Новий союз Кучми-Путіна так і залишиться паперовим тигром

Четвер, 25 вересня 2003, 18:16
Років десять тому я активно підтримував ідею економічного союзу держав СНД і навіть опублікував на цю тему статтю в московській "Літературці". Називалася вона "Союз чотирьох плюс...". Зараз саме ці чотири держави підписали угоду про ЄЕП, а я проти. Чому?

В перші роки незалежності Україні було вкрай вигідно зберегти хоч щось з тих економічних зв'язків, що склалися в нас у радянський час. Товарообіг України з Росією й країнами СНД був тоді в півтора рази більшим, ніж сьогодні. Ми знаходилися в стані найглибшої економічної кризи і потребували підтримки. Це було питання нашого виживання, а Росія допомагала нам мінімально, постійно скорочуючи торгівлю з нами, вносячи все нові і нові обмеження і вилучення в загальний товарообіг.

Сьогодні ми вже вийшли зі смертельно небезпечної зони, ми вижили, навчилися жити самостійно, і тут нам пропонують союз, без якого ми цілком можемо зараз обійтися. Навіщо він нам тепер? Це перша причина зміни моєї позиції.

Друга. Все останнє десятиліття Росія рухалася в напрямку посилення авторитарного режиму, що нам зовсім ні до чого. Дев'ятий рік веде Росія війну в Чечні, от уже кілька років реально відсутня в Росії публічна політика, все більше підсилюються там імперські амбіції.

Панові Путіну, імовірно, набагато легше закликати "мочити людей у сортирах", ніж демократизувати країну. До речі, цей вираз, я думаю, Путін узяв не з тюремного фольклору, а зі свого роду "бойового статуту" співробітників КДБ за кордоном.

Принаймні, у 1980-і роки, коли я був політемігрантом, а Путін гебістським шпигуном у Німеччині, декількох болгарських і румунських дисидентів убили саме в такий спосіб. Добре пам'ятаю, як паризькі політемігранти хоронили вбитого в туалеті відомого румунського дисидента.

Засоби для розправи з політемігрантами вигадували найвитонченіші – від парасольки з отруєним стрижнем, яким був убитий в Англії болгарський правозахисник Марков, до підкладеної в капелюх отруйної травички, якою залякував мене Володимир Радченко (сьогодні голова РНБОУ).

"Сидіть там тихо і займайтеся собі медициною, - говорив мені перед від'їздом в еміграцію безпосередній начальник Володимира Івановича, - а то вб'ємо". "Уб'єш його?" - запитував він, тикаючи пальцем у рожевощокого тоді Радченка. "Уб'ю!" - не моргнувши оком, слухняно відповідав наш нинішній головний правоохоронець.

Є, напевно, про що згадати російським і українським "начальникам". Спільні спогади обумовлюють і їхнє взаємне притягання. Що стосується абсолютно недемократичного режиму Лукашенка, то його й обговорювати не хочеться – і так усім все зрозуміло. Словом, будь-які політичні зв'язки з державами, де домінують антидемократичні тенденції, Україні не потрібні.

А в тому, що створення ЄЕП має явно політичне підґрунтя, немає жодних сумнівів. Україні потрібна зона вільної торгівлі, але на неї-то Росія якраз іти не збирається. У всякому разі, навряд чи вона готова відмовитися від усіх вилучень і обмежень. Їй це невигідно. Путіну вкрай важливий зовсім не економічний, а політичний аспект усієї цієї справи – щоб прославитися у світі "великим збирачем земель руських", тобто пострадянських. Політичний зміст угоди легко проглядається й у тексті документів, хоча мова в них, начебто, йде тільки про економічні зв'язки.

Дуже важливим видається, наприклад, пункт Угоди про створення регулюючої всю діяльність ЄЕП Комісії (неважливо, як точно вона буде називатися). Пункт абсолютно неприйнятний для будь-якої суверенної держави. Число вирішальних голосів у цій комісії буде залежати від економічного потенціалу держав, що входять у союз.

Тобто фактично всі рішення будуть ухвалюватися в Москві, тому що Росія володіє, як мінімум, трьома чвертями економічного потенціалу ЄЕП. Ухвалюватися рішення будуть у Москві, а обов'язковими вони будуть для всіх сторін, у тому числі і для української держави, що явно суперечить нашій Конституції. Хіба це вже не питання політики?

І третє. У нас, нарешті, з'явився реальний шанс потрапити в Євросоюз. Це оптимальний варіант міждержавних відносин між найдемократичнішими і соціально найблагополучнішими державами світу.

