Україна, Тузла і Кучма як заручники війни проти Путіна
П'ятниця, 24 жовтня 2003, 14:33
Поза всяким сумнівом, конфлікт на Тузлі має дуже глибоке коріння і матиме великі наслідки як для України, і так і для Росії. Цілком можливо, що і міжнародне співтовариство отримає ще одну проблему, на розв'язання якої будуть потрібні роки.
Зараз вже стає зрозумілим, що основна мета конфлікту в Тузлі – це не символічний шматочок української землі, а передусім особистість і політичні перспективи президента Росії Путіна. І ми стали заручниками запеклих московських конфліктів за владу. Конфлікт на Тузлі є відлунням протистояння між трьома провідними політичними групами Росії - Путіна, олігархами "Сім'ї" і російською бюрократією.
Поки ми бачимо оголошення війни олігархів проти Путіна. Але, поза сумнівом, російська бюрократія із задоволенням візьме участь у цьому конфлікті, який вийшов вже за межі Росії.
У Путіна дивна ситуація. З одного боку, він начебто на вершині влади, і ніхто не заважає йому розвивати і зміцнювати свою могутність. З іншого боку, його приховані і відкриті конфлікти з основними політичними силами Росії дійшли до крайньої точки. Власне кажучи, конфлікт на Тузле більше торкається внутрішньополітичних справ в Росії, ніж української землі.
Звичайно, нам не легше від того, що Росія вирішила з'ясувати свої особисті проблеми, влаштовуючи конфлікт з Україною (хоча, якщо ми подивимося на нашу історію, то так бувало доволі часто протягом останніх 300 років).
Зараз перед Путіним виникло багато проблем.
По-перше, йому важко виконувати свої домовленості з "Сім'єю" (суперолігархічний холдинг на чолі з Єльциним), що передбачає до 2008 року "озброєний нейтралітет" обох сторін. Після цього терміну обидві сторони мали намір вирішити подальшу долю російської влади.
Під "Сім'єю" ми будемо розуміти будь-якого недурного російського бізнесмена, який за п'ять років зробив мільярд доларів. Ці люди могли домогтися такого, тільки перебуваючи в особистих і економічних відносинах з батьком російської політсистеми Єльциним.
І, вочевидь, не випадково у розпал конфлікту на Тузлі Єльцин раптом вирішив нагадати Путіну, хто в хаті господар. У його інтерв'ю російській пресі Путін виглядає маріонеткою, яка, здається, вирішила грати самостійну гру.
Друга проблема - Путін, ставши президентом, потрапив у ситуацію, коли ідеали розходяться з реальністю. Візьміть будь-якого міністра перед вступом на посаду: у нього великі плани, але як тільки він приходить, то вимушений рахуватися з багатьма обставинами, з підводними течіями. Все має власну ціну, доводитися відходити від своїх обіцянок. І навпаки, робити вчинки, щодо яких не мав намірів.
Путін відчуває потужний вплив свого оточення, яке весь час поривається зачистити всіх олігархів разом. У той же час він змушений рахуватися із зростаючою потужністю бюрократії, яка уміло грає на протиріччях між Путіним і "Сім'єю".
Росія 2003 року
У сучасній Росії сформувалися три групи.
Перша група - "Сім'я", яка має політичний, медійний, економічний вплив (сам Єльцин, младоолігархи, тут же Березовський, Абрамович, Ходорковський). При цьому члени "Сім'ї" можуть жорстко з'ясовувати відносини один з одним, але вони за генезою свого багатства приречені триматися разом. Це люди, які волею долі разом вийшли на свої мільярдні статки – з урахуванням впливу Єльцина.
Друга група концентрується навколо Путіна. Вона також легковажно об'єдналася – це чекісти, православні, "нові бізнесмени", пітерські. Але проблема в тому, що за рівнем менеджменту вони поступаються людям типу Ходорковського або навіть Абрамовича, і тому єдиний спосіб боротьби для них – це силовий.
Ось чому є історії з ЮКОСом, страшні приватизаційні процеси, які були доречні в 1995-2000 роках, але неефективні в ХХІ сторіччі. Незграбні спроби Путіна зупинити відтік капіталів за кордон і формування вже зарубіжної політичної і економічної опозиції Путіну (Березовський і компанія) також викликали невдоволення як у його оточення, так і у олігархів.
Ми бачимо жорстке ставлення цієї групи до ЗМІ, новий стиль переговорних процесів, фантастичну військову доктрину – раніше ніхто не міг подумати, що там буде можливість "превентивного удару" ледь не з ядерними можливостями.
Вони тільки розминають адміністративні біцепси.
