Спроба кесаревого розтину вітчизняної демократії та декілька її характерних ознак
Вівторок, 11 листопада 2003, 13:39
Навіть подорожчання хліба (ціни ростуть як чужі діти, хоча вартість життя ніяк не впливає на його популярність) та велично-поблажлива заява посла США щодо зернового кредиту під час зустрічі із президентом 10 листопада не викликають такої прискіпливої уваги в місті N, як досить наочні симптоми серйозних громадянських непорозумінь, що бурхливо розвиваються в Грузії.
Городяни цілком справедливо вбачають в ситуації у кавказькій республіці можливе (звісно - не дай Бог!) майбутнє країни "У" приблизно через рік. Бо до цього йде.
В обстановці совкового "одобрямса" країною "У" проходять так звані "громадянські форуми", в президіях яких помітні "довгі вуха" Банкової. З іншого боку - більш-менш вдало, а то й не дуже – форуми демократичних сил опозиції. Причому обидві сторони чинять взаємний опір одна одній так, буцім їм вгвинчують олівець, даруйте, в сідниці.
Між ними бурлить парламент. Нардепи ніяк не можуть домовитися, за якою системою – змішаною, мажорітарною чи пропорційною - буде обиратися той парламент. Розсудити їх, мабуть, повинні виборці.
І тут, здається, знову правий-таки гірськолижник-аматор із 40-річним стажем з міста N пан Ізя, який під час політсуперечки в брудному приміському потягу означив ситуацію приблизно так: "Зійде снігова лавина, і всі лижники прийдуть до фінішу першими..." Мозок завжди був його другим улюбленим органом, та й на пейси, як відомо, локшину особливо не вчепиш.
Тому із паном Ізею згідні представники інших національностей, що здавна мешкають в місті N, і, як це не дивно, бажають мешкати тут й надалі. Те, що країна десь підчепила вірус нетипової демократії, вже ні в кого не викликає сумнівів.
Спробуємо з'ясувати, яку ж демократію ми здобули.
Найперша її ознака – псевдобагатопартійність. Останнім часом чиняться шалені спроби перетворити її на більш звичну для нас однопартійність (ми ж діти Маркса і кока-коли). На це ж, здається, націлений і внесений президентом законопроект щодо закону про політичні партії. В тих же США, мовляв, одна партія – республіканська, але - із демократичним ухилом. У нас жадають зробити цей ухил "соціал-демократичним".
З цією метою на місцях розставляються "свої", які створюють "оперативні штаби" для протидії клятій опозиції. Хоча давно відомо, що ворог взагалі – це результат діяльності генштабу. Функціонери, вільні від партдисципліни та партвнесків, зберегли всі партінстинкти.
Але мабуть "соціал-демократична партія", як кажуть в місті N, не з тої ноги народилася, бо до Соцінтерну прийняли зовсім інших есдеків з країни "У".
Інша ознака нашого специфічного розуміння демократії схематично зводиться до такого: чогось хочеться – чи то заміж, чи то соняху. Іншими словами – чи в Європу, чи в Азію. Від цього наша демократія носить відверто песимістичний характер. А песиміст – це той, хто носить підтяжки та пасок одночасно.
Далі. Якщо в країні є середній клас, правителів обирають із середнього класу. А там, де верховодить люмпен, виникають або дуже несподівані фігури, або ж ті самі роками. Мабуть, тому в слугах народу у нас весь час опиняються хазяї життя. Харизма є у них всіх, просто деякі її давно не чистили.
Цікавими в зв’язку з цим є висновки центру Разумкова. Маючи на увазі, що влада та еліта країни є те саме, 53,3% респондентів відповіли, що не довіряють ні тій, ні іншим, а майже 30% - банально на все наплювати.
В місті N помітили зростаючу бюрократизацію Верховної Ради. Там вже виникло декілька міні-культів партійних лідерів, що створює умови для перетворення молодого вітчизняного парламентаризму в диктатуру кількох партійних лідерів. Гуманістичні ідеали особливо близькі більшості з них, але подалі від людей. А той з них, хто зробить хоча б один крок до народу (як, приміром, Ющенко), відразу стає мішенню для всіх, хто забарився.
Враховуючи вищенаведене та багато чого іншого, після президентських виборів в умовах такої демократії цілком можна очікувати запитань, що кожного разу задає сам собі один чудакуватий мешканець міста N, виходячи з перукарні: "А навіщо ж мене питали, як я хочу підстригтися..."
І тому те, що відбулося в Донецьку та деяких інших містах, не вияв "народних почуттів", а цілком можлива репетиція чогось досить страшного й гидкого...