Не зараз, але через 10-15 років ми цілком можемо розраховувати на вступ до цієї організації, якщо раніше не виявимося в якому-небудь аналогічному євразійському союзі. Більше половини всіх українських громадян хочуть, щоб Україна стала членом ЄС. Але навряд чи вони знають, що бути одночасно в ЄС і в ЄЕП не можна.

Якщо ми вступимо в ЄЕП, ми перекриємо для себе дорогу в Європу. Позиція Євросоюзу в цьому питанні ясна: наша участь у зоні вільної торгівлі СНД не перешкодить Україні рухатися в європейському напрямку, а от митний союз, валютний союз і, тим більше, політичний союз у рамках ЄЕП позбавлять її можливості приєднатися до ЄС. Але для створення зони вільної торгівлі досить СНД, ніяких нових утворень для цього не потрібно.

Згадавши, після підписання документів про ЄЕП, добре усім відоме прислів'я (і переплутавши при цьому журавля із синицею, а синицю з горобцем), Кучма ніби визнав, що в ЄС нам у майбутньому не потрапити. Дійсно, схопивши обома руками горобця (синицю), журавля вже не спіймаєш.

А моя мрія, як, думаю, і мрія мільйонів моїх співгромадян, – бачити Україну сучасною демократичною державою, членом єдиної європейської співдружності. От чому я сьогодні проти всього того, що перешкоджає європейському вибору України.

Ще раз підкреслю: я вважаю ялтинську угоду помилкою. Але все-таки хочу звернути увагу на одну обставину. Найлегше кричати про те, що вступ до ЄЕП вигідний особисто Кучмі. Безумовно, йому це вигідно, але Кучма ніколи не ризикнув би піти на цей крок, якби не знав, що в нього за спиною підтримка значної частини суспільства.

70% усіх жителів нашої країни хочуть союзних відносин з Росією. Це безперечний факт. І, як не парадоксально, відповідальність за те, що багато українських громадян хочуть відновлення такого союзу навіть тоді, коли це суперечить інтересам України, лежить на наших націонал-патріотах.

Саме вони всі ці роки намагаються будувати Україну як щось, що протистоїть Росії і росіянам (у тому числі й росіянам України). Тобто, якщо і надалі буде затверджуватися ідеологія "Мазепи-Петлюри-Бандери", у нас довго ще не буде єдиної нації. Така політика розмежує нашу країну на дві частини, причому більша частина України буде завжди дивитися в бік Москви.

І навіть тоді, коли угоди з Росією будуть нам невигідні, як у випадку з ЄЕП, багато громадян України їх підтримають. Відповідні рішення пройдуть у парламенті, а акції протесту, які організують з цього приводу націоналісти, не будуть масовими. У всякому разі, у Харкові, Донецьку, Дніпропетровську, Одесі, на більшій частині території України їх не підтримають.

Треба змінювати сам принцип будівництва незалежної України. Треба будувати Україну для всіх, у тому числі і для російськомовних громадян нашої країни. Можна по-різному ставитися до політичного режиму в Кремлі, але не можна, щоб він у свідомості українців уособлював усю Росію (як неприпустимо, щоб режим Кучми уособлював Україну). І тим більше не можна ігнорувати позицію жителів східної й південної України.

Лише визнавши російськомовних жителів України її повноцінними громадянами (і, відповідно, надавши правовий статус російській мові), ми зможемо створити українську націю. Люди на сході країни повинні відчути, що Україна – їхній власний дім, що майбутнє України в Європі, а не в складі тих економічних і політичних об'єднань, що не мають серйозних перспектив.

І останнє. Не варто драматизувати ситуацію. Підписання угоди про ЄЕП викликало абсолютно нікому не потрібну конфронтацію в нашому суспільстві, викликало підозру в наших сусідів з Євросоюзу, і в цьому негативне значення цієї події. Але майбутнього в ЄЕП немає. Росія найближчим часом не відмовиться від усіх вилучень і обмежень у зоні вільної торгівлі, не зменшить істотно ціни на свої енергоносії.

А почати будівництво ЄЕП з митного й валютного союзу не погодимося ми. Та й не реально це. ЄЕП – фантом. Путіну важлива була декларація, і він її одержав. Через два місяці в Росії парламентські вибори, потім президентські, а через рік зміниться, сподіваюся, політична влада в Україні. Угода так і залишиться на папері. А "паперового тигра" не варто боятися.

Автор: Володимир Малинкович, політолог, керівник українського відділення Міжнародного інституту гуманітарно-політичних досліджень



powered by lun.ua