Про що думав Кучма, дивлячись на падіння Шеварднадзе?
Понеділок, 24 листопада 2003, 18:37
"Я пішов. Я ніколи не зраджував свого народу, тому вважаю, що, як президент, повинен був подати у відставку. Я звик до відставок. Справ у мене багато, і є що написати. Для мене це щастя – поки живий, щось ще встигнути". Слова, якими можна пишатися. Ними Шеварднадзе закінчив свій неповний другий президентський термін.
Про що подумав Кучма, коли у неділю ввечері довідався про вчинок колеги? Що з кожним роком у СНД стає усе менше президентів - друзів Кучми, з якими він починав у середині 1990-х? Один Лукашенко та середньоазіатські монархи. Що Шеварднадзе виявився слабаком? Або Леонід Данилович уявив Україну через рік?
Може, згадував, що його пов'язує з Грузією? Дуже багато підсвідомо неприємного. Гонгадзе був грузином. Був ще дзвінок у грузинське посольство, що в зникненні Гонгадзе винні Волков, Кравченко і Кисіль. Що викликало реакцію Кучми, який, звертаючись до співробітника адміністрації президента, сказав (цитата за Мельниченком): "І визови його (посла), бля, хай зробить опровєржєніє, іначе я подзвоню Шеварднадзе, щоб його (посла) отозвали нахер".
Ще Кучму і Шеварднадзе пов'язує початок Гонгадзегейта. 1 грудня 2000, третій день після оприлюднення записів Мельниченка. Саміт СНД у Мінську. Перша публічна реакція Кучми: "Це провокація, можливо, за участю іноземних спецслужб. Яких спецслужб, треба розібратися".
Шеварднадзе, який стояв поруч, додав: "Або здогадатися".
Через три роки вже Кучма захищає Шеварднадзе, якого осадила опозиція. "Я з сумом дивлюсь на те, що там відбувається, і хочу побажати президенту Шеварднадзе успіхів, бо всі ми розуміємо добре, що без втручання ззовні того, що відбувається в Грузії, не було б. Я не знаю, хто там, але я знаю з власного українського досвіду", - сказав Кучма на прес-конференції.
Віра в те, що ЦРУ, ФСБ або Моссад винні в спробі скинути Кучму, стали його ідеєю-фікс. Це і відрізняє гаранта від Шеварднадзе, який заявив: "Я бачу, що безкровно це не пройде, і мені довелося б використовувати свої повноваження. Але я вважаю, що робити цього не можна, тому я підписав акт про свою відставку".
Те, що сталося в Тбілісі, повинно бути уроком як мінімум для двох людей у цій країні. Для Кучми – що владу можуть забрати, а крісло президента – викинути у вікно і спалити. Що обставини складуться так, що єдиною відповіддю натовпові може бути або відставка, або вогонь. Але при цьому частина силовиков не підкориться президенту. Що народ у певний момент перестає бути бидлом, а війна проти нього закінчується поразкою.
Другий адресат грузинських подій – Ющенко: через рік йому ніхто перемогу не присудить, і її доведеться виривати. Можливо, так, як це зробили за три тижні грузини.
Події в Грузії, з одного боку, показали, що масштабна фальсифікація виборів не пройшла. Але, з іншого, не відбулося і цивілізованої передачі влади. Цей урок, який Грузія безкоштовно дала Україні, став ударом по самій кавказькій республіці.
Саме передача влади вважається одним з найважливіших тестів на зрілість суспільства – одночасно і низів, і влади.
Передача повноважень у 1994 року від одного президента до іншого дала змогу п‘ять наступних років Заходу говорити про Україну як про демократичну державу. Цивілізована передача влади серед іншого зумовлює те, що й з політичними супротивниками нова влада теж буде поводитися цивілізовано.
Світовий досвід свідчить, що найбільшого успіху досягли держави, які вміли розвиватися еволюційно, а не революційно.
На початку 18 століття в Англії було 7 мільйонів населення, а у Франції 25. З того часу Франція пережила кілька революцій і десятки переворотів. Натомість, в Англії політична еліта мала достатньо відповідальності за країну та здорового глузду, щоб сприяти прогресивному розвиткові.
Сьогодні і у Франції, і в Англії населення приблизно однакове – по 60 мільйонів. Нині по всьому світі люди вчать англійську мову, хоча ще у 19 столітті вчили французьку.
