Щі проти борщів. Ще раз про дружбу народів

П'ятниця, 24 січня 2003, 17:55
Урочисте відкриття Року Сполучених Штатів Америки в Україні я собі уявляю так. На сцені Палацу "Україна" президенти двох держав та їхні дружини, вбрані в елегантні ковбойські капелюшки, виголошують коротенькі вітальні спічі обома братніми мовами. Джордж Буш вдячно приймає хліб-сіль та кока-колу.

Маленька донецька зірочка Ассоль виспівує мелодії Дженіс Джоплін, Колін Пауелл розчулено гладить її по голівці і нагороджує сувенірним гамбургером несподівано виниклого з-за куліс Поплавського. Концерт майстрів мистецтв та самодіяльних колективів штату Небраска час від часу переривається радісними оголошеннями.

Наприклад, про перемогу скульптора Куща у тендері на зведення погруддя матері-України в одному зі сквериків Манхеттена, чи про залучення Віктора Януковича до виголошення в Гуантанамо циклу лекцій на тему "Пенітенціарні системи України та США: досвід, сучасність, перспективи".

Або - повідомленнями про обмін культурними цінностями, зокрема, про акт перевезення спіднички Брітні Спірс з Клівлендського музею рок-н-ролу для демонстрації на шкільних дискотеках Житомира. Присутні шалено аплодують. Чути гуркіт з вулиці, де триває військовий парад за участі "Кольчуг", рясно прикрашених вишиваними американськими прапорцями.

Спеціальні гості урочистостей - Девід Коперфілд та Олександр Кузьмук. Коперфілд намагається зробити невидимим "Боїнг-747", але Кузьмук, за старою звичкою, вмить збиває літак з рогатки, чим дещо псує атмосферу свята. Сюжети, відзняті на церемонії фахівцями ТРК "Альтернатива", передаються для обов"язкової трансляції на всіх телеканалах Сполучених Штатів. Відкритість. Дружба. Завіса...

А чому ні? Чому Рік Росії в Україні, який відкривається за дещо менш кумедним сценарієм, - реальність, а Рік США в Україні - утопія? До речі, коли ми знову ввійдемо до складу Росії чи якогось її союзу, Америка знову, як і в часи СРСР, стане нашим великим сусідом, чи не так?

Чому надворі - не Рік Польщі, Німеччини, Грузії, адже, як міг би сказати один колоритний посол, вони теж "приличные страны и вполне дружественные"? Зрештою, чому не просто рік, без знавіснілої географії? Туркменістан, між іншим, оголосив 2003-ій Роком матері Сапармурата Ніязова (і це не жарт, для пересвідчення в чому відсилаю вас до УНІАН та інших агенцій). Ви знаєте, як звати маму Володимира Путіна?.. Я теж не знаю. Поки що.

Хотілося, аби хтось із достойників управління стратегічних ініціатив адміністрації президента роз'яснив нам, що реально дає вшанування Росії окремим її "іменним" роком, окрім можливості насолодитися концертом ложечників, не виїжджаючи на вихідні в Рязанську обласну філармонію.

Готова також розширити свою духовно-культурну обмеженість за рахунок путнього розтлумачення з цих же джерел, чому цьогоріч у Донецьку планують встановити пам"ятник Йосипові Кобзону, принаймні чому - ще за життя. Розумію, що коли чуттєву пісню "Гей, славяне, москвичи и киевляне, нам ли с вами родину делить" виконує шановний пан Йосип, у виборців східних регіонів медики спостерігають надвисоке виділення різноманітних гормонів, але все-таки - чому пам"ятник, скажімо, не донеччанину Бубці, адже й він починав стрибати за часів СРСР, тож виходить - на благо обох братніх народів.

Хотілося б також потрапити в засіки цієї пропагандистської кампанії, поблукати там, пороззиратися навкруг, чи щось залишилося від минулого Року України в Росії, крім недбало кинутої бас-балалайки та шароварів, просяклих потом найкращих гопачників нашої Вітчизни? Бо за моїми підрахунками, які я ретельно вела впродовж минулого року як кмітливий громадянин і просто журналіст, у засіках українсько-російської дружби - лише, говорячи новомодним політичним арго, один порожняк. Порахуймо.

