Проблеми зі словом і з ділом
Понеділок, 14 липня 2003, 12:28
Виправляти нинішню українську владу – справа безнадійна. Тому – знову про опозицію.
Тим більше, що нареченість "надією нації" зобов'язує опозицію бути готовою до підвищених вимог з боку суспільства та особливої відповідальності.
Політична боротьба, відповідно до словника з політології, означає "скоординовані дії політичних сил, спрямовані на безпосередній вплив на владу, її отримання чи захоплення, а також пошук підтримки у суспільстві, із метою майбутнього її використання".
В Україні вагому частину "політичної боротьби" складає обмін словесними випадами. Як кажуть, "і словом, і ділом".
Але слово опозиція досі не навчилася подавати так, щоб її почули.
Не хочеться цитувати банальностей з відозв "Нашої України". Ця жуйка навряд чи когось може мобілізувати, її й "по-роботі" важко дочитати до кінця. І це діється у блоці, де кілька депутатів є членами Спілки письменників.
Серйозніші помилки по-суті: "Або ми будемо жити в правовій державі, матимемо розвинуте громадянське суспільство, або наші діти дізнаються про диктатуру не з підручників історії, а зі свого життєвого досвіду".
Слід наголосити, що "правова держава" і "розвинуте суспільство" – засмальцьовані слова, які в сучасній Україні далеко не завжди можуть переважити диктатуру за привабливістю для населення. Щоб зрозуміти це раз і назавжди, варто подивитися соціологічні опитування.
І ще: "Режим витер ноги об Конституцію, якою пишається Український народ" – потішили автори однієї заяви. Вони, напевно, не знають, що народ України живе зовсім за іншою "конституцією", і не є настільки дурним, щоб пишатися клаптем паперу.
Здається, ті, хто пише і підписує ці заяви, пересічні значно більшою мірою за славнозвісного "пересічного українця".
"Наша Україна" пропонує народові України: "прийняття закону про вибори до Верховної Ради України на пропорційній (за партійними списками) основі; недоторканність термінів проведення парламентських і президентських виборів; забезпечення чесних і прозорих виборів президента України; початок масштабної політичної, економічної, соціальної та адміністративної реформ; розведення у часі виборів до парламенту та органів місцевого самоврядування; обрання нового складу Верховної Ради України на пропорційній основі".
І ніхто не питає – а воно українському народові треба? Якщо так, то покажіть – НАВІЩО!
Якщо опозиція сьогодні не може висловити (невже це значить – не розуміє?) потреб українського народу, то де гарантії, що вона розумітиме їх завтра?
Опозиції потрібно зовсім небагато – просто своїми власними словами вигідно представити себе.
До того ж, в Україні чесним політикам, з одного боку, зовсім неважко – майже ніякої конкуренції.
Ще важливіші від слів діла.
Досі опозиція не породила ідеї, яка б допомогла їй взяти владу в конкретних українських умовах. Але вона ефективно не використовує й віками випробувані засоби.
Опозиція ніби не знає, що перш, ніж перемогти, опозиціонери в Сербії з 1996 по 2000 рік ледь не щодня виходили на вулицю. І це в умовах жорсткого тиску з боку поліції Мілошевича, який аргументовано звинувачував опозиціонерів у зраді Батьківщини – значно тяжчому гріху, ніж можна вигадати для опозиції української. У Сербії вуличні заходи, що подавалися як попередження владі, тривали фактично безперестанно, без перерв на свята, вихідні тощо. Ці виступи далеко не завжди були численними, але постійними й винахідливими за формою.
Вуличні заходи, звичайно, не є єдиним методом боротьби. Однак вони створюють вкрай сприятливе тло, у тому числі для переговорів, демонструючи силу опозиції. До речі, влада під час вуличних виступів опозиції регулярними поїздками за кордон, вимиканням усіх телеканалів тощо, дала чітко зрозуміти, чого вона боїться найбільше.
Вуличні виступи також могли б створити сприятливе тло для розхитування лояльності у стані влади, для тиску на владу. Це – унікальний ресурс в країні, де міліція й армія голосують за опозиціонера Ющенка, а чиновники – за опозиціонерку Тимошенко.
Також вуличні виступи могли б виконати вкрай важливу функцію інформування суспільства, не даючи можливість покласти відповідальність за стан речей на політиків від опозиції, які "не виправдали довіри". Вуличні акції не дали б можливість звинуватити опозицію у бездіяльності, а такі звинувачення досить поширені серед населення.