Третя група - це класична російська бюрократія. Це люди з величезним досвідом політичних інтриг, тонким знанням функціонування адміністративно-силових важелів, які чудово розбираються в бізнесі.
Це справжні експерти корупції і політичної демагогії. Це досить анонімна, але міцна група, яка має колосальні економічні і політичні ресурси влади. Це безліч губернаторів, міністрів, керівників найбільших комітетів і комісій, які немов гриби ростуть в Москві, обплутуючи Росію новими бюрократичними ланцюгами. Саме вони – основа імперських тенденцій в Росії.
Яскравим представником цієї групи можна назвати Лужкова. Він намагався представляти цю групу під час минулих виборчих кампаній і грати на "розводці" конфлікту олігархів і путінців.
Ця група любить говорити про патріотизм, відродження Росії, але це чистої води бюрократи. Це група також має свій інтерес, хоч і не має лідера. У неї немає прямої власності, але є багато власності непрямої.
Ми бачимо, що йде формування імперської бюрократичної системи в Росії. Де демократія не просто керована, а є невеликим доважком – рівно настільки, щоб не закривалися шляхи до світової спільноти.
Росія приречена на імперію: багатонаціональна держава плюс тисячолітня історія плюс особистісний чинник. Інший алгоритм неможливий.
Україна як полігон
Зараз Росія відмовляється від ролі третьосортної демократичної країни і активно відновлює свої позиції як другорозрядна імперія. Недарма навіть такий прозахідник, як Чубайс, відверто заговорив про російську версію ліберальної імперії. З точки зору класичної політології – це нонсенс типу "гарячий сніг" або "демократія Єльцина" або "мир в Чечні".
У Росії закінчилося формування тричленної структури влади. Саме боротьба за остаточну владу в Росії і стала джерелом нашого конфлікту на Тузлі.
Імперія вирішує свої внутрішні проблеми за рахунок зовнішніх, за рахунок воєн, за рахунок приєднання територій. Росія так само робить. Найнепристойніший приклад – прихід до влади Єльцина, що стався шляхом Біловезької пущі, розділу СРСР. Прихід до влади Путіна був пов'язаний зі стимуляцією чеченської війни.
І Україна приречена бути постійним чинником внутрішньополітичної боротьби в Росії. Але не треба зводити все до тези, що Росія – це як агресивна геополітична істота, яка рухається на нас. Мовляв, Російська імперія не може не розширятися у всі боки, і, природно, на її шляху стоїть маленька, слаба, але горда Україна.
Це було б дуже просто і зрозуміло. Тим більше, що у світової спільноти є багато важелів, щоб обмежити такий рух будь-якої нової імперії.
Все набагато складніше.
Хоч всі кажуть, що криза Тузли – це варіант агресивної політики Росії по відношенню до України. Однак поряд із цим я бачу і більш глибоке коріння.
Криза Тузли – це не просто вічне прагнення Великого сусіда до захоплення земель малого і слабого сусіда. Це, передусім, з'ясування відносин між трьома найбільшими політичними силами. І тільки Україна може бути гідним за масштабами майданчиком для розв'язання їх внутрішніх проблем.
Таку "Тузлу" не можна організувати з Прибалтикою. Це був би конфлікт з НАТО, і, навпаки, з'явилася би консолідація цих трьох російських груп.
Організація конфлікту по типу тузлінського де-небудь в Каспії або Середній Азії також не мала б прямих наслідків для розташування сил в Москві. А спроба організувати маленький прикордонний конфлікт з Китаєм була б дуже ризикованою і стала б безкоштовним подарунком США і Японії. Залишається одне – Україна.
Є ще обставина, яка пояснює таку дивну, на перший погляд, поведінку Росії.
Потрібно мати на увазі, що Росія пройшла страшний і кривавий 1993 рік, без якого, до речі, не було б сучасної політичної системи Росії. Еліта Росії – бізнес, бюрократія, армія, спецслужби, регіональні барони і політики - зуміли зробити висновки. Вони зрозуміли, що з'ясування відносин один з одним, боротьба за владу не повинні доходити до громадянської війни. Ось чому після цього російські політики вважають за краще з'ясовувати свої відносини за межами Росії, а не на Червоній площі, в Кремлі або Останкино. Ось чому Україна є полігоном при загостренні внутрішньополітичних процесів в Росії.
Ми приречені, внаслідок нашого геополітичного сусідства, завжди бути таким майданчиком. При цьому треба зазначити, що у нас, в свою чергу, немає такої можливості, використовуючи московські внутрішньополітичні конфлікти, вирівнювати ситуацію всередині України. Але це, можливо, доля. Яка зробить нас більш демократичними і обережними.
