Андроповські темники для кучмократії
Понеділок, 19 січня 2004, 17:07
Існує поширена думка, що очолювана Медведчуком-старшим адміністрація президента України, розташована у відомій будівлі на Банковій, нині виконує роль ту саму роль, що і ЦК КПУ.
Вибудована чільним адвокатом, заслуженим юристом і екс-лідером Партії прав людини вертикаль з усіх чотирьох цілком "незалежних" гілок влади змушує припустити, що химери остаточно переселилися в голови керівників держави з іншого, не менш відомого будинку, що наразі ремонтується навпроти.
Знайомство з унікальним "Радянським архівом" видатного дисидента-антикомуніста Володимира Буковського змушує до аналогій із сучасністю. Якщо є новітній ЦК, неподалік має бути і модерний КГБ.
А й справді, хто нині виконує роль безпомильних і несентиментальних "комиссаров в пыльных шлемах", хто є бойовим загоном правлячого режиму, який готовий до розправи з кожним, хто не вважає, що "ученье Кучмы всесильно, потому что оно верно" (із проекту програми СДПУ(О)-2004)?...
Отже, КГБ сьогодні – це не СБУ і не РНБОУ, і навіть не спецпідрозділи "орлів", тих, що "зовсім без моралі". Це топ-менеджери і президентські піарники. Адже саме підлеглі дволикого Медведчука (у сенсі: глава АП і лідер партії) найкраще запозичують і копіюють невмирущі методи чекістів з-під крила "залізного Фелікса".
Виявляється, що темники – це не вигадка клятих московських іміджмейкерів і доморощених політтехнологів. Це одна з давніх гебістських технологій.
"Поменяли хулигана на Луиса Карвалана..."
Люди старшого віку добре пам'ятають приповідку, що злетіла з чиїхось іронічних вуст 1977 року, коли "брехунець" повідомив, що СРСР погодився обміняти засудженого антирадянщика Володимира Буковського на першого секретаря Компартії Чилі товариша Луїса Корвалана.
Дослівно вона звучала так: "Поменяли хулигана на Луиса Ковалана, где же взять такую бл...дь, чтоб на Брежнева сменять".
На щастя, "рукописи на горять". Тому самому "бешкетнику" Буковському десять років тому вдалося обдурити Луб'янку, що перейменувалася у ФСБ, і власноруч зробити копії з оригіналів надтаємних документів КГБ і ЦК КПСС – від кривавих тридцятих років до ніби ліберальних горбачовських 80-х.
Тепер дослідники можуть краще дізнатися про "кухню", на якій готувалися вікопомні рішення кремлівських старців. Ось, приміром, проект постанови Секретаріату ЦК КПСС від 1 березня 1977 року (гриф – "Цілком таємно"). Усього два речення.
"Проект сообщения для печати в связи с приемом Дж. Картером Буковского (т.т. Кириленко, Кудаков, Пельше, Соломенцев, Капитонов, Долгих, Черненко, Рябов). Согласиться с проектом сообщения для печати, представленным ТАСС (прилагается)"
І, власне, сам текст "Прием в Белом доме", який наступного дня був оприлюднений "Правдою" і іншими органами агітації й пропаганди:
"Вашингтон, 1 марта (ТАСС). Сегодня президент США Дж. Картер принял выдворенного из пределов Советского Союза Буковского – уголовного преступника, который также известен как активный противник развития совестско-американских отношений.
Как объявлено представителем Белого дома, беседа продолжалась около часа и носила дружественный характер (эту фразу уточнить в соответствии с сообщением Белого дома, которое будет сделано после 23 часов московского времени)".
Ось, бачимо одну з нині активно затребуваних темникотворцями технологій.
Що б насправді не сталося у Білому домі, які б слова не сказав речник американського уряду чи навіть сам президент Картер - неважливо. Адже "меседжів" у коротку замітульку і без них заклали чимало.
Перший – Картер не гребує зустрічатись із кримінальником.
