Олександр Задорожній: Радив би запальним колегам спробувати прорахувати можливі результати на декілька ходів наперед
Вівторок, 29 квітня 2003, 13:07
Суперечки навколо того, якою повинна бути виборча система в Україні точаться давно. В інтерв'ю "Урядовому кур'єру" про це розмірковує народний депутат, постійний представник президента в парламенті Олександр Задорожній.
- Олександре Вікторовичу, нещодавно президент наголосив, що він за пропорційну систему, але категорично проти партійних списків. Наразі багато хто з наших співгромадян розуміє пропорційні вибори саме як вибори за партійними списками. Цікаво почути вашу думку з цього приводу не лише як народного депутата - представника глави держави в парламенті, а і як фахівця в галузі міжнародного права.
- Почну з того, що сама логіка демократичного розвитку, досвід попередніх парламентських виборів настійливо переконують в необхідності впровадження пропорційної системи. Реформування всієї владної конструкції в державі, перехід до парламентсько-президентської республіки закономірно передбачають необхідність впровадження виборчої системи, що гарантувала б створення
такого складу парламенту, який відобразить увесь спектр громадської думки, а головне - забезпечить створення коаліційного уряду. Тобто, зовнішня й внутрішня політика вищого органу виконавчої влади, яким за Конституцією є Кабінет Міністрів, має безпосередньо спиратись на волю народу в особі його повноважних представників-парламентаріїв. А це, як свідчить досвід багатьох
європейських держав, можливе лише за умови переходу до пропорційної виборчої системи.
Питання в тому, якому саме з її різновидів варто віддати перевагу. Це й має на увазі президент, який категорично заперечує ту систему партійних списків, що застосовувалась у нас, називаючи її радянською. Якщо пам'ятаєте, за часів СРСР відверто формальною була не лише процедура, а й сама суть виборів. "Всі, як один" - 99,98 % виборців безальтернативно "обирали" певну кількість заздалегідь прискіпливо відібраних і перевірених, в тому числі й КДБ, представників робітників, селян, інтелігенції, жінок, молоді, ветеранів тощо. Можливо, дійсно достойних людей, які, втім, нічого не вирішували - рішення приймали зовсім інші й на інших владних поверхах. Так тривало декілька десятиріч, що не могло не позначитись на суспільній свідомості, й дається взнаки ще й нині.
- До того ж, наприклад, у Франції, з якою ми так полюбляємо порівнювати Україну, Великій Британії, Італії, Угорщині надають перевагу мажоритарній системі або тим чи іншим різновидам змішаної.
- Це дійсно так. Хоча, скажімо, у тій-таки "мажоритарній" Великій Британії виборча система, за великим рахунком, є значною мірою пропорційною, адже голосуючи за того чи іншого кандидата, виборці традиційно вирішують, якій з двох найпотужніших партій - консервативній чи лейбористській - варто цього разу надати перевагу. Втім, чимало наших сусідів по європейському дому обирають парламенти саме за пропорційною системою. Обирають впродовж більш як сторіччя! Адже перші виборчі системи на базі пропорційного представництва виникли в Європі ще на межі ХІХ та ХХ сторіч. Гадаю, цей історичний досвід, незважаючи на досить велику часову відстань, варто мати на увазі сьогоднішнім українським політикам, аби вкотре не наступати на граблі.
З досьє. Перехід до пропорційних виборчих систем був зумовлений, по-перше, прагненням забезпечити участь релігійних чи то національних меншин в обранні представницької влади, по-друге, поступом демократії. Розширення виборчих прав громадян спричинило виникнення нових політичних сил, що воліли зайняти гідне місце в системі влади, в той час як "старі" партії намагались залучити до лав своїх прихильників представників тих соціальних груп, які вперше отримали право обирати. Саме пропорційні вибори 1892 року примирили католиків і кальвіністів у швейцарській Женеві. Саме пропорційний розподіл голосів виборців допоміг у 1899 році бельгійцям пом'якшити етнічні протиріччя, сприяв зміцненню національної єдності та формуванню політичної нації.
Своєрідний варіант пропорційного представництва використовують у Німеччині, перевагу пропорційній системі надають Фінляндія (з 1906 р., тоді країна ще входила до складу Російської імперії), Швеція (з 1911р.), Нідерланди (з 1918 р.), Данія (з 1920 р.), Норвегія (з 1921 р.).
