Українська влада й українська опозиція: хто пересвариться швидше?
Вівторок, 10 червня 2003, 10:23
Початок червня виявився багатим на заяви потенційних учасників перегонів-2004. Спершу Віктор Ющенко на чернігівському форумі "Нашої України" закликав до творення "знизу" широкої коаліції демократичних сил з участю БЮТи та СПУ. При цьому було запропоновано аж до жовтня не торкатися ані прізвища узгодженого кандидата від коаліції, ані розподілу між конкретними постатями посад у майбутньому уряді.
Того ж дня Юлія Тимошенко в інтерв'ю газеті "Дзеркало тижня" так само закликала до єдності, - але водночас висловила сумнів, чи піде команда "Нашої України" на такі переговори взагалі. І підстави для тривоги лідера БЮТи так само очевидні: адже озвучена в Чернігові схема відсуває на невизначене майбутнє вирішення питання про конкретне місце самої Юлії Володимирівни в майбутній потенційній "команді переможців".
А відтак амбітна Юлія Тимошенко зовсім не збирається карати тих членів своєї партії, які вже сьогодні "з власної ініціативи" говорять про її майбутню окрему участь у виборах як про доконаний факт.
Як завжди обережним і коректним був Олександр Мороз. З його коментарів було зрозуміло: він досі віддає перевагу варіантові єдиної команди, але, якщо з певних причин така команда не відбудеться, то піде на вибори сам. І, нарешті, Петро Симоненко вперше гранично чітко заявив: якщо рідна партія висуне його кандидатуру, то він до кінця боротиметься за перемогу.
Всі ці заяви прозвучали на тлі очевидної "кризи ідей" в опозиційному таборі. Попри підписаний раніше "четвіркою" Меморандум про спільне бачення конституційної реформи, переконаними публічними захисниками узгодженої схеми переходу до парламентсько-президентської республіки сьогодні виступають переважно Олександр Мороз та Анатолій Матвієнко.
Віктор Ющенко раз у раз наголошує: першочерговою справою має стати не реформа, а заміна владної команди. Натомість Юлія Тимошенко фактично далі обстоює схему президентської республіки (паралельно пропагуючи скрізь ідею перетворення опозиції... на окрему гілку влади, чого конституційна практика жодної держави досі не знала).
Не додало опозиції авторитету й скасування протестних заходів, спершу зопалу призначених на 22 травня (говорилося навіть про новий багатомільйонний ланцюг від Львова до Донецька), а згодом перенесених на 31-ше. Але мабуть, таки добре, що ці заходи було скасовано - виходячи з суспільних настроїв, опозиції навряд чи вдалося б повторити за масовістю хоча б акції 9 березня.
Як наслідок, Андрій Моржковський у статті "План перевороту для України" поставив доволі невтішний діагноз: "Українська демократична революція зазнала поразки. Система, уособлена іменем Леоніда Кучми, зуміла вистояти і навіть вийти з революції, максимально посилившись. Надій на те, що найближчим часом демократична опозиція зможе взяти реванш за поразку, майже немає. По-перше, у стані опозиції немає єдності та одностайності.
По-друге, опозиція так і не змогла виробити конструктивної програми та запропонувати народу зрозумілі та прийнятні гасла. По-третє, опозиція не усвідомила необхідності переходу кількості в якість і не змогла окрім вуличних акцій протесту зайнятися серйозними стратегічними й тактичними розробками, поставивши революцію на наукову основу".
Не хотів би полемізувати з цими твердженнями - бо, на моє переконання, багато в чому автор має слушність. Але цікавою для мене в названій статті виявилася не оцінка опозиції, а розгляд стану справ усередині самого владного табору. Виявляється, тут існує "партія миру" (до неї автор відносить Януковича, Тігіпка й Литвина, готових, начебто, діяти за цивілізованими правилами переговорів і компромісів), і "партія війни".
"Ці люди сформувалися як менеджери в радянських умовах і є продуктом не стільки незалежної України, скільки складної суміші пізньобрежнєвського сибаритського підходу до життя та андроповських форм диктату й контролю. Їх керівний стиль – саме з тієї епохи, початку 80-х. Україна цими людьми мислиться як маленький Радянський Союз, у якому, щоправда, законодавчо дозволили крадіжки соціалістичного майна та спекуляцію". На думку автора статті, лідери "партії війни" готові до всього, аж до провокації масових заворушень і державного перевороту, щоб гарантовано замінити Леоніда Кучму на свого ставленика.
