Після візиту

Завершення візиту української урядової делегації на чолі з прем'єр-міністром Віктором Януковичем до Сполучених Штатів Америки залишило чимало запитань, на які ми отримаємо відповіді протягом найближчого року.

Преса відмітила два боки медалі: бравурно-єлейний (прийняття Януковича на такому високому рівні, який не забезпечили ані Леонідові Кучмі, ані Володимирові Литвину) та не надто приємну (факт недопуску окремих представників українських ЗМІ на зустріч Януковича з журналістами).

І перший, і другий боки медалі не є надто позитивними для самого Віктора Януковича. Ми знаємо, наскільки ревниво ставиться президент до успіхів своїх підлеглих та власних неуспіхів. А що стосується надто запопадливих організаторів зустрічей зі ЗМІ, то у даному випадку вони зробили прем'єрові ведмежу послугу.

Візит Януковича відбувся за рік до президентських виборів в Україні, і це наштовхнуло більшість оглядачів на те, щоб прив'язати цей візит до самого виборчого процесу. Мовляв, Янукович подався у Вашингтон на оглядини.
Чи справді це так? Для того, аби оцінити візит, необхідно поглянути на нього в кількох площинах.

Насамперед: що передувало поїздці українського прем'єра до Вашингтона?

Після тейпгейту та скандалу довкола "Кольчуг" Україна опинилася у фактичній ізоляції з боку США та Західної Європи. Назовні причиною було вболівання США за розвиток демократії та міжнародної безпеки. Справжня ж причина була прихована у інших факторах.

Найважливішими з цих факторів були:

а) надмірно теплі стосунки адміністрації Леоніда Кучми з конкурентом Джорджа Буша Елом Гором (Кучма позиціонувався громадськості ледве не як ставленик Клінтона та Гора; Джорджеві Бушу важливо було продемонструвати зв'язки його попередників з корумпованими режимами – і Кучма для цього підходив якнайкраще);

б) бажання продемонструвати загалові спроможність ефективно впливати на ситуацію на пострадянському просторі (проведення операції "український Коштуніца" без попередніх військових дій);

в) частково – намагання заморозити активність України в нафтотранспортній сфері (на час "похолодання" стосунків українська частина транс'європейського нафтотранспортного коридору Одеса-Броди вже була побудована, але США наполягали на необхідності транспортування нафти магістраллю Баку – Джейхан).

Варто врахувати і той момент, що Європейський Союз ще з часу війни у Юґославії мав дуже тісні політичні стосунки зі США. Тому не дивно, що після США фактичний бойкот Україні оголосили і західноєвропейські політики (за винятком Шредера, який у січні 2001 року відвідав Київ; щоправда, візит його розчарував).

За цей час ситуація кардинально змінилася. Чого досягли Сполучені Штати?

По-перше, США не вдалося знайти "українського Коштуніцу". Не тому, що опозиційні сили були роз'єднаними, а тому, що Кучма виявився типом, що різнився від Мілошевича. Він витримав кілька хвиль натиску і навіть зміцнив своє становище. Звісно, не можна всю українську революцію 2000 – 2002 років зводити виключно до впливів зовнішніх чинників, проте однозначно можна говорити про важливість фактору світової спільноти (в тому числі США) та її впливів на діяльність української опозиції.

По-друге, послаблення західного вектору в Україні неминуче обернулося посиленням вектору східного: як тільки Захід перейшов до бойкоту режиму Кучми, одразу ж стали можливими переговори українського та російського президентів у Дніпропетровську (березень 2001 року) та передача важливих українських об'єктів Росії.

По-третє, криза в Україні негативно позначилася на американському впливі у регіоні. Раніше Україна була одним із факторів здійснення американської політики в Центрально-Східноєвропейському регіоні. Інша річ, що можна було сперечатися про стабільність цього фактору і про ефективність України як інструменту втілення геополітичних візій США, однак американським демократам, коли вони перебували при владі, вдавалося використовувати цей фактор. Республіканці захотіли зробити Україну більш прогнозованою і більш прив'язаною до американської політики. Та цього їм не вдалося зробити. Вони заледве не втратили те, що мали.