Удар по Путіну – рикошет по Україні
Не останню роль у виборі України в якості хлопчика для биття або геополітичної лабораторії для російських експериментів грає та обставина, що московські еліти досить невисоко оцінюють наші здібності реагувати на зовнішньо- і внутрішньополітичні кризи.
Численні другорозрядні російські політики, журналісти, що вийшли в тираж, поп-зірки і політтехнологи, які з 1998 року юрбами занадилися їздити до Києва, все частіше привозять у Москву зарозумілі і негативні уявлення про Україну й її політичне життя.
Вони створюють ілюзію простоти і примітивності політичного життя України та її еліти. Вони переконують своїх клієнтів у Москві, що в Україні проходять будь-які найфантастичніші проекти, плани і провокації.
Крім того, ті, хто розв'язував цей конфлікт Тузли, враховували ту обставину, що за останній час між Путіним і Кучмою налагодилися міцні ділові стосунки. Ці два обережних політики нарешті вирішили об'єднати свої зусилля.
І той, і інший спільно вирішують свої внутрішньополітичні і міжнародні проблеми. У цьому сенсі підписання документів ЄЕП було скоріше доказом взаємних гарантій, ніж реальною готовністю обох країн до інтеграційних процесів.
От чому російські олігархи, цілячи в Путіна й організовуючи конфлікт в Тузлі, завдали удару і по Кучмі. Президентові України дають зрозуміти, що Путін – не та людина, з якою можна вести довгострокові політичні ігри.
Говорять, що, можливо, Путін щось знав про підготовку кризи Тузли. Але навіть якщо це так, то посвячений він був не до кінця у весь план. Або не передбачив його наслідків, які сильно вдарять по його положенню в країні і за кордоном.
Якщо він був частково втягнений у цей план з Тузлою, то тепер у нього важка ситуація. Або йому треба за будь-яку ціну віддавати наказ про припинення операції тиску на Україну, або робити наступний крок - очолювати національну патріотичну хвилю в Росії, що неминуче посварить дві держави.
Путін, який багато уваги приділяє іміджу, який багато займається самоРRом, вперше протягом шести днів взагалі не реагував на події, що стосувалися й України, і Росії. Це неймовірно. Але насправді він намагався зрозуміти, що відбувається.
Судячи з усього, це операція "Сім'ї" і олігархів, що намагалися осадити Путіна, показати його місце. На думку про те, що Путін буде найбільш потерпілим, наштовхує такий момент. Вони поставили Путіна у важке становище. Або зараз він повинен визнати, що не контролює ситуацію – а це удар по президенту. Або спробувати сісти на цей процес – і сказати, що він, Путін, причетний до того, що діється в Тузлі.
Путін зараз поводиться так само, як Кучма в перші дні "касетного скандалу". Він шукає, хто це зробив. Хто його підставив. І зараз, можливо, він цього не знає. І тому затягується зустріч президентів. Вони повинні були зустрітися буквально відразу, коли це стало суспільною проблемою для двох країн, коли були прийняті організаційні заходи.
Якщо припущення, що цей проект "керованого конфлікту" здійснили російські олігархи і частина оточення Кремля, що стоїть за ними, то Тузла – це тільки один елемент операції. Їм не можна просто вколоти Путіна, а треба показати регіональним, московським, міжнародним елітам, що Путін не перспективний, слабкий. Якщо це так, то Тузла буде розширюватися до відкритого конфлікту, або спалахне якийсь ще конфлікт, можливо, в іншій сфері.
Україна після Тузли
Якщо виходити з того, що криза Тузли розсмоктується, і все припинитися завдяки політичній волі й інстинкту збереження влади двох президентів – Путіна і Кучми – то тоді можна спрогнозувати наслідки для головних політичних гравців в Україні.
Але ми повинні тримати в голові: якщо все-таки метою всієї болісної операції був саме Путін, то все це одержить продовження і наслідки як для політичної й економічної еліти Росії, так і України.
Крім того, поза сумнівом, на конфлікті в Тузлі спробують погріти руки й одержати переваги й інші політичні групи і геополітичні гравці.
Які наслідки може мати цей конфлікт для нашої політичної еліти?
Кучма після Тузли: Для Кучми важливо вирішити, чи брав у цій історії хоч мінімальну участь президент Путін. Якщо ні, то вони з Путіним з'ясовують, кому це вигідно, і нейтралізують наслідки. Якщо Путін брав часткову участь, то для Кучми питання – його подальші відносини з російським президентом.
