Програмне дзеркало країни
П'ятниця, 18 квітня 2003, 14:41
Бізнес-план, який ніхто не збирається втілювати в життя
Відгриміли чергові дебати, що збіглися в часі з річним посланням президента до парламенту "Про внутрішній і зовнішній стан України в 2002 році" і програмою діяльності уряду "Відкритість, дієвість, результативність". Головна цінність таких програм не в якості декількох десятків чи сот списаних сторінок, а у виконанні тих норм, про які політик говорить із високої трибуни. І з цим у них традиційні проблеми.
Якщо провести паралель із бізнесом (а багато вітчизняних нардепів та урядових чиновників саме так і розглядають держслужбу), то "програми розвитку" являють собою бізнес-план розвитку країни на рік.
Якщо говорити про бізнес, то складно уявити собі ситуацію, коли менеджмент компанії надає акціонерам програму дій, а потім починає займатися зовсім іншими речами. Тому зовсім закономірно виникає питання - чому ж колишні бізнесмени починають поводитись саме так, приходячи масово у владу?
Далі, про бізнес і про політику. Дивно, наприклад, чути заяви про прозорість влади, про розвиток бізнесу від людей з регіону, де навіть відкриття банківського відділення "чужого" банку вимагає узгодження з губернатором і представниками регіональної "бізнес еліти". Нещирість влади і є відповіддю на питання політтехнологів і авторів українського плагіату програми "Однако" - чому ніхто не любить українську владу. Як можна поважати людей, що не вірять у те, що вони говорять (точніше - ретранслюють) із високих трибун? Причому, те, що вони не вірять у те, що нам говорять, помітно неозброєним оком.
Утім, ми далекі від твердження того, що уряд (чи його частина) не розуміє всього абсурду речей, що відбуваються. Ми вважаємо, що якраз вони, розуміють. І в той же час, ми припускаємо, що робити вони нічого не будуть. Чому не будуть? Або побоюються, або ж не хочуть, або не вміють. Саме страх перед активними діями (не тому що хтось буде проти, а просто через "інституційну" пам'ять радянських часів, коли ініціатива каралася) був головним гальмом розвитку країни. Спокійна бездіяльність, "болото" з нескінченними урочистими засіданнями і звітами про рекордні надої молока й ріст ВВП, що збурюване лише "середкорпоративними" скандалами, - нинішня модель влади та економіки, від якої, схоже, і не збирається (чи не може) піти уряд нинішньої каденції.
Але бездіяльність тільки погіршує ситуацію (не для уряду, йому саме добре - можна протягти ще кілька зайвих місяців у безконфліктному середовищі) для економіки та країни. Вакуум фактичного безвладдя й бездіяльності заповнюється ставлениками вітчизняних ФПГ, що перетворили більшість міністерств у корпоративні філії. І це вже не лобізм, а просто приватизація влади. У результаті уряд займається не стратегічними питаннями, а ручним щоденним управлінням економікою, намагаючись хоч якось звести протилежні інтереси.
Не потрібно бути крутим аналітиком, щоб побачити, що з кожним роком влада усе більше втрачає можливість піднятися над цією суєтою та оцінити перспективи країни. Проблема цього "замкнутого кола" збільшується тим, що навіть якщо окремі представники еліти і розуміють безвихідь нинішньої моделі "капіталізму друзів", вони нічого не можуть змінити: елементарні дії щодо наведення порядку, спрямовані на загальнодержавний, а не приватний інтерес, тонуть у власній тяганині.
Якщо звернутися безпосередньо до двох програмних документів, які влада представила нам минулого тижня (йдеться про програму уряду й послання президента парламенту), то змушені відзначити, що вони рясніють тактичними, але не СТРАТЕГІЧНИМИ діями. Адже функції центральної влади полягають не в погашенні боргів по зарплаті чи знятті санкцій FATF (це питання професійності навіть не другої, а третьої ланки уряду), а в знаходженні рішень більш глобальних проблем.
Саме центральна влада повинна дати чіткі відповіді на питання яку модель економічного розвитку обирає країна. Чи будемо ми дотримуватися "європейського" вектору чи приєднаємося до чергового східного економічного співтовариства. Ми рухаємося до англосаксонської моделі економіки чи до європейського патерналістського капіталізму? Чи може країна буде й надалі йти по східній моделі "чеболізації" країни, апробованої у Кореї та Росії? Отож лихо України в тім, що у владі (і, схоже, в опозиції) навіть ніхто не замислюється над цими питаннями. Єдине, що хвилює сьогодні українську еліту, хто буде президентом і що за це буде іншим. Та й, мабуть, усе...
За рамками "квітневих тез" президента й прем'єра залишилася інституціональна реформа. І це також симптоматично. Але ж досягнення тактичної мети (довіра людей до фінансової системи, зменшення регулювання в економіці, ріст інвестицій) можливі тільки через створення державних інститутів - незалежної судової системи, прозорої системи антимонопольного контролю, банківського нагляду і податкової системи, не говорячи вже про право приватної власності. Не адресну допомогу потрібно збільшувати сільському господарству. Селу українському потрібний конкурентний ринок закупівлі сільгосппродукції.
