Про політичних хірургів та їх суттєву відмінність від звичайного самурая
Вівторок, 13 січня 2004, 18:28
Новий політичний рік увірвався в запорошене снігом невеличке місто N заметіллю судомних кадрових змін в уряді та зимовими кучугурами проявів ніжного президентського піклування про народ (бо він на чужині за ним скучив): відміною прописки, призначенням грантів черговій групі обдарованої молоді, впорядкуванням продажу алкогольних напоїв, встановленням щомісячних надбавок дільничним інспекторам та позбавленням інспекторів ДАІ права відбирати права у народу. Відчутно легше, до того ж, стало жити в країні "У", відколи почав діяти новий сімейний кодекс.
Та найбільшу увагу городян привернули слова прем’єра при представленні в понеділок 12 січня нового російськомовного міністра: міністерство економіки та євроінтеграції замислювалося, виявляється, як "мозковий центр" уряду.
З останніх подій виходить, що близько року уряд країни "У" діяв, м’яко кажучи, без фантазії. Народу треба казати правду, але не часто. Щоб не звик.
Тому, навіть не замружуючи почервонілі після новорічно-різдвяної напруги очі, можна уявити, що буде тепер. Про це, наразі, точиться жвава розмова у чергах до пенсійних органів, де перераховують наново пенсії: життя сумне, зате пенсія досить смішна.
В країні "У", яка успадкувала від СРСР свою частку більшовизму, потрохи, втім, забувають "ленінські принципи підбору, розстановки та виховання кадрів". Натомість, здається, немає ніяких. Теперішні кадри, за спостереженнями із провінції, невідомо звідки беруться і туди ж поволі щезають, заробивши іноді орден (пляму на мундирі найкраще прикрити ним).
А наші люди не люблять секретів – вони почувають себе знедоленими, буцім у них щось поцупили: зірвали кучму з голови, зняли годинник з руки чи відняли шматок хліба. Тому сезонні, як мусони чи пасати, "хірургічні втручання" президента у кадрову царину скоріше додають питань, аніж знімають чи, принаймні, пояснюють проблему в цілому.
Це виглядає як цілком логічний наслідок того, що ця влада збирається сама себе політично реформувати. І виходить, що якщо весь час хотіти, то часу могти вже не залишається.
Невиліковно (без хірургічного втручання) есдекоінфікована влада часом вдається до кадрових рішень, яких вона не розуміє сама. Або не хоче розуміти, тримаючи народ за банальний натовп. Хіба не виглядають нові призначення, в тому числі й Медведчука, відвертим підтягуванням найбільш відданих кадрів безпосередньо до столиці – напередодні вирішальних битв?
Хоча дехто досить недалекоглядно коментує цю подію як "перемогу демократичних сил Львівщини". Це очевидна противага декільком успішним "кадровим атакам" "донецьких", виконана з використанням "родинного" принципу кадрової роботи, скажімо, Туркменбаші.
Чи будуть з'являтися цікаві (чи принаймні нові) обличчя в новому році або хоча б до тих пір, доки діє ця влада? Скоріше ні, ніж так. Щоб вони з'явилися, треба мати в країні щось на кшталт дослідних ділянок, на яких таке кадрове збіжжя виростає та гартується.
В інших країнах такими дослідними лабораторіями є місцеве самоврядування або політичні партії. Але ж ми інші, у нас лише дві відомі біди, без них ми були б пересічною, забитою країною, як Англія, приміром. Тому у нас лише "ВПШ" при адміністрації президента, яка не має філій ані в провінції, ані в партіях. Винятки можуть стосуватися лише тих же "донецьких", які вперто просувають своїх до столиці, і це їм зазвичай вдається.
Про підбір нових облич на кадрових нивах політичних партій, а тим більше тих, що в опозиції, казати годі. Тут, навпаки, все помітніші спроби якомога глибше "втопити" найбільш яскравих людей.
З когось хірургічно роблять "фашистів" (влада досі марить стереотипами минулого, для неї немає нічого страшнішого за фашизм, тому вона сама створює собі нових "коричневих"), когось, як Хорошковського, роблять "хлопчиками для знущань". За принципом: якщо нема на кого поставити, знаходять, на кого, даруйте, "покласти".
Не беручись говорити за всю людність країни "У", дозволимо собі сказати про те, що в місті N все ж домінує така думка: пересічному громадянину байдуже – чи ми Європа, чи Америка, чи Азія. Головне, щоб рідний уряд не тримав нас за негрів.
