Київ, січень та лист Володимира Литвина
Середа, 21 січня 2004, 12:02
19 січня громадяни України, а також всі інші зацікавлені особи та інституції дістали змогу ознайомитися із листом Литвина до колег по парламенту.
В першому ж абзаці свого звернення стурбований спікер зазначає: "Звернутися мене спонукають події, які поставили під сумнів можливість нормальної діяльності". "По суті, - вказує академік, доктор історичних наук, професор Литвин, - маємо гостру парламентську кризу, яка загрожує переростанням у всеосяжну політичну".
Одне це речення дає повну підставу в черговий раз висловити небезпідставне припущення: головні політичні гравці та їх оточення просто не розуміють (або ну дуже приблизно уявляють), що, власне, відбувається в країні.
Річ навіть не в тім, що в будь-якій державі, навіть такій квітучій, як наша, парламентська криза такого рівня гостроти є наслідком системної соціально-економічної та політичної кризи суспільства в цілому, а не навпаки, як це стверджує наш шановний спікер.
Криза ця виникла не сьогодні і не вчора. І лежить вона не у площині протистояння, наприклад, "Ющенко - Медведчук", "Тимошенко - Кучма", Яневський/Малєєв – Загородній" тощо. Лежить вона в площині "влада/державний апарат/олігархічні групи – суспільство/громадяни".
Її суть полягає в тому, що революція 24 серпня 1991, яка присягалася віддати владу та власність народу, насправді завершилася відчуженням влади та власності на користь верхівки бюрократичного апарату і тих, кого сьогодні зазвичай називають "олігархами".
На поверхню ця криза вихлюпнулася у 2000, коли електорально значущі маси людей зрозуміли: діючий президент не є арбітром між ними та вищевказаними групами, а є найактивнішим граючим суддею, а також тренером команди бюрократів/олігархів.
Результат: всі опитування засвідчують катастрофічний рівень НЕдовіри людей до влади, рівень, який давно і безнадійно перетнув межу, за якою закінчується саме поняття "національна безпека" країни.
Змагатися з таким рівнем недовіри можуть хіба що окупаційні режими, та й то не завжди і не всюди. В таких умовах легальний політичний режим, в даному випадку – ґрунтований на Конституції 1996 року, згідно з інстинктом самозбереження починає поводитися так само, як окупаційний.
Всі проблеми "вирішуються" або силовим шляхом, або поза межами існуючого правового, конституційного поля (Донецьк, Мукачеве, рішення КС, "азаровщина" у викладі Богословської, розслідування справи Гонгадзе – список цей нескінченний).
Оскільки завданням окупаційного режиму є виключно викачування ресурсів з підвладної території на власних умовах, остільки ні про який компроміс з тубільцями (в даному випадку – громадянами України) щодо розподілу ресурсів мови бути не може.
Псевдокомпроміс можливий тільки з одинаками-колаборантами, але тільки на платформі безумовної підтримки окупантів. В цих умовах легальна політична опозиція витискується в нішу "руху спротиву", починає відповідно думати та поводитися – як в парламенті, так і за його межами.
Натомість представники влади переконують виключно самих себе: все, що робиться – робиться законно, ось, мовляв, довідка лічильної комісії, голова якої може за півтори-дві хвилини вголос порахувати від "одного" до "двохсот семидесяти шести". Це, в свою чергу, викликає у тубільців ще більшу огиду.
Ось чому парламентська криза є абсолютно закономірним наслідком всеосяжної політичної та соціально-економічної кризи суспільства, а не навпаки, як стверджує наш шановний спікер.
Кризи такого масштабу та рівня інтенсивності вкрай проблематично (якщо взагалі можливо) розв'язати мирним шляхом та в межах існуючої політико-правової моделі.
Але в конкретних умовах 2004 року електорально значущі групи громадян не вийшли на вулиці тільки тому, що поки що вбачають мирний вихід із цієї ситуації в легітимній передачі влади шляхом всенародних (а не квазіпарламентських) виборів тим, кому, на їх думку, можна довірити країну і, отже, свою власну долю.