Та й приватизацію потрібно розглядати не тільки як спосіб наповнення бюджету, але і як механізм пошуку ефективного власника. Але хіба аукціон не веде до такої системи – адже новий власник ризикує грошима і чималими. Проте владі не до аукціонів. За "інноваційною" схемою (про яку багато говориться в урядовій програмі) вирішувати результат приватизації буде усього кілька людей, офіційна зарплата яких близько 300 у.о. Та й приклади написання конкурсів під "замовника" - на поверхні.
Тому чи не краще відразу сказати росіянам і "західним" компаніям, що не варто їм вплутуватися в приватизацію в Україні? А заяви про "зміну" фіскального пріоритету в приватизації напередодні продажу найбільших держкомпаній - "Укртелекому", "Укрнафти", у перспективі - "Нафтогазу України" і "Укрзалізниці" - в українських реаліях сприймається більш ніж однозначно. І це тільки один епізод із життя напівдержавної корпорації під вивіскою "Україна".
Ще один із центральних постулатів "квітневих тез" президента й уряду - "інвестиційно-інноваційна" модель економіки. Перше питання, що виникає побачивши цей "перл" - а де ви бачили економіку без інвестицій? Модель інноваційної економіки, озвучена президентом, звичайно, приваблива - але потрібно тверезо поглянути на речі, для чого бажано просто пройтися по вітчизняним НДІ. І для тих, хто не зрозумів, стане остаточно зрозуміло - Україна вже давно не виступає суб'єктом у цьому питанні.
Місце країни в міжнародному розподілі праці визначається вже не політикою країни (час пішов, добродії), а її людськими й матеріальними ресурсами. І сьогодні спеціалізація України (як це не сумно визнавати) - сировинний ресурс "інноваційних" економік, яких у світі всього лише три чи чотири.
Говорити про конкуренцію в інноваціях зі США, м'яко кажучи, наївно. А от правильно використовувати нинішні переваги і скромний інтелектуальний потенціал управління економікою - завдання №1 влади і її майбутніх економічних стратегів (а не спічрайтерів, що збираються один раз на рік, щоб написати чергове послання президента).
Ризикнемо припустити, що нинішні, так звані дебати навколо "програм" не справлять якогось реального впливу на економіку країни чи методи роботи органів влади. Варто нагадати, що термін, який відведений країні на "перехідний" період уже закінчується, а в неефективних корпораціях після чергової зміни керівництва змінюється власник...
P.S. Цей коментар не критика влади чи її апологетів, так само як і авторів програмних документів, а швидше за все наш погляд на перспективу країни крізь призму програм уряду і послання президента.
Відгриміли чергові дебати, що збіглися в часі з річним посланням президента до парламенту "Про внутрішній і зовнішній стан України в 2002 році" і програмою діяльності уряду "Відкритість, дієвість, результативність". Головна цінність таких програм не в якості декількох десятків чи сот списаних сторінок, а у виконанні тих норм, про які політик говорить із високої трибуни. І з цим у них традиційні проблеми.
Якщо провести паралель із бізнесом (а багато вітчизняних нардепів та урядових чиновників саме так і розглядають держслужбу), то "програми розвитку" являють собою бізнес-план розвитку країни на рік.
Якщо говорити про бізнес, то складно уявити собі ситуацію, коли менеджмент компанії надає акціонерам програму дій, а потім починає займатися зовсім іншими речами. Тому зовсім закономірно виникає питання - чому ж колишні бізнесмени починають поводитись саме так, приходячи масово у владу?
Далі, про бізнес і про політику. Дивно, наприклад, чути заяви про прозорість влади, про розвиток бізнесу від людей з регіону, де навіть відкриття банківського відділення "чужого" банку вимагає узгодження з губернатором і представниками регіональної "бізнес еліти". Нещирість влади і є відповіддю на питання політтехнологів і авторів українського плагіату програми "Однако" - чому ніхто не любить українську владу. Як можна поважати людей, що не вірять у те, що вони говорять (точніше - ретранслюють) із високих трибун? Причому, те, що вони не вірять у те, що нам говорять, помітно неозброєним оком.
Утім, ми далекі від твердження того, що уряд (чи його частина) не розуміє всього абсурду речей, що відбуваються. Ми вважаємо, що якраз вони, розуміють. І в той же час, ми припускаємо, що робити вони нічого не будуть. Чому не будуть? Або побоюються, або ж не хочуть, або не вміють. Саме страх перед активними діями (не тому що хтось буде проти, а просто через "інституційну" пам'ять радянських часів, коли ініціатива каралася) був головним гальмом розвитку країни. Спокійна бездіяльність, "болото" з нескінченними урочистими засіданнями і звітами про рекордні надої молока й ріст ВВП, що збурюване лише "середкорпоративними" скандалами, - нинішня модель влади та економіки, від якої, схоже, і не збирається (чи не може) піти уряд нинішньої каденції.