Другий – сигнал американським "борцям за мир і розрядку", які тоді щедро підгодовувалися з радянських грошей (ця тема варта окремої розповіді).
Третій – бесіда президента з бякою Буковським була "дружньою".
Четвертий нюанс – у далекому 77-му темник розсилався телетайпом (зараз електронною поштою і подекуди факсом), але остаточні правки все одно робилися в останній момент.
Це дуже схоже на те, як нині есдеки з АП на короткому повідку тримають редакторів, телефонічно "вправляючи мізки" за лічені хвилини перед підписанням у друк шпальт чи випусками новин.
Вчора Тарковський, сьогодні – Шуфрич
Теленовини зомбують українських телеглядачів повідомленнями про те, що у місті Х(-ерсоні, -аркові, -рін-знає-де!) відбулися збори громадян, на яких студенти і професори, представники місцевих органів влади, робітники, підприємці "на патенті" виступили на підтримку ідеї президента України про посилення вертикалі влади (можливість розпуску Верховної Ради, запровадження двопалатності, конституційну реформу, гаряче й одноголосно засудили неконструктивну опозицію, яка блокує роботу парламенту чи персонально "націоналістів із "Нашої України" – потрібне підкреслити).
Всі канали з цього приводу показують стандартну картинку, синхрони насєлєнія (нацією, народом вони не є за визначенням!) воскрешають у пам'яті незабутні здравиці радянської піонерії черговому партзборищу. З єдиною відмінністю – залякані та підкуплені прихильники "стабільності" славлять не "вірного й дорогого Леоніда Ілліча", а "лічно" Леоніда Данілича...
16 січня 1981 року Секретаріат ЦК КПСС "совсекретно" ухвалив підготовлений літературними чекістами текст послання солідарності видатних радянських діячів культури – письменників Юрія Бондарєва, Валентина Катаєва, Юрія Тріфонова, кінорежисерів Андрія Тарковського та Сергія Юткевича, а також космонавта Олексія Лєонова "демократичній французькій інтелігенції" та особисто першому секретарю ЦК ФКП товаришу Жоржу Марше.
Текст, до речі, цілком як на ті часи пристойний. Тому й дивує суворе попередження – "без права публікації у радянській пресі". А все тому, що в СРСР було дві моралі – одна для внутрішнього вжитку, а друга – в "експортному виконанні".
Весь секрет у тім, що братні й дружні, "вірні революційним традиціям", ФКП і Італійська компартія незадовго до цього наробили галасу, заявивши про деяку невідповідність між практикою з правами людини і "найгуманнішими" радянськими законами.
На думку голови КГБ СРСР Юрія Андропова, подібні виступи італійських і французьких товаришів "вызывают недоумение у советских людей".
А проголошена офіціозом французьких комуністів "Юманіте" теза про те, що в умовах соціалізму треба "предоставлять свободу действий тем, кто утверждает свое несогласие с системой, выработанной большинством", є спробою підірвати керівну роль комуністичної і робітничих партій світу, об'єктивно ллє воду на млин противників соціалізму, сприяє створенню т.зв. "легальної опозиції".
Як зауважує Андропов, один із "враждебных элементов", а саме - академік Андрій Сахаров, за оперативними даними, у зв'язку з цим заявив: "Відкрита акція Марше була б неможлива без діяльності демократів у СРСР".
Звичайно, ані Юткевич, ані Катаєв про це нічого не знали. Їх просто поставили перед фактом, що їхні підписи мають з'явитися під листом "французьким друзям". Нинішні захисники режиму йдуть далі – вони вручають написані у київських штабах тексти донецьким шахтарям і дніпропетровським залізничникам, а ті їх декламують у міру свого пролетарського таланту.
Людям із зламаним хребтом можна й поспівчувати. Проте показово, що комуністи призначили своїм голосом геніального Андрія Тарковського. А офіційним речником об'єднаних есдеків є екс-керівник Черкаської м'ясної компанії Нестор Шуфрич.
І виконує він свою місію добровільно, із запахом самопальної і не дуже свіжої закарпатської гурки.
