Що нам один процент готує?
Четвер, 12 лютого 2004, 11:12
"Ну от, у Губського й партія своя з'явилася", - майнула думка, коли півтора тижні тому у ЗМІ ледь поміченою пройшла інформація про з'їзд Партії освітян України, який обрав нового голову.
Підстава для такої думки досить прозора – новим головою зазначеної партії став Микола Бурмістров, вчений секретар Фонду інтелектуальної співпраці "Україна – ХХІ століття", дітища Богдана Губського, котрий є головою Ради Фонду.
А якщо вже Богдан Губський включився у процес партійного будівництва – це знак. І не варто сумніватися, що такому рішенню доктора економічних наук Губського передувало зважування всіх вигод і ризиків.
Бо тижнем раніше, 23 січня, у ВР було зареєстровано законопроект про вибори народних депутатів, до створення якого Богдан Володимирович мав найбезпосередніше відношення.
Цим законопроектом передбачається перехід до пропорційних виборів у загальнодержавному окрузі зі зниженим до 1% виборчим бар’єром.
Богдана Губського характеризують як ризикового бізнесмена. Разом з тим, як політик Богдан Володимирович завжди був схильний уникати однозначності, віддаючи перевагу розкладанню яєць у різні кошики.
Свого часу входив до київської бізнес-групи (так званої "чудової сімки") і був діловим партнером Медведчука, але ніколи не мав членського квитка СДПУ(О). Не будучи членом партії "есдеків", в минулому складі парламенту входив до їхньої фракції. А йдучи на вибори 2002, всіма силами уникав будь-якого зіставлення себе як з першою, так і з другою структурою.
Пройшовши до парламенту по одномандатному виборчому округу на Черкащині, "сколотив" власну депутатську групу з таких же, як сам, мажоритарників.
Ще у липні 2003 року Богдан Губський заявляв, що "щоденна чорнова робота в окрузі нині вартує значно більше, аніж тонни загалом правильних, але недієздатних декларацій наших без числа і ліку партійних тусовок".
Втім, вже у грудні минулого року намірами створити разом з Губським свою політичну силу поділився в інтерв'ю "УП" один зі співавторів нинішнього законопроекту, представник президента у ВР і "народовладець" Олександр Задорожній.
Зрозуміло, що сьогодні Партія освітян буде для Губського й Задорожнього просто потягом "на запасній колії". І якщо депутати підтримають ідею 1%-го прохідного бар'єру, слід чекати її розкрутки.
Коли ж ні – не виключено, що партія залишиться в тому ж стані віртуального існування, що й зараз. Як іміджевий "аксесуар" впливового політика й додатковий аргумент на користь своєї ваги при переговорах із можливими партнерами по творенню потужнішої передвиборної коаліції.
Камінь спотикання
Конституційна реформа вийшла на "фінішну пряму". Основний пункт протистояння – форма виборів президента держави – залишився позаду, роботу парламенту розблоковано. За вилучення норми про вибори президента парламентом солідарно з комуністами й фракціями більшості 3 лютого проголосували соціалісти.
І якби така "солідарність" збереглася й під час другого читання законопроекту про внесення змін до Конституції, то за необхідний на підтримку реформи 301 депутатський голос можна було б не хвилюватися.
Але "колодою" на шляху такого оптимістичного завершення процесу реформування Конституції лежить один закон – про вибори народних депутатів.
Власне, закон має бути один, а от законопроектів його у Верховній Раді нині зареєстровано вже шість.
Прикметно, що на зміну чинному закону, за яким половина депутатів обираються в мажоритарних округах а друга – за партійними списками, інші пропорційно-мажоритарних моделі, нехай не з рівним співвідношенням у парламенті мажоритарників і пропорційників, не пропонуються.
Мова йде або про чисту пропорційну (за загальнонаціональними чи регіональними списками) модель, або про "мажоритарку" (відверту чи приховану, як у законопроекті Гавриша-Іоффе). І основна боротьба, основне протистояння розгорнеться сьогодні, вочевидь, довкола них.
Власне, від початку розглядалося, як складова політичної реформи, ухвалення саме пропорційного виборчого закону.
Кучма відомий здавна своєю нелюбов'ю, а коли точніше – то зневагою до політичних партій (бо, мовляв, і нечисельні вони, і організаційно слабкі, і ідеологічно невиразні, і зв'язку з виборцем не мають, а через те й популярністю в народі не користуються, і взагалі – нікого не представляють, окрім купки своїх лідерів).
