ЄЕП, як елемент передвиборної стратегії влади

Один відомий благодійник з Донецька (за фахом медик) дійшов висновку, що українське суспільство хворіє на синдром "п’яти П". Однією зі складових цього синдрому є "Профанація". На наш погляд, найперше це стосується владної еліти України.

Будь-яка ідея, яку влада підіймає на щит, приречена на профанацію.

Так було уже не раз і, напевне, буде ще досить довго – доки не зміниться природа цієї влади. Проаналізуймо лише події останніх років і побачимо усі ознаки "синдрому профанації".

Спочатку була ідея фікс – ухвалити Конституцію, оскільки без неї суспільство не може жити! Ухвалили! Цілу ніч надсадно працювали. Президент потім нагороджував орденами причетних і непричетних до процесу. Нагородив за неї усіх своїх соратників! А згодом з‘ясувалось, що Конституція не така вже й хороша. І з‘явилась "народна ініціатива" за внесення змін до Конституції. Причому на користь ще більшого посилення повноважень президента.

Здавалося б, - які проблеми? Вся державна машина запущена на найвищі оберти, аби "народна ініціатива" була впроваджена у життя. Та виявляється "синдром профанації" дався взнаки. "Житомирська група" (у значенні антикризових менеджерів), яка нібито спричинила референдумний процес, виявилась вкрай некваліфікованою і не змогла підготувати юридично вивірені пропозиції. І сотні мільйонів гривень "пішли в трубу".

За референдум згодом забули й почали вишукувати нову ідею. (Аби і її довести до абсурду?). Довго чекати не довелось – адже ідеї "носяться" в головах правителів, як мухи у Спасівку.

Спочатку українська влада дружно визначилась щодо європейського вектора ( як результуючого вектора української багатовекторності), а потім почались пошуки варіантів політичної реформи та конституційних змін. В жанрі реклами, як турбота про демократичний розвиток України подаються ініціативи президента і, зрештою, формалізуються великою (до ганьби) кількістю законопроектів про зміни до Конституції.

Проект координатора парламентської більшості народного депутата Степана Гавриша остаточно з‘ясував те, про що усі знали ще на початку "реформаторського" процесу – зміни потрібні владі, оскільки вона не впевнена у своєму майбутньому. Немає жодних гарантій перемоги "наступника" на всенародних виборах президента. Тому й потрібні конституційні зміни. Такі зміни, які через волю парламентської більшості збережуть нинішній стан речей, принаймні, на декілька майбутніх років.

Але чи можна серйозно сприймати зміни до Конституції, якщо ідеологія цих змін допускає діаметрально протилежні варіанти. Якщо одні і ті ж люди змінюють, причому так кардинально та у такі короткі терміни, свої думки, щодо політичної реформи та конституційних змін. То як інакше, якщо не профанацією, назвати ці потуги політичної реформи?

Тепер щодо європейського виміру та багатовекторності.

Наш президент за освітою інженер, і повинен знати, що вектори протилежної направленості у сумі дають "нуль". Тому, як одночасно можна інтегруватись у протилежних напрямах? Мабуть, довго навчаючись бути президентом, він про це забув, а адвокати, як відомо, векторної теорії не проходили. Ось тому, наш європейський вибір зрештою завершився ЄЕПом.

Порозмірковуймо про це новоутворення із трьох букв. (Ви напевне знаєте, що є дуже небезпечні новоутворення, також із трьох букв, які поїдають людину дуже швидко).

Для цього використаємо пропагандистські тези, які використовуються владою для реклами цього новоутворення.

Теза перша: ЄЕП потрібен Україні для значного поліпшення життя нашого народу.

Цікава ситуація. ВВП на душу населення в Україні, Білорусі, Казахстані та Росії відрізняються не надто сильно і складають за різними оцінками, через зваження реальної вартості валют, від 2400 до 3200 $.

У таких небагатих країнах Європи, як Греція, цей показник становить 17000, а серед провідних держав, таких, як Німеччина, Франція, Нідерланди – понад 30000$!