Ситуація, яка намітилася у світі за цей час, також не була сприятливою для США.

Насамперед, війна в Іраку продемонструвала, що тісному союзу США і ЄС прийшов кінець. Тепер "євроатлантична спільнота" ще більше почала перетворюватися на фантом. В цьому жорстокому світі, світі глобалізації і нових цивілізаційних відносин колишні союзники все швидше починають перетворюватися на суперників.

І Україна у своїх геополітичних пошуках це чудово розуміє: вона, наприклад, розуміє, що Захід – це щось не монолітне, а складається з двох частин – Європи та Америки.

США якось не помітили, що вже під час розгортання "кольчужного" скандалу Європа не підтримала тональності американських заяв. Європа першою порушила бойкот України і почала співпрацювати з нашою державою. Це призвело до того, що західний вибір українських політиків звузився до європейського вибору. Україна заявила про своє бажання інтегруватися в ЄС, що було сприйнято неоднозначно у Вашингтоні. Сполучені Штати побачили, що Україна розпочала активні загравання з Європою та Росією, при цьому ігноруючи США.

Важливими моментом стало також і те, що Сполучені Штати були поставлені ще перед одним фактом: якщо вони й надалі будуть ігнорувати нафтопровід Одеса – Броди і наполягати на транспортуванні нафти шляхом Баку – Джейхан, то вони однозначно програють, причому програють Росії, яка задекларувала бажання будувати альтернативний нафтопровід Констанца – Панчево – Омішаль. Як результат – Росія вирішила б для каспійської нафти проблему Босфору.

США опинилися перед вибором: або Росія сприяє закриттю проекту Одеса – Броди (наповнивши його на кілька років своїм "юралсом" і використовуючи у реверсному режимі) і при цьому будує власний проект, або США встановлюють контроль над магістраллю Одеса – Броди і сприяють його ефективній роботі, навіть частково на шкоду власному проектові Баку – Джейхан.

Ще один фактор – фактор близьких президентських виборів у США. За рік Джордж Буш має відзвітувати перед виборцями за чотирирічне правління. Що він може зарахувати собі як заслугу? Боротьбу з тероризмом?
Американці поступово відходять від шоку 11 вересня і розуміють, що насправді американська адміністрація не виробила ефективної моделі боротьби з терористами.

Яка, до біса, ефективність, коли американській спільноті досі не принесли голови Бен Ладена, мулли Омара та Саддама Хусейна! Війни під надуманими приводами у Іраку та Афганістані? Навряд.

Звісно, можна говорити про перемоги та звитягу, але війна у Афганістані заради того, щоби змінити ставлеників Клінтона (талібів) на ставленика Буша (Хаміда Карзая), навряд чи вартувала витрачених крові та коштів.

Можна чимало говорити про злочинний режим Хусейна, але ж хімічну та бактеріологічну зброю, яка стала приводом для війни, так і не було знайдено! А ще – можливість протистояння між США і Європою, в першу чергу в економічній, а відтак – і політичній площинах. А ще – втрата контролю над Центральною Європою... І так далі, і так далі...

Очевидно, якщо завтра Бушеві або Чейні доведеться йти на вибори, то незручних запитань з боку лідера демократів Еда Рендела буде більше ніж достатньо.

Нарешті, останній момент: Україна вирішила першою зробити крок до США і підтримала дії антиіракської коаліції, хоча цей крок і був дуже небажаним для російсько-українських стосунків. Сполучені Штати оцінили цей крок. Звісно, Україна сподівається дістати від свого кроку не лише політичні, а й економічні дивіденди, претендуючи на частину контрактів на відновлення зруйнованої економіки Іраку.