Представників цієї партії на прізвища не названо, але прозорий натяк на адміністрацію президента та на одного "впливового міністра" сумнівів не лишає: йдеться про СДПУ(о) та її висуванця Георгія Кирпу. А відтак стаття стає на диво подібною на сигнал, посланий із середовища "партії миру" (тобто від Януковича, Тігіпка й Литвина) і покликаний застерегти президента щодо можливих політичних підступів Медведчука та його команди.
За дивним збігом обставин, цей "сигнал" пролунав майже одночасно з повідомленням інтернет-видань (з посиланням на латвійську газету 'Коммерсант Baltic Daily' від 4 червня) про зустріч Кирпи із провідними російськими політтехнологами в "нейтральній" Ризі. Причому російські спеціалісти (якщо вірити тим-таки повідомленням) розцінили Кирпу як "дуже правильного кандидата", а сам український міністр у вузькому колі стверджував - саме його кандидатуру погоджено президентом Кучмою.
Якщо прийняти викладену тут версію, то поява таких "сигналів" безумовно свідчить про надзвичайно жорстоку закулісну боротьбу всередині самого владного табору. З одного боку стоїть зв'язка "Янукович-Тігіпко" (про її наявність дещо раніше відверто заявив в інтерв'ю "Бі-бі-сі" Дмитро Табачник) і їхній попутник Литвин, а з іншого - клан СДПУ(о), амбіції якого ще раз підтвердили нещодавні події у Львові. Симптоматично: відразу після усунення львівського губернатора Мирона Янківа люди Януковича в місцевій облраді вирішили об'єднатися з людьми Ющенка, щоб не допустити подальшого посилення Медведчука.
І саме ця боротьба досі лишає шанс українській опозиції (бо підупалий рейтинг Віктора Ющенка все ще майже в три рази вищий, аніж рейтинг Віктора Януковича, який стабільно зростає). Але цей шанс може бути реалізовано тільки за умов єдності опозиційного табору (зміцненої, крім усього, ще й чіткими зобов'язаннями щодо розподілу позицій у майбутній команді).
В іншому разі самостійна участь у перегонах Юлії Тимошенко, Олександра Мороза й Петра Симоненка може суттєво змінити баланс між Януковичем і гіпотетичним кандидатом "партії війни", - але вплив розділення опозиційних голосів і структур на президентські шанси Віктора Ющенка буде однозначно нищівним.
Максим Стріха, керівник наукових програм Інституту відкритої політики
Того ж дня Юлія Тимошенко в інтерв'ю газеті "Дзеркало тижня" так само закликала до єдності, - але водночас висловила сумнів, чи піде команда "Нашої України" на такі переговори взагалі. І підстави для тривоги лідера БЮТи так само очевидні: адже озвучена в Чернігові схема відсуває на невизначене майбутнє вирішення питання про конкретне місце самої Юлії Володимирівни в майбутній потенційній "команді переможців".
А відтак амбітна Юлія Тимошенко зовсім не збирається карати тих членів своєї партії, які вже сьогодні "з власної ініціативи" говорять про її майбутню окрему участь у виборах як про доконаний факт.
Як завжди обережним і коректним був Олександр Мороз. З його коментарів було зрозуміло: він досі віддає перевагу варіантові єдиної команди, але, якщо з певних причин така команда не відбудеться, то піде на вибори сам. І, нарешті, Петро Симоненко вперше гранично чітко заявив: якщо рідна партія висуне його кандидатуру, то він до кінця боротиметься за перемогу.
Всі ці заяви прозвучали на тлі очевидної "кризи ідей" в опозиційному таборі. Попри підписаний раніше "четвіркою" Меморандум про спільне бачення конституційної реформи, переконаними публічними захисниками узгодженої схеми переходу до парламентсько-президентської республіки сьогодні виступають переважно Олександр Мороз та Анатолій Матвієнко.
Віктор Ющенко раз у раз наголошує: першочерговою справою має стати не реформа, а заміна владної команди. Натомість Юлія Тимошенко фактично далі обстоює схему президентської республіки (паралельно пропагуючи скрізь ідею перетворення опозиції... на окрему гілку влади, чого конституційна практика жодної держави досі не знала).
Не додало опозиції авторитету й скасування протестних заходів, спершу зопалу призначених на 22 травня (говорилося навіть про новий багатомільйонний ланцюг від Львова до Донецька), а згодом перенесених на 31-ше. Але мабуть, таки добре, що ці заходи було скасовано - виходячи з суспільних настроїв, опозиції навряд чи вдалося б повторити за масовістю хоча б акції 9 березня.