Системи пропорційного представництва - а кількість їх різновидів значно перевищує мажоритарні моделі -передбачають, що депутатські місця в парламенті розподіляються між партіями, які брали участь у виборах, у відповідності із кількістю голосів, отриманою кожною з цих політичних сил. Отже, така система передбачає можливість утворення лише багатомандатних (їх ще називають поліномінальними) виборчих округів кількістю - від одного, коли створюється загальнодержавний виборчий округ, до багатьох - так звана система роз'єднаного електорату. Кожен з цих округів, які утворюються у відповідності з адміністративно-територіальним поділом у державі, має певну кількість місць у парламенті.
Слід зважати, що кожен з депутатів, які отримують мандати за підсумками пропорційного розподілу голосів виборців, є представником народу в цілому, а не "свого" округу, репрезентуючи інтереси виборців країни, а не окремого регіону. Відтак, обрана нами модель пропорційних виборів має стимулювати розвиток політичної системи країни в такому напрямку, щоб провідні партії мали суттєву підтримку на сході й заході, в центрі й глибинці.
- Відомо, що у країнах з великою кількістю політичних партій використовується виборчий бар'єр - мінімальний відсоток голосів виборців, який необхідно отримати, щоб взяти участь у пропорційному розподілі мандатів. Скажімо, у Нідерландах цей поріг становить лише 0,67 %, тоді як у Туреччині - 10 %. В більшості ж країн він не перевищує 4-5 %. У цієї норми, що застосовується і в нас в Україні, де становить 4 %, є чимало критиків.
- Так. Закидають, що встановлення подібних бар'єрів призводить до втрати певної кількості голосів виборців, які голосують за партії, не спроможні подолати відповідний поріг. Дійсно, голоси виборців, які підтримують певну політичну силу, при розподілі мандатів можуть провести до парламенту її політичних опонентів. Саме так нерідко й відбувається, в чому ми встигли переконатися на власному досвіді. Втім, давно доведено, що втрата голосів у цьому разі все ж є значно меншою, ніж при застосуванні мажоритарної системи. Мабуть, варто погодитись з тими, хто пропонує розцінювати це як своєрідний податок на створення політично структурованого, стабільного, дієздатного парламенту. Лише у такий спосіб зможемо стимулювати подальше політичне структурування суспільства.
- Однак навряд чи пропорційна система сама по собі є запорукою створення дійсно сильних, авторитетних партій, й зникнення з політичної арени "диванних" (увесь реальний склад яких може розміститися на одному дивані) угруповань.
- Для цього потрібно зробити подальші кроки, внести відповідні корективи у закон про партії. Передбачивши, що для партій, які на виборах набрали, припустимо, менш, ніж один відсоток голосів виборців, анулюється їх державна реєстрація. Тобто змусивши дрібні політичні сили шукати прихистку в потужних, популярних структурах.
З досьє. Аби утримати від участі у виборах партії-фантоми-малопотужні й непопулярні - виборчі системи багатьох країн передбачають і такий доволі ефективний засіб, як виборча грошова застава. Партії, яким не вдалося подолати встановлений відсотковий бар'єр, втрачають заставлені кошти, на відміну від тих, кого підтримали виборці. Аналогічні механізми, як ми знаємо, досить ефективно спрацьовують й у мажоритарних і змішаних моделях.
Пропорційні виборчі системи розрізняються також за способами формування виборчих списків. Наприклад, система так званих жорстких списків передбачає голосування за сформований партією список, де кожен з кандидатів посідає відповідне місце, що не може бути змінене протягом виборів. Досить поширеною (Бельгія, Данія, Нідерланди, Польща) є система напівжорстких списків (так зване преференційне голосування), коли виборець не лише голосує за той чи інший партійний список, а й вказує тих кандидатів з нього, яким надає перевагу, тобто преференцію. Кандидат, який за підсумками виборів отримав найбільше преференцій, просувається на більш чільне місце у списку. Натомість у Швейцарії (а до реформи 90-х років і в Італії) використовують вільні списки-виборці самі визначають місце у партійному списку того чи іншого кандидата, тобто його рейтинг. Варто додати до цього переліку ще й систему так званого панаширування (панашанажу), коли виборець може обирати кандидатури з різних списків, складаючи свій власний, за який і голосує.