Проте всіх цих факторів виявилося достатньо, аби Сполучені Штати поступово переглянули свою політику щодо України. Україна навряд чи варта того, щоби витрачати гроші на загострення стосунків із нею – надто мало зиску можна отримати з американсько-українського конфлікту. Натомість стабільні стосунки з Україною можуть обернутися економічною та геополітичною користю для американської адміністрації.

Здається, Вашингтон зрозумів, що скинути Леоніда Кучму йому не вдасться. Тепер перед американськими стратегами стоїть два завдання, пов'язаних з Україною. Перше – не допустити, аби Кучма пішов на третій термін. Друге – забезпечити перемогу лояльного до США політика на президентських виборах. Теперішня Україна цікавить США виключно у економічній площині.

Свідченням позиції Вашингтона є стаття у "The Wall Street Journal" людини, яку вважають "мозком" республіканців – Роберта МакФарлейна.

"Мозок" республіканців вважає, що останні події в Україні свідчать про остаточний поворот держави обличчям до Заходу. США повинні підтримати Україну, скасувавши обмежувальну поправку Джексона-Веніка та скерувавши в Україну інвестиції. Першочерговим завданням МакФарлейн вважає забезпечення демократичних виборів в Україні 2004 року. Аналітик закликав переглянути ставлення до питання транспорту нафти в Європу територією України.

Одним словом, потепління стосунків між США та Україною відбулося. Важливо відзначити: США реабілітували Україну, проте не реабілітували персонально Леоніда Кучму.

Хоча, здається, самого Кучму це мало обходить. Він у вересні здійснив візит до Нью-Йорка на сесію Генеральної Асамблеї ООН. І хоча офіційної зустрічі на найвищому рівні йому не забезпечили, проте поїздки виявилося достатньо, аби спростувати тезу про проголошення Кучми "персоною нон грата" у США. Тепер Кучма довів опозиції, що він з'їздив до Америки і ніхто не вдягнув йому на руки кайдани. На щось значніше український президент і не претендував.

Вашингтон бажає спілкуватися з українськими посадовцями в обхід Кучми – це очевидно. При цьому для Вашингтона важливо, аби ці посадовці мали перспективи. Наразі США бачать двох перспективних політиків, з якими намагаються вести діалог. Традиційно перший – це Віктор Ющенко, другий – Віктор Янукович.

Перший є бажаним для США політиком, на якого можна було б робити ставку. Другий має владні повноваження і впливи на значній території України. У першого – харизма серед значної частини населення України та "американська посмішка". У другого – потужний вплив на бізнесменів, серйозне економічне підґрунтя та електоральна база. Перший вже заявив, що він ітиме на президентські вибори. Другий наразі такої заяви не зробив. Проте американцям дуже би хотілося, аби Янукович пішов на вибори. Чому?

Всупереч прогнозам аналітиків, що робилися у листопаді – грудні 2002 року, Янукович не став виразно проросійським прем'єром. Навпаки: йому рідко вдавалося знаходити спільну мову зі своїм російським колегою Михайлом Касьяновим. Очевидно, на заваді ставали прямолінійність Касьянова та відсутність будь-якого уявлення про дипломатичні тонкощі. Касьянов зазвичай говорить те, що думає – особливо стосовно зовнішньоекономічної та зовнішньополітичної діяльності Росії. Це не може не дратувати його візаві.
Натомість для Януковича більш вдало пройшли його переговори з європейськими країнами. Януковича цілком нормально сприйняли в Європі. Спершу до Віктора Федоровича приглядалися, а відтак дали йому кілька карт-бланшів. Березень та квітень 2003 року були часом тріумфу Януковича на міжнародній арені. Приблизно на травень готувався візит до США.

У травні візит не відбувся. Рівно ж як і у червні, липні, серпні і навіть у вересні. Більше того: під питанням був візит у жовтні. Янукович вичікував слушного моменту. Йому було важливо, аби цей візит став не просто візитом ввічливості, а справжнім результативним візитом. За цей час він вивчив американське питання,та й Америка вивчила Януковича.