Але він розглядав ці два питання "у зв'язці". Так, у минулорічному посланні до Верховної Ради, говорячи про потребу переходу України в рамках політичної реформи до парламентсько-президентської республіки, Кучма зазначав:
"Наступні вибори до Верховної Ради України мають відбутися вже за пропорційною системою, відповідно до якої політичні партії є єдиними суб'єктами формування вищого законодавчого органу держави".
До речі, цього року глава держави піде, судячи зі структури підготовлюваного чергового (останнього?) послання, ще далі.
Партіям вперше буде присвячено окрему тематичну доповідь, назва її – "Політичні партії – провідний чинник розвитку політичної системи в Україні" – говорить сама за себе.
І наголошуватиметься у цій доповіді, наскільки можна судити з матеріалів Національного інституту стратегічних досліджень, на який покладено підготовку послання, на тому, що "утвердження в Україні партійної системи європейського зразка слід визначити стратегічним пріоритетом сучасного етапу суспільно-політичного розвитку України".
Насправді ж ситуація склалася так, що найпалкішими прихильниками чистої пропорційної системи за закритими загальнонаціональними списками є фракції опозиції – "Наша Україна" та БЮТ, СПУ, а також "справжньої опозиції" – мається на увазі КПУ.
Побоюватися ж пропорційних виборів з 4%-им прохідним бар'єром мають підстави не лише мажоритарники, а й партії більшості. Адже якби нинішній парламент обирався за пропорційним законом із таким ситом відсіву, то до нього б пройшли лише "Наша Україна" – 140 мандатів, КПУ – 118, "За ЄдУ" – 70, БЮТ – 44, СПУ – 40 та СДПУ(О) – 38.
А сьогодні, коли "За Єду" належить історії і партії пішли б на вибори, скажімо, самостійно, то на подолання 4% могли б розраховувати хіба що Регіони України та СДПУ(О).
У цій ситуації законопроект №4285-3 про перехід до пропорційних виборів у загальнодержавному окрузі зі зниженим до 1% виборчим бар’єром розглядається його авторами як компромісний.
А прізвища авторів законопроекту дають підстави вважати, що він матиме у парламенті достатньо серйозне лобіювання. Адже, крім уже названих Богдана Губського й Олександра Задорожнього, під поданням законопроекту підписалися, зокрема, й керівник фракції ПППУ та "Трудової України" Ігор Шаров, і уповноважений фракції СДПУ(О), заступник голови партії Нестор Шуфрич.
З іншого боку, якщо ще раз прикласти до минулих виборів умовний спосіб, то якби Верховна Рада у 2002 році обиралася за пропорційною системою з 1%-м бар'єром, до неї б потрапили 13 суб'єктів парламентських перегонів, а саме: "Наша Україна" – 121 мандат, КПУ – 102, "За ЄдУ" – 60, БЮТ – 37, СПУ – 35, СДПУ(О) – 32, а також Блок Наталії Вітренко – 16, "Жінки за майбутнє" – 11, КОП – 10, КПУ(о) – 7, ПЗУ – 7, "Яблуко" – 6, "Єдність" – 6.
З проханням прокоментувати ініціативу "одного відсотка" "УП" звернулася до політологів, які, на нашу думку, дотримуються протилежних поглядів на поточну ситуацію в державі.
Олександр Дергачов, провідний науковий співробітник Інституту політичних і етнонаціональних досліджень НАН України:
– Пропорційні вибори з 1% бар'єром ще серйозно не обговорювалися в парламенті, але не дуже переконливим є той аргумент, що мажоритарники в іншому випадку взагалі не підтримають цей закон, а без них не можна ухвалити.
По-перше, якщо на Банковій вирішили, то вони "шикують" мажоритарників дуже чітко, коли їм потрібно, і в даному випадку теж можуть це зробити. Крім того, досить серйозних мажоритарників можна не вважати противниками цього закону, оскільки вони знайдуть собі можливість бути представленими в парламенті.
А решта мажоритарників не становить достатньої кількості, щоб блокувати. Врешті, для закону потрібно всього 226 голосів. Закон, таким чином, має перспективу, причому з 4%-им бар'єром – оскільки це є передумовою для остаточного голосування з політичної реформи.