Зрозуміло, використання систем напівжорстких і вільних списків є засобом боротьби з певною знеособленістю, що в тій чи іншій мірі не обминає жодну з пропорційних систем. Пригадаймо власний минулорічний досвід. Добре, коли відомі виборцю імена містились у першій десятці чи бодай п'ятірці кандидатів від партії, за яку він голосував.
Проте застосування систем напівжорстких або вільних списків неприйнятне для України не лише з суто технічних причин - спробуй зорієнтуватись у сотнях прізвищ у десятках списків! Мусимо брати до уваги загальний рівень політичної культури, адже досвід вільних виборів в сьогоднішніх громадян України досить обмежений. Соціологи дружно зазначають: український виборець голосує не за партійну програму, про яку він здебільшого гадки не має, а за конкретного лідера.
З досьє. Досвід сусідів свідчить, що прагнення зробити вибори максимально демократичними інколи призводить до наслідків, аж ніяк не передбачуваних авторами ідеї. Боротьба кандидатів від тієї самої партії чи блоку, тобто однодумців і соратників, за власний високий рейтинг у партійному списку змушує вдаватись до агітації проти своїх же колег. З цією проблемою внутрішньої конкуренції після введення напівжорстких списків зіткнулися, наприклад, у Польщі. Негативні результати подібної боротьби "своїх проти своїх" не забарилися. Виборець може зневіритись у партії як такій і взагалі проігнорувати її список. Реальною є й небезпека розколів, подрібнення, чого нам в Україні і зараз не бракує.
- Використовуючи досвід далеких і близьких сусідів, варто мабуть, не забувати й про вітчизняні здобутки.
- Безперечно. Оглядаючись на власну історію впродовж останніх ста років, знайдемо, здається, більшість з відомих нині виборчих систем, які Україна за тих чи інших обставин впроваджувала чи бодай намагалася використати. Пригадаймо хоча б виборчі системи УНР часів Центральної Ради, ЗУНР...
Пропорційні вибори з роз'єднаним електоратом практикувалися на території, яка знаходилась під юрисдикцією Центральної Ради. Задекларована у 1918 році виборча система Західноукраїнської Народної Республіки, вочевидь, була найбільш близькою до пропорційної системи в її нинішньому розумінні, оскільки передбачала пропорційне голосування з утворенням національних виборчих округів, аби кожна національна меншина у відповідності із своєю чисельністю мала певну гарантовану кількість місць у парламенті. На жаль, цій системі не судилося бути реалізованою.
За радянських часів вибори де-юре проводилися за мажоритарною системою кваліфікованої більшості, де-факто ж порушували всі засади виборчого права, хоча тодішні мас-медіа гучно величали їх "святом народовладдя". Вся новітня історія нашої держави вказує на стійкі тенденції до пропорціоналізму. У 1989 р. Верховна Рада УРСР ухвалила виборчий закон, що мав регулювати проведення демократичних виборів. Брак досвіду, відсутність фахівців з виборчого права, протидія нещодавньої комноменклатури - все це в сумі не найкращим чином позначилося на якості цього законодавчого акту. Ухвалений у 1993 р. перший виборчий закон незалежної України був, безумовно, більш прогресивним у порівнянні з попереднім, але передбачав все ту ж неефективну мажоритарну систему кваліфікованої більшості, внаслідок чого ціла низка виборчих округів так і залишилась без своїх представників у парламенті.
Парламентські вибори-98 вперше проводились за прийнятим у 1997 р. законом, що передбачав нову для України змішану систему паралельного комбінування. Половина парламенту обиралась за мажоритарною системою відносної більшості (це фактично робить нереальною вірогідність повторних виборів), ще 50 % - за пропорційною системою, тобто, за партійними списками у багатомандатному загальнодержавному виборчому окрузі. Це, у свою чергу, зумовило, так би мовити, довжину списку: наявність у ньому 225 прізвищ кандидатів, ясна річ, унеможливлює застосування напівжорстких або вільних списків, отже певним чином деперсоніфікує "партійну частину" виборів. Виборчий закон-97 встановив 4-відсотковий бар'єр, який необхідно подолати партії чи виборчому блоку для того, щоб взяти участь у розподілі мандатів. Ухвалений у 2001 році виборчий закон вдосконалив вже відому змішану виборчу систему.
