Реванш аутсайдерів

Із приводу маніфесту "Повернення" Андрія Шевченка

Не можу похвалитися жодними промовисто-гучними реґаліями, на кшталт "голови незалежної медіа-профспілки", чи іміджем опозиційного журналіста. Так само не навчився писати в жанрі оголошень і маніфестів: чи то становище не зобов'язує чи просто ця чорно-біла романтика вже добряче набила оскомину... Так само, каюся, звик у своїх статтях оперувати конкретикою, а не абстракціями: мовляв, сиділи, допивали чай і раптом "хтось став доводити, як недобре достойним українським письменникам брати шевченківську премію з рук негідного глави держави".

Наважуся нагадати Андрієві Шевченку — чесному й безкомпромісному борцеві за свободу мас-медіа й свободу взагалі, — що ведення агітації годилося б провадити, згідно з усіма правилами сумлінного цитування. Добре пам'ятаю те "чаювання" і наше сперечання. І вважаю, що, коли вже виносити "чайні дискусії" на широку публіку, то вони мають бути персонально означеними: бо ж не з янголами сперечався Андрій і не з порожніми оболонками абстрактних ідей, а з конкретним носієм конкретних поглядів. Нагадаю також Андрієві, що тим "Хтосем" був я — поет і есеїст Андрій Бондар, носій якнайсамовбивчішої логіки, яка "вбиває цю країну" (залапковані місця належать Андрієві Шевченку).

Я ніколи не претендував і не претендуватиму на остаточність і "єдиноможливість" власних поглядів та ідей. І аж ніяк ніколи не накидав їх іншим людям. Просто висловлював свої власні думки, міркував, сперечався. І так само ніколи не ділив світ на чорних і білих, "наших" і "німців", добрих і поганих, як це дуже часто велося в нашому дитинстві.

Можливо, моє особисте щастя полягає в тому, що я не політичний журналіст, а все-таки митець. А митець у будь-якій ситуації має право на власне судження. Як ніхто в цій (і будь-якій іншій) країні, наважуся припустити. Митець, і письменник, зокрема, — це взагалі специфічна інстанція, яка, мала би втрачати сумління останньою, після всіх. Іншими словами, намагатися його не втрачати у принципі. Знову-таки, це не догма і не аксіома.

Просто я особисто у цьому переконаний. Так само, як переконаний у сказаному на тій "чайній дискусії". Ні, в моїх словах годі дошукуватися логіки, хоч Вам дуже й кортить її знайти і назвати (само)убивчою.

Я ж не дошукуюся логіки, а користуюся зовсім іншими знаряддями, досі вірячи у відповідальність митця, який має право на відсутність логіки, але не має права на втрату сумління й честі. Що ж: кожному своє, як сказав один одіозний чоловік. Я не фахівець, і тому не можу авторитетно твердити про якісні зміни в журналістиці, в порівнянні з радянською добою.

Однак, я чудово знаю, що механізм стосунків "влада-митець" у нашому українському контексті є незмінним. І я про це вже не раз писав. Існують сталі методики "заохочення" митця в обмін на лояльність і мовчання. Ще зі сталінських часів нічого посутньо не змінилося, і Шевченківська премія — це промовистий уламок тієї системи ідеологічного контролю та заохочення. Інша справа, що не так уже й просто зараз державі "купити" митця.

Адже існує певна верства вільних митців, які знаходять у собі сили відмовитися. І коли я критикую цей статус-кво, то говорю в термінах "держави", а не "країни". На мою думку, справа навіть не в конкретному режимі чи президентові Кучмі, а в тому, що структурно нічого не змінилося. Кому, як не Вам, краще знати, що означають у нашій ситуації дилеми "гроші — свобода" чи "професійна кар'єра — диктат політичних обставин".

Мені трохи моторошно стає від прозорої простоти подібних побудов. Конструюється зрозумілий двополюсний світ і робиться це інфантильно: "ми повертаємо цю країну собі". Це сказано вельми яскраво, з постколоніальним пафосом. Саме так говорять ідеологи поневоленої нації, коли закликають до скидання ярма, або... коли вже немає чого сказати. Усе це трохи нагадує відомий фрагмент з пєлєвінського "Чапаєва й Пустоти": "Знаєте, Петре, коли доводиться розмовляти з масою, зовсім неважливо, чи сам розумієш вимовлені слова"...

Чи Ви насправді вважаєте, що якби київським "Динамо" володів Порошенко, а не Суркіс, а "Таврійські ігри" і "М1" належали не Баграєву, а Поплавському, щось посутньо би змінилось? Чи Ви насправді вважаєте, що наступного року "Експрес-Інформ" і "НБМ" стануть джерелом об'єктивної інформації?

Річ у тім, що я, мабуть, належу до тих, хто не втрачав цієї країни, оскільки не міг у принципі втратити те, що мені ніколи не належало і не належатиме. І взагалі, чи має право інтелектуал (політичний журналіст він чи письменник — не має значення) говорити в термінах привласнення? Чим, окрім власної свободи, має володіти людина слова? Це дуже скидається на реванш аутсайдерів, які мислять у категоріях "втраченого раю".

Я точно знаю, що належить мені: це стіл, комп'ютер і вільне право вистукувати на ньому те, що мені диктує моє сумління й талант. І я не претендую на щось більше. Це і є мій "бій", у якому я відстоюю свою, за висловом Юрія Андруховича, останню територію. Бо іншої не маю. І стараюся не говорити абстракціями, не "скиглячи й чекаючи", не накликаючи романтичні реванші.

Шевченків маніфест "Повернення" — це ще одна спроба догматизації опору, але в термінах привласнення, ще одна небезпека "інституціоналізації опозиційності" (за словами Едварда Саїда), ще одна некритична розмова про "солідарність трудящих" журналістів. Варто іноді критично оцінювати власні маніфести, аби не потрапляти в лабети собою ж і створених ідеологічних конструктів. Ще один тривожний симптом — риторика внутрішнього примусу, коли пригноблений прагне посісти місце пригноблювача.

Однак, як казав згаданий мною Саїд, "завжди актуальною залишається потреба втримати на першому місці спільноту, а не примус, критичність, а не просту солідарність, пильність, а не згоду".

Зрештою, маніфести завжди були просто поганою літературою. Може, варто, нарешті, знайти нові жанри? Не треба примушувати себе бути вільним, треба просто бути ним.

Андрій Бондар, письменник, оглядач газети "Дзеркало тижня"