Вересень 2003: відставки Івана Плюща та Антона Бутейка

Середа, 24 вересня 2003, 10:43
Іван Плющ, патріарх українського політикуму часів незалежності, культова постать серед вітчизняних мовознавців вийшов з групи "Демократичні ініціативи", яка входила до парламентської більшості, одночасно подавши заяву про вступ до фракції Віктора Ющенка.

Антон Бутейко, один з найдосвідченіших та найкваліфікованіших українських політиків та дипломатів, подав у відставку на знак протесту проти підписання угоди про Єдиний економічний простір.

Не треба бути українським політологом, щоби зробити цілком впевнений висновок: невдовзі пан Бутейко опиниться в лавах сподвижників того самого Віктора Ющенка. Не треба бути українським політологом, щоби зробити цілком впевнений висновок про те, що Плющ і Бутейко лише перші ластівки серед тієї частини українського політичного істеблішменту, яка остаточно переконалася в неможливості будь-яких подальших компромісів з існуючою владою.

Напевно багато в чому можна й потрібно дорікати обом шанованим політикам. Не можна заперечувати принаймні двох речей. Перша – кожен з них живе в межах своєї етичної системи, яка не приноситься в жертву принциповим політичним кон"юнктурним міркуванням.

Друга – кожен з них має свої сталі політичні переконання, що, власне, робить їх політиками в загальноприйнятому значенні цього слова. Підкреслюємо: не українськими, а просто політиками.

Безперечним є факт, що відставки обох політиків продиктовані саме цими переконаннями – щоби при цьому не пояснювали їх опоненти: наприклад, прагненням Плюща втретє посісти місце спікера, образою Бутейка на призначення Грищенка міністром закордонних справ абощо.

Український політикум в його нинішньому вигляді складається в своїй переважній більшості з таких званих "рецептивних" типів, тобто людей, які не мають сталих переконань, а намагаються чи то вгадати кон'юнктуру, чи то просто триматися головної течії. Головне питання, таким чином, формулюється так: чи стануть обидві відставки сигналом для інших. Перш за все сигналом для політично-адміністративної еліти: час міняти господаря настав.

Відповідь на це запитання ми отримаємо впродовж наступних тижнів. Відзначимо лише один фактор, без урахування якого немає сенсу аналізувати що-небудь в царині внутрішньої політики за останні два роки. Наріжним фактором всієї титанічної боротьби на політичному полі є зрештою лише боротьба за прихильність багатотисячної номенклатурної еліти.

Головними ресурсами цієї боротьби є: для Банкової – адміністративний владний ресурс та пов"язані з ним економічні привілеї; для Ющенка – моральний авторитет в суспільстві та найбільша парламентська фракція.

Всі оті конституційні реформи, союзи із Росією, Білоруссю та Казахстаном, формування уряду Януковича, нескінченні маневри навколо міфічного кандидата від більшості на президентських виборах, роздмухування ажіотажу навколо персони Медведчука як неперевершеного кризового менеджера абощо є не що інше, як "сигнальний маячок" політико-бюрократичній еліті: ми все ще контролюємо ситуацію. Ба більше: обов"язково придумаємо щось таке, що тую ситуацію поверне на нашу користь.

Натомість альтернативний сигнал хоч і не такий потужний, але набагато більш переконливий. Події навколо Плюща, Бутейка та Зінченка, консолідовані голосування "НУ" з більшості питань і головне – перманентне оприлюднення рейтингів провідних політиків діють на нерви вітчизняних політичних бюрократів більше, ніж "накачки" Банкової.

Така ситуація не є чимось оригінальним. Великий і могутній СРСР закінчився тоді, коли номенклатурна маса, відчувши хиткість позицій центрального керівництва, мерщій кинулася самотужки влаштовувати власне політичне та економічне майбутнє.

Автори: Костянтин Малєєв, Данило Яневський, Інститут політичного моделювання




powered by lun.ua