Наслідків для Кучми всередині України особливих не буде, він щільно контролює владу. І такі випадки на нього не діють ні позитивно, ні негативно.
Медведчук після Тузли: Якщо він якось пов'язаний з цією історією, то наслідки для нього будуть найобтяжливіші. Тому що без санкції Кучми, тому що це спроба самостійної гри. І тому що це антипатріотично – цього надто багато, щоб залишитися в політиці взагалі.
Якщо він не причетний до цієї історії, то йому терміново треба буде знову доводити свою затребуваність Кучмі. І ми незабаром станемо глядачами чергової політичної ініціативи есдеків.
Янукович після Тузли: Він нічого не втратить і не придбає. Для нього важливі проблеми бюджету, проблеми аграрної кризи чи координації горе-коаліційного уряду. І він зробив класний політичний жест – скасував свою поїздку і збирався на острів.
Литвин після Тузли: Спікер поводився досить правильно. Це пов'язано і з його родиною – його брат очолює Державну прикордонну службу. І Литвин був інформованіший за багатьох інших. І брати Литвини справилися із ситуацією.
Таким чином на політичному обрії України крім родини Медведчуків (Брат-1 і Брат-2) з'явилася ще одна родина – братів Литвиних. Які більше за інших переживали за конфлікт у Тузлі. Брати Литвини, на відміну від братів Медведчуків, виявили себе в цьому конфлікті досить гідно.
Гідно повело себе також і МЗС. Воно відреагувало миттєво. Нехай у них не було особливої позиції, але вони тупо виконували свої службові обов'язки – захищали суверенітет України. Вони нічого не винаходили, але просто реагували.
Ющенко після Тузли: Якщо ситуація з Тузлою розсмокчеться, це навряд чи відіб'ється на його рейтингу. Існує думка, що ця криза викликає посилення антиросійських настроїв у суспільстві, і це викликає довгоочікуваний ріст рейтингу Ющенка в Східній Україні.
Але все не так просто. Якщо патріотичні настрої торкнуться Східної України, то, скоріше за все, ними скористається не повільний Ющенко, а більш агресивний політик. Типу тої ж Тимошенко, яка дуже привабливо і сексуально буде виглядати у військовій формі і з великим біноклем, розглядаючи ворожу дамбу.
Іншими словами, розлючені українці Східної України навряд чи оберуть собі Ющенка в якості вождя. Скоріше за все, вони будуть шукати собі лідера на крайньому правому фланзі.
Якщо ж визнати, що це не конфлікт олігархів і Путіна, а загальноросійський план, то тоді Росія грає в дуже небезпечну гру. Цілком можливо, що хтось у Москві сподівається, що конфлікт на Тузлі остаточно розколе електорат Заходу і Сходу України не тільки на виборах, але і після них.
Усі прекрасно розуміють, що Ющенко тримається не на програмі, і не на регіональній групі – він тримається на персональному рейтингу. Виходить, йому треба протиставити такого ж політика з таким же рейтингом. Але таких немає. Виходить, треба зняти проблему конфлікту персон: Ющенко проти АнтиЮщенка. І перевести драматургію виборчої кампанії в інше: на взаємини Захід-Схід. І тоді персона Ющенка не є головним для ухвалення рішення на виборах.
Судячи з усього, Тузла також повинна була бути щепленням, яке б показало, яка частина українців готова терпіти все від Росії, і яка частина категорично проти. Про ці показники можна буде говорити після проведення відповідних соцопитувань. Але в будь-якому випадку те, що відбулося – травма для суспільної думки.
Цілком можливо, криза Тузлы викликає ріст прозахідних настроїв. Мовляв, Росія поводиться агресивно, давайте запросимо наших західних колег з НАТО. І цілком можна чекати, що така буде реакція.
Симоненко після Тузли: Він повинен грати свою роль всередині опозиції, і в нього з'являється інша проблема з Ющенком. Одна – що він повинен брати участь у президентській кампанії, чисто технологічно, інакше КПУ буде опускатися в рейтингу і втрачати електорат перед парламентською кампанією. А участь у виборах президентських навіть без бажання перемоги дає можливість активізувати своїх виборців.
Але тепер у Симоненка з'являється ще одна проблема – він після Тузли повинен чітко сказати, знаходячись поруч з іншою опозицією: він схвалює дії Росії чи вважає їх агресивними. Що для Симоненка буде досить складно.
Весь політичний бомонд від вкрай правих до вкрай лівих просто зобов'язаний одержати свій політичний капітал на Тузлі. І вони будуть непрофесіоналами, якщо не будуть грати свою гру – хто на критиці президента, хто на організації масового протесту, хто на створенні воєнізованих бригад, на комісіях з розслідування інциденту. Єдине, що не пощастило Юлії Володимирівні – поїхала невчасно до Європи.