- З перебігу останніх подій у парламенті можна зрозуміти, що новий виборчий закон може стати єдиним, так би мовити, цьогорічним елементом політичної реформи, тоді як решту відкладуть до кращих часів. Чи не буде це повторенням вже добре відомого нам сценарію запрягання воза попереду коней?
- Саме так! Хоч всі - за політичну реформу, перехід до парламентсько-президентської республіки. Тож логічно було б вплести виборче законодавство у контекст політичного реформування держави. А для початку дійти згоди стосовно концептуальних засад реформування, розв'язати проблеми, щодо яких точаться найбільші суперечки. Стосовно кількості палат Верховної Ради, принципів формування уряду тощо.
- До речі, опоненти пропорційної системи зазначають, що вона, сприяючи багатопартійності, водночас ускладнює досягнення міжпартійних компромісів і домовленостей. Не послаблює крайні, екстремістські політичні течії. За таких умов, на думку багатьох, формування уряду більшості виглядає досить проблематичним.
- Істина завжди конкретна. Я впевнений, немає жодного сенсу сперечатись про доцільність використання тієї чи іншої моделі виборчої системи без наявності в нинішньому парламенті стабільної політичної більшості. Дискусія щодо політичного реформування, яка має відбутися 12 травня, як і нещодавні парламентські слухання, вкотре засвідчить наявність протилежних поглядів на проблему з боку різних політичних сил.
Ми вже мали прецеденти, заганяли себе в глухий кут рішеннями про створення законодавчого симбіозу з пропозицій, які виключають одна одну. Наслідки схрещення вужа з їжаком відомо які: закон не встигає набрати чинності, як вже потребує коректив. Такого законодавчого "браку" назбиралось чимало (тому, на мій погляд, нам абсолютно не завадить друга палата, яка б виступала свого роду фільтром на шляху неякісних законодавчих актів, створених у протиборстві представників протилежних позицій).
Тож я б порадив деяким запальним колегам перш, ніж висувати чергові ультиматуми щодо негайного ухвалення нового виборчого закону, все ж таки зважити, що саме прагнемо отримати в підсумку. Спробувати прорахувати можливі результати хоча б на декілька ходів наперед. Й замислитись, чи не доведеться черговий раз чухати потилицю: мовляв, прагнули, як краще, а вийшло, як завжди.
- Олександре Вікторовичу, нещодавно президент наголосив, що він за пропорційну систему, але категорично проти партійних списків. Наразі багато хто з наших співгромадян розуміє пропорційні вибори саме як вибори за партійними списками. Цікаво почути вашу думку з цього приводу не лише як народного депутата - представника глави держави в парламенті, а і як фахівця в галузі міжнародного права.
- Почну з того, що сама логіка демократичного розвитку, досвід попередніх парламентських виборів настійливо переконують в необхідності впровадження пропорційної системи. Реформування всієї владної конструкції в державі, перехід до парламентсько-президентської республіки закономірно передбачають необхідність впровадження виборчої системи, що гарантувала б створення
такого складу парламенту, який відобразить увесь спектр громадської думки, а головне - забезпечить створення коаліційного уряду. Тобто, зовнішня й внутрішня політика вищого органу виконавчої влади, яким за Конституцією є Кабінет Міністрів, має безпосередньо спиратись на волю народу в особі його повноважних представників-парламентаріїв. А це, як свідчить досвід багатьох
європейських держав, можливе лише за умови переходу до пропорційної виборчої системи.
Питання в тому, якому саме з її різновидів варто віддати перевагу. Це й має на увазі президент, який категорично заперечує ту систему партійних списків, що застосовувалась у нас, називаючи її радянською. Якщо пам'ятаєте, за часів СРСР відверто формальною була не лише процедура, а й сама суть виборів. "Всі, як один" - 99,98 % виборців безальтернативно "обирали" певну кількість заздалегідь прискіпливо відібраних і перевірених, в тому числі й КДБ, представників робітників, селян, інтелігенції, жінок, молоді, ветеранів тощо. Можливо, дійсно достойних людей, які, втім, нічого не вирішували - рішення приймали зовсім інші й на інших владних поверхах. Так тривало декілька десятиріч, що не могло не позначитись на суспільній свідомості, й дається взнаки ще й нині.