Але бездіяльність тільки погіршує ситуацію (не для уряду, йому саме добре - можна протягти ще кілька зайвих місяців у безконфліктному середовищі) для економіки та країни. Вакуум фактичного безвладдя й бездіяльності заповнюється ставлениками вітчизняних ФПГ, що перетворили більшість міністерств у корпоративні філії. І це вже не лобізм, а просто приватизація влади. У результаті уряд займається не стратегічними питаннями, а ручним щоденним управлінням економікою, намагаючись хоч якось звести протилежні інтереси.
Не потрібно бути крутим аналітиком, щоб побачити, що з кожним роком влада усе більше втрачає можливість піднятися над цією суєтою та оцінити перспективи країни. Проблема цього "замкнутого кола" збільшується тим, що навіть якщо окремі представники еліти і розуміють безвихідь нинішньої моделі "капіталізму друзів", вони нічого не можуть змінити: елементарні дії щодо наведення порядку, спрямовані на загальнодержавний, а не приватний інтерес, тонуть у власній тяганині.
Якщо звернутися безпосередньо до двох програмних документів, які влада представила нам минулого тижня (йдеться про програму уряду й послання президента парламенту), то змушені відзначити, що вони рясніють тактичними, але не СТРАТЕГІЧНИМИ діями. Адже функції центральної влади полягають не в погашенні боргів по зарплаті чи знятті санкцій FATF (це питання професійності навіть не другої, а третьої ланки уряду), а в знаходженні рішень більш глобальних проблем.
Саме центральна влада повинна дати чіткі відповіді на питання яку модель економічного розвитку обирає країна. Чи будемо ми дотримуватися "європейського" вектору чи приєднаємося до чергового східного економічного співтовариства. Ми рухаємося до англосаксонської моделі економіки чи до європейського патерналістського капіталізму? Чи може країна буде й надалі йти по східній моделі "чеболізації" країни, апробованої у Кореї та Росії? Отож лихо України в тім, що у владі (і, схоже, в опозиції) навіть ніхто не замислюється над цими питаннями. Єдине, що хвилює сьогодні українську еліту, хто буде президентом і що за це буде іншим. Та й, мабуть, усе...
За рамками "квітневих тез" президента й прем'єра залишилася інституціональна реформа. І це також симптоматично. Але ж досягнення тактичної мети (довіра людей до фінансової системи, зменшення регулювання в економіці, ріст інвестицій) можливі тільки через створення державних інститутів - незалежної судової системи, прозорої системи антимонопольного контролю, банківського нагляду і податкової системи, не говорячи вже про право приватної власності. Не адресну допомогу потрібно збільшувати сільському господарству. Селу українському потрібний конкурентний ринок закупівлі сільгосппродукції.
Та й приватизацію потрібно розглядати не тільки як спосіб наповнення бюджету, але і як механізм пошуку ефективного власника. Але хіба аукціон не веде до такої системи – адже новий власник ризикує грошима і чималими. Проте владі не до аукціонів. За "інноваційною" схемою (про яку багато говориться в урядовій програмі) вирішувати результат приватизації буде усього кілька людей, офіційна зарплата яких близько 300 у.о. Та й приклади написання конкурсів під "замовника" - на поверхні.
Тому чи не краще відразу сказати росіянам і "західним" компаніям, що не варто їм вплутуватися в приватизацію в Україні? А заяви про "зміну" фіскального пріоритету в приватизації напередодні продажу найбільших держкомпаній - "Укртелекому", "Укрнафти", у перспективі - "Нафтогазу України" і "Укрзалізниці" - в українських реаліях сприймається більш ніж однозначно. І це тільки один епізод із життя напівдержавної корпорації під вивіскою "Україна".
Ще один із центральних постулатів "квітневих тез" президента й уряду - "інвестиційно-інноваційна" модель економіки. Перше питання, що виникає побачивши цей "перл" - а де ви бачили економіку без інвестицій? Модель інноваційної економіки, озвучена президентом, звичайно, приваблива - але потрібно тверезо поглянути на речі, для чого бажано просто пройтися по вітчизняним НДІ. І для тих, хто не зрозумів, стане остаточно зрозуміло - Україна вже давно не виступає суб'єктом у цьому питанні.
Місце країни в міжнародному розподілі праці визначається вже не політикою країни (час пішов, добродії), а її людськими й матеріальними ресурсами. І сьогодні спеціалізація України (як це не сумно визнавати) - сировинний ресурс "інноваційних" економік, яких у світі всього лише три чи чотири.
Говорити про конкуренцію в інноваціях зі США, м'яко кажучи, наївно. А от правильно використовувати нинішні переваги і скромний інтелектуальний потенціал управління економікою - завдання №1 влади і її майбутніх економічних стратегів (а не спічрайтерів, що збираються один раз на рік, щоб написати чергове послання президента).
Ризикнемо припустити, що нинішні, так звані дебати навколо "програм" не справлять якогось реального впливу на економіку країни чи методи роботи органів влади. Варто нагадати, що термін, який відведений країні на "перехідний" період уже закінчується, а в неефективних корпораціях після чергової зміни керівництва змінюється власник...
P.S. Цей коментар не критика влади чи її апологетів, так само як і авторів програмних документів, а швидше за все наш погляд на перспективу країни крізь призму програм уряду і послання президента.
