Троянський кінь у мундирі
Понеділок, 17 листопада 2003, 13:55
Всі основні політичні гравці уже висловили своє ставлення до перспективи призначення Геннадія Васильєва генеральним прокурором України. Фракції більшості, природно, за, КПУ – за, "НУ" - проти, СПУ – проти, БЮТ – за. Однак підсумки голосування щодо призначення президентського кандидата генпрокурором залишаються непрогнозованими навіть за день до підсумкового писку системи "Рада".
Звичайно, фракції більшості не стануть суперечити Леоніду Даниловичу, але далеко не усім з них переселення пана Васильєва на вулицю Різніцьку дійсно вигідне... Нестабільним здається і очікування вигод від призначення Васильєва для позитивно налаштованих до нього опозиціонерів, оскільки КПУ потрібен не Васильєв, а Мартинюк на його місці. А що ж до Юлії Володимирівни, то жіночі почуття взагалі, як відомо, субстанція досить непевна.
Але в першу чергу призначення Васильєва здається невигідним самому віце-спікерові, якого з захищеного депутатським імунітетом місця в президії Верховної Ради кидають на політичну арену в ролі гладіатора. Функція у такого персонажа може бути тільки одна - розривати. Причому, кого саме – обираєш не ти. А не захочеш – твою долю вирішить якщо не супротивник, то старіючий, а тому озлоблений, Цезар.
Васильєва призначають на роль маріонетки, позбавленої права діяти самостійно. Досвід Піскуна - наочний приклад для того, хто вважатиме себе вільним від ляльковода. Геннадій Андрійович не може не розуміти цього, але і сказати Цезареві "ні" теж не може. Йому завжди хотілося потрапити в крісло генпрокурора. І тільки це може втішати його зараз – ілюзія влади, що може бути дуже недовгою. Або доведеться всіляко догоджати кровожерливому Цезареві, а потім довго молитися...
Найбільш незрозумілою - тому що не віриться в наївність такого "битого" політика - видається позиція Юлії Тимошенко. Аргументи, якими вона пояснює свій намір підтримати Васильєва, коротко можна вкласти в наступну схему: 1. Васильєв – "донецький", а, отже, не буде підконтрольний Медведчуку; 2. Васильєв краще, ніж "медведчуківська" Ольга Колінько; 3. "Васильєв буде займатися політичними репресіями без захоплення і з мріями про своє надійне майбутнє після проведення президентських виборів 2004 року".
Почнемо з останнього. Навряд чи людина, яку саджають у дірявий човен, буде думати про те, як вона виглядатиме, коли повернеться на берег. Якщо зістрибнути не виходить, то такій людині залишається тільки одне - думати, як зробити цей човен непотоплюваним. Іншими словами - зробити так, щоб "майбутнього після президентських виборів 2004" просто не було, тобто законсервувати сьогодення.
Що стосується порівняння Васильєва і Колінько - це вже точно чисто жіноче. Правий був Олександр Мороз, коли в чаті на "Острові" сказав: "При нинішній ситуації в Україні єдиний прокурор – Кучма. Усі, хто знаходиться на посаді генпрокурора, - виконувачі обов'язків, інструмент для розправи. Тому прізвища тут значення не мають". До того ж не варто забувати, що Васильєва пропонує парламентові Кучма.
А він навряд чи у доленосний для себе передвиборний рік поставив би генпрокурором ненадійну людину. Виходить, що або в Леоніда Даниловича припасені пігулки для підтримки надійності Геннадія Андрійовича, або реальна мета президента - не призначення Васильєва (яка, дійсно, різниця, яким буде прізвище генпрокурора?), а щось більш істотне.
І от отут ми і підійшли до найпікантнішого моменту – приналежності Васильєва до "донецьких".
По-перше, ця приналежність досить умовна, оскільки Генадий Андрійович завжди більше залежав від пана Нусенкіса, ніж від Ахметова або Януковича. Показово, що навіть на вибори 2002 року кандидат Васильєв йшов незалежним кандидатом, а не членом Партії Регіонів, як всі інші ставленики місцевої влади. Аналогічно ставилися до нього і донеччани: не заважали, але і не допомагали.
Навіть обрання Васильєва віце-спікером було не стільки перемогою донеччан, скільки компромісним рішенням: краще такий, ніж узагалі ніякого. Не опиралася цьому призначенню і СДПУ(О) - за десять років спільної парламентської діяльності юрист Васильєв і юрист Медведчук могли знайти спільну мову...
І по-друге. Здавалося б, навіщо президентові, особливо після донецьких подій 31 жовтня, висувати генпрокурором "донеччанина", збільшуючи ризик його провалу в парламенті? Відповідь може бути неприемною для Геннадія Васильєва. Оскільки, зважаючи на все, милості президента він зобов'язаний не своїми заслугами, а саме ярликом "донецький" і політичною кон'юнктурою.
Очевидно, що Геннадій Андрійович буде виконувати розпорядження Кучми про репресії щодо опозиції. І очевидно, що головний удар буде зроблений по депутатах "Нашої України". А те, що цей удар буде завдаватися руками "донецького" прокурора, остаточно зробить неможливими якісь серйозні домовленості між "НУ" і "РУ". Причому, таке звуження політичного маневру вдарить по обох фракціях. Виходить, автоматично підсиляться позиції СДПУ(О) і "Трудової України". Віктор Медведчук, напевно, спить і бачить такий розвиток подій. Це крім можливості перерозподілу керівних посад у Верховній Раді...