- До того ж, наприклад, у Франції, з якою ми так полюбляємо порівнювати Україну, Великій Британії, Італії, Угорщині надають перевагу мажоритарній системі або тим чи іншим різновидам змішаної.
- Це дійсно так. Хоча, скажімо, у тій-таки "мажоритарній" Великій Британії виборча система, за великим рахунком, є значною мірою пропорційною, адже голосуючи за того чи іншого кандидата, виборці традиційно вирішують, якій з двох найпотужніших партій - консервативній чи лейбористській - варто цього разу надати перевагу. Втім, чимало наших сусідів по європейському дому обирають парламенти саме за пропорційною системою. Обирають впродовж більш як сторіччя! Адже перші виборчі системи на базі пропорційного представництва виникли в Європі ще на межі ХІХ та ХХ сторіч. Гадаю, цей історичний досвід, незважаючи на досить велику часову відстань, варто мати на увазі сьогоднішнім українським політикам, аби вкотре не наступати на граблі.
З досьє. Перехід до пропорційних виборчих систем був зумовлений, по-перше, прагненням забезпечити участь релігійних чи то національних меншин в обранні представницької влади, по-друге, поступом демократії. Розширення виборчих прав громадян спричинило виникнення нових політичних сил, що воліли зайняти гідне місце в системі влади, в той час як "старі" партії намагались залучити до лав своїх прихильників представників тих соціальних груп, які вперше отримали право обирати. Саме пропорційні вибори 1892 року примирили католиків і кальвіністів у швейцарській Женеві. Саме пропорційний розподіл голосів виборців допоміг у 1899 році бельгійцям пом'якшити етнічні протиріччя, сприяв зміцненню національної єдності та формуванню політичної нації.
Своєрідний варіант пропорційного представництва використовують у Німеччині, перевагу пропорційній системі надають Фінляндія (з 1906 р., тоді країна ще входила до складу Російської імперії), Швеція (з 1911р.), Нідерланди (з 1918 р.), Данія (з 1920 р.), Норвегія (з 1921 р.).
Системи пропорційного представництва - а кількість їх різновидів значно перевищує мажоритарні моделі -передбачають, що депутатські місця в парламенті розподіляються між партіями, які брали участь у виборах, у відповідності із кількістю голосів, отриманою кожною з цих політичних сил. Отже, така система передбачає можливість утворення лише багатомандатних (їх ще називають поліномінальними) виборчих округів кількістю - від одного, коли створюється загальнодержавний виборчий округ, до багатьох - так звана система роз'єднаного електорату. Кожен з цих округів, які утворюються у відповідності з адміністративно-територіальним поділом у державі, має певну кількість місць у парламенті.
Слід зважати, що кожен з депутатів, які отримують мандати за підсумками пропорційного розподілу голосів виборців, є представником народу в цілому, а не "свого" округу, репрезентуючи інтереси виборців країни, а не окремого регіону. Відтак, обрана нами модель пропорційних виборів має стимулювати розвиток політичної системи країни в такому напрямку, щоб провідні партії мали суттєву підтримку на сході й заході, в центрі й глибинці.
- Відомо, що у країнах з великою кількістю політичних партій використовується виборчий бар'єр - мінімальний відсоток голосів виборців, який необхідно отримати, щоб взяти участь у пропорційному розподілі мандатів. Скажімо, у Нідерландах цей поріг становить лише 0,67 %, тоді як у Туреччині - 10 %. В більшості ж країн він не перевищує 4-5 %. У цієї норми, що застосовується і в нас в Україні, де становить 4 %, є чимало критиків.
- Так. Закидають, що встановлення подібних бар'єрів призводить до втрати певної кількості голосів виборців, які голосують за партії, не спроможні подолати відповідний поріг. Дійсно, голоси виборців, які підтримують певну політичну силу, при розподілі мандатів можуть провести до парламенту її політичних опонентів. Саме так нерідко й відбувається, в чому ми встигли переконатися на власному досвіді. Втім, давно доведено, що втрата голосів у цьому разі все ж є значно меншою, ніж при застосуванні мажоритарної системи. Мабуть, варто погодитись з тими, хто пропонує розцінювати це як своєрідний податок на створення політично структурованого, стабільного, дієздатного парламенту. Лише у такий спосіб зможемо стимулювати подальше політичне структурування суспільства.