В чому логіка української влади? Такі небагаті держави, як Болгарія та Румунія з ВВП на душу населення меншими ніж в Україні інтегруються у багату Європу, а ми - в бідну СНД!

Невже у нашої владної еліти так погано з арифметикою? Бідність плюс бідність ніколи в сумі не дасть багатство!

Переконаний, питання не в арифметиці. Супер дорогі машини на вулицях Києва та палаци владних функціонерів в Кончі є свідченням, що, принаймні, віднімати (в народу) та примножувати (собі) вони можуть, навіть дуже успішно.

Здавалося б, при більшому ВВП на душу населення (в порівнянні з Болгарією, Румунією) є більше підстав претендувати на інтеграцію в європейські структури. Чому ж вони не прагнуть до такої інтеграції? Напевне тому, що європейська спільнота передбачає наявність реальної демократії в країнах-учасницях. А в умовах реальної демократії для надприбутків влади немає місця.

Саме тому наш владний олімп сповідує звихнуту арифметику, говорячи про стрімке поліпшення життя народу не через інтеграцію до прогресу та багатої демократичної Європи, а через об'єднання з бідними державами з тоталітарними традиціями.

Тобто, перша теза є відверто брехливою.

Теза друга: ЄЕП дасть доступ Україні до дешевих російських енергоносіїв.

В правдивість цієї тези напевне не вірить навіть Азаров. В самій Росії щороку вартість енергоносіїв, навіть для внутрішніх потреб, постійно зростає. Приватні власники російських енергетичних компаній не задоволені ситуацією, що їхні прибутки через таку різницю у внутрішніх та зовнішніх цінах є значно нижчими ніж могли би бути.

З іншого боку, дешевизна енергоносіїв на внутрішніх ринках Росії не сприяє модернізації промисловості і уже зараз багато українських товарів, що виготовлені з використанням дорогих енергоносіїв, є більш конкурентними навіть на російському ринку через те, що виготовляються на модернізованому обладнанні.

Саме така конкурентна боротьба і є підставою збереження різних обмежень на ввезення українських товарів у Росію. Мало того, за свідченнями Олександра Лукашенка (який, взагалі, має з Росією союзну державу), росіяни постачають в Білорусь основну частину енергоносіїв не за внутрішніми російськими цінами.

Глобалізація економік неодмінно призведе до того, що внутрішні російські ціни на енергоносії будуть приведені до світових. Про це знають усі в Росії. Невже про це не знають в Україні?

Виходить, що і ця теза є неправдою.

Теза третя: ЄЕП дає змогу зберегти ринки країн СНД для українських товарів, оскільки європейські ринки для нас закриті.

Тут мова може йти, хіба що, про труби корпорації ду-у-же близької до президента особи. Адже тенденція останніх років показує вперте зростання товарообігу України саме з третіми країнами (Європа, Близький Схід, Південно-Східна Азія), а не з названими колегами по ЄЕПу.

Частка Росії у товарообігу України за останні 10 років зменшилась дуже суттєво. Сьогодні на країни ЄЕПу припадає менш ніж 30% зовнішнього торговельного обороту України. 5 жовтня в програмі "Подробиці" на "Інтері" в репортажі з пресової конференції президента пролунало, що лише за останній рік, падіння обсягів торгівлі з названими країнами склали від 17 до 28%.

І ця тенденція є об'єктивною. Структура виробництва в наших державах за СРСР була подібною, багато підприємств з метою захищеності на випадок війни було продубльовано в Україні та Росії. Саме тому українські підприємства шукають збуту на інших, не російських ринках, оскільки там є подібна власна продукція.

По-друге, зростаючий дрібний та середній бізнес, намагається орієнтуватись, передусім, на потенційно великий та динамічний внутрішній ринок, та ринки держав, де діє визнаний режим права, а не сваволі, і до яких не так далеко доставляти свої товари. Саме тому значна частка українського експорту легкої промисловості орієнтована на Європу, а не на СНД. Так що, тепер їх силоміць виштовхувати із відвойованих європейських ринків?