У цьому винні підступні революціонери? Не тільки і не стільки. Насамперед у цьому винна недалека й безвідповідальна політична еліта, яка не бажала самооновлюватися. У французів досі головним офіційним святом є День здобуття Бастилії, коли почалося позбавлення французького народу корумпованої політичної еліти, нездатної дбати про прогресивний поступовий розвиток країни.
Це майже закон природи: влада не змогла забезпечити еволюцію – і отримала революцію.
Демократична передача влади, зокрема, свідчить і про зрілість політичної еліти, яка перебуває при владі. Адже ця еліта, крім влади, визнає цінність державних інтересів, цінність стабільного розвитку держави.
І навпаки, можновладці, що не вміють поступитися владою заради інтересів держави, безумовно, не можуть називатися політичною елітою суспільства в повному значенні цього слова. Історія завжди правильно оцінює їх поведінку.
Щоправда, таку псевдоеліту мало турбує історія – їй потрібна влада і її плоди. І все зараз.
Таку поведінку історія може карати не лише пост-фактум. Грузія – яскравий тому приклад.
Що було потрібно Шеварднадзе? У 2005 році він вийшов би у відставку як достойний патріарх грузинської політики, а не вигнанець. Навіщо йому було санкціонувати фальсифікацію виборів? На це питання важко відповісти.
Можливо, Шеварднадзе було потрібно те ж саме, що й президенту Кучмі в 2000 році під час організації сфальсифікованого референдуму. Для світу Кучма в 2000 році – це шанований політик шанованої держави, з яким хочуть мати справу Ширак і Клінтон. І яка ситуація тепер, після безвідповідальних кроків, які до неможливо низького рівня дискредитували українську владу?
Поки що факти підтверджують гіпотезу: хвороба пост-комуністичного (а по суті – феодального) ставлення до влади у колишніх комуністичних керівників – невиліковна.
Чи зробить українська влада належні висновки з подій у Грузії? Швидше за все, вони будуть суто інструментальними. Що було б, якби...? Наприклад, якби Шеварднадзе віддав наказ стріляти? У цих висновках, можливо, будуть аналізуватися дії лейтенанта Гогіяшвілі, який не виконав накази Шеварднадзе, бо теж не любить хабарників.
На жаль, українська політична "еліта", чи, принаймні, її значна частина має такий рівень розвитку, що від неї навряд чи можна чекати узагальнень щодо необхідності служити інтересам Вітчизни. Навіть у тому випадку, якщо задля цього необхідно поступитися владою.
Про що подумав Кучма, коли у неділю ввечері довідався про вчинок колеги? Що з кожним роком у СНД стає усе менше президентів - друзів Кучми, з якими він починав у середині 1990-х? Один Лукашенко та середньоазіатські монархи. Що Шеварднадзе виявився слабаком? Або Леонід Данилович уявив Україну через рік?
Може, згадував, що його пов'язує з Грузією? Дуже багато підсвідомо неприємного. Гонгадзе був грузином. Був ще дзвінок у грузинське посольство, що в зникненні Гонгадзе винні Волков, Кравченко і Кисіль. Що викликало реакцію Кучми, який, звертаючись до співробітника адміністрації президента, сказав (цитата за Мельниченком): "І визови його (посла), бля, хай зробить опровєржєніє, іначе я подзвоню Шеварднадзе, щоб його (посла) отозвали нахер".
Ще Кучму і Шеварднадзе пов'язує початок Гонгадзегейта. 1 грудня 2000, третій день після оприлюднення записів Мельниченка. Саміт СНД у Мінську. Перша публічна реакція Кучми: "Це провокація, можливо, за участю іноземних спецслужб. Яких спецслужб, треба розібратися".
Шеварднадзе, який стояв поруч, додав: "Або здогадатися".
Через три роки вже Кучма захищає Шеварднадзе, якого осадила опозиція. "Я з сумом дивлюсь на те, що там відбувається, і хочу побажати президенту Шеварднадзе успіхів, бо всі ми розуміємо добре, що без втручання ззовні того, що відбувається в Грузії, не було б. Я не знаю, хто там, але я знаю з власного українського досвіду", - сказав Кучма на прес-конференції.
Віра в те, що ЦРУ, ФСБ або Моссад винні в спробі скинути Кучму, стали його ідеєю-фікс. Це і відрізняє гаранта від Шеварднадзе, який заявив: "Я бачу, що безкровно це не пройде, і мені довелося б використовувати свої повноваження. Але я вважаю, що робити цього не можна, тому я підписав акт про свою відставку".