Проте в місті N не втрачають оптимізму та почуття гумору. Бо воно дозволяє легше переносити відсутність всього іншого...
Володимир Килинич, Інститут політичного моделювання, Місто N
Городяни цілком справедливо вбачають в ситуації у кавказькій республіці можливе (звісно - не дай Бог!) майбутнє країни "У" приблизно через рік. Бо до цього йде.
В обстановці совкового "одобрямса" країною "У" проходять так звані "громадянські форуми", в президіях яких помітні "довгі вуха" Банкової. З іншого боку - більш-менш вдало, а то й не дуже – форуми демократичних сил опозиції. Причому обидві сторони чинять взаємний опір одна одній так, буцім їм вгвинчують олівець, даруйте, в сідниці.
Між ними бурлить парламент. Нардепи ніяк не можуть домовитися, за якою системою – змішаною, мажорітарною чи пропорційною - буде обиратися той парламент. Розсудити їх, мабуть, повинні виборці.
І тут, здається, знову правий-таки гірськолижник-аматор із 40-річним стажем з міста N пан Ізя, який під час політсуперечки в брудному приміському потягу означив ситуацію приблизно так: "Зійде снігова лавина, і всі лижники прийдуть до фінішу першими..." Мозок завжди був його другим улюбленим органом, та й на пейси, як відомо, локшину особливо не вчепиш.
Тому із паном Ізею згідні представники інших національностей, що здавна мешкають в місті N, і, як це не дивно, бажають мешкати тут й надалі. Те, що країна десь підчепила вірус нетипової демократії, вже ні в кого не викликає сумнівів.
Спробуємо з'ясувати, яку ж демократію ми здобули.
Найперша її ознака – псевдобагатопартійність. Останнім часом чиняться шалені спроби перетворити її на більш звичну для нас однопартійність (ми ж діти Маркса і кока-коли). На це ж, здається, націлений і внесений президентом законопроект щодо закону про політичні партії. В тих же США, мовляв, одна партія – республіканська, але - із демократичним ухилом. У нас жадають зробити цей ухил "соціал-демократичним".
З цією метою на місцях розставляються "свої", які створюють "оперативні штаби" для протидії клятій опозиції. Хоча давно відомо, що ворог взагалі – це результат діяльності генштабу. Функціонери, вільні від партдисципліни та партвнесків, зберегли всі партінстинкти.
Але мабуть "соціал-демократична партія", як кажуть в місті N, не з тої ноги народилася, бо до Соцінтерну прийняли зовсім інших есдеків з країни "У".
Інша ознака нашого специфічного розуміння демократії схематично зводиться до такого: чогось хочеться – чи то заміж, чи то соняху. Іншими словами – чи в Європу, чи в Азію. Від цього наша демократія носить відверто песимістичний характер. А песиміст – це той, хто носить підтяжки та пасок одночасно.
Далі. Якщо в країні є середній клас, правителів обирають із середнього класу. А там, де верховодить люмпен, виникають або дуже несподівані фігури, або ж ті самі роками. Мабуть, тому в слугах народу у нас весь час опиняються хазяї життя. Харизма є у них всіх, просто деякі її давно не чистили.
Цікавими в зв’язку з цим є висновки центру Разумкова. Маючи на увазі, що влада та еліта країни є те саме, 53,3% респондентів відповіли, що не довіряють ні тій, ні іншим, а майже 30% - банально на все наплювати.
В місті N помітили зростаючу бюрократизацію Верховної Ради. Там вже виникло декілька міні-культів партійних лідерів, що створює умови для перетворення молодого вітчизняного парламентаризму в диктатуру кількох партійних лідерів. Гуманістичні ідеали особливо близькі більшості з них, але подалі від людей. А той з них, хто зробить хоча б один крок до народу (як, приміром, Ющенко), відразу стає мішенню для всіх, хто забарився.
Враховуючи вищенаведене та багато чого іншого, після президентських виборів в умовах такої демократії цілком можна очікувати запитань, що кожного разу задає сам собі один чудакуватий мешканець міста N, виходячи з перукарні: "А навіщо ж мене питали, як я хочу підстригтися..."
І тому те, що відбулося в Донецьку та деяких інших містах, не вияв "народних почуттів", а цілком можлива репетиція чогось досить страшного й гидкого...
Проте в місті N не втрачають оптимізму та почуття гумору. Бо воно дозволяє легше переносити відсутність всього іншого...
Володимир Килинич, Інститут політичного моделювання, Місто N