Тим паче логіка конкурентної боротьби підказує, що орієнтація виключно на слабкі та невибагливі ринки неминуче призведе і до їх втрати, оскільки стримується розвиток самого виробника. Показовим тут є приклад Китаю. Китай спершу завоював американський ринок, а тепер може конкурувати зі своїми товарами на будь-якому ринку.

Російські ж автомобілі були орієнтовані виключно на внутрішній та СНДівський ринки. Це призвело до того, що навіть у самій Росії, "Жигулі" та "Волги" здають свої позиції, незважаючи на жорстку урядову протекцію.

Ще більш разюче відрізняється обсяг ринків ЄЕПу та ЄС. Якщо ВВП Росії ледве дотягує до ВВП Нідерландів, а ВВП Білорусі близько 7% від ВВП Росії, то про яке порівняння ринків може йти мова. Ринок Євросоюзу принаймні в 20 разів (!!) більший за ринок ЄЕП! Турбуючись за міфічне збереження одних ринків, Україна добровільно відмовляється від доступу на чи не найбільший ринок у Світі!

Як бачимо, і теза щодо збереження ринків є також неправдивою.

Тоді постає питання, а для чого ж все таки потрібен цей ЄЕП?

Мої друзі націонал-демократи однозначно стверджують, що це відверта зрада інтересів України нинішнім президентом і його оточенням, яка і призведе до остаточного поглинання України Росією. Цього разу - вже назавжди.

Звичайно, таке побоювання має ґрунт для існування, але...

Мені здається, що "синдром профанації" спрацює і в цьому випадку. Тим паче, що для цього є всі об"єктивні причини, як зовнішні, так і внутрішні.

Спершу зовнішні.

Візьмемо Лукашенка та Назарбаєва. Головні інтегратори та території СНД та русофіли.

Лукашенко. Про союз Білорусі й Росії ми уже частково говорили. За усіма домовленостями, між цими державами, уже давно цей союз мав би мати єдину валюту, спільні органи влади, але цього немає і близько. Незважаючи навіть на жорстку ізоляцію від решти світу Лукашенко так і не "здав" остаточно Білорусь Росії, оскільки російський президент може запропонувати лише входження Білорусі в Росію губерніями!

Тобто риторика та реальні справи – речі різного порядку. Причому риторика та інтеграційні рухи завжди посилюються перед кожними виборами в Білорусі (хоча навіть у такі вибори світ не вірить).

Політична система Білорусі сформована внаслідок розпуску парламенту та "народними" референдумами, компонент особистої влади президента надзвичайно потужний, опозиція розбита та деморалізована.

Назарбаєв. Колишній комуністичний функціонер, який клянеться у відданості інтеграційним процесам та дружбі з Росією, спокійно, не рахуючись з величезними фінансовими втратами переніс столицю із типово казахських районів країни, з великого розвиненого міста Алма-Ати, в "проблемний", з точки зору територіального спору з Росією, регіон – Астану, чим поклав край розмовам про "исконно русские территории" в Казахстані.

Так само, оперуючи цією ж інтеграційною термінологією, не віддав Росії пріоритету щодо Каспію та розробки Тенгізьких родовищ і потихеньку формує казахську владу та економічну еліту з етнічних казахів (принаймні, так пишуть російські газети і так говорять емігранти).

Політична система Казахстану сформована після розпуску парламенту ухваленням Конституції, де компонент особистої влади президента надзвичайно потужний, опозиція розбита та деморалізована.

Путін. Якщо щодо Єльцина ще можна було говорити про "широку російську душу", яка могла б у пориві вдячності за похвалу віддати дещо російське задарма, то щодо Путіна така думка і в голову не приходить. Його крилате "мочить у сортире" стало фактором російської політики. Жорсткий прагматизм і бажання отримати преференцію у будь-якій ситуації є добрим стримуючим фактором від великої "дружби" із цим новим російським імператором.

Ще більш красномовним фактором, що має утримати бізнесменів країн-сателітів від тісної інтеграції з Росією є успішний досвід Путіна у знищенні олігархів, які самі привели його до влади. Якщо припустити, що російський досвід буде перенесено в країни-члени ЄЕП, то українським олігархам буде "гаплик", як каже наш президент, і притому досить швидко, оскільки вони не такі могутні, як російські.