Автор: Віктор Небоженко, політолог, політтехнолог
Зараз вже стає зрозумілим, що основна мета конфлікту в Тузлі – це не символічний шматочок української землі, а передусім особистість і політичні перспективи президента Росії Путіна. І ми стали заручниками запеклих московських конфліктів за владу. Конфлікт на Тузлі є відлунням протистояння між трьома провідними політичними групами Росії - Путіна, олігархами "Сім'ї" і російською бюрократією.
Поки ми бачимо оголошення війни олігархів проти Путіна. Але, поза сумнівом, російська бюрократія із задоволенням візьме участь у цьому конфлікті, який вийшов вже за межі Росії.
У Путіна дивна ситуація. З одного боку, він начебто на вершині влади, і ніхто не заважає йому розвивати і зміцнювати свою могутність. З іншого боку, його приховані і відкриті конфлікти з основними політичними силами Росії дійшли до крайньої точки. Власне кажучи, конфлікт на Тузле більше торкається внутрішньополітичних справ в Росії, ніж української землі.
Звичайно, нам не легше від того, що Росія вирішила з'ясувати свої особисті проблеми, влаштовуючи конфлікт з Україною (хоча, якщо ми подивимося на нашу історію, то так бувало доволі часто протягом останніх 300 років).
Зараз перед Путіним виникло багато проблем.
По-перше, йому важко виконувати свої домовленості з "Сім'єю" (суперолігархічний холдинг на чолі з Єльциним), що передбачає до 2008 року "озброєний нейтралітет" обох сторін. Після цього терміну обидві сторони мали намір вирішити подальшу долю російської влади.
Під "Сім'єю" ми будемо розуміти будь-якого недурного російського бізнесмена, який за п'ять років зробив мільярд доларів. Ці люди могли домогтися такого, тільки перебуваючи в особистих і економічних відносинах з батьком російської політсистеми Єльциним.
І, вочевидь, не випадково у розпал конфлікту на Тузлі Єльцин раптом вирішив нагадати Путіну, хто в хаті господар. У його інтерв'ю російській пресі Путін виглядає маріонеткою, яка, здається, вирішила грати самостійну гру.
Друга проблема - Путін, ставши президентом, потрапив у ситуацію, коли ідеали розходяться з реальністю. Візьміть будь-якого міністра перед вступом на посаду: у нього великі плани, але як тільки він приходить, то вимушений рахуватися з багатьма обставинами, з підводними течіями. Все має власну ціну, доводитися відходити від своїх обіцянок. І навпаки, робити вчинки, щодо яких не мав намірів.
Путін відчуває потужний вплив свого оточення, яке весь час поривається зачистити всіх олігархів разом. У той же час він змушений рахуватися із зростаючою потужністю бюрократії, яка уміло грає на протиріччях між Путіним і "Сім'єю".
Росія 2003 року
У сучасній Росії сформувалися три групи.
Перша група - "Сім'я", яка має політичний, медійний, економічний вплив (сам Єльцин, младоолігархи, тут же Березовський, Абрамович, Ходорковський). При цьому члени "Сім'ї" можуть жорстко з'ясовувати відносини один з одним, але вони за генезою свого багатства приречені триматися разом. Це люди, які волею долі разом вийшли на свої мільярдні статки – з урахуванням впливу Єльцина.
Друга група концентрується навколо Путіна. Вона також легковажно об'єдналася – це чекісти, православні, "нові бізнесмени", пітерські. Але проблема в тому, що за рівнем менеджменту вони поступаються людям типу Ходорковського або навіть Абрамовича, і тому єдиний спосіб боротьби для них – це силовий.
Ось чому є історії з ЮКОСом, страшні приватизаційні процеси, які були доречні в 1995-2000 роках, але неефективні в ХХІ сторіччі. Незграбні спроби Путіна зупинити відтік капіталів за кордон і формування вже зарубіжної політичної і економічної опозиції Путіну (Березовський і компанія) також викликали невдоволення як у його оточення, так і у олігархів.
Ми бачимо жорстке ставлення цієї групи до ЗМІ, новий стиль переговорних процесів, фантастичну військову доктрину – раніше ніхто не міг подумати, що там буде можливість "превентивного удару" ледь не з ядерними можливостями.
Вони тільки розминають адміністративні біцепси.
Третя група - це класична російська бюрократія. Це люди з величезним досвідом політичних інтриг, тонким знанням функціонування адміністративно-силових важелів, які чудово розбираються в бізнесі.