- Однак навряд чи пропорційна система сама по собі є запорукою створення дійсно сильних, авторитетних партій, й зникнення з політичної арени "диванних" (увесь реальний склад яких може розміститися на одному дивані) угруповань.
- Для цього потрібно зробити подальші кроки, внести відповідні корективи у закон про партії. Передбачивши, що для партій, які на виборах набрали, припустимо, менш, ніж один відсоток голосів виборців, анулюється їх державна реєстрація. Тобто змусивши дрібні політичні сили шукати прихистку в потужних, популярних структурах.
З досьє. Аби утримати від участі у виборах партії-фантоми-малопотужні й непопулярні - виборчі системи багатьох країн передбачають і такий доволі ефективний засіб, як виборча грошова застава. Партії, яким не вдалося подолати встановлений відсотковий бар'єр, втрачають заставлені кошти, на відміну від тих, кого підтримали виборці. Аналогічні механізми, як ми знаємо, досить ефективно спрацьовують й у мажоритарних і змішаних моделях.
Пропорційні виборчі системи розрізняються також за способами формування виборчих списків. Наприклад, система так званих жорстких списків передбачає голосування за сформований партією список, де кожен з кандидатів посідає відповідне місце, що не може бути змінене протягом виборів. Досить поширеною (Бельгія, Данія, Нідерланди, Польща) є система напівжорстких списків (так зване преференційне голосування), коли виборець не лише голосує за той чи інший партійний список, а й вказує тих кандидатів з нього, яким надає перевагу, тобто преференцію. Кандидат, який за підсумками виборів отримав найбільше преференцій, просувається на більш чільне місце у списку. Натомість у Швейцарії (а до реформи 90-х років і в Італії) використовують вільні списки-виборці самі визначають місце у партійному списку того чи іншого кандидата, тобто його рейтинг. Варто додати до цього переліку ще й систему так званого панаширування (панашанажу), коли виборець може обирати кандидатури з різних списків, складаючи свій власний, за який і голосує.
Зрозуміло, використання систем напівжорстких і вільних списків є засобом боротьби з певною знеособленістю, що в тій чи іншій мірі не обминає жодну з пропорційних систем. Пригадаймо власний минулорічний досвід. Добре, коли відомі виборцю імена містились у першій десятці чи бодай п'ятірці кандидатів від партії, за яку він голосував.
Проте застосування систем напівжорстких або вільних списків неприйнятне для України не лише з суто технічних причин - спробуй зорієнтуватись у сотнях прізвищ у десятках списків! Мусимо брати до уваги загальний рівень політичної культури, адже досвід вільних виборів в сьогоднішніх громадян України досить обмежений. Соціологи дружно зазначають: український виборець голосує не за партійну програму, про яку він здебільшого гадки не має, а за конкретного лідера.
З досьє. Досвід сусідів свідчить, що прагнення зробити вибори максимально демократичними інколи призводить до наслідків, аж ніяк не передбачуваних авторами ідеї. Боротьба кандидатів від тієї самої партії чи блоку, тобто однодумців і соратників, за власний високий рейтинг у партійному списку змушує вдаватись до агітації проти своїх же колег. З цією проблемою внутрішньої конкуренції після введення напівжорстких списків зіткнулися, наприклад, у Польщі. Негативні результати подібної боротьби "своїх проти своїх" не забарилися. Виборець може зневіритись у партії як такій і взагалі проігнорувати її список. Реальною є й небезпека розколів, подрібнення, чого нам в Україні і зараз не бракує.
- Використовуючи досвід далеких і близьких сусідів, варто мабуть, не забувати й про вітчизняні здобутки.
- Безперечно. Оглядаючись на власну історію впродовж останніх ста років, знайдемо, здається, більшість з відомих нині виборчих систем, які Україна за тих чи інших обставин впроваджувала чи бодай намагалася використати. Пригадаймо хоча б виборчі системи УНР часів Центральної Ради, ЗУНР...
Пропорційні вибори з роз'єднаним електоратом практикувалися на території, яка знаходилась під юрисдикцією Центральної Ради. Задекларована у 1918 році виборча система Західноукраїнської Народної Республіки, вочевидь, була найбільш близькою до пропорційної системи в її нинішньому розумінні, оскільки передбачала пропорційне голосування з утворенням національних виборчих округів, аби кожна національна меншина у відповідності із своєю чисельністю мала певну гарантовану кількість місць у парламенті. На жаль, цій системі не судилося бути реалізованою.
