календарі. Сьогодні навіть школярі знають (чи, принаймні, повинні знати): цього дня 1919 року в Києві було проголошено акт об'єднання Української Народної Республіки та Західно-Української Народної Республіки в єдину соборну Україну. Дві гілки українського народу, наддніпрянська й наддністрянська, роз'єднані упродовж століть із волі чужоземних завойовників, власною волею з'єдналися, нарешті, воєдино.

На відзначення цієї дати понад мільйон українців тринадцять років тому вишикували живий ланцюг від Івано-Франківська (саме в Станіславі Національна рада ЗУНР ухвалила рішення про возз'єднання) - через Львів - і до Києва. Того дня я був по справжньому щасливий. І не лише я - бо море синьо-жовтих знамен, надія в очах тисяч людей, які вийшли на вулиці, переконували: ми відроджуємося. Скоро все буде гаразд.

Менш як за два роки потому Україна справді стала незалежною. Союз розвалився, наче картковий будиночок. А ще за рік ті українські патріоти, які прийшли вшанувати вікопомну дату вже у своїй (враженій скаженою інфляцією й першими корупційними скандалами) державі, не змогли заповнити й невеликої частини Софіївського майдану між пам'ятником Богдану й муром Софії...

Але ж так було не лише в недавній історії. Бо й акт 22 січня 1919 року лишався радше символом, який так і не набув реального втілення. Адже всього за два тижні, 5 лютого, уряд УНР змушений був залишити столицю, рятуючись від більшовицької навали, а територія держави фактично скоротилася до Поділля, декількох повітів Волині, частини Станіславівщини й Тернопілля... І в цій клаптиковій державі старий кордон по Збручу далі охоронявся вояками УГА - бо проводові "Західної області УНР" уряд у Вінниці, а згодом - у Кам'янці-Подільському здавався аж надто "лівим"...

Фінал відомий: у листопаді 1919-го залишки УГА влилися до "Збройних сил півдня Росії" Антона Денікіна, а 22 квітня 1920 року Петлюра змушений був підписати з Пілсудським договір, який залишав за Польщею не лише Галичину, але й західну Волинь. Соборність України (радянської!) реально утвердив лише кривавий сталінський "золотий вересень" 1939-го...

І все ж іноді Символ важить більше за реальну подію. Саме акт 22 січня дає нам підставу говорити: соборну Україну творили таки самі українці, а не таємна домовленість Молотова з Рібентропом.

Перші роки нашої незалежності соборність України висіла здається, на волосині. Облради на власний розсуд проголошували регіональні референдуми про мову, автономію, "особливі зони". Кримський парламент заявляв про "договірні стосунки" із Києвом. Верховна Рада РФ під головуванням Хасбулатова ухвалювала рішення про "російський статус Севастополя". Натомість сьогодні, здається, ми маємо підстави для втіхи - в минуле відійшла загроза "новоросійського", "донецького", ба навіть кримського сепаратизму.

Але, на жаль, це сталося зовсім не тому, що беззастережно перемогла українська ідея (у її національно-демократичному тлумаченні). Просто кучмівське "Государство Украина" розвіяло страхи тих регіональних еліт Сходу й Півдня, які боялися демократизації, європеїзації, українізації. Зрозумівши, що їхнього усталеного способу життя й одержання зиску ніхто не порушить, "донецькі" із "одеськими" зробилися переконаними "державниками", які вже ніколи не відродять гасла своєї "Артемівської республіки" чи "Новоросії". Але натомість преса - від інтелектуальних часописів до "жовтих" газет - обговорює перспективи сепаратизму галицького...

Ця зовні абсурдна ідея має безумовно позаукраїнське коріння. Але посіяне чужими політтехнологами насіння впало на вдячний ґрунт - дехто з "патріотів" справді переймається запитанням: а чого це Львів повинен перестати бути українським через те, що українським так і не зміг стати Київ? І млявість українських політиків зі столиці в справі захисту своєї мови, церкви, національної гідності лише посилює спокусу розв'язати це питання на найпростіший спосіб: знову встановивши кордон по Збручу.

Можливо, це приваблює когось у Європі й Америці: невелику, але стратегічно важливу Галичину "цивілізувати" й контролювати простіше, аніж величезну (за мірками ЄС) наскрізь корумповану й погано прогнозовану Україну. І вже напевно зовсім не проти цього Москва: адже тоді можна буде інкорпорувати "велику Україну" (дехто скаже - "Малоросію"), вже не переймаючись "націоналістами-галичанами"...

Звичайно, ніхто не передрікає нового розколу України вже завтра. Але геостратегічні проекти, розраховані на тривалу перспективу, тим і небезпечні, що за ними стоять сили, значно потужніші від сьогоднішнього дискредитованого й ізольованого на міжнародній арені київського режиму, перейнятого виключно власним самозбереженням.

Отже, Україна все ще проходить випробування своєю соборністю. 22 січня знову прозвучать правильні слова про необхідність національної єдності, про історичне значення події, яка відбулася 84 роки тому. Але тільки реальне єднання державницької, модерної, орієнтованої на Європу "центро-правиці", в якій знайдеться місце і Вікторові Ющенку, і Юлії Тимошенко, може обіцяти нам цивілізовану, сприйняту за безумовну цінність самими громадянами України соборність.

Інакше ми приречені в кращому разі на "соборність" кучмівську, що спирається на вертикаль губернаторів, податківців, оплачуваних журналістів та оспіваних Сашком Ірванцем "сержантів петренків". А в гіршому - ризикуємо втратити колись навіть цей "Кучменістан" з його атрибутами української (все ж таки) державності.



powered by lun.ua