Але це недостатній крок для того, щоб бути певним, що це змінить принципово характер виборів, оскільки залишається багато інших питань, починаючи зі складу ЦВК і закінчуючи реальною роллю місцевих органів влади в організації виборів.
Інша група проблем пов'язана з політичною практикою. Функції, які притаманні в Європі партіям, вже захоплені й виконуються іншими структурами, які інколи збігаються з керівництвом якихось партій.
Давайте перевіримо, як функціонують партійні фракції в Верховній Раді: чи є там механізм внутрішньопартійної демократії, чи виконуються дійсно партійні програми, чи їх можна впізнати в діях партій; чи вони гуртуються і виконують якусь іншу, невідому суспільству програму.
Коли в нас бізнес буде вивільнений від бюрократії, у нас з'являться на базі вільного цивілізованого бізнесу відповідні партії. Але тоді йдеться вже про царину не політичної реформи, а економічної реформи. Це трохи інше питання. В будь-якому випадку, сьогодні, на жаль, партії все ж таки не виконують своїх класичних функцій, тим більше функції зв'язку між владою і населенням.
Досі реформу робили начебто заради того, щоб вдосконалити систему, підсилити ефективність механізму, а це потребує зменшення числа реальних учасників можливих коаліцій в парламенті.
І для цього 4%-ий бар'єр навіть недостатній, але все ж таки він дійсно сприяє зменшенню числа неефективних, тимчасових, штучних партій. І заохочує їх до того, щоб завоювати власного виборця, власну нішу в електораті.
То ж якщо все-таки стояти на тому, що реформа заради ефективної влади, заради демократизації, заради країни – це ж головні гасла, від яких ніхто не відмовлявся, то аргументи на користь якихось окремих партій, яким треба дати гарантію обрання, не можуть спрацьовувати, не можуть бути серйозними.
І це навіть дуже дивно, коли кілька тижнів тому на Банковій дали команду оцим офіційним політологом аргументувати потребу 1%-го бар'єру, який начебто покращить умови становлення сучасної партійної системи в країні. Це абсолютна нісенітниця, і очевидно, що тут тільки політична доцільність, так би мовити, певних гравців спричинює такі дії.
Це важливо сьогодні зробити – ухвалити такий закон, щоб мати два роки для бурхливої діяльності, розвитку партій, пристосування їх до нової ролі в більш повноважному парламенті.
І сьогодні ми дещо абстрактно можемо тільки говорити про коаліції. Але загальна логіка така, що 4% набагато краще ніж 1%, оскільки зменшить кількість тих, хто має домовлятися.
При 4%-му бар'єрі ми все одно мали б потребу в тому, щоб з'являлася вже завдяки структуруванню суспільних інтересів більш чітка поведінка електорату.
Щоб дійсно були нарешті результати 30% і більше відсотків у лідерів [у партій-переможниць – "УП"], і щоб реально могло бути не більше трьох учасників, які могли б утворювати більшість, і таким чином формувати уряд. Але поки що ми досить далекі, щоб конкретно про це говорити.
Сьогодні очевидно, що партії мають отримати серйозний стимул для того, щоб бути виразними у власних програмних настановах і самодостатніми з тим, щоб вони могли виконувати функції, які потрібно виконувати партіям за парламентської форми правління.
Але багато що залежить від того, чи дійсно буде чинний президент готуватись до того, щоб піти красиво, так би мовити, не беручи більшого гріха на душу. І це дасть поштовх для того, щоби найменш одіозні сили, які навколо нього групуються, почали еволюціонувати і пристосовуватись до нових правил гри.
Фактично всі на це здатні, окрім об'єднаних соціал-демократів. Ну, донецьким трохи це складніше, врешті, вони не досить цілісні, єдині, можуть маневрувати групами.
То ж багато що може змінитися і окреслити тим самим можливі майбутні коаліції навіть в межах чинного складу депутатів парламенту. Ну, а після президентських виборів буде, я думаю, досить бурхливий процес розвитку на базі сучасної багатопартійності окремих партій з більшими можливостями.
Михайло Погребинський, директор Київського центру політичних досліджень і конфліктології, радник глави адміністрації президента:
– По-перше, я вже говорив і ще раз хочу сказати, що я не є автором цієї ідеї [про 1%-й бар'єр – "УП"]. Друге – я не є прибічником зниження бар'єру взагалі.