Усе це настільки очевидне, що навряд чи Юлія Володимирівна дійсно вірить у те, що говорить. Але в неї з Васильєвим є дещо спільне, чого не можна не враховувати, граючи в політику. Особливо якщо приходиш у неї з бізнесу...
Рідко який "донецький" захоче в обмін на маріонеткову посаду генпрокурора віддати апаратно-бюрократичну посаду першого віце-спікера. Тим більше знахабнілим комуністам, що не приховують своїх апетитів на квоту "Регіонів". Напевно, тому в останньому інтерв'ю "Столичним новостям" співголова донецької фракції Сергій Ларін говорить досить неоднозначно: "Я вважаю його (Васильєва – ЦДСПД) людиною найбільш підготовленою для цієї посади, і його можуть підтримати у ВР.
Але за цим же тягнеться цілий шлейф кадрових перестановок. З'явилося дуже багато бажаючих обійняти посаду першого віце-спікера. Чомусь усі забули, що це квота фракції "Регіонів". Ми ж у свій час не одержали дуже багато комітетів саме через те, що делегували свою людину на таку високу посаду. Однак наша позиція зараз така: давайте спочатку оберемо генерального прокурора, а вже потім займемося президією".
А якщо президент накаже – доведеться віддати васильєвське крісло Адаму Мартинюку. Така ціна, яку Леонід Кучма заплатить комуністам за підтримку Васильєва. А, крім того, президент, як завжди перед виборами, зацікавлений у посиленні комуністів, що традиційно послабляють справжню опозицію. Симптоматично, що, даючи комуністам, він відбирає це у своїх "регіонів".
Так само донеччани, напевно, не зацікавлені в зміні "розлученого" з СДПУ(О) Зінченко на червоніючого всіма місцями Шуфрича...
Загалом, від призначення "донецького" Васильєва генпрокурором найбільше втратять саме донеччани. Васильєв стане для них троянським конем у генеральському мундирі.
Причому не лише в Києві. Донам може бути завдано удар і в їхній вотчині – Донбасі. Перейшовши в пряме підпорядкування до президента, а, отже, ставши більш незалежним від Януковича, Васильєв, напевно, захоче розставити своїх людей на ключових прокурорських посадах у Донецькій області. Не важко навіть припустити, хто змінить дружнього до Януковича Віктора Пшонку. Висловлюючись злочинним сленгом, "смотрящий" Васильєва в області - Рафаель Кузьмін.
При цьому потрібно відзначити, що, призначивши свою людину прокурором області, для повного контролю над нею Васильєву залишиться тільки поставити свою людину на місце начальника обласної міліції. Адже влітку цього року старший брат Васильєва Олександр обійняв посаду голови обласної ДПА. Паралельно, кажуть, він зберігає вплив на структуру, що очолював до цього – обласне КРУ. Так що – повний набір.
Одним словом, Геннадій Андрійович завжди був людиною досить амбітною. Тепер ці амбіції будуть уміло стимулюватися головою президентської адміністрації, щоб послабити Януковича. Ольга Михайлівна Колинько йому в цьому допоможе. А новому генпрокурору доведеться бути слухняним, оскільки в самого, як говориться, рильце в пушку. Інакше в Донецьку зараз не почалося б цькування однойменної з нами газети "Острів", що розповідає про прокурорсько-бізнесові подвиги кандидата на генпрокурора.
А що спільного у Юлії Тимошенко і Геннадія Васильєва? Вони обоє члени парламенту. Яким, на жаль, керує президент.
Віхи трудового шляху
Поганий той юрист, що не мріє стати генеральним прокурором. У цьому відношенні молодий випускник Харківського юридичного інституту Геннадій Васильєв був більш ніж гарний – його кар'єрному ростові можна тільки дивуватися. Вже в 31 рік він став прокурором одного з центральних районів Донецька – Ленінського.
Трохи пізніше молодий юрист перейшов в апарат обласної прокуратури, а три роки по тому його переводять у Київ, у республіканську прокуратуру Радянської України. Але за номенклатурною традицією дістатися до вершин прокурорського Олімпу мав шанс лише той, хто приходив у столичну прокуратуру з посади першого керівника обласної прокуратури. Можливо, саме тому Геннадій Васильєв у 1988 році приймає пропозицію стати заступником прокурора Донецької області.
А вже через півтора роки, у грудні 1991-го, стає на чолі Донецької обласної прокуратури. Нагадаємо, що в цьому ж місяці остаточно припинив своє існування Радянський Союз, і обласна прокуратура, що колись одержувала інструкції прямо з ЦК КПРС, виявилася практично у вільному плаванні – Москва контроль над Донецьком уже втратила, а Київ ще не знайшов. В одному зі своїх інтерв'ю Геннадій Андрійович говорить, що, коли прокуратура України перестала бути підзвітною Генеральній прокуратурі СРСР, "це було дуже складно зрозуміти саме з психологічної точки зору".
Першими в нових політичних реаліях зорієнтувалися донецька номенклатура і підприємницькі структури, що зароджувалися. Політичне міжсезоння, безсумнівно, працювало на них. Величезні капітали створювалися в рамках досить сумнівного правового поля, і найчастіше законність багатомільйонних угод могла визначити тільки прокуратура. І то на око. Тому не дивно, що незабаром Геннадій Васильєв став своєю людиною в середовищі керівного тоді в регіоні "червоного директорату".