Ставлення населення "вони хочуть, роблять усе, але не можуть", набагато більш продуктивне для опозиції, ніж "вони не хочуть, не можуть, і не роблять".
До речі, й соціологічні рейтинги чітко демонструють зв'язок між активністю опозиційних лідерів і їхньою популярністю. Уже саме це мало б змусити опозиційних політиків переглянути свої погляди на український народ, який нібито цілковито не здатний до радикалізму. У нас же часто політики свій полохливий внутрішній голос приписують українському народові, несправедливо обмовляючи його, а насправді – потерпаючи від власної безпорадності.
Ну як можна, подібно до лідерів опозиції, "з розумінням" сприймати дезертирство депутатів із капіталами у кілька мільйонів? Крім депутатської недоторканності у цих депутатів є, до речі, ще й гроші на те, щоб найняти охоронців.
Напевно, не зовсім доречно вимагати від народу, який не має ані недоторканості, ані охорони, йти на амбразури за таких чи подібних політиків.
Узагалі-то, обмовляючи наш народ, деякі опозиціонери уподібнюються українським лідерам 1917-18 років, які програли країну у виграшній для України ситуації громадянської війни в Росії. У 1919 ці "вожді" були вже за кордоном, а наш народ, розпорошений і зраджений, спливаючи кров'ю, воював до 1923, відтягнувши, за зізнанням Троцького, утричі більше зусиль більшовиків, аніж уся Антанта.
Нині можемо тільки висловлювати жаль: чому якийсь з отаманів не захопив Київ, і не викинув в еміграцію тих "вождів" ще раніше.
Та поразка коштувала Україні життя десятків мільйонів людей, і ледь не коштувала життя усьому народові й країні. Чого коштуватиме нині Україні поразка патріотичних і демократичних сил, якщо вона, не дай Бог, матиме місце?
Втрата європейської перспективи, втрата незалежності, поглинення, розчленування держави?...
По уявленнях про "маленького українця" завдали удару нещодавно оприлюднені дані соцопитування, проведеного Фондом "Демократичні ініціативи" та компанією "Тейлор Нельсон Софрез Україна", згідно з якими найбільше українці довіряють церкві, армії і СБУ. І це попри всі аварії у військах!
Політики мали б зробити далекосяжні висновки з цього опитування.
Щоб бути лідером українського народу, потрібно бути моральним авторитетом (як церква) і дужим (подібно до того, якими, в уяві громадян, мають бути армія та СБУ).
Історія дає безліч прикладів того, які саме зразки політичної поведінки готовий достатньо одностайно підтримати наш народ.
Хто пам'ятає шкільний курс історії, не дасть збрехати – перед Хмельниччиною півстоліття повстання відбувалися одне за одним – однак українці одностайно підтримали лише Хмельницького, який показав, що вміє перемагати багаторазово.
Наш народ інтуїтивно відчуває, що один баран на чолі левів може загубити їх усіх, і тому, цілком логічно, не хоче ризикувати з баранами.
Коли спостерігати за діями опозиції, невідступно переслідує відчуття, що "дорогий" Леонід Ілліч таки мав рацію, стверджуючи, що "кадри вирішують усе". В опозиції реальних бойових одиниць значно менше, ніж число депутатів.
Здавалося б, чого дивуватися – у постгеноцидному суспільстві важко знайти потрібні кадри.
Цей аргумент міг би спрацювати для вирізаного народністю хутту села народності тутсі. Однак, це не може стосуватися все ще 48-мільйонної країни.
В Україні, зокрема й у регіонах, є безліч людей, здатних головою провалити стіну. У тому числі й у переносному сенсі.
Про кадрову силу українського народу свідчить і вже той відрадний для опозиції факт, що попри постколоніальний кадровий фільтр, через нього умудрився протиснутися Ющенко.
Цей фільтр був встановлений спеціально для того, щоб у нашій країні не з'явилося нічого вартісного, економікою керували клептомани та прем'єр-міністри, які не знають, що їм робити, культурою – "співаючі ректори"...
Тепер справа за малим – поставити такий фільтр, щоб до керівництва приходили люди, які б підсилювали країну, а не виснажували її.
Опозиції потрібно почати із себе – навчитися керувати собою.
