Демократичні "дракони" і третій термін Кучми

Вівторок, 27 січня 2004, 10:54
Примара "Кучми-3", що витає над країною – не таке вже й екстраординарне явище. Принаймні, з погляду світової історії. Справа не тільки в тім, що продовження повноважень президента понад конституційні терміни – загальна хвороба практично для всього пострадянського простору.

Можна брати ширше. Так поводяться в дуже багатьох "молодих демократіях" – в Азії, в Африці, в Латинській Америці. Західні форми устрою держави, що переймаються ними, породжують химери, однією з ознак яких стає легалізація нескінченного терміну повноважень "поточного" глави держави.

Лишень переглянувши стрічки новин світових агентств за останні два-три роки, можна нарахувати як мінімум з десяток прикладів юридичних вивертів і політичних прийомів, за допомогою яких колеги нашого гаранта в різних країнах світу забезпечували (і продовжують забезпечувати) собі відносно безтурботне існування.

На їхньому тлі українська арифметика 1+1=1 прямо вказує на те, що справжнє географічне положення нашої країни – десь між Узбекистаном, Шрі-Ланкою й Малаві.

Готуй сани влітку, а дочок – у спадкоємиці

Порівнювати нинішню ситуацію в Україні із сусідньою Білоруссю або дружнім Туркменістаном уже нецікаво - одіозність лідерів обох екс-радянських республік загальновідома і практично нічого нового для розуміння ситуації в самій Україні не дає.

Зате про політичні процеси в ряді інших колись братніх азіатських державах зараз чутно мало – хіба що крім того, що прізвища їхніх президентів не змінюються вже більше десяти років. На відміну від українського президента, середньоазіатські "государі" заздалегідь практично повністю забезпечили себе глибокою старістю на посаді президента, вносячи наперед зміни в конституції довірених їм країн і змінюючи терміни президентських повноважень.

Торік "Українська правда" уже писала про особливості конституційного референдуму, що проходив у лютому 2003 року в Киргизії, коли, як з'ясувалося, обговорювалися й голосувалися абсолютно відмінні зміни до основного закону країни. На цьому ж доленосному референдумі вирішувалася й доля президента країни Аскара Акаєва – народ погодився продовжити час його перебування на посаді глави держави до 2005 року.

З великим розмахом, але за однаковою схемою діяли президенти Таджикистану й Узбекистану. Вихідці з номенклатурної радянської еліти Емомалі Рахмонов і Іслам Каримов зараз наближаються до закінчення всіх демократичних термінів перебування в президентському кріслі.

Що робити? Усе дуже просто: змінюєш Конституцію, збільшуєш строк повноважень глави держави – і усе гаразд. Природно, усе це відбувається за допомогою усенародного волевиявлення у вигляді референдуму.

У підсумку - у січні 2002 року Узбекистан проголосував за те, що президент країни має право обиратися на два семирічних терміни (замість двох п'ятирічних). А отже, у 2005 році, коли мине нинішній термін Іслама Каримова, президент Узбекистану матиме повне право на ще чотирнадцять років влади, тобто до 2019 року.

Аргументи у виправдання такого перебігу подій узбецькі еліти висувають наступні: а) вибори кожні п'ять років – справа дорога, і до того ж може викликати дестабілізацію в суспільстві; б) коли вже Каримов почав реформи, йому їх і завершувати (знайомий мотив, чи не так?).

Аналогічно у червні минулого року таджицький лідер Емомалі Рахмонов на подібному референдумі також одержав мандат на додаткові "два по сім". Таким чином, термін його президентських повноважень, що минає в 2006 році, зараховуватися не буде, тому Рахмонов має повне право "рулити" країною до 2020 року.

Зауважимо, що ОБСЄ й ООН відмовилися посилати своїх спостерігачів на цей "демократичний" захід.

Трохи менше часу "залишилося" у президента Казахстану Нурсултана Назарбаєва, що одноосібно керує країною з моменту оголошення незалежності в 1991 році. Конституційні реформи і семирічні президентські терміни були введені в дію ще в минулому столітті, тому друга семирічка казахстанського лідера підійде до кінця вже в 2013 році.

Втім, солідний вік усіх середньоазіатських лідерів усе ж передбачає, що рано чи пізно постане питання спадкоємця. Причому так просто, як у випадку з Азербайджаном, коли Гейдар Алієв "устиг" передати правління власному синові, ця проблема не вирішиться - хоча б тому, що не у всіх президентів є сини (як і в нашого гаранта, до речі).

Так, наприклад, у політичних колах Казахстану вже давно мусується тема можливого приходу до влади старшої дочки Назарбаєва – Даруги, що нині є керівником найбільшого медіа-холдингу країни і за сумісництвом очолює громадський рух "Асар" (по ідеології близький вітчизняній "За Єду").