"С целью отвлечения внимания…"
Колись в одній популярній газеті була надрукована глава з книги про Віктора Медведчука – якщо пам'ять не зраджує, "Рыцарь алой розы". Цікавий читач міг навіть потішитися гарною обкладинкою. У цей же день про нове видання розповіли провідні телеканали.
За дивним збігом обставин, того ж Божого дня опонент чільного есдека Дмитро Чобіт презентував свою документальну книжку "Нарцис".
Вгадайте – у чому "фішка"? Насправді, їх як мінімум дві: а) теленовини проігнорували пошукову роботу екс-депутата Чобота, і не виключено, що тому, що у темнику на цей день було чітко вказано "комментарий отсутствует" і б) жодної книжки про Віктора Володимировича під романтичною назвою... ніколи не існувало!
Класична операція спецслужб з переключення уваги з реальної, дійсно значущої події на щось другорядне. У даному випадку – взагалі віртуально-ефемерне.
А ось як подібні штучки робили специ з КГБ. У листопаді 1969 року Андропов пише у ЦК КПРС секретного листа про те, що знову ж таки, за оперативними даними, "противник рассматривает издание новой книги Светланы Аллилуевой (донька Сталіна – В.К.) "Только один год" как одну из мер по расширению антисоветской кампании, приуроченной к 100-летию со дня рождения В.И. Ленина".
Прикладами артпідготовки до славної річниці вождя були названі публікації газети "Нью-Йорк Таймс", автори якої писали, що "Сталін не був збоченням Леніна. Він був його єдино можливим наслідком".
Сталініст Андропов не міг не кинутися на захист світлого для нього імені червоних тиранів. Тому, "в целях отвлечения мировой общественности от клеветнической кампании, проводимой противником", запропонував наступні контрзаходи:
"...Считаем возможным подготовить и опубликовать за рубежом открытое письмо детей Светланы Аллилуевой (Йосифа Аллілуєва та Катерини Жданової – В.К.), в котором выражается возмущение по поводу изменнического поведения их матери, адресованное известному политическому обозревателю Г.Солсбери, заместителю главного редактора газеты "Нью-Йорк Таймс", который неоднократно брал интервью у С.Аллилуевой и в личном плане относится к ней с оттенком презрения.
Это мероприятие будет подстраховано публикацией упомянутого письма и интервью с детьми С.Аллилуевой в одном из ведущих европейских журналов.
Продвинуть в западную печать тезисы о том, что новая книга является результатом коллективного труда таких лиц, как Д.Кеннан, Л.Фишер, М.Джилас, Г.Флоровский, А.Белинков и других, зарекомендовавших себя ярыми противниками СССР и специализирующихся на фальсификации истории Советского государства. Одновременно включить в эти материалы имеющиеся в распоряжении КГБ сведения, компрометирующие упомянутых лиц в личном плане.
Направить в адрес С.Аллилуевой письмо от видных представителей советской интеллигенции, лично знавших С.Аллилуеву (писатель Солоухин, кинодраматург Каплер, главный редактор журнала "Советский экран" Писаревский, профессор Мясников – научный руководитель при защите ею диссертации и др.), в котором содержался бы мотивированный протест против фальсификации фактов из истории Советского государства, клеветы на В.И. Ленина. Такое письмо могло бы быть передано С.Аллилуевой через возможности КГБ и с таким расчетом, чтобы оно стало достоянием зарубежной печати.
При подготовке публикаций в советской печати предусмотреть включение тезиса (як сказали б теперішні автори темників – "тема важная и актуальная" – В.К.) о том, что западные разведывательные службы черпают "фактические" материалы от людей, неполноценных в личном и деловом отношении".
Паралелі між тим, що робили спецслужби комуністичної імперії, і тим, що роблять нинішні політичні лідери незалежної України - разючі. І від фтого страшенно прикро. Втішає одне: більшає людей, які усвідомлюють – КПСС і КГБ – це вже мотлох історії, режим Кучми ще має ним стати.