Це справжні експерти корупції і політичної демагогії. Це досить анонімна, але міцна група, яка має колосальні економічні і політичні ресурси влади. Це безліч губернаторів, міністрів, керівників найбільших комітетів і комісій, які немов гриби ростуть в Москві, обплутуючи Росію новими бюрократичними ланцюгами. Саме вони – основа імперських тенденцій в Росії.
Яскравим представником цієї групи можна назвати Лужкова. Він намагався представляти цю групу під час минулих виборчих кампаній і грати на "розводці" конфлікту олігархів і путінців.
Ця група любить говорити про патріотизм, відродження Росії, але це чистої води бюрократи. Це група також має свій інтерес, хоч і не має лідера. У неї немає прямої власності, але є багато власності непрямої.
Ми бачимо, що йде формування імперської бюрократичної системи в Росії. Де демократія не просто керована, а є невеликим доважком – рівно настільки, щоб не закривалися шляхи до світової спільноти.
Росія приречена на імперію: багатонаціональна держава плюс тисячолітня історія плюс особистісний чинник. Інший алгоритм неможливий.
Україна як полігон
Зараз Росія відмовляється від ролі третьосортної демократичної країни і активно відновлює свої позиції як другорозрядна імперія. Недарма навіть такий прозахідник, як Чубайс, відверто заговорив про російську версію ліберальної імперії. З точки зору класичної політології – це нонсенс типу "гарячий сніг" або "демократія Єльцина" або "мир в Чечні".
У Росії закінчилося формування тричленної структури влади. Саме боротьба за остаточну владу в Росії і стала джерелом нашого конфлікту на Тузлі.
Імперія вирішує свої внутрішні проблеми за рахунок зовнішніх, за рахунок воєн, за рахунок приєднання територій. Росія так само робить. Найнепристойніший приклад – прихід до влади Єльцина, що стався шляхом Біловезької пущі, розділу СРСР. Прихід до влади Путіна був пов'язаний зі стимуляцією чеченської війни.
І Україна приречена бути постійним чинником внутрішньополітичної боротьби в Росії. Але не треба зводити все до тези, що Росія – це як агресивна геополітична істота, яка рухається на нас. Мовляв, Російська імперія не може не розширятися у всі боки, і, природно, на її шляху стоїть маленька, слаба, але горда Україна.
Це було б дуже просто і зрозуміло. Тим більше, що у світової спільноти є багато важелів, щоб обмежити такий рух будь-якої нової імперії.
Все набагато складніше.
Хоч всі кажуть, що криза Тузли – це варіант агресивної політики Росії по відношенню до України. Однак поряд із цим я бачу і більш глибоке коріння.
Криза Тузли – це не просто вічне прагнення Великого сусіда до захоплення земель малого і слабого сусіда. Це, передусім, з'ясування відносин між трьома найбільшими політичними силами. І тільки Україна може бути гідним за масштабами майданчиком для розв'язання їх внутрішніх проблем.
Таку "Тузлу" не можна організувати з Прибалтикою. Це був би конфлікт з НАТО, і, навпаки, з'явилася би консолідація цих трьох російських груп.
Організація конфлікту по типу тузлінського де-небудь в Каспії або Середній Азії також не мала б прямих наслідків для розташування сил в Москві. А спроба організувати маленький прикордонний конфлікт з Китаєм була б дуже ризикованою і стала б безкоштовним подарунком США і Японії. Залишається одне – Україна.
Є ще обставина, яка пояснює таку дивну, на перший погляд, поведінку Росії.
Потрібно мати на увазі, що Росія пройшла страшний і кривавий 1993 рік, без якого, до речі, не було б сучасної політичної системи Росії. Еліта Росії – бізнес, бюрократія, армія, спецслужби, регіональні барони і політики - зуміли зробити висновки. Вони зрозуміли, що з'ясування відносин один з одним, боротьба за владу не повинні доходити до громадянської війни. Ось чому після цього російські політики вважають за краще з'ясовувати свої відносини за межами Росії, а не на Червоній площі, в Кремлі або Останкино. Ось чому Україна є полігоном при загостренні внутрішньополітичних процесів в Росії.
Ми приречені, внаслідок нашого геополітичного сусідства, завжди бути таким майданчиком. При цьому треба зазначити, що у нас, в свою чергу, немає такої можливості, використовуючи московські внутрішньополітичні конфлікти, вирівнювати ситуацію всередині України. Але це, можливо, доля. Яка зробить нас більш демократичними і обережними.