Очевидно, у найближчих планах Назарбаєвої – парламентські вибори, а вже по завершенню повноважень батька - крісло президента.

Про можливе "престолонаслідування" говорять і в Узбекистані: старша ("таткова") дочка Каримова – Гульнара – зовсім недавно з великим скандалом розлучилася зі своїм "американським" чоловіком і все більше часу проводить у рідному Ташкенті.

Але до кінця повноважень узбецького лідера залишилося ще багато часу, тому ситуація може змінитися. Поки ж Гульнара Каримова більше уваги приділяє дипломатичній роботі, а не питанням політики.

І ще приклади для наслідування

Утім, маніпуляції з Конституцією - не єдиний спосіб якнайдовше утриматися біля влади, такий підхід - це скоріше прикмета колишніх радянських республік. В іншому ж світі "молоді демократії" пропонують і інші, іноді більш прості підходи до зазначеної проблеми.

У 2002 році по світу гуляв жарт про "референдум по-іракські", коли 100% населення цієї нещасливої країни (усі 11 445 638 осіб, що мають право голосу) затвердили право Саддама Хуссейна бути президентом ще 7 років.

Тодішній віце-президент Іраку Еззат Ібрагім заявив: "Це унікальний прояв демократії, який перевершує всі інші форми демократій, що існують навіть у тих країнах, які осаджують Ірак і намагаються його задушити".

Унікальність іракської ситуації може хіба що конкурувати з проміжними підсумками виборів президента в Україні в 1999 році, коли раптово з'ясувалося, що в деяких районах у голосуванні брали участь більше 100% виборців.

Подібним же чином зберігає свої президентські повноваження й лідер Єгипту Хосні Мубарак. У 1999 році понад 90% населення країни на референдумі схвалили його намір ще раз посісти посаду глави держави. Мова йшла про четвертий шестирічний термін, який триватиме до 2005 року.

Відповідно, в цілому час президентства Мубарака складає майже 24 роки, що на сьогоднішній день є абсолютним рекордом для Єгипту. За припущенням місцевих аналітиків, після закінчення нинішньої п'ятирічки Мубарак може залишити владу сину Гамалу.

Ще один цікавий підхід до розв'язання проблеми передачі влади знайшли на Шрі-Ланці вже цього року. Президент зруйнованої громадянською війною країни Чандріка Кумаратунга (другий термін) оголосила народу, що вона таємно ухвалила рішення продовжити час власних повноважень на рік – до кінця 2006 року.

На обвинувачення опозиції, що такий хід – незаконний і недемократичний, вона відповідає наступне: оскільки попередні президентські вибори були проведені на рік раніше терміну, цей рік залишився "у неї в запасі"...

Не вийшло

Але сучасна історія дає приклади не тільки вдалих випадків квазілегалізації продовження президентських повноважень у країнах, де демократичні щеплення були зроблені зовсім недавно. Невеликій африканській країні Малаві, схоже, торік вдалося перебороти демократичну кризу росту. Можливо, Україні варто взяти з неї приклад.

Із середини 1960-х до початку 1990-х Малаві керував авторитарний президент Гастінг Банда, місце якого в 1994 посів всенародно обраний Бакілі Мулузі. Прийшовши до влади, Мулузі звільнив політичних в'язнів і оголосив свободу слова.

Як і в багатьох "молодих демократіях", через кілька років на місце ейфорії свободи прийшли обвинувачення в корупції і злочинних діяннях – критикували Мулузі представники і правозахисних організацій, і країни-донори, і опозиція.

У травні цього року підходить до кінця другий термін президентського правління Мулузі. Починаючи із середини 2002 року, правляча партія намагалася провести через парламент законопроект, який би дозволяв Мулузі балотуватися втретє, але щораз ініціатива провалювалася. Справа дійшла до того, що на вулиці вийшли демонстранти, які протестували проти проекту "Мулузі-3". За рік до виборів нинішній президент Малаві залишив спроби продовжити своє перебування у влади...

Останнім часом на сторінках товстих політологічних журналів західні аналітики часто ведуть дискусії про особливості "демократичних переходів" колишніх тоталітарних країн.

Деякі відзвуки таких суперечок долітають і до нас – наприклад, завдяки "авторській" інтерпретації Володимиром Литвином статті відомого експерта в цій сфері Томаса Каротерса узимку 2002 року.

Однак основне питання, яке збиває з пантелику політологів і policy makers – чому при наявності готових рецептів "демократичного раю" тільки-но звільнені країни часто мімікрують під "демократію", по суті, зберігаючи соціальні практики минулого.

Можливо, це питання знайшло б свою відповідь, якби західні аналітики прочитали чудову казку радянського письменника Євгена Шварца "Дракон": звільнені від дракона люди роблять свого визволителя новим драконом...

"Українська правда" у Threads

Реклама:
Шановні читачі, просимо дотримуватись Правил коментування