Моя позиція така: якщо ціною проходження реформи є необхідність піти на зниження бар'єру, то я вважаю, що така ціна прийнятна. Якщо іншого виходу не буде, крім зменшення бар'єру, для того, щоб отримати 300 голосів, треба його зменшувати.
І я знаходжу для цього аргументи. По-перше, я вважаю, що всі моделі оцінок, які ґрунтуються на історичному досвіді українському або досвіді країн західної демократії, напряму не можуть бути застосовані тут, в Україні, тому що в нас досить специфічна ситуація.
Адже основний аргумент проти 1%-го бар'єру полягає в тому, що ми отримаємо погано керовану більшість. Тобто вона буде включати кілька маленьких партій, які будуть "мутити воду", і фактично ми отримаємо нестабільну ситуацію в парламенті. А нестабільність ця в парламентській республіці, коли парламент визначає уряд – це небезпечно взагалі для стабільної влади.
Я вважаю, що тут є серйозні перебільшення в такій аргументації. Основний мій аргумент полягає в тому, що створення стабільної парламентської коаліції в наших умовах потребує обов'язково долучення до цієї коаліції представників центру і або лівих, або правих.
Загалом така коаліція буде мало залежати від трьох, навіть чотирьох десятків депутатів, які можуть пройти за списками маленьких партій (окрема розмова, чому я вважаю, що буде не більше ніж чотири десятки – я можу це окремо аргументувати).
Тому що, на відміну від ситуації, скажімо, в Ізраїлі чи в Італії, де є дві потужні партії, які мають приблизно однакову потужність (і якщо ви додаєте до однієї з них невеличку кількість депутатів, це перехиляє терези на один бік; вони відмовилися від коаліції – є урядова криза), у нас немає і ще довго не буде таких двох суб'єктів, які конкурують за владу. Цих суб'єктів буде щонайменше три.
В нас є досить аморфний центр, який буде представлений в наступних парламентських виборах, я думаю, мінімум двома, максимум трьома потужними політичними гравцями. Але самі вони не в змозі через партійні вибори отримати більшість. Тому вони будуть вимушені йти на коаліцію або з правими – оці три потужні сили в центрі – або з лівими. І от разом з правими чи з лівими вони отримають близько 300 – можливо не 300, але 270-280 голосів.
Для того, щоби створити більшість і урядову коаліцію, їм потрібно 226. Не буде проблеми – 226 чи 227. Буде проблема – або є більшість, і тоді є майже 300, або немає більшості, і тоді є просто нестабільна ситуація.
А оскільки сама Конституція нова буде примушувати людей шукати компроміс, я вважаю, або лівоцентристський, або правоцентристський компроміс буде знайдено, знайдено між серйозними гравцями, і ті будуть просто приправою до цього компромісу, не будуть визначати всю цю нестабільність.
Ну, уявіть собі приблизну ситуацію, яка зараз відбувається в парламенті, якщо парламентська більшість плюс ліві має біля 300 голосів, аналогічно парламентська більшість плюс праві має також біля 300 голосів – тобто там ці 40-50 голосів не будуть визначальними.
Тобто якщо буде нестабільний уряд і ситуація буде нестабільна, то тому, що не створена широка коаліція праві плюс центр чи ліві плюс центр, а не буде визначатися невеличкою кількістю мандатів, які пройдуть завдяки маленькому бар'єру.
А чому я вважаю, що не буде там 60-100 мандатів завдяки такому бар'єру? Оскільки сама політична реформа створює такий певний мейнстрім української політики. Він полягає в тому, що ви не зможете [поза партією] зробити політичну кар'єру і брати участь у владі, зможете це тільки шляхом участі в партійній роботі, тільки через партії. Якщо зараз ще не всі це розуміють, через певний час усі це зрозуміють.
Навіщо вкладати гроші в маленькі 1-відсоткові проекти, якщо це тобі зовсім не гарантує справжню участь в політиці на багато років. Це визначатиме мотивацію серйозних людей. Через 2 роки буде дуже мало таких безглуздих проектів - це нові умови, і за цих нових умов будуть створюватися потужні партійні проекти, які будуть претендувати на 5%, 7% і більше відсотків.
Звичайно, якась кількість подолає невеличкий бар'єр і пройдуть, але це не буде 100 депутатів саме тому, що абсолютно змінюється мотивація участі в політиці серйозних гравців. От моя логіка.