Те, що сталося в Тбілісі, повинно бути уроком як мінімум для двох людей у цій країні. Для Кучми – що владу можуть забрати, а крісло президента – викинути у вікно і спалити. Що обставини складуться так, що єдиною відповіддю натовпові може бути або відставка, або вогонь. Але при цьому частина силовиков не підкориться президенту. Що народ у певний момент перестає бути бидлом, а війна проти нього закінчується поразкою.
Другий адресат грузинських подій – Ющенко: через рік йому ніхто перемогу не присудить, і її доведеться виривати. Можливо, так, як це зробили за три тижні грузини.
Події в Грузії, з одного боку, показали, що масштабна фальсифікація виборів не пройшла. Але, з іншого, не відбулося і цивілізованої передачі влади. Цей урок, який Грузія безкоштовно дала Україні, став ударом по самій кавказькій республіці.
Саме передача влади вважається одним з найважливіших тестів на зрілість суспільства – одночасно і низів, і влади.
Передача повноважень у 1994 року від одного президента до іншого дала змогу п‘ять наступних років Заходу говорити про Україну як про демократичну державу. Цивілізована передача влади серед іншого зумовлює те, що й з політичними супротивниками нова влада теж буде поводитися цивілізовано.
Світовий досвід свідчить, що найбільшого успіху досягли держави, які вміли розвиватися еволюційно, а не революційно.
На початку 18 століття в Англії було 7 мільйонів населення, а у Франції 25. З того часу Франція пережила кілька революцій і десятки переворотів. Натомість, в Англії політична еліта мала достатньо відповідальності за країну та здорового глузду, щоб сприяти прогресивному розвиткові.
Сьогодні і у Франції, і в Англії населення приблизно однакове – по 60 мільйонів. Нині по всьому світі люди вчать англійську мову, хоча ще у 19 столітті вчили французьку.
У цьому винні підступні революціонери? Не тільки і не стільки. Насамперед у цьому винна недалека й безвідповідальна політична еліта, яка не бажала самооновлюватися. У французів досі головним офіційним святом є День здобуття Бастилії, коли почалося позбавлення французького народу корумпованої політичної еліти, нездатної дбати про прогресивний поступовий розвиток країни.
Це майже закон природи: влада не змогла забезпечити еволюцію – і отримала революцію.
Демократична передача влади, зокрема, свідчить і про зрілість політичної еліти, яка перебуває при владі. Адже ця еліта, крім влади, визнає цінність державних інтересів, цінність стабільного розвитку держави.
І навпаки, можновладці, що не вміють поступитися владою заради інтересів держави, безумовно, не можуть називатися політичною елітою суспільства в повному значенні цього слова. Історія завжди правильно оцінює їх поведінку.
Щоправда, таку псевдоеліту мало турбує історія – їй потрібна влада і її плоди. І все зараз.
Таку поведінку історія може карати не лише пост-фактум. Грузія – яскравий тому приклад.
Що було потрібно Шеварднадзе? У 2005 році він вийшов би у відставку як достойний патріарх грузинської політики, а не вигнанець. Навіщо йому було санкціонувати фальсифікацію виборів? На це питання важко відповісти.
Можливо, Шеварднадзе було потрібно те ж саме, що й президенту Кучмі в 2000 році під час організації сфальсифікованого референдуму. Для світу Кучма в 2000 році – це шанований політик шанованої держави, з яким хочуть мати справу Ширак і Клінтон. І яка ситуація тепер, після безвідповідальних кроків, які до неможливо низького рівня дискредитували українську владу?
Поки що факти підтверджують гіпотезу: хвороба пост-комуністичного (а по суті – феодального) ставлення до влади у колишніх комуністичних керівників – невиліковна.
Чи зробить українська влада належні висновки з подій у Грузії? Швидше за все, вони будуть суто інструментальними. Що було б, якби...? Наприклад, якби Шеварднадзе віддав наказ стріляти? У цих висновках, можливо, будуть аналізуватися дії лейтенанта Гогіяшвілі, який не виконав накази Шеварднадзе, бо теж не любить хабарників.
На жаль, українська політична "еліта", чи, принаймні, її значна частина має такий рівень розвитку, що від неї навряд чи можна чекати узагальнень щодо необхідності служити інтересам Вітчизни. Навіть у тому випадку, якщо задля цього необхідно поступитися владою.