Підвид медицини, до якої належать вітчизняні політичні хірурги – це мистецтво робити висновки про симптоми хвороби на підставі причин смерті. Це вже очевидно.
Проте навіть звичайний самурай відрізняється від такого хірурга – тим, що, розтинаючи живіт, він добре знає, для чого він це робить...
Автор: Володимир Килинич, Інститут політичного моделювання, місто N
Та найбільшу увагу городян привернули слова прем’єра при представленні в понеділок 12 січня нового російськомовного міністра: міністерство економіки та євроінтеграції замислювалося, виявляється, як "мозковий центр" уряду.
З останніх подій виходить, що близько року уряд країни "У" діяв, м’яко кажучи, без фантазії. Народу треба казати правду, але не часто. Щоб не звик.
Тому, навіть не замружуючи почервонілі після новорічно-різдвяної напруги очі, можна уявити, що буде тепер. Про це, наразі, точиться жвава розмова у чергах до пенсійних органів, де перераховують наново пенсії: життя сумне, зате пенсія досить смішна.
В країні "У", яка успадкувала від СРСР свою частку більшовизму, потрохи, втім, забувають "ленінські принципи підбору, розстановки та виховання кадрів". Натомість, здається, немає ніяких. Теперішні кадри, за спостереженнями із провінції, невідомо звідки беруться і туди ж поволі щезають, заробивши іноді орден (пляму на мундирі найкраще прикрити ним).
А наші люди не люблять секретів – вони почувають себе знедоленими, буцім у них щось поцупили: зірвали кучму з голови, зняли годинник з руки чи відняли шматок хліба. Тому сезонні, як мусони чи пасати, "хірургічні втручання" президента у кадрову царину скоріше додають питань, аніж знімають чи, принаймні, пояснюють проблему в цілому.
Це виглядає як цілком логічний наслідок того, що ця влада збирається сама себе політично реформувати. І виходить, що якщо весь час хотіти, то часу могти вже не залишається.
Невиліковно (без хірургічного втручання) есдекоінфікована влада часом вдається до кадрових рішень, яких вона не розуміє сама. Або не хоче розуміти, тримаючи народ за банальний натовп. Хіба не виглядають нові призначення, в тому числі й Медведчука, відвертим підтягуванням найбільш відданих кадрів безпосередньо до столиці – напередодні вирішальних битв?
Хоча дехто досить недалекоглядно коментує цю подію як "перемогу демократичних сил Львівщини". Це очевидна противага декільком успішним "кадровим атакам" "донецьких", виконана з використанням "родинного" принципу кадрової роботи, скажімо, Туркменбаші.
Чи будуть з'являтися цікаві (чи принаймні нові) обличчя в новому році або хоча б до тих пір, доки діє ця влада? Скоріше ні, ніж так. Щоб вони з'явилися, треба мати в країні щось на кшталт дослідних ділянок, на яких таке кадрове збіжжя виростає та гартується.
В інших країнах такими дослідними лабораторіями є місцеве самоврядування або політичні партії. Але ж ми інші, у нас лише дві відомі біди, без них ми були б пересічною, забитою країною, як Англія, приміром. Тому у нас лише "ВПШ" при адміністрації президента, яка не має філій ані в провінції, ані в партіях. Винятки можуть стосуватися лише тих же "донецьких", які вперто просувають своїх до столиці, і це їм зазвичай вдається.
Про підбір нових облич на кадрових нивах політичних партій, а тим більше тих, що в опозиції, казати годі. Тут, навпаки, все помітніші спроби якомога глибше "втопити" найбільш яскравих людей.
З когось хірургічно роблять "фашистів" (влада досі марить стереотипами минулого, для неї немає нічого страшнішого за фашизм, тому вона сама створює собі нових "коричневих"), когось, як Хорошковського, роблять "хлопчиками для знущань". За принципом: якщо нема на кого поставити, знаходять, на кого, даруйте, "покласти".
Не беручись говорити за всю людність країни "У", дозволимо собі сказати про те, що в місті N все ж домінує така думка: пересічному громадянину байдуже – чи ми Європа, чи Америка, чи Азія. Головне, щоб рідний уряд не тримав нас за негрів.
Підвид медицини, до якої належать вітчизняні політичні хірурги – це мистецтво робити висновки про симптоми хвороби на підставі причин смерті. Це вже очевидно.
Проте навіть звичайний самурай відрізняється від такого хірурга – тим, що, розтинаючи живіт, він добре знає, для чого він це робить...
Автор: Володимир Килинич, Інститут політичного моделювання, місто N