Удар по Путіну – рикошет по Україні
Не останню роль у виборі України в якості хлопчика для биття або геополітичної лабораторії для російських експериментів грає та обставина, що московські еліти досить невисоко оцінюють наші здібності реагувати на зовнішньо- і внутрішньополітичні кризи.
Численні другорозрядні російські політики, журналісти, що вийшли в тираж, поп-зірки і політтехнологи, які з 1998 року юрбами занадилися їздити до Києва, все частіше привозять у Москву зарозумілі і негативні уявлення про Україну й її політичне життя.
Вони створюють ілюзію простоти і примітивності політичного життя України та її еліти. Вони переконують своїх клієнтів у Москві, що в Україні проходять будь-які найфантастичніші проекти, плани і провокації.
Крім того, ті, хто розв'язував цей конфлікт Тузли, враховували ту обставину, що за останній час між Путіним і Кучмою налагодилися міцні ділові стосунки. Ці два обережних політики нарешті вирішили об'єднати свої зусилля.
І той, і інший спільно вирішують свої внутрішньополітичні і міжнародні проблеми. У цьому сенсі підписання документів ЄЕП було скоріше доказом взаємних гарантій, ніж реальною готовністю обох країн до інтеграційних процесів.
От чому російські олігархи, цілячи в Путіна й організовуючи конфлікт в Тузлі, завдали удару і по Кучмі. Президентові України дають зрозуміти, що Путін – не та людина, з якою можна вести довгострокові політичні ігри.
Говорять, що, можливо, Путін щось знав про підготовку кризи Тузли. Але навіть якщо це так, то посвячений він був не до кінця у весь план. Або не передбачив його наслідків, які сильно вдарять по його положенню в країні і за кордоном.
Якщо він був частково втягнений у цей план з Тузлою, то тепер у нього важка ситуація. Або йому треба за будь-яку ціну віддавати наказ про припинення операції тиску на Україну, або робити наступний крок - очолювати національну патріотичну хвилю в Росії, що неминуче посварить дві держави.
Путін, який багато уваги приділяє іміджу, який багато займається самоРRом, вперше протягом шести днів взагалі не реагував на події, що стосувалися й України, і Росії. Це неймовірно. Але насправді він намагався зрозуміти, що відбувається.
Судячи з усього, це операція "Сім'ї" і олігархів, що намагалися осадити Путіна, показати його місце. На думку про те, що Путін буде найбільш потерпілим, наштовхує такий момент. Вони поставили Путіна у важке становище. Або зараз він повинен визнати, що не контролює ситуацію – а це удар по президенту. Або спробувати сісти на цей процес – і сказати, що він, Путін, причетний до того, що діється в Тузлі.
Путін зараз поводиться так само, як Кучма в перші дні "касетного скандалу". Він шукає, хто це зробив. Хто його підставив. І зараз, можливо, він цього не знає. І тому затягується зустріч президентів. Вони повинні були зустрітися буквально відразу, коли це стало суспільною проблемою для двох країн, коли були прийняті організаційні заходи.
Якщо припущення, що цей проект "керованого конфлікту" здійснили російські олігархи і частина оточення Кремля, що стоїть за ними, то Тузла – це тільки один елемент операції. Їм не можна просто вколоти Путіна, а треба показати регіональним, московським, міжнародним елітам, що Путін не перспективний, слабкий. Якщо це так, то Тузла буде розширюватися до відкритого конфлікту, або спалахне якийсь ще конфлікт, можливо, в іншій сфері.
Україна після Тузли
Якщо виходити з того, що криза Тузли розсмоктується, і все припинитися завдяки політичній волі й інстинкту збереження влади двох президентів – Путіна і Кучми – то тоді можна спрогнозувати наслідки для головних політичних гравців в Україні.
Але ми повинні тримати в голові: якщо все-таки метою всієї болісної операції був саме Путін, то все це одержить продовження і наслідки як для політичної й економічної еліти Росії, так і України.
Крім того, поза сумнівом, на конфлікті в Тузлі спробують погріти руки й одержати переваги й інші політичні групи і геополітичні гравці.
Які наслідки може мати цей конфлікт для нашої політичної еліти?
Кучма після Тузли: Для Кучми важливо вирішити, чи брав у цій історії хоч мінімальну участь президент Путін. Якщо ні, то вони з Путіним з'ясовують, кому це вигідно, і нейтралізують наслідки. Якщо Путін брав часткову участь, то для Кучми питання – його подальші відносини з російським президентом.
Наслідків для Кучми всередині України особливих не буде, він щільно контролює владу. І такі випадки на нього не діють ні позитивно, ні негативно.