Читайте також про роль Медведчука у запровадженні темників:
Князь Тьми і темників. Частина 1
Князь Тьми і темників. Частина 2
Вибудована чільним адвокатом, заслуженим юристом і екс-лідером Партії прав людини вертикаль з усіх чотирьох цілком "незалежних" гілок влади змушує припустити, що химери остаточно переселилися в голови керівників держави з іншого, не менш відомого будинку, що наразі ремонтується навпроти.
Знайомство з унікальним "Радянським архівом" видатного дисидента-антикомуніста Володимира Буковського змушує до аналогій із сучасністю. Якщо є новітній ЦК, неподалік має бути і модерний КГБ.
А й справді, хто нині виконує роль безпомильних і несентиментальних "комиссаров в пыльных шлемах", хто є бойовим загоном правлячого режиму, який готовий до розправи з кожним, хто не вважає, що "ученье Кучмы всесильно, потому что оно верно" (із проекту програми СДПУ(О)-2004)?...
Отже, КГБ сьогодні – це не СБУ і не РНБОУ, і навіть не спецпідрозділи "орлів", тих, що "зовсім без моралі". Це топ-менеджери і президентські піарники. Адже саме підлеглі дволикого Медведчука (у сенсі: глава АП і лідер партії) найкраще запозичують і копіюють невмирущі методи чекістів з-під крила "залізного Фелікса".
Виявляється, що темники – це не вигадка клятих московських іміджмейкерів і доморощених політтехнологів. Це одна з давніх гебістських технологій.
"Поменяли хулигана на Луиса Карвалана..."
Люди старшого віку добре пам'ятають приповідку, що злетіла з чиїхось іронічних вуст 1977 року, коли "брехунець" повідомив, що СРСР погодився обміняти засудженого антирадянщика Володимира Буковського на першого секретаря Компартії Чилі товариша Луїса Корвалана.
Дослівно вона звучала так: "Поменяли хулигана на Луиса Ковалана, где же взять такую бл...дь, чтоб на Брежнева сменять".
На щастя, "рукописи на горять". Тому самому "бешкетнику" Буковському десять років тому вдалося обдурити Луб'янку, що перейменувалася у ФСБ, і власноруч зробити копії з оригіналів надтаємних документів КГБ і ЦК КПСС – від кривавих тридцятих років до ніби ліберальних горбачовських 80-х.
Тепер дослідники можуть краще дізнатися про "кухню", на якій готувалися вікопомні рішення кремлівських старців. Ось, приміром, проект постанови Секретаріату ЦК КПСС від 1 березня 1977 року (гриф – "Цілком таємно"). Усього два речення.
"Проект сообщения для печати в связи с приемом Дж. Картером Буковского (т.т. Кириленко, Кудаков, Пельше, Соломенцев, Капитонов, Долгих, Черненко, Рябов). Согласиться с проектом сообщения для печати, представленным ТАСС (прилагается)"
І, власне, сам текст "Прием в Белом доме", який наступного дня був оприлюднений "Правдою" і іншими органами агітації й пропаганди:
"Вашингтон, 1 марта (ТАСС). Сегодня президент США Дж. Картер принял выдворенного из пределов Советского Союза Буковского – уголовного преступника, который также известен как активный противник развития совестско-американских отношений.
Как объявлено представителем Белого дома, беседа продолжалась около часа и носила дружественный характер (эту фразу уточнить в соответствии с сообщением Белого дома, которое будет сделано после 23 часов московского времени)".
Ось, бачимо одну з нині активно затребуваних темникотворцями технологій.
Що б насправді не сталося у Білому домі, які б слова не сказав речник американського уряду чи навіть сам президент Картер - неважливо. Адже "меседжів" у коротку замітульку і без них заклали чимало.
Перший – Картер не гребує зустрічатись із кримінальником.
Другий – сигнал американським "борцям за мир і розрядку", які тоді щедро підгодовувалися з радянських грошей (ця тема варта окремої розповіді).
Третій – бесіда президента з бякою Буковським була "дружньою".