Як наслідок, Андрій Моржковський у статті "План перевороту для України" поставив доволі невтішний діагноз: "Українська демократична революція зазнала поразки. Система, уособлена іменем Леоніда Кучми, зуміла вистояти і навіть вийти з революції, максимально посилившись. Надій на те, що найближчим часом демократична опозиція зможе взяти реванш за поразку, майже немає. По-перше, у стані опозиції немає єдності та одностайності.
По-друге, опозиція так і не змогла виробити конструктивної програми та запропонувати народу зрозумілі та прийнятні гасла. По-третє, опозиція не усвідомила необхідності переходу кількості в якість і не змогла окрім вуличних акцій протесту зайнятися серйозними стратегічними й тактичними розробками, поставивши революцію на наукову основу".
Не хотів би полемізувати з цими твердженнями - бо, на моє переконання, багато в чому автор має слушність. Але цікавою для мене в названій статті виявилася не оцінка опозиції, а розгляд стану справ усередині самого владного табору. Виявляється, тут існує "партія миру" (до неї автор відносить Януковича, Тігіпка й Литвина, готових, начебто, діяти за цивілізованими правилами переговорів і компромісів), і "партія війни".
"Ці люди сформувалися як менеджери в радянських умовах і є продуктом не стільки незалежної України, скільки складної суміші пізньобрежнєвського сибаритського підходу до життя та андроповських форм диктату й контролю. Їх керівний стиль – саме з тієї епохи, початку 80-х. Україна цими людьми мислиться як маленький Радянський Союз, у якому, щоправда, законодавчо дозволили крадіжки соціалістичного майна та спекуляцію". На думку автора статті, лідери "партії війни" готові до всього, аж до провокації масових заворушень і державного перевороту, щоб гарантовано замінити Леоніда Кучму на свого ставленика.
Представників цієї партії на прізвища не названо, але прозорий натяк на адміністрацію президента та на одного "впливового міністра" сумнівів не лишає: йдеться про СДПУ(о) та її висуванця Георгія Кирпу. А відтак стаття стає на диво подібною на сигнал, посланий із середовища "партії миру" (тобто від Януковича, Тігіпка й Литвина) і покликаний застерегти президента щодо можливих політичних підступів Медведчука та його команди.
За дивним збігом обставин, цей "сигнал" пролунав майже одночасно з повідомленням інтернет-видань (з посиланням на латвійську газету 'Коммерсант Baltic Daily' від 4 червня) про зустріч Кирпи із провідними російськими політтехнологами в "нейтральній" Ризі. Причому російські спеціалісти (якщо вірити тим-таки повідомленням) розцінили Кирпу як "дуже правильного кандидата", а сам український міністр у вузькому колі стверджував - саме його кандидатуру погоджено президентом Кучмою.
Якщо прийняти викладену тут версію, то поява таких "сигналів" безумовно свідчить про надзвичайно жорстоку закулісну боротьбу всередині самого владного табору. З одного боку стоїть зв'язка "Янукович-Тігіпко" (про її наявність дещо раніше відверто заявив в інтерв'ю "Бі-бі-сі" Дмитро Табачник) і їхній попутник Литвин, а з іншого - клан СДПУ(о), амбіції якого ще раз підтвердили нещодавні події у Львові. Симптоматично: відразу після усунення львівського губернатора Мирона Янківа люди Януковича в місцевій облраді вирішили об'єднатися з людьми Ющенка, щоб не допустити подальшого посилення Медведчука.
І саме ця боротьба досі лишає шанс українській опозиції (бо підупалий рейтинг Віктора Ющенка все ще майже в три рази вищий, аніж рейтинг Віктора Януковича, який стабільно зростає). Але цей шанс може бути реалізовано тільки за умов єдності опозиційного табору (зміцненої, крім усього, ще й чіткими зобов'язаннями щодо розподілу позицій у майбутній команді).
В іншому разі самостійна участь у перегонах Юлії Тимошенко, Олександра Мороза й Петра Симоненка може суттєво змінити баланс між Януковичем і гіпотетичним кандидатом "партії війни", - але вплив розділення опозиційних голосів і структур на президентські шанси Віктора Ющенка буде однозначно нищівним.
Максим Стріха, керівник наукових програм Інституту відкритої політики