Медведчук після Тузли: Якщо він якось пов'язаний з цією історією, то наслідки для нього будуть найобтяжливіші. Тому що без санкції Кучми, тому що це спроба самостійної гри. І тому що це антипатріотично – цього надто багато, щоб залишитися в політиці взагалі.
Якщо він не причетний до цієї історії, то йому терміново треба буде знову доводити свою затребуваність Кучмі. І ми незабаром станемо глядачами чергової політичної ініціативи есдеків.
Янукович після Тузли: Він нічого не втратить і не придбає. Для нього важливі проблеми бюджету, проблеми аграрної кризи чи координації горе-коаліційного уряду. І він зробив класний політичний жест – скасував свою поїздку і збирався на острів.
Литвин після Тузли: Спікер поводився досить правильно. Це пов'язано і з його родиною – його брат очолює Державну прикордонну службу. І Литвин був інформованіший за багатьох інших. І брати Литвини справилися із ситуацією.
Таким чином на політичному обрії України крім родини Медведчуків (Брат-1 і Брат-2) з'явилася ще одна родина – братів Литвиних. Які більше за інших переживали за конфлікт у Тузлі. Брати Литвини, на відміну від братів Медведчуків, виявили себе в цьому конфлікті досить гідно.
Гідно повело себе також і МЗС. Воно відреагувало миттєво. Нехай у них не було особливої позиції, але вони тупо виконували свої службові обов'язки – захищали суверенітет України. Вони нічого не винаходили, але просто реагували.
Ющенко після Тузли: Якщо ситуація з Тузлою розсмокчеться, це навряд чи відіб'ється на його рейтингу. Існує думка, що ця криза викликає посилення антиросійських настроїв у суспільстві, і це викликає довгоочікуваний ріст рейтингу Ющенка в Східній Україні.
Але все не так просто. Якщо патріотичні настрої торкнуться Східної України, то, скоріше за все, ними скористається не повільний Ющенко, а більш агресивний політик. Типу тої ж Тимошенко, яка дуже привабливо і сексуально буде виглядати у військовій формі і з великим біноклем, розглядаючи ворожу дамбу.
Іншими словами, розлючені українці Східної України навряд чи оберуть собі Ющенка в якості вождя. Скоріше за все, вони будуть шукати собі лідера на крайньому правому фланзі.
Якщо ж визнати, що це не конфлікт олігархів і Путіна, а загальноросійський план, то тоді Росія грає в дуже небезпечну гру. Цілком можливо, що хтось у Москві сподівається, що конфлікт на Тузлі остаточно розколе електорат Заходу і Сходу України не тільки на виборах, але і після них.
Усі прекрасно розуміють, що Ющенко тримається не на програмі, і не на регіональній групі – він тримається на персональному рейтингу. Виходить, йому треба протиставити такого ж політика з таким же рейтингом. Але таких немає. Виходить, треба зняти проблему конфлікту персон: Ющенко проти АнтиЮщенка. І перевести драматургію виборчої кампанії в інше: на взаємини Захід-Схід. І тоді персона Ющенка не є головним для ухвалення рішення на виборах.
Судячи з усього, Тузла також повинна була бути щепленням, яке б показало, яка частина українців готова терпіти все від Росії, і яка частина категорично проти. Про ці показники можна буде говорити після проведення відповідних соцопитувань. Але в будь-якому випадку те, що відбулося – травма для суспільної думки.
Цілком можливо, криза Тузлы викликає ріст прозахідних настроїв. Мовляв, Росія поводиться агресивно, давайте запросимо наших західних колег з НАТО. І цілком можна чекати, що така буде реакція.
Симоненко після Тузли: Він повинен грати свою роль всередині опозиції, і в нього з'являється інша проблема з Ющенком. Одна – що він повинен брати участь у президентській кампанії, чисто технологічно, інакше КПУ буде опускатися в рейтингу і втрачати електорат перед парламентською кампанією. А участь у виборах президентських навіть без бажання перемоги дає можливість активізувати своїх виборців.
Але тепер у Симоненка з'являється ще одна проблема – він після Тузли повинен чітко сказати, знаходячись поруч з іншою опозицією: він схвалює дії Росії чи вважає їх агресивними. Що для Симоненка буде досить складно.
Весь політичний бомонд від вкрай правих до вкрай лівих просто зобов'язаний одержати свій політичний капітал на Тузлі. І вони будуть непрофесіоналами, якщо не будуть грати свою гру – хто на критиці президента, хто на організації масового протесту, хто на створенні воєнізованих бригад, на комісіях з розслідування інциденту. Єдине, що не пощастило Юлії Володимирівні – поїхала невчасно до Європи.
 |
Автор: Віктор Небоженко, політолог, політтехнолог