Прокурор і кероване ним відомство зайняло безпомилкову на той час позицію - невтручання в справи великого бізнесу. Поступово частина цього бізнесу якось непомітно стала акумулюватися навколо самого Геннадія Андрійовича. Аналітики однозначно пов'язують появу в 1992 році концерну "Енерго" саме з ім'ям Васильєва. Уже до 1993 року цей концерн став серйозним учасником ринку вугілля не тільки в Україні, але й у масштабах СНД. Та й сьогодні, говорять, "Енерго" - третя за значимістю фінансово-промислова група Донбасу.
Тоді ж, як стверджують очевидці, переплелися шляхи Геннадія Андрійовича з предтечею Ріната Ахметова - Аліком Греком. Принаймні, саме руками обласної прокуратури влітку 94-го було знищено угруповання братів Долідзе – основних конкурентів Грека. А коли очолювана останнім фірма "Люкс" вступила в протистояння з головою обласного УМВС, Геннадій Андрійович особисто, серед ночі, приїжджав на фірму доводити незаконність її обшуку міліцією.
Однак у середині 90-х років "міцні господарники" віддали владу в регіоні молодому поколінню бізнесменів. У 1994 році представник донецької номенклатури Володимир Логвиненко програв губернаторські вибори молодому підприємцеві Володимиру Щербаню. Якоюсь мірою цю подію можна вважати поразкою Геннадія Васильєва – він поставив на старі кадри і програв.
Непрямим підтвердженням того, що Логвиненко і Васильєв працювали в одній команді, може служити той факт, що після невдачі на виборах Логвиненко пішов у "Енерго" - на посаду виконавчого директора. Де зайнявся не тільки вугіллям, але й активним будівництвом храмів Московського патріархату.
Таким же набожним, як тепер відомо, раптово став і Геннадій Васильєв. Такий збіг можна пояснити тільки одним – релігійним "бзиком" їхнього загального хазяїна – реального власника концерну "Енерго" Віктора Леонідовича Нусенкіса. Саме він, як стверджує сайт "Донбас православний", побудував більшість значних храмів у Донецькій області. Його ж сайт Донецької єпархії УПЦ МП називає "духовним сином панотця Зосими" - духівника Віктора Януковича.
Прихід Щербаня знаменував собою серйозний переділ власності. Михайло Поживанов, екс-мер Маріуполя, розповідає, як його кілька разів, у 1994 і 1995 році, запрошували в кабінет до Володимира Щербаня і вимагали "не підписати контракт" із директорами "Азовсталі, "Азовмашу", Маріупольського порту й інших підприємств міста, керованих колишніми "червоними директорами".
А коли почалася кампанія з перерозподілу газового ринку, то знову ж у наказовому порядку Поживанов одержав указівку переукласти всі договори з "Індустріальним Союзом Донбасу".
Цікаво, що всі події, про які розповів Поживанов, відбувалися на тлі зміни прокурора Маріуполя: "Мені Євген Щербань сказав: ми ставимо свою людину для того, щоб усі свої питання вирішувати. Проведе прокурорську перевірку за Булянді (директор "Азовсталі"), вирішить, щоб на завод повернувся Ремпель, якому на комбінаті придумають яку-небудь посаду, а потім він стане директором. Булянду ж ми протягом року приберемо".
Виникає закономірне питання: хто в 1995-1996 році призначав прокурорів по містах і районах області: Васильєв або однофамільці Щербані? По суті справи, мер Маріуполя відкрито звинуватив останніх у розміщенні керівників силових структур в області. Можна припустити, що в цих складних умовах роботи "по поняттях" Геннадій Васильєв був змушений переорієнтуватися на нових хазяїв регіону.
Про те, що Володимир Щербань не заперечував проти Васильєва як прокурора області, говорить той факт, що в липні 1994 року на довиборах у Верховну Раду Геннадій Андрійович балотувався по Калінінському виборчому окрузі. Тоді ж у Верховну раду балотувалися і самі Щербані. Навряд чи вони пустили б у свою компанію неугодного прокурора.
Депутатство відкрило перед донецьким прокурором (він завбачливо сполучав обидві посади) нові обрії. У червні 1995 року у Верховній Раді стався, як кажуть, бунт на кораблі: депутати відправили у відставку тодішнього генпрокурора Владислава Дацюка. За законом кандидатуру нового прокурора мав запропонувати президент, але парламент перевищив свої повноваження і призначив виконувачем обов'язків головного прокурора України Геннадія Васильєва.
Однак посидіти в генпрокурорському кріслі йому не довелось. Коли в.о. прибув до прохідної ГПУ, його попросту не впустили в будинок, мотивуючи це тим, що в генпрокуратурі труять тарганів, а всі співробітники з нагоди санобробки відпущені додому.
Тим часом Леонід Кучма наклав вето на прокурорську самодіяльність Верховної Ради. Главі держави тоді не сподобався донецький прокурор у ролі всеукраїнського. Після відставки Дацюка, що не викликала сумнівів у президента, генпрокуратуру очолив "дніпропетровець" Григорій Ворсінов.
"Дніпропетровський клан" в особі Павла Лазаренка скривдив Васильєва не тільки на рівні столиці, але й у власній вотчині. Після візиту в Донбас прем'єр-міністр заявив про своє бажання відправити у відставку керівництво обласної прокуратури і СБУ. Васильєв не став чекати офіційної опали і залишив Донецьк, як було офіційно оголошено, "у зв'язку з переходом на постійну роботу в парламент".