– Але все-таки ви не заперечуєте того, що цей 1%-й бар'єр уповільнить процес партійного структурування?
– Я б сказав, не стільки уповільнить, скільки він дає певний канал чи варіант для несерйозних гравців займатися грою в політику. Дає дійсно. Якщо його не буде, він буде примушувати вже зараз всіх абсолютно працювати тільки на участь в двох-трьох потужних силах в центрі, або справа, або зліва. Вже існуючих, скоріш за все, або створених з існуючих. І такої спокуси не буде – працювати для одного відсотка.
Я сказав, що я не є прибічником зниження бар'єру, але якщо без цього не можна реалізувати реформу, тоді треба йти на зниження.
Я не бачив би якоїсь катастрофи, якби він був підвищений до 5%. Більше, мабуть, не треба, оскільки я не бачу можливості швидкого створення, припустимо, трьохпартійної політичної системи. Це така бажана схема, але поки що на найближчих виборах навряд чи це відбудеться.
Мені, припустимо, подобаються всякі моделі з регіональними списками. Просто мені здається, що ми до цього зараз не готові, і, скоріш за все, треба обирати якийсь найбільш простий варіант для стимулювання партійного будівництва, а потім подивитися. Я взагалі противник того, щоби в Конституцію записувати пропорційний закон.
Підстава для такої думки досить прозора – новим головою зазначеної партії став Микола Бурмістров, вчений секретар Фонду інтелектуальної співпраці "Україна – ХХІ століття", дітища Богдана Губського, котрий є головою Ради Фонду.
А якщо вже Богдан Губський включився у процес партійного будівництва – це знак. І не варто сумніватися, що такому рішенню доктора економічних наук Губського передувало зважування всіх вигод і ризиків.
Бо тижнем раніше, 23 січня, у ВР було зареєстровано законопроект про вибори народних депутатів, до створення якого Богдан Володимирович мав найбезпосередніше відношення.
Цим законопроектом передбачається перехід до пропорційних виборів у загальнодержавному окрузі зі зниженим до 1% виборчим бар’єром.
Богдана Губського характеризують як ризикового бізнесмена. Разом з тим, як політик Богдан Володимирович завжди був схильний уникати однозначності, віддаючи перевагу розкладанню яєць у різні кошики.
Свого часу входив до київської бізнес-групи (так званої "чудової сімки") і був діловим партнером Медведчука, але ніколи не мав членського квитка СДПУ(О). Не будучи членом партії "есдеків", в минулому складі парламенту входив до їхньої фракції. А йдучи на вибори 2002, всіма силами уникав будь-якого зіставлення себе як з першою, так і з другою структурою.
Пройшовши до парламенту по одномандатному виборчому округу на Черкащині, "сколотив" власну депутатську групу з таких же, як сам, мажоритарників.
Ще у липні 2003 року Богдан Губський заявляв, що "щоденна чорнова робота в окрузі нині вартує значно більше, аніж тонни загалом правильних, але недієздатних декларацій наших без числа і ліку партійних тусовок".
Втім, вже у грудні минулого року намірами створити разом з Губським свою політичну силу поділився в інтерв'ю "УП" один зі співавторів нинішнього законопроекту, представник президента у ВР і "народовладець" Олександр Задорожній.
Зрозуміло, що сьогодні Партія освітян буде для Губського й Задорожнього просто потягом "на запасній колії". І якщо депутати підтримають ідею 1%-го прохідного бар'єру, слід чекати її розкрутки.
Коли ж ні – не виключено, що партія залишиться в тому ж стані віртуального існування, що й зараз. Як іміджевий "аксесуар" впливового політика й додатковий аргумент на користь своєї ваги при переговорах із можливими партнерами по творенню потужнішої передвиборної коаліції.
Камінь спотикання
Конституційна реформа вийшла на "фінішну пряму". Основний пункт протистояння – форма виборів президента держави – залишився позаду, роботу парламенту розблоковано. За вилучення норми про вибори президента парламентом солідарно з комуністами й фракціями більшості 3 лютого проголосували соціалісти.
І якби така "солідарність" збереглася й під час другого читання законопроекту про внесення змін до Конституції, то за необхідний на підтримку реформи 301 депутатський голос можна було б не хвилюватися.