Договір про кордон не підписано, кордон не демарковано, битви навколо Азова та Керченської протоки тривають, хоч стають дедалі більш млявими з українського боку, а нашу суверенну кільку російський мужик з Приморсько-Ахтарська виловлює так само безсовісно, як і до підписання вікопомного Договору про дружбу та співробітництво, але це так - деталі, "за рибу гроші".

Ходімо далі. Угоду про вільну торгівлю не підписано, продавати труби, цукор і прокат нашому виробнику легше не стало, позаяк система російських торгових вилучень і квот не пом"якшала навіть після блискучих гастролей театру ім..Франка по найвіддаленіших куточках Росії. Українські заробітчани в Москві не почуваються захищеніше, і Росія не заявила про намір нарешті виплатити пенсії нашим нафтовикам, які за СРСР "вкалували" на Півночі.

Росія впродовж минулого року намагалася поновити переговори про продовження базування своїх військових баз у Криму. І нарешті - впродовж минулого року в Росії не було відкрито жодної додаткової української школи для майже п"яти мільйонів етнічних українців, яких, за неофіційними даними, в цій країні насправді десь удвічі більше. Досить? Чи продовжувати, нагадавши, наприклад, про таємний хід фішки під час утворення газотранспортного консорціуму?

А Мінекономіки України, яке, вочевидь, краще за мене володіє ситуацією в згаданих засіках українсько-російської дружби, констатувало вперше за останні роки зниження товарообігу між двома державами: з 10,7 млрд. доларів у 2001-ому до 8,5 мільярда - у минулому. Близькість, як видно, не пішла нам на користь. Рік України в Росії не став у реаліях міждержавних взаємин чимось значущішим, аніж рік дивного діалогу між вишиванкою і кокошником, захоплюючою миттєвістю єднання вареника і расстєгая на банкетах з нагоди робочих візитів нашого президента до Москви.

Вештаючись по темних спорожнілих засіках, я нещодавно угледіла папірці з результатами дивних соціологічних досліджень, вони валялися прямо під ногами, наче навмисно підкинуті якимось маловідомим "Українським демократичним колом". Опитування ці свідчать: 64 відсотки українців позитивно ставляться до входження України під протекторат Росії після підписання в 1654 році Переяславської угоди. 64 відсотка! І це діти або онуки голодоморів, принизливих русифікацій, висилок, та просто страшних злиднів?! Авжеж, хто ж іще...

Народ мій ніколи не позбудеться мазохізму, а повстати може хіба що, коли почує наказ схрестити щі і борщі - це єдине, що може увірвати йому терпець, адже це буде втручання у надто інтимні справи, руйнування хімічної формули і генетичного коду нації.

Чомусь здається, що президент Кучма належить до тих 64 відсотків, ну хоча б за мовною ознакою. Мова - звісно, сентимент, а не аргумент, утім ментально вельми значущий. Аби трохи підправити ситуацію, я вирішила піти на курси французької й оголосила Леонідові Даниловичу творче змагання: хто швидше оволодіє мовою, він - українською, чи я - французькою. Напевно, це не зовсім чесно, адже я вже три місяці, як стартувала з французькою, президент же про наше творче змагання дізнається тільки сьогодні, завдяки цій скромній статті.

Утім, він має солідну фору, позаяк українською силкується говорити вже років з десять (це не враховуючи босоногого дитинства в українському селі Чайкіно). Поки що Леонід Данилович мене суттєво випереджає в мовних перегонах, але що втішає - акцент у нас обох просто таки жахливий. Та маємо час. Адже, сподіваюся, наступний рік влада здогадається оголосити Роком України в Україні, відтак з"являться офіційні підстави у вітчизняного істеблішменту повправлятися бодай у вдосконаленні своєї української.



powered by lun.ua