Четвертий нюанс – у далекому 77-му темник розсилався телетайпом (зараз електронною поштою і подекуди факсом), але остаточні правки все одно робилися в останній момент.
Це дуже схоже на те, як нині есдеки з АП на короткому повідку тримають редакторів, телефонічно "вправляючи мізки" за лічені хвилини перед підписанням у друк шпальт чи випусками новин.
Вчора Тарковський, сьогодні – Шуфрич
Теленовини зомбують українських телеглядачів повідомленнями про те, що у місті Х(-ерсоні, -аркові, -рін-знає-де!) відбулися збори громадян, на яких студенти і професори, представники місцевих органів влади, робітники, підприємці "на патенті" виступили на підтримку ідеї президента України про посилення вертикалі влади (можливість розпуску Верховної Ради, запровадження двопалатності, конституційну реформу, гаряче й одноголосно засудили неконструктивну опозицію, яка блокує роботу парламенту чи персонально "націоналістів із "Нашої України" – потрібне підкреслити).
Всі канали з цього приводу показують стандартну картинку, синхрони насєлєнія (нацією, народом вони не є за визначенням!) воскрешають у пам'яті незабутні здравиці радянської піонерії черговому партзборищу. З єдиною відмінністю – залякані та підкуплені прихильники "стабільності" славлять не "вірного й дорогого Леоніда Ілліча", а "лічно" Леоніда Данілича...
16 січня 1981 року Секретаріат ЦК КПСС "совсекретно" ухвалив підготовлений літературними чекістами текст послання солідарності видатних радянських діячів культури – письменників Юрія Бондарєва, Валентина Катаєва, Юрія Тріфонова, кінорежисерів Андрія Тарковського та Сергія Юткевича, а також космонавта Олексія Лєонова "демократичній французькій інтелігенції" та особисто першому секретарю ЦК ФКП товаришу Жоржу Марше.
Текст, до речі, цілком як на ті часи пристойний. Тому й дивує суворе попередження – "без права публікації у радянській пресі". А все тому, що в СРСР було дві моралі – одна для внутрішнього вжитку, а друга – в "експортному виконанні".
Весь секрет у тім, що братні й дружні, "вірні революційним традиціям", ФКП і Італійська компартія незадовго до цього наробили галасу, заявивши про деяку невідповідність між практикою з правами людини і "найгуманнішими" радянськими законами.
На думку голови КГБ СРСР Юрія Андропова, подібні виступи італійських і французьких товаришів "вызывают недоумение у советских людей".
А проголошена офіціозом французьких комуністів "Юманіте" теза про те, що в умовах соціалізму треба "предоставлять свободу действий тем, кто утверждает свое несогласие с системой, выработанной большинством", є спробою підірвати керівну роль комуністичної і робітничих партій світу, об'єктивно ллє воду на млин противників соціалізму, сприяє створенню т.зв. "легальної опозиції".
Як зауважує Андропов, один із "враждебных элементов", а саме - академік Андрій Сахаров, за оперативними даними, у зв'язку з цим заявив: "Відкрита акція Марше була б неможлива без діяльності демократів у СРСР".
Звичайно, ані Юткевич, ані Катаєв про це нічого не знали. Їх просто поставили перед фактом, що їхні підписи мають з'явитися під листом "французьким друзям". Нинішні захисники режиму йдуть далі – вони вручають написані у київських штабах тексти донецьким шахтарям і дніпропетровським залізничникам, а ті їх декламують у міру свого пролетарського таланту.
Людям із зламаним хребтом можна й поспівчувати. Проте показово, що комуністи призначили своїм голосом геніального Андрія Тарковського. А офіційним речником об'єднаних есдеків є екс-керівник Черкаської м'ясної компанії Нестор Шуфрич.
І виконує він свою місію добровільно, із запахом самопальної і не дуже свіжої закарпатської гурки.