Саме для української опозиції сьогодні, як ніколи раніше, актуальний вислів одного досить популярного давнього грека – хто навчиться керувати собою, керуватиме світом.
Тим більше, що нареченість "надією нації" зобов'язує опозицію бути готовою до підвищених вимог з боку суспільства та особливої відповідальності.
Політична боротьба, відповідно до словника з політології, означає "скоординовані дії політичних сил, спрямовані на безпосередній вплив на владу, її отримання чи захоплення, а також пошук підтримки у суспільстві, із метою майбутнього її використання".
В Україні вагому частину "політичної боротьби" складає обмін словесними випадами. Як кажуть, "і словом, і ділом".
Але слово опозиція досі не навчилася подавати так, щоб її почули.
Не хочеться цитувати банальностей з відозв "Нашої України". Ця жуйка навряд чи когось може мобілізувати, її й "по-роботі" важко дочитати до кінця. І це діється у блоці, де кілька депутатів є членами Спілки письменників.
Серйозніші помилки по-суті: "Або ми будемо жити в правовій державі, матимемо розвинуте громадянське суспільство, або наші діти дізнаються про диктатуру не з підручників історії, а зі свого життєвого досвіду".
Слід наголосити, що "правова держава" і "розвинуте суспільство" – засмальцьовані слова, які в сучасній Україні далеко не завжди можуть переважити диктатуру за привабливістю для населення. Щоб зрозуміти це раз і назавжди, варто подивитися соціологічні опитування.
І ще: "Режим витер ноги об Конституцію, якою пишається Український народ" – потішили автори однієї заяви. Вони, напевно, не знають, що народ України живе зовсім за іншою "конституцією", і не є настільки дурним, щоб пишатися клаптем паперу.
Здається, ті, хто пише і підписує ці заяви, пересічні значно більшою мірою за славнозвісного "пересічного українця".
"Наша Україна" пропонує народові України: "прийняття закону про вибори до Верховної Ради України на пропорційній (за партійними списками) основі; недоторканність термінів проведення парламентських і президентських виборів; забезпечення чесних і прозорих виборів президента України; початок масштабної політичної, економічної, соціальної та адміністративної реформ; розведення у часі виборів до парламенту та органів місцевого самоврядування; обрання нового складу Верховної Ради України на пропорційній основі".
І ніхто не питає – а воно українському народові треба? Якщо так, то покажіть – НАВІЩО!
Якщо опозиція сьогодні не може висловити (невже це значить – не розуміє?) потреб українського народу, то де гарантії, що вона розумітиме їх завтра?
Опозиції потрібно зовсім небагато – просто своїми власними словами вигідно представити себе.
До того ж, в Україні чесним політикам, з одного боку, зовсім неважко – майже ніякої конкуренції.
Ще важливіші від слів діла.
Досі опозиція не породила ідеї, яка б допомогла їй взяти владу в конкретних українських умовах. Але вона ефективно не використовує й віками випробувані засоби.
Опозиція ніби не знає, що перш, ніж перемогти, опозиціонери в Сербії з 1996 по 2000 рік ледь не щодня виходили на вулицю. І це в умовах жорсткого тиску з боку поліції Мілошевича, який аргументовано звинувачував опозиціонерів у зраді Батьківщини – значно тяжчому гріху, ніж можна вигадати для опозиції української. У Сербії вуличні заходи, що подавалися як попередження владі, тривали фактично безперестанно, без перерв на свята, вихідні тощо. Ці виступи далеко не завжди були численними, але постійними й винахідливими за формою.
Вуличні заходи, звичайно, не є єдиним методом боротьби. Однак вони створюють вкрай сприятливе тло, у тому числі для переговорів, демонструючи силу опозиції. До речі, влада під час вуличних виступів опозиції регулярними поїздками за кордон, вимиканням усіх телеканалів тощо, дала чітко зрозуміти, чого вона боїться найбільше.
Вуличні виступи також могли б створити сприятливе тло для розхитування лояльності у стані влади, для тиску на владу. Це – унікальний ресурс в країні, де міліція й армія голосують за опозиціонера Ющенка, а чиновники – за опозиціонерку Тимошенко.
Також вуличні виступи могли б виконати вкрай важливу функцію інформування суспільства, не даючи можливість покласти відповідальність за стан речей на політиків від опозиції, які "не виправдали довіри". Вуличні акції не дали б можливість звинуватити опозицію у бездіяльності, а такі звинувачення досить поширені серед населення.