Але "колодою" на шляху такого оптимістичного завершення процесу реформування Конституції лежить один закон – про вибори народних депутатів.
Власне, закон має бути один, а от законопроектів його у Верховній Раді нині зареєстровано вже шість.
Прикметно, що на зміну чинному закону, за яким половина депутатів обираються в мажоритарних округах а друга – за партійними списками, інші пропорційно-мажоритарних моделі, нехай не з рівним співвідношенням у парламенті мажоритарників і пропорційників, не пропонуються.
Мова йде або про чисту пропорційну (за загальнонаціональними чи регіональними списками) модель, або про "мажоритарку" (відверту чи приховану, як у законопроекті Гавриша-Іоффе). І основна боротьба, основне протистояння розгорнеться сьогодні, вочевидь, довкола них.
Власне, від початку розглядалося, як складова політичної реформи, ухвалення саме пропорційного виборчого закону.
Кучма відомий здавна своєю нелюбов'ю, а коли точніше – то зневагою до політичних партій (бо, мовляв, і нечисельні вони, і організаційно слабкі, і ідеологічно невиразні, і зв'язку з виборцем не мають, а через те й популярністю в народі не користуються, і взагалі – нікого не представляють, окрім купки своїх лідерів).
Але він розглядав ці два питання "у зв'язці". Так, у минулорічному посланні до Верховної Ради, говорячи про потребу переходу України в рамках політичної реформи до парламентсько-президентської республіки, Кучма зазначав:
"Наступні вибори до Верховної Ради України мають відбутися вже за пропорційною системою, відповідно до якої політичні партії є єдиними суб'єктами формування вищого законодавчого органу держави".
До речі, цього року глава держави піде, судячи зі структури підготовлюваного чергового (останнього?) послання, ще далі.
Партіям вперше буде присвячено окрему тематичну доповідь, назва її – "Політичні партії – провідний чинник розвитку політичної системи в Україні" – говорить сама за себе.
І наголошуватиметься у цій доповіді, наскільки можна судити з матеріалів Національного інституту стратегічних досліджень, на який покладено підготовку послання, на тому, що "утвердження в Україні партійної системи європейського зразка слід визначити стратегічним пріоритетом сучасного етапу суспільно-політичного розвитку України".
Насправді ж ситуація склалася так, що найпалкішими прихильниками чистої пропорційної системи за закритими загальнонаціональними списками є фракції опозиції – "Наша Україна" та БЮТ, СПУ, а також "справжньої опозиції" – мається на увазі КПУ.
Побоюватися ж пропорційних виборів з 4%-им прохідним бар'єром мають підстави не лише мажоритарники, а й партії більшості. Адже якби нинішній парламент обирався за пропорційним законом із таким ситом відсіву, то до нього б пройшли лише "Наша Україна" – 140 мандатів, КПУ – 118, "За ЄдУ" – 70, БЮТ – 44, СПУ – 40 та СДПУ(О) – 38.
А сьогодні, коли "За Єду" належить історії і партії пішли б на вибори, скажімо, самостійно, то на подолання 4% могли б розраховувати хіба що Регіони України та СДПУ(О).
У цій ситуації законопроект №4285-3 про перехід до пропорційних виборів у загальнодержавному окрузі зі зниженим до 1% виборчим бар’єром розглядається його авторами як компромісний.
А прізвища авторів законопроекту дають підстави вважати, що він матиме у парламенті достатньо серйозне лобіювання. Адже, крім уже названих Богдана Губського й Олександра Задорожнього, під поданням законопроекту підписалися, зокрема, й керівник фракції ПППУ та "Трудової України" Ігор Шаров, і уповноважений фракції СДПУ(О), заступник голови партії Нестор Шуфрич.
З іншого боку, якщо ще раз прикласти до минулих виборів умовний спосіб, то якби Верховна Рада у 2002 році обиралася за пропорційною системою з 1%-м бар'єром, до неї б потрапили 13 суб'єктів парламентських перегонів, а саме: "Наша Україна" – 121 мандат, КПУ – 102, "За ЄдУ" – 60, БЮТ – 37, СПУ – 35, СДПУ(О) – 32, а також Блок Наталії Вітренко – 16, "Жінки за майбутнє" – 11, КОП – 10, КПУ(о) – 7, ПЗУ – 7, "Яблуко" – 6, "Єдність" – 6.