Тим часом, відставка прокурора Донецької області означала тимчасову перемогу "дніпропетровських" над "донецькими" - у липні 1996 року так само був звільнений Володимир Щербань, і його місце зайняв ставленик Павла Лазаренка Сергій Поляков. Що стосується ще одного Щербаня – Євгенія – то його взагалі розстріляли кілери. Так що переїзд Васильєва в Київ був заходом не тільки вимушеним, але і дуже своєчасним. Природно, відразу ж після відставки Лазаренка Геннадій Андрійович повернув собі прокурорське крісло.
Однак повернення в Донецьк вимагало налагодження відносин із його новим керівництвом: офіційним, в особі Віктора Януковича, і неофіційним, в особі Ріната Ахметова. Можна припустити, що досвідчений в особливостях донецького бізнесу прокурор цілком улаштовував того й іншого. Особливо з огляду на минулі заслуги перед покійним Греком.
Однак, цілком можливо, що Васильєву вказали його місце, і воно виявилося не в перших рядах. Про це, зокрема, свідчить той факт, що коли на виборах 1998 року депутат від Калінінського округу спробував знову виставити свою кандидатуру, йому чемно відмовили й віддали стопроцентно прохідний округ представникові нової донецької еліти, голові правління Першого українського міжнародного банку Ігорю Юшку.
Правда, Васильєв одержав "утішливий приз" у вигляді монопольного володіння одним із сільських округів: Маріїнським. Ще одним показником певного ослаблення позицій Геннадія Андрійовича може слугувати той факт, що в 1999 році наближений до прокурора концерн "Енерго" не зумів створити власний ланцюжок "вугілля — кокс — метал", основним пропагандистом і публічною особою якого став Віктор Янукович.
Можливо, ціною зближення прокурора з донеччанами стало те, що на парламентських виборах 1998 року він фактично зробив непрохідною кандидатуру давнього супротивника обласного керівництва Михайла Поживанова. За три дні до голосування Васильєв через ряд ЗМІ поширив своє інтерв'ю з назвою "Я говорю про Поживанова правду". Він обвинуватив мера Маріуполя в корупції і фінансових махінаціях.
У результаті Поживанов не був обраний ні мером, ні депутатом ВР. До речі, 23 липня 2002 року Печерський районний суд Києва задовольнив позовну заяву тепер заступника голови Київської міської адміністрації Михайла Поживанова до (тепер уже) заступника голови Верховної Ради України Геннадія Васильєва й ряду редакцій газет Донецького регіону. Суд установив, що в 1998 році Геннадій Васильєв, займаючи посаду прокурора Донецької області, незаконно втрутився у виборчий процес.
Але, як говориться, потяг пішов. Цікаво, що сам колишній прокурор визнав в одному з інтерв'ю, що за передвиборним скандалом стояли "треті особи", назвати якіх він відмовився.
Напевно, Васильєву тоді вдалося переконати цих самих "третіх осіб", що "старий кінь борозни не зіпсує". У всякому разі, можна говорити, що Геннадія Андрійовича визнали повноправним прокурором, і навіть після того, як він перейшов на постійну роботу в парламент, за ним зберегли право негласно контролювати донецьку прокуратуру.
З Генеральною прокуратурою справи були гірше: у жовтні 1997-го йому в другий раз не вдалося очолити генеральну прокуратуру України, хоча ім'я Геннадія Васильєва називалося в числі претендентів. Третя спроба посісти головне прокурорське крісло теж виявилася невдалою. У липні 1998 року Верховна Рада дала згоду на призначення на високу посаду Михайла Потебенька. І хоча Васильєв знову був у числі претендентів, він знову не став першим. Певно, із волі президента Кучми.
Для Васильєва це послужило сигналом, і він активно включився в роботу, що повинна була довести його безумовну відданість Леоніду Кучмі. Так, у вересні 2000 року він увійшов у Тимчасову слідчу комісію, що займалася справами Гонгадзе, Гетьмана і Євгенія Щербаня і, як стверджує опозиція, зробив усе можливе, щоб загальмувати її роботу. Не дивно, що після цього ім'я Васильєва все частіше й частіше починає спливати в коментарях і прогнозах стосовно нового керівника ГПУ. Сам Потебенько нібито розглядав Васильєва як свого змінника.
Крім того, після парламентських виборів 2002 року "донецькі" розраховували вимагати від Києва своєї людини в Генпрокуратурі й активно лобіювали Геннадія Андрійовича. Однак і цього разу президент не пішов далі внесення імені Васильєва до списку здобувачів.
Парламентові ж він запропонував кандидатуру податкового генерала Святослава Піскуна, що вже показав себе в "розриві" банку "Слов'янський". Четверта невдача підряд зіграла злий жарт із віце-спікером, і Геннадій Андрійович – рідкий випадок – не витримав удару і втратив обличчя. Коли його запитали, як він ставиться до щасливішого суперника, Васильєв відповів неадекватно різко: "Хто такий Піскун? Я не знаю такого співробітника Генпрокуратури, тому нічого не можу сказати про нього як про фахівця, не можу сказати про його ставлення до закону".
І надалі Геннадій Андрійович ніколи не втрачав нагоди покритикувати Піскуна. При цьому, можливо, з марновірства, Васильєв став активно спростовувати чутки, які виникали час від часу, що його кандидатура нібито обговорюється як можлива на посаду генерального прокурора України. Останню з таких заяв він зробив буквально за півмісяця до того, як президент (нарешті!) подав його кандидатуру на розгляд Верховної Ради.