Янукович продемонстрував чимало позитивних, як на американців, моментів (його вагання щодо ЄЕП, принципова позиція щодо президентських виборів 2004 року, позиція з питання "Одеса – Броди", явне протегування противникам реверсного використання нафтопроводу). Тому Янукович їхав до США не стільки на оглядини, скільки для персонального знайомства з американським істеблішментом.

Американці зрозуміли: Янукович може стати серйозним фактором, який запобігатиме політичній реформі "а ля Кучма" та балотуванню нинішнього президента на третій термін.

Ющенко, незважаючи на всю його харизму, не зможе цього зробити – він не має економічних важелів та економічного підґрунтя. Янукович – зможе. Також Янукович може стати противагою до того "зла", яке уособлюється для США у постаті Віктора Медведчука. Одним словом, формула успіху для американської адміністрації у розв'язанні українських проблем виглядає наступним чином:

Янукович + Ющенко ≥ Медведчук + Кучма

Проте і Янукович, і Ющенко повинні діяти самостійно, в жодному разі не у тандемі. Вони повинні залишатися конкурентами. Навіть у боротьбі за прихильність Держдепартаменту США. На думку американських аналітиків, на майбутніх президентських виборах в Україні повинні змагатися проамериканський та ще більш проамериканський політики.

Поява в Україні ще одного політика з симпатіями до США дасть можливість Сполученим Штатам додатково впливати на Віктора Ющенка.
Останнім часом Ющенко почав робити більш виразні реверанси у бік Брюсселя, ніж у бік Вашингтона. Це не може не турбувати США. Забезпечення конкуренції між Януковичем та Ющенком могло би стати продовженням традиційної для США політики, яка 1941 року вилилася в цинічну фразу високопоставленого службовця держдепартаменту: "Якщо ми побачимо, що перемагає Німеччина, ми допомагатимемо СРСР, якщо ж перемагатиме Сталін, ми допоможемо Гітлерові".

Мій московський колега дуже слушно зауважив, що США, швидше за все, закриють очі на "чесність" і "прозорість" майбутніх виборів Президента. Янукович, таким чином, отримає змогу проводити президентські вибори за апробованою у 2002 році на Донбасі моделлю, яка стала "притчею во язицех". Натомість за Ющенка "проголосують" сотні тисяч мешканців Галичини, які нині перебувають на заробітках на чужині та інші "мертві душі"...

...У перспективі США хотіли би повернутися до ідеї Міжмор'я, задекларованої ще на початку 1990-х, в той час, коли при владі в Сполучених Штатах перебувала адміністрація республіканців.

Міжмор'я (Балто-Чорноморський союз) мислилося у вигляді американської креатури, яка б забезпечувала інтереси США у Центрально-Східноєвропейському регіоні та була буфером між Росією та Європейським Союзом. Згодом адміністрація демократів вирішила за більш доцільне зміцнювати Європейський Союз та поступово розширювати його за рахунок "сірої зони" постсоціалістичних та пострадянських країн.

За концепцією республіканців зразка 1992 року, ЄС та Росія мають бути розділені поясом контрольованих США держав. За концепцією демократів, США мають стати таким собі арбітром, який мав би вирішувати, кого в Європі посилювати – ЄС чи Росію (сьогодні віддамо Естонію Європейському Союзу, завтра Україну – Росії і т.д.). Очевидно, республіканці поступово реанімують свої старі концепції.

Україна знову налагоджує стосунки з США. США знову включають Україну до кола власних інтересів та впливів. Свідчення цьому – домовленість щодо появи на українському ринку компанії "ShevronTexaco" з її нафтою, яка потече нафтопроводом "Одеса – Броди" в напрямку Європи (а це – своєю чергою – дозволить ефективніше боротися з зазіханнями ТНК та з пропозиціями щодо впровадження реверсу).

Одним словом, візит був результативним. І він матиме своє продовження в політичній сфері. Принаймні, відлуння цього візиту ми ще довго чутимемо.