Ставлення населення "вони хочуть, роблять усе, але не можуть", набагато більш продуктивне для опозиції, ніж "вони не хочуть, не можуть, і не роблять".
До речі, й соціологічні рейтинги чітко демонструють зв'язок між активністю опозиційних лідерів і їхньою популярністю. Уже саме це мало б змусити опозиційних політиків переглянути свої погляди на український народ, який нібито цілковито не здатний до радикалізму. У нас же часто політики свій полохливий внутрішній голос приписують українському народові, несправедливо обмовляючи його, а насправді – потерпаючи від власної безпорадності.
Ну як можна, подібно до лідерів опозиції, "з розумінням" сприймати дезертирство депутатів із капіталами у кілька мільйонів? Крім депутатської недоторканності у цих депутатів є, до речі, ще й гроші на те, щоб найняти охоронців.
Напевно, не зовсім доречно вимагати від народу, який не має ані недоторканості, ані охорони, йти на амбразури за таких чи подібних політиків.
Узагалі-то, обмовляючи наш народ, деякі опозиціонери уподібнюються українським лідерам 1917-18 років, які програли країну у виграшній для України ситуації громадянської війни в Росії. У 1919 ці "вожді" були вже за кордоном, а наш народ, розпорошений і зраджений, спливаючи кров'ю, воював до 1923, відтягнувши, за зізнанням Троцького, утричі більше зусиль більшовиків, аніж уся Антанта.
Нині можемо тільки висловлювати жаль: чому якийсь з отаманів не захопив Київ, і не викинув в еміграцію тих "вождів" ще раніше.
Та поразка коштувала Україні життя десятків мільйонів людей, і ледь не коштувала життя усьому народові й країні. Чого коштуватиме нині Україні поразка патріотичних і демократичних сил, якщо вона, не дай Бог, матиме місце?
Втрата європейської перспективи, втрата незалежності, поглинення, розчленування держави?...
По уявленнях про "маленького українця" завдали удару нещодавно оприлюднені дані соцопитування, проведеного Фондом "Демократичні ініціативи" та компанією "Тейлор Нельсон Софрез Україна", згідно з якими найбільше українці довіряють церкві, армії і СБУ. І це попри всі аварії у військах!
Політики мали б зробити далекосяжні висновки з цього опитування.
Щоб бути лідером українського народу, потрібно бути моральним авторитетом (як церква) і дужим (подібно до того, якими, в уяві громадян, мають бути армія та СБУ).
Історія дає безліч прикладів того, які саме зразки політичної поведінки готовий достатньо одностайно підтримати наш народ.
Хто пам'ятає шкільний курс історії, не дасть збрехати – перед Хмельниччиною півстоліття повстання відбувалися одне за одним – однак українці одностайно підтримали лише Хмельницького, який показав, що вміє перемагати багаторазово.
Наш народ інтуїтивно відчуває, що один баран на чолі левів може загубити їх усіх, і тому, цілком логічно, не хоче ризикувати з баранами.
Коли спостерігати за діями опозиції, невідступно переслідує відчуття, що "дорогий" Леонід Ілліч таки мав рацію, стверджуючи, що "кадри вирішують усе". В опозиції реальних бойових одиниць значно менше, ніж число депутатів.
Здавалося б, чого дивуватися – у постгеноцидному суспільстві важко знайти потрібні кадри.
Цей аргумент міг би спрацювати для вирізаного народністю хутту села народності тутсі. Однак, це не може стосуватися все ще 48-мільйонної країни.
В Україні, зокрема й у регіонах, є безліч людей, здатних головою провалити стіну. У тому числі й у переносному сенсі.
Про кадрову силу українського народу свідчить і вже той відрадний для опозиції факт, що попри постколоніальний кадровий фільтр, через нього умудрився протиснутися Ющенко.
Цей фільтр був встановлений спеціально для того, щоб у нашій країні не з'явилося нічого вартісного, економікою керували клептомани та прем'єр-міністри, які не знають, що їм робити, культурою – "співаючі ректори"...
Тепер справа за малим – поставити такий фільтр, щоб до керівництва приходили люди, які б підсилювали країну, а не виснажували її.
Опозиції потрібно почати із себе – навчитися керувати собою.
Саме для української опозиції сьогодні, як ніколи раніше, актуальний вислів одного досить популярного давнього грека – хто навчиться керувати собою, керуватиме світом.