Автор: ЦДСПД
Звичайно, фракції більшості не стануть суперечити Леоніду Даниловичу, але далеко не усім з них переселення пана Васильєва на вулицю Різніцьку дійсно вигідне... Нестабільним здається і очікування вигод від призначення Васильєва для позитивно налаштованих до нього опозиціонерів, оскільки КПУ потрібен не Васильєв, а Мартинюк на його місці. А що ж до Юлії Володимирівни, то жіночі почуття взагалі, як відомо, субстанція досить непевна.
Але в першу чергу призначення Васильєва здається невигідним самому віце-спікерові, якого з захищеного депутатським імунітетом місця в президії Верховної Ради кидають на політичну арену в ролі гладіатора. Функція у такого персонажа може бути тільки одна - розривати. Причому, кого саме – обираєш не ти. А не захочеш – твою долю вирішить якщо не супротивник, то старіючий, а тому озлоблений, Цезар.
Васильєва призначають на роль маріонетки, позбавленої права діяти самостійно. Досвід Піскуна - наочний приклад для того, хто вважатиме себе вільним від ляльковода. Геннадій Андрійович не може не розуміти цього, але і сказати Цезареві "ні" теж не може. Йому завжди хотілося потрапити в крісло генпрокурора. І тільки це може втішати його зараз – ілюзія влади, що може бути дуже недовгою. Або доведеться всіляко догоджати кровожерливому Цезареві, а потім довго молитися...
Найбільш незрозумілою - тому що не віриться в наївність такого "битого" політика - видається позиція Юлії Тимошенко. Аргументи, якими вона пояснює свій намір підтримати Васильєва, коротко можна вкласти в наступну схему: 1. Васильєв – "донецький", а, отже, не буде підконтрольний Медведчуку; 2. Васильєв краще, ніж "медведчуківська" Ольга Колінько; 3. "Васильєв буде займатися політичними репресіями без захоплення і з мріями про своє надійне майбутнє після проведення президентських виборів 2004 року".
Почнемо з останнього. Навряд чи людина, яку саджають у дірявий човен, буде думати про те, як вона виглядатиме, коли повернеться на берег. Якщо зістрибнути не виходить, то такій людині залишається тільки одне - думати, як зробити цей човен непотоплюваним. Іншими словами - зробити так, щоб "майбутнього після президентських виборів 2004" просто не було, тобто законсервувати сьогодення.
Що стосується порівняння Васильєва і Колінько - це вже точно чисто жіноче. Правий був Олександр Мороз, коли в чаті на "Острові" сказав: "При нинішній ситуації в Україні єдиний прокурор – Кучма. Усі, хто знаходиться на посаді генпрокурора, - виконувачі обов'язків, інструмент для розправи. Тому прізвища тут значення не мають". До того ж не варто забувати, що Васильєва пропонує парламентові Кучма.
А він навряд чи у доленосний для себе передвиборний рік поставив би генпрокурором ненадійну людину. Виходить, що або в Леоніда Даниловича припасені пігулки для підтримки надійності Геннадія Андрійовича, або реальна мета президента - не призначення Васильєва (яка, дійсно, різниця, яким буде прізвище генпрокурора?), а щось більш істотне.
І от отут ми і підійшли до найпікантнішого моменту – приналежності Васильєва до "донецьких".
По-перше, ця приналежність досить умовна, оскільки Генадий Андрійович завжди більше залежав від пана Нусенкіса, ніж від Ахметова або Януковича. Показово, що навіть на вибори 2002 року кандидат Васильєв йшов незалежним кандидатом, а не членом Партії Регіонів, як всі інші ставленики місцевої влади. Аналогічно ставилися до нього і донеччани: не заважали, але і не допомагали.
Навіть обрання Васильєва віце-спікером було не стільки перемогою донеччан, скільки компромісним рішенням: краще такий, ніж узагалі ніякого. Не опиралася цьому призначенню і СДПУ(О) - за десять років спільної парламентської діяльності юрист Васильєв і юрист Медведчук могли знайти спільну мову...
І по-друге. Здавалося б, навіщо президентові, особливо після донецьких подій 31 жовтня, висувати генпрокурором "донеччанина", збільшуючи ризик його провалу в парламенті? Відповідь може бути неприемною для Геннадія Васильєва. Оскільки, зважаючи на все, милості президента він зобов'язаний не своїми заслугами, а саме ярликом "донецький" і політичною кон'юнктурою.
Очевидно, що Геннадій Андрійович буде виконувати розпорядження Кучми про репресії щодо опозиції. І очевидно, що головний удар буде зроблений по депутатах "Нашої України". А те, що цей удар буде завдаватися руками "донецького" прокурора, остаточно зробить неможливими якісь серйозні домовленості між "НУ" і "РУ". Причому, таке звуження політичного маневру вдарить по обох фракціях. Виходить, автоматично підсиляться позиції СДПУ(О) і "Трудової України". Віктор Медведчук, напевно, спить і бачить такий розвиток подій. Це крім можливості перерозподілу керівних посад у Верховній Раді...
Усе це настільки очевидне, що навряд чи Юлія Володимирівна дійсно вірить у те, що говорить. Але в неї з Васильєвим є дещо спільне, чого не можна не враховувати, граючи в політику. Особливо якщо приходиш у неї з бізнесу...