"С целью отвлечения внимания…"
Колись в одній популярній газеті була надрукована глава з книги про Віктора Медведчука – якщо пам'ять не зраджує, "Рыцарь алой розы". Цікавий читач міг навіть потішитися гарною обкладинкою. У цей же день про нове видання розповіли провідні телеканали.
За дивним збігом обставин, того ж Божого дня опонент чільного есдека Дмитро Чобіт презентував свою документальну книжку "Нарцис".
Вгадайте – у чому "фішка"? Насправді, їх як мінімум дві: а) теленовини проігнорували пошукову роботу екс-депутата Чобота, і не виключено, що тому, що у темнику на цей день було чітко вказано "комментарий отсутствует" і б) жодної книжки про Віктора Володимировича під романтичною назвою... ніколи не існувало!
Класична операція спецслужб з переключення уваги з реальної, дійсно значущої події на щось другорядне. У даному випадку – взагалі віртуально-ефемерне.
А ось як подібні штучки робили специ з КГБ. У листопаді 1969 року Андропов пише у ЦК КПРС секретного листа про те, що знову ж таки, за оперативними даними, "противник рассматривает издание новой книги Светланы Аллилуевой (донька Сталіна – В.К.) "Только один год" как одну из мер по расширению антисоветской кампании, приуроченной к 100-летию со дня рождения В.И. Ленина".
Прикладами артпідготовки до славної річниці вождя були названі публікації газети "Нью-Йорк Таймс", автори якої писали, що "Сталін не був збоченням Леніна. Він був його єдино можливим наслідком".
Сталініст Андропов не міг не кинутися на захист світлого для нього імені червоних тиранів. Тому, "в целях отвлечения мировой общественности от клеветнической кампании, проводимой противником", запропонував наступні контрзаходи:
"...Считаем возможным подготовить и опубликовать за рубежом открытое письмо детей Светланы Аллилуевой (Йосифа Аллілуєва та Катерини Жданової – В.К.), в котором выражается возмущение по поводу изменнического поведения их матери, адресованное известному политическому обозревателю Г.Солсбери, заместителю главного редактора газеты "Нью-Йорк Таймс", который неоднократно брал интервью у С.Аллилуевой и в личном плане относится к ней с оттенком презрения.
Это мероприятие будет подстраховано публикацией упомянутого письма и интервью с детьми С.Аллилуевой в одном из ведущих европейских журналов.
Продвинуть в западную печать тезисы о том, что новая книга является результатом коллективного труда таких лиц, как Д.Кеннан, Л.Фишер, М.Джилас, Г.Флоровский, А.Белинков и других, зарекомендовавших себя ярыми противниками СССР и специализирующихся на фальсификации истории Советского государства. Одновременно включить в эти материалы имеющиеся в распоряжении КГБ сведения, компрометирующие упомянутых лиц в личном плане.
Направить в адрес С.Аллилуевой письмо от видных представителей советской интеллигенции, лично знавших С.Аллилуеву (писатель Солоухин, кинодраматург Каплер, главный редактор журнала "Советский экран" Писаревский, профессор Мясников – научный руководитель при защите ею диссертации и др.), в котором содержался бы мотивированный протест против фальсификации фактов из истории Советского государства, клеветы на В.И. Ленина. Такое письмо могло бы быть передано С.Аллилуевой через возможности КГБ и с таким расчетом, чтобы оно стало достоянием зарубежной печати.
При подготовке публикаций в советской печати предусмотреть включение тезиса (як сказали б теперішні автори темників – "тема важная и актуальная" – В.К.) о том, что западные разведывательные службы черпают "фактические" материалы от людей, неполноценных в личном и деловом отношении".
Паралелі між тим, що робили спецслужби комуністичної імперії, і тим, що роблять нинішні політичні лідери незалежної України - разючі. І від фтого страшенно прикро. Втішає одне: більшає людей, які усвідомлюють – КПСС і КГБ – це вже мотлох історії, режим Кучми ще має ним стати.
Читайте також про роль Медведчука у запровадженні темників:
Князь Тьми і темників. Частина 1
Князь Тьми і темників. Частина 2