З проханням прокоментувати ініціативу "одного відсотка" "УП" звернулася до політологів, які, на нашу думку, дотримуються протилежних поглядів на поточну ситуацію в державі.
 |
– Пропорційні вибори з 1% бар'єром ще серйозно не обговорювалися в парламенті, але не дуже переконливим є той аргумент, що мажоритарники в іншому випадку взагалі не підтримають цей закон, а без них не можна ухвалити.
По-перше, якщо на Банковій вирішили, то вони "шикують" мажоритарників дуже чітко, коли їм потрібно, і в даному випадку теж можуть це зробити. Крім того, досить серйозних мажоритарників можна не вважати противниками цього закону, оскільки вони знайдуть собі можливість бути представленими в парламенті.
А решта мажоритарників не становить достатньої кількості, щоб блокувати. Врешті, для закону потрібно всього 226 голосів. Закон, таким чином, має перспективу, причому з 4%-им бар'єром – оскільки це є передумовою для остаточного голосування з політичної реформи.
Але це недостатній крок для того, щоб бути певним, що це змінить принципово характер виборів, оскільки залишається багато інших питань, починаючи зі складу ЦВК і закінчуючи реальною роллю місцевих органів влади в організації виборів.
Інша група проблем пов'язана з політичною практикою. Функції, які притаманні в Європі партіям, вже захоплені й виконуються іншими структурами, які інколи збігаються з керівництвом якихось партій.
Давайте перевіримо, як функціонують партійні фракції в Верховній Раді: чи є там механізм внутрішньопартійної демократії, чи виконуються дійсно партійні програми, чи їх можна впізнати в діях партій; чи вони гуртуються і виконують якусь іншу, невідому суспільству програму.
Коли в нас бізнес буде вивільнений від бюрократії, у нас з'являться на базі вільного цивілізованого бізнесу відповідні партії. Але тоді йдеться вже про царину не політичної реформи, а економічної реформи. Це трохи інше питання. В будь-якому випадку, сьогодні, на жаль, партії все ж таки не виконують своїх класичних функцій, тим більше функції зв'язку між владою і населенням.
Досі реформу робили начебто заради того, щоб вдосконалити систему, підсилити ефективність механізму, а це потребує зменшення числа реальних учасників можливих коаліцій в парламенті.
І для цього 4%-ий бар'єр навіть недостатній, але все ж таки він дійсно сприяє зменшенню числа неефективних, тимчасових, штучних партій. І заохочує їх до того, щоб завоювати власного виборця, власну нішу в електораті.
То ж якщо все-таки стояти на тому, що реформа заради ефективної влади, заради демократизації, заради країни – це ж головні гасла, від яких ніхто не відмовлявся, то аргументи на користь якихось окремих партій, яким треба дати гарантію обрання, не можуть спрацьовувати, не можуть бути серйозними.
І це навіть дуже дивно, коли кілька тижнів тому на Банковій дали команду оцим офіційним політологом аргументувати потребу 1%-го бар'єру, який начебто покращить умови становлення сучасної партійної системи в країні. Це абсолютна нісенітниця, і очевидно, що тут тільки політична доцільність, так би мовити, певних гравців спричинює такі дії.
Це важливо сьогодні зробити – ухвалити такий закон, щоб мати два роки для бурхливої діяльності, розвитку партій, пристосування їх до нової ролі в більш повноважному парламенті.
І сьогодні ми дещо абстрактно можемо тільки говорити про коаліції. Але загальна логіка така, що 4% набагато краще ніж 1%, оскільки зменшить кількість тих, хто має домовлятися.
При 4%-му бар'єрі ми все одно мали б потребу в тому, щоб з'являлася вже завдяки структуруванню суспільних інтересів більш чітка поведінка електорату.
Щоб дійсно були нарешті результати 30% і більше відсотків у лідерів [у партій-переможниць – "УП"], і щоб реально могло бути не більше трьох учасників, які могли б утворювати більшість, і таким чином формувати уряд. Але поки що ми досить далекі, щоб конкретно про це говорити.
Сьогодні очевидно, що партії мають отримати серйозний стимул для того, щоб бути виразними у власних програмних настановах і самодостатніми з тим, щоб вони могли виконувати функції, які потрібно виконувати партіям за парламентської форми правління.