Рідко який "донецький" захоче в обмін на маріонеткову посаду генпрокурора віддати апаратно-бюрократичну посаду першого віце-спікера. Тим більше знахабнілим комуністам, що не приховують своїх апетитів на квоту "Регіонів". Напевно, тому в останньому інтерв'ю "Столичним новостям" співголова донецької фракції Сергій Ларін говорить досить неоднозначно: "Я вважаю його (Васильєва – ЦДСПД) людиною найбільш підготовленою для цієї посади, і його можуть підтримати у ВР.
Але за цим же тягнеться цілий шлейф кадрових перестановок. З'явилося дуже багато бажаючих обійняти посаду першого віце-спікера. Чомусь усі забули, що це квота фракції "Регіонів". Ми ж у свій час не одержали дуже багато комітетів саме через те, що делегували свою людину на таку високу посаду. Однак наша позиція зараз така: давайте спочатку оберемо генерального прокурора, а вже потім займемося президією".
А якщо президент накаже – доведеться віддати васильєвське крісло Адаму Мартинюку. Така ціна, яку Леонід Кучма заплатить комуністам за підтримку Васильєва. А, крім того, президент, як завжди перед виборами, зацікавлений у посиленні комуністів, що традиційно послабляють справжню опозицію. Симптоматично, що, даючи комуністам, він відбирає це у своїх "регіонів".
Так само донеччани, напевно, не зацікавлені в зміні "розлученого" з СДПУ(О) Зінченко на червоніючого всіма місцями Шуфрича...
Загалом, від призначення "донецького" Васильєва генпрокурором найбільше втратять саме донеччани. Васильєв стане для них троянським конем у генеральському мундирі.
Причому не лише в Києві. Донам може бути завдано удар і в їхній вотчині – Донбасі. Перейшовши в пряме підпорядкування до президента, а, отже, ставши більш незалежним від Януковича, Васильєв, напевно, захоче розставити своїх людей на ключових прокурорських посадах у Донецькій області. Не важко навіть припустити, хто змінить дружнього до Януковича Віктора Пшонку. Висловлюючись злочинним сленгом, "смотрящий" Васильєва в області - Рафаель Кузьмін.
При цьому потрібно відзначити, що, призначивши свою людину прокурором області, для повного контролю над нею Васильєву залишиться тільки поставити свою людину на місце начальника обласної міліції. Адже влітку цього року старший брат Васильєва Олександр обійняв посаду голови обласної ДПА. Паралельно, кажуть, він зберігає вплив на структуру, що очолював до цього – обласне КРУ. Так що – повний набір.
Одним словом, Геннадій Андрійович завжди був людиною досить амбітною. Тепер ці амбіції будуть уміло стимулюватися головою президентської адміністрації, щоб послабити Януковича. Ольга Михайлівна Колинько йому в цьому допоможе. А новому генпрокурору доведеться бути слухняним, оскільки в самого, як говориться, рильце в пушку. Інакше в Донецьку зараз не почалося б цькування однойменної з нами газети "Острів", що розповідає про прокурорсько-бізнесові подвиги кандидата на генпрокурора.
А що спільного у Юлії Тимошенко і Геннадія Васильєва? Вони обоє члени парламенту. Яким, на жаль, керує президент.
Віхи трудового шляху
Поганий той юрист, що не мріє стати генеральним прокурором. У цьому відношенні молодий випускник Харківського юридичного інституту Геннадій Васильєв був більш ніж гарний – його кар'єрному ростові можна тільки дивуватися. Вже в 31 рік він став прокурором одного з центральних районів Донецька – Ленінського.
Трохи пізніше молодий юрист перейшов в апарат обласної прокуратури, а три роки по тому його переводять у Київ, у республіканську прокуратуру Радянської України. Але за номенклатурною традицією дістатися до вершин прокурорського Олімпу мав шанс лише той, хто приходив у столичну прокуратуру з посади першого керівника обласної прокуратури. Можливо, саме тому Геннадій Васильєв у 1988 році приймає пропозицію стати заступником прокурора Донецької області.
А вже через півтора роки, у грудні 1991-го, стає на чолі Донецької обласної прокуратури. Нагадаємо, що в цьому ж місяці остаточно припинив своє існування Радянський Союз, і обласна прокуратура, що колись одержувала інструкції прямо з ЦК КПРС, виявилася практично у вільному плаванні – Москва контроль над Донецьком уже втратила, а Київ ще не знайшов. В одному зі своїх інтерв'ю Геннадій Андрійович говорить, що, коли прокуратура України перестала бути підзвітною Генеральній прокуратурі СРСР, "це було дуже складно зрозуміти саме з психологічної точки зору".
Першими в нових політичних реаліях зорієнтувалися донецька номенклатура і підприємницькі структури, що зароджувалися. Політичне міжсезоння, безсумнівно, працювало на них. Величезні капітали створювалися в рамках досить сумнівного правового поля, і найчастіше законність багатомільйонних угод могла визначити тільки прокуратура. І то на око. Тому не дивно, що незабаром Геннадій Васильєв став своєю людиною в середовищі керівного тоді в регіоні "червоного директорату".