Політична система Росії сформована після розпуску та розстрілу парламенту, ухваленням Конституції "дивним" референдумом. Компонент особистої влади президента надзвичайно потужний, опозиція розбита та деморалізована.

Як видно із такого невеликого аналізу зовнішніх чинників, єдиним "інтегруючим началом" цих трьох Сторін є формування національних політичних систем за спільним сценарієм, мало пов"язаним з демократичними нормами, величезною роллю президента в цих системах та повного знищення опозиції.

Україна ніяк не підходить у цю команду, але досвід "трьох" може підігрівати амбіції "четвертого". І ось тут ми виходимо на, напевне, найважливішу внутрішню причину втягнення України її політичною верхівкою в новоутворення "на три букви". Це банальне бажання зберегти владу нинішнього президента, а точніше його оточення.

Як уже йшла мова вище, об"єктивних економічних передумов входження України до "союзу чотирьох" немає. Тим паче, сьогодні, коли навіть за офіційними звітами українська економіка переживає підйом, а золотовалютні запаси НБУ є найбільшими за всю історію України. Адже Україна встояла і не втягнулась в різні союзи на терені СНД навіть у значно гірші для неї часи 1994-96 років.

Залишається виключно одна причина – збереження влади нинішньої політичної верхівки за будь-яку ціну.

Банальне входження України до складу Росії, як це пропонує Путін Білорусі, навряд чи потрібне і українським олігархам, і цьому, чи будь-якому іншому можливому президентові від кланів. Оскільки вже згаданий тут не раз синдром профанує будь-яку іншу модель реальної інтеграції за правилами, залишається використати союз "на три букви". Як компонент боротьби з найреальнішим кандидатом на пост президента України з боку українства – Віктором Ющенком.

З аналізу перебігу подій навколо "політичної реформи" можна зробити висновок, що нинішній президент та його оточення зробили ставку на "продавлювання" через парламент нової схеми обрання президента, за якої ні Ющенко, ні будь-хто інший не з табору Кучми не матиме жодних шансів на перемогу.

Впровадження такої схеми політреформи є найбільшою гарантією збереження режиму. Проте, постійне смикання навколо юридичних процедур, їх впровадження все більше породжує невпевненість влади в успішності свого наміру.

Адже, якщо на цій сесії не вдасться провести через парламент зміни до Конституції, вся схема розвалюється.

За цієї ситуації ЄЕП стає справжньою знахідкою.

По-перше: Завдяки діям нинішньої влади значна частина українського населення, особливо на Сході-Півдні, досі вірить, що можливо повернути історію назад, до великого СРСР. Тому кандидат, що володіє риторикою інтеграції з Росією, має більше шансів на голоси багатолюдного Сходу-Півдня, ніж переконаний "європеєць".

Дебати навколо ЄЕП уже розкрили карти, хто є хто.

По-друге: Підписання, та, тим більше, ратифікація договору про ЄЕП зв"язує руки не тільки майбутньому президентові, хто б ним не став, але й суттєво обмежує маневр кандидата в президенти в публічних виступах та своїй програмі.

По-третє: Конкретно щодо Ющенка з'являється змога розробити цілісну антикампанію, яка зробить із нього "радикал-націоналіста, котрий виступає проти відновлення "історичної спільноти слов"янських народів" (причому, забуваючи, що до слов'ян відносяться поляки, словаки, хорвати..., але не відносяться казахи).

Ну, і найголовніше: з'являється можливість одним махом вирішити всі питання через інспірування нового всенародного референдуму. Адже з подачі комуністів (принаймні, вони так думають) та за підтримки президента уже почала мусуватись думка щодо проведення референдуму про вступ до ЄЕП. Під цей референдум можна підвести ще й запитання про продовження повноважень президента і ряд інших, які перетворять майбутню виборчу кампанію в "реквієм по демократії".



Автор: Анатолій Ткачук, член УРП "Собор"