Автори: Костянтин Малєєв, Данило Яневський, Інститут політичного моделювання
В першому ж абзаці свого звернення стурбований спікер зазначає: "Звернутися мене спонукають події, які поставили під сумнів можливість нормальної діяльності". "По суті, - вказує академік, доктор історичних наук, професор Литвин, - маємо гостру парламентську кризу, яка загрожує переростанням у всеосяжну політичну".
Одне це речення дає повну підставу в черговий раз висловити небезпідставне припущення: головні політичні гравці та їх оточення просто не розуміють (або ну дуже приблизно уявляють), що, власне, відбувається в країні.
Річ навіть не в тім, що в будь-якій державі, навіть такій квітучій, як наша, парламентська криза такого рівня гостроти є наслідком системної соціально-економічної та політичної кризи суспільства в цілому, а не навпаки, як це стверджує наш шановний спікер.
Криза ця виникла не сьогодні і не вчора. І лежить вона не у площині протистояння, наприклад, "Ющенко - Медведчук", "Тимошенко - Кучма", Яневський/Малєєв – Загородній" тощо. Лежить вона в площині "влада/державний апарат/олігархічні групи – суспільство/громадяни".
Її суть полягає в тому, що революція 24 серпня 1991, яка присягалася віддати владу та власність народу, насправді завершилася відчуженням влади та власності на користь верхівки бюрократичного апарату і тих, кого сьогодні зазвичай називають "олігархами".
На поверхню ця криза вихлюпнулася у 2000, коли електорально значущі маси людей зрозуміли: діючий президент не є арбітром між ними та вищевказаними групами, а є найактивнішим граючим суддею, а також тренером команди бюрократів/олігархів.
Результат: всі опитування засвідчують катастрофічний рівень НЕдовіри людей до влади, рівень, який давно і безнадійно перетнув межу, за якою закінчується саме поняття "національна безпека" країни.
Змагатися з таким рівнем недовіри можуть хіба що окупаційні режими, та й то не завжди і не всюди. В таких умовах легальний політичний режим, в даному випадку – ґрунтований на Конституції 1996 року, згідно з інстинктом самозбереження починає поводитися так само, як окупаційний.
Всі проблеми "вирішуються" або силовим шляхом, або поза межами існуючого правового, конституційного поля (Донецьк, Мукачеве, рішення КС, "азаровщина" у викладі Богословської, розслідування справи Гонгадзе – список цей нескінченний).
Оскільки завданням окупаційного режиму є виключно викачування ресурсів з підвладної території на власних умовах, остільки ні про який компроміс з тубільцями (в даному випадку – громадянами України) щодо розподілу ресурсів мови бути не може.
Псевдокомпроміс можливий тільки з одинаками-колаборантами, але тільки на платформі безумовної підтримки окупантів. В цих умовах легальна політична опозиція витискується в нішу "руху спротиву", починає відповідно думати та поводитися – як в парламенті, так і за його межами.
Натомість представники влади переконують виключно самих себе: все, що робиться – робиться законно, ось, мовляв, довідка лічильної комісії, голова якої може за півтори-дві хвилини вголос порахувати від "одного" до "двохсот семидесяти шести". Це, в свою чергу, викликає у тубільців ще більшу огиду.
Ось чому парламентська криза є абсолютно закономірним наслідком всеосяжної політичної та соціально-економічної кризи суспільства, а не навпаки, як стверджує наш шановний спікер.
Кризи такого масштабу та рівня інтенсивності вкрай проблематично (якщо взагалі можливо) розв'язати мирним шляхом та в межах існуючої політико-правової моделі.
Але в конкретних умовах 2004 року електорально значущі групи громадян не вийшли на вулиці тільки тому, що поки що вбачають мирний вихід із цієї ситуації в легітимній передачі влади шляхом всенародних (а не квазіпарламентських) виборів тим, кому, на їх думку, можна довірити країну і, отже, свою власну долю.
Автори: Костянтин Малєєв, Данило Яневський, Інститут політичного моделювання