Прокурор і кероване ним відомство зайняло безпомилкову на той час позицію - невтручання в справи великого бізнесу. Поступово частина цього бізнесу якось непомітно стала акумулюватися навколо самого Геннадія Андрійовича. Аналітики однозначно пов'язують появу в 1992 році концерну "Енерго" саме з ім'ям Васильєва. Уже до 1993 року цей концерн став серйозним учасником ринку вугілля не тільки в Україні, але й у масштабах СНД. Та й сьогодні, говорять, "Енерго" - третя за значимістю фінансово-промислова група Донбасу.
Тоді ж, як стверджують очевидці, переплелися шляхи Геннадія Андрійовича з предтечею Ріната Ахметова - Аліком Греком. Принаймні, саме руками обласної прокуратури влітку 94-го було знищено угруповання братів Долідзе – основних конкурентів Грека. А коли очолювана останнім фірма "Люкс" вступила в протистояння з головою обласного УМВС, Геннадій Андрійович особисто, серед ночі, приїжджав на фірму доводити незаконність її обшуку міліцією.
Однак у середині 90-х років "міцні господарники" віддали владу в регіоні молодому поколінню бізнесменів. У 1994 році представник донецької номенклатури Володимир Логвиненко програв губернаторські вибори молодому підприємцеві Володимиру Щербаню. Якоюсь мірою цю подію можна вважати поразкою Геннадія Васильєва – він поставив на старі кадри і програв.
Непрямим підтвердженням того, що Логвиненко і Васильєв працювали в одній команді, може служити той факт, що після невдачі на виборах Логвиненко пішов у "Енерго" - на посаду виконавчого директора. Де зайнявся не тільки вугіллям, але й активним будівництвом храмів Московського патріархату.
Таким же набожним, як тепер відомо, раптово став і Геннадій Васильєв. Такий збіг можна пояснити тільки одним – релігійним "бзиком" їхнього загального хазяїна – реального власника концерну "Енерго" Віктора Леонідовича Нусенкіса. Саме він, як стверджує сайт "Донбас православний", побудував більшість значних храмів у Донецькій області. Його ж сайт Донецької єпархії УПЦ МП називає "духовним сином панотця Зосими" - духівника Віктора Януковича.
Прихід Щербаня знаменував собою серйозний переділ власності. Михайло Поживанов, екс-мер Маріуполя, розповідає, як його кілька разів, у 1994 і 1995 році, запрошували в кабінет до Володимира Щербаня і вимагали "не підписати контракт" із директорами "Азовсталі, "Азовмашу", Маріупольського порту й інших підприємств міста, керованих колишніми "червоними директорами".
А коли почалася кампанія з перерозподілу газового ринку, то знову ж у наказовому порядку Поживанов одержав указівку переукласти всі договори з "Індустріальним Союзом Донбасу".
Цікаво, що всі події, про які розповів Поживанов, відбувалися на тлі зміни прокурора Маріуполя: "Мені Євген Щербань сказав: ми ставимо свою людину для того, щоб усі свої питання вирішувати. Проведе прокурорську перевірку за Булянді (директор "Азовсталі"), вирішить, щоб на завод повернувся Ремпель, якому на комбінаті придумають яку-небудь посаду, а потім він стане директором. Булянду ж ми протягом року приберемо".
Виникає закономірне питання: хто в 1995-1996 році призначав прокурорів по містах і районах області: Васильєв або однофамільці Щербані? По суті справи, мер Маріуполя відкрито звинуватив останніх у розміщенні керівників силових структур в області. Можна припустити, що в цих складних умовах роботи "по поняттях" Геннадій Васильєв був змушений переорієнтуватися на нових хазяїв регіону.
Про те, що Володимир Щербань не заперечував проти Васильєва як прокурора області, говорить той факт, що в липні 1994 року на довиборах у Верховну Раду Геннадій Андрійович балотувався по Калінінському виборчому окрузі. Тоді ж у Верховну раду балотувалися і самі Щербані. Навряд чи вони пустили б у свою компанію неугодного прокурора.
Депутатство відкрило перед донецьким прокурором (він завбачливо сполучав обидві посади) нові обрії. У червні 1995 року у Верховній Раді стався, як кажуть, бунт на кораблі: депутати відправили у відставку тодішнього генпрокурора Владислава Дацюка. За законом кандидатуру нового прокурора мав запропонувати президент, але парламент перевищив свої повноваження і призначив виконувачем обов'язків головного прокурора України Геннадія Васильєва.
Однак посидіти в генпрокурорському кріслі йому не довелось. Коли в.о. прибув до прохідної ГПУ, його попросту не впустили в будинок, мотивуючи це тим, що в генпрокуратурі труять тарганів, а всі співробітники з нагоди санобробки відпущені додому.
Тим часом Леонід Кучма наклав вето на прокурорську самодіяльність Верховної Ради. Главі держави тоді не сподобався донецький прокурор у ролі всеукраїнського. Після відставки Дацюка, що не викликала сумнівів у президента, генпрокуратуру очолив "дніпропетровець" Григорій Ворсінов.
"Дніпропетровський клан" в особі Павла Лазаренка скривдив Васильєва не тільки на рівні столиці, але й у власній вотчині. Після візиту в Донбас прем'єр-міністр заявив про своє бажання відправити у відставку керівництво обласної прокуратури і СБУ. Васильєв не став чекати офіційної опали і залишив Донецьк, як було офіційно оголошено, "у зв'язку з переходом на постійну роботу в парламент".