За радянських часів вибори де-юре проводилися за мажоритарною системою кваліфікованої більшості, де-факто ж порушували всі засади виборчого права, хоча тодішні мас-медіа гучно величали їх "святом народовладдя". Вся новітня історія нашої держави вказує на стійкі тенденції до пропорціоналізму. У 1989 р. Верховна Рада УРСР ухвалила виборчий закон, що мав регулювати проведення демократичних виборів. Брак досвіду, відсутність фахівців з виборчого права, протидія нещодавньої комноменклатури - все це в сумі не найкращим чином позначилося на якості цього законодавчого акту. Ухвалений у 1993 р. перший виборчий закон незалежної України був, безумовно, більш прогресивним у порівнянні з попереднім, але передбачав все ту ж неефективну мажоритарну систему кваліфікованої більшості, внаслідок чого ціла низка виборчих округів так і залишилась без своїх представників у парламенті.
Парламентські вибори-98 вперше проводились за прийнятим у 1997 р. законом, що передбачав нову для України змішану систему паралельного комбінування. Половина парламенту обиралась за мажоритарною системою відносної більшості (це фактично робить нереальною вірогідність повторних виборів), ще 50 % - за пропорційною системою, тобто, за партійними списками у багатомандатному загальнодержавному виборчому окрузі. Це, у свою чергу, зумовило, так би мовити, довжину списку: наявність у ньому 225 прізвищ кандидатів, ясна річ, унеможливлює застосування напівжорстких або вільних списків, отже певним чином деперсоніфікує "партійну частину" виборів. Виборчий закон-97 встановив 4-відсотковий бар'єр, який необхідно подолати партії чи виборчому блоку для того, щоб взяти участь у розподілі мандатів. Ухвалений у 2001 році виборчий закон вдосконалив вже відому змішану виборчу систему.
- З перебігу останніх подій у парламенті можна зрозуміти, що новий виборчий закон може стати єдиним, так би мовити, цьогорічним елементом політичної реформи, тоді як решту відкладуть до кращих часів. Чи не буде це повторенням вже добре відомого нам сценарію запрягання воза попереду коней?
- Саме так! Хоч всі - за політичну реформу, перехід до парламентсько-президентської республіки. Тож логічно було б вплести виборче законодавство у контекст політичного реформування держави. А для початку дійти згоди стосовно концептуальних засад реформування, розв'язати проблеми, щодо яких точаться найбільші суперечки. Стосовно кількості палат Верховної Ради, принципів формування уряду тощо.
- До речі, опоненти пропорційної системи зазначають, що вона, сприяючи багатопартійності, водночас ускладнює досягнення міжпартійних компромісів і домовленостей. Не послаблює крайні, екстремістські політичні течії. За таких умов, на думку багатьох, формування уряду більшості виглядає досить проблематичним.
- Істина завжди конкретна. Я впевнений, немає жодного сенсу сперечатись про доцільність використання тієї чи іншої моделі виборчої системи без наявності в нинішньому парламенті стабільної політичної більшості. Дискусія щодо політичного реформування, яка має відбутися 12 травня, як і нещодавні парламентські слухання, вкотре засвідчить наявність протилежних поглядів на проблему з боку різних політичних сил.
Ми вже мали прецеденти, заганяли себе в глухий кут рішеннями про створення законодавчого симбіозу з пропозицій, які виключають одна одну. Наслідки схрещення вужа з їжаком відомо які: закон не встигає набрати чинності, як вже потребує коректив. Такого законодавчого "браку" назбиралось чимало (тому, на мій погляд, нам абсолютно не завадить друга палата, яка б виступала свого роду фільтром на шляху неякісних законодавчих актів, створених у протиборстві представників протилежних позицій).
Тож я б порадив деяким запальним колегам перш, ніж висувати чергові ультиматуми щодо негайного ухвалення нового виборчого закону, все ж таки зважити, що саме прагнемо отримати в підсумку. Спробувати прорахувати можливі результати хоча б на декілька ходів наперед. Й замислитись, чи не доведеться черговий раз чухати потилицю: мовляв, прагнули, як краще, а вийшло, як завжди.