Тим часом, відставка прокурора Донецької області означала тимчасову перемогу "дніпропетровських" над "донецькими" - у липні 1996 року так само був звільнений Володимир Щербань, і його місце зайняв ставленик Павла Лазаренка Сергій Поляков. Що стосується ще одного Щербаня – Євгенія – то його взагалі розстріляли кілери. Так що переїзд Васильєва в Київ був заходом не тільки вимушеним, але і дуже своєчасним. Природно, відразу ж після відставки Лазаренка Геннадій Андрійович повернув собі прокурорське крісло.
Однак повернення в Донецьк вимагало налагодження відносин із його новим керівництвом: офіційним, в особі Віктора Януковича, і неофіційним, в особі Ріната Ахметова. Можна припустити, що досвідчений в особливостях донецького бізнесу прокурор цілком улаштовував того й іншого. Особливо з огляду на минулі заслуги перед покійним Греком.
Однак, цілком можливо, що Васильєву вказали його місце, і воно виявилося не в перших рядах. Про це, зокрема, свідчить той факт, що коли на виборах 1998 року депутат від Калінінського округу спробував знову виставити свою кандидатуру, йому чемно відмовили й віддали стопроцентно прохідний округ представникові нової донецької еліти, голові правління Першого українського міжнародного банку Ігорю Юшку.
Правда, Васильєв одержав "утішливий приз" у вигляді монопольного володіння одним із сільських округів: Маріїнським. Ще одним показником певного ослаблення позицій Геннадія Андрійовича може слугувати той факт, що в 1999 році наближений до прокурора концерн "Енерго" не зумів створити власний ланцюжок "вугілля — кокс — метал", основним пропагандистом і публічною особою якого став Віктор Янукович.
Можливо, ціною зближення прокурора з донеччанами стало те, що на парламентських виборах 1998 року він фактично зробив непрохідною кандидатуру давнього супротивника обласного керівництва Михайла Поживанова. За три дні до голосування Васильєв через ряд ЗМІ поширив своє інтерв'ю з назвою "Я говорю про Поживанова правду". Він обвинуватив мера Маріуполя в корупції і фінансових махінаціях.
У результаті Поживанов не був обраний ні мером, ні депутатом ВР. До речі, 23 липня 2002 року Печерський районний суд Києва задовольнив позовну заяву тепер заступника голови Київської міської адміністрації Михайла Поживанова до (тепер уже) заступника голови Верховної Ради України Геннадія Васильєва й ряду редакцій газет Донецького регіону. Суд установив, що в 1998 році Геннадій Васильєв, займаючи посаду прокурора Донецької області, незаконно втрутився у виборчий процес.
Але, як говориться, потяг пішов. Цікаво, що сам колишній прокурор визнав в одному з інтерв'ю, що за передвиборним скандалом стояли "треті особи", назвати якіх він відмовився.
Напевно, Васильєву тоді вдалося переконати цих самих "третіх осіб", що "старий кінь борозни не зіпсує". У всякому разі, можна говорити, що Геннадія Андрійовича визнали повноправним прокурором, і навіть після того, як він перейшов на постійну роботу в парламент, за ним зберегли право негласно контролювати донецьку прокуратуру.
З Генеральною прокуратурою справи були гірше: у жовтні 1997-го йому в другий раз не вдалося очолити генеральну прокуратуру України, хоча ім'я Геннадія Васильєва називалося в числі претендентів. Третя спроба посісти головне прокурорське крісло теж виявилася невдалою. У липні 1998 року Верховна Рада дала згоду на призначення на високу посаду Михайла Потебенька. І хоча Васильєв знову був у числі претендентів, він знову не став першим. Певно, із волі президента Кучми.
Для Васильєва це послужило сигналом, і він активно включився в роботу, що повинна була довести його безумовну відданість Леоніду Кучмі. Так, у вересні 2000 року він увійшов у Тимчасову слідчу комісію, що займалася справами Гонгадзе, Гетьмана і Євгенія Щербаня і, як стверджує опозиція, зробив усе можливе, щоб загальмувати її роботу. Не дивно, що після цього ім'я Васильєва все частіше й частіше починає спливати в коментарях і прогнозах стосовно нового керівника ГПУ. Сам Потебенько нібито розглядав Васильєва як свого змінника.
Крім того, після парламентських виборів 2002 року "донецькі" розраховували вимагати від Києва своєї людини в Генпрокуратурі й активно лобіювали Геннадія Андрійовича. Однак і цього разу президент не пішов далі внесення імені Васильєва до списку здобувачів.
Парламентові ж він запропонував кандидатуру податкового генерала Святослава Піскуна, що вже показав себе в "розриві" банку "Слов'янський". Четверта невдача підряд зіграла злий жарт із віце-спікером, і Геннадій Андрійович – рідкий випадок – не витримав удару і втратив обличчя. Коли його запитали, як він ставиться до щасливішого суперника, Васильєв відповів неадекватно різко: "Хто такий Піскун? Я не знаю такого співробітника Генпрокуратури, тому нічого не можу сказати про нього як про фахівця, не можу сказати про його ставлення до закону".
І надалі Геннадій Андрійович ніколи не втрачав нагоди покритикувати Піскуна. При цьому, можливо, з марновірства, Васильєв став активно спростовувати чутки, які виникали час від часу, що його кандидатура нібито обговорюється як можлива на посаду генерального прокурора України. Останню з таких заяв він зробив буквально за півмісяця до того, як президент (нарешті!) подав його кандидатуру на розгляд Верховної Ради.
Автор: ЦДСПД