Але багато що залежить від того, чи дійсно буде чинний президент готуватись до того, щоб піти красиво, так би мовити, не беручи більшого гріха на душу. І це дасть поштовх для того, щоби найменш одіозні сили, які навколо нього групуються, почали еволюціонувати і пристосовуватись до нових правил гри.
Фактично всі на це здатні, окрім об'єднаних соціал-демократів. Ну, донецьким трохи це складніше, врешті, вони не досить цілісні, єдині, можуть маневрувати групами.
То ж багато що може змінитися і окреслити тим самим можливі майбутні коаліції навіть в межах чинного складу депутатів парламенту. Ну, а після президентських виборів буде, я думаю, досить бурхливий процес розвитку на базі сучасної багатопартійності окремих партій з більшими можливостями.
 |
– По-перше, я вже говорив і ще раз хочу сказати, що я не є автором цієї ідеї [про 1%-й бар'єр – "УП"]. Друге – я не є прибічником зниження бар'єру взагалі.
Моя позиція така: якщо ціною проходження реформи є необхідність піти на зниження бар'єру, то я вважаю, що така ціна прийнятна. Якщо іншого виходу не буде, крім зменшення бар'єру, для того, щоб отримати 300 голосів, треба його зменшувати.
І я знаходжу для цього аргументи. По-перше, я вважаю, що всі моделі оцінок, які ґрунтуються на історичному досвіді українському або досвіді країн західної демократії, напряму не можуть бути застосовані тут, в Україні, тому що в нас досить специфічна ситуація.
Адже основний аргумент проти 1%-го бар'єру полягає в тому, що ми отримаємо погано керовану більшість. Тобто вона буде включати кілька маленьких партій, які будуть "мутити воду", і фактично ми отримаємо нестабільну ситуацію в парламенті. А нестабільність ця в парламентській республіці, коли парламент визначає уряд – це небезпечно взагалі для стабільної влади.
Я вважаю, що тут є серйозні перебільшення в такій аргументації. Основний мій аргумент полягає в тому, що створення стабільної парламентської коаліції в наших умовах потребує обов'язково долучення до цієї коаліції представників центру і або лівих, або правих.
Загалом така коаліція буде мало залежати від трьох, навіть чотирьох десятків депутатів, які можуть пройти за списками маленьких партій (окрема розмова, чому я вважаю, що буде не більше ніж чотири десятки – я можу це окремо аргументувати).
Тому що, на відміну від ситуації, скажімо, в Ізраїлі чи в Італії, де є дві потужні партії, які мають приблизно однакову потужність (і якщо ви додаєте до однієї з них невеличку кількість депутатів, це перехиляє терези на один бік; вони відмовилися від коаліції – є урядова криза), у нас немає і ще довго не буде таких двох суб'єктів, які конкурують за владу. Цих суб'єктів буде щонайменше три.
В нас є досить аморфний центр, який буде представлений в наступних парламентських виборах, я думаю, мінімум двома, максимум трьома потужними політичними гравцями. Але самі вони не в змозі через партійні вибори отримати більшість. Тому вони будуть вимушені йти на коаліцію або з правими – оці три потужні сили в центрі – або з лівими. І от разом з правими чи з лівими вони отримають близько 300 – можливо не 300, але 270-280 голосів.
Для того, щоби створити більшість і урядову коаліцію, їм потрібно 226. Не буде проблеми – 226 чи 227. Буде проблема – або є більшість, і тоді є майже 300, або немає більшості, і тоді є просто нестабільна ситуація.
А оскільки сама Конституція нова буде примушувати людей шукати компроміс, я вважаю, або лівоцентристський, або правоцентристський компроміс буде знайдено, знайдено між серйозними гравцями, і ті будуть просто приправою до цього компромісу, не будуть визначати всю цю нестабільність.
Ну, уявіть собі приблизну ситуацію, яка зараз відбувається в парламенті, якщо парламентська більшість плюс ліві має біля 300 голосів, аналогічно парламентська більшість плюс праві має також біля 300 голосів – тобто там ці 40-50 голосів не будуть визначальними.
Тобто якщо буде нестабільний уряд і ситуація буде нестабільна, то тому, що не створена широка коаліція праві плюс центр чи ліві плюс центр, а не буде визначатися невеличкою кількістю мандатів, які пройдуть завдяки маленькому бар'єру.
А чому я вважаю, що не буде там 60-100 мандатів завдяки такому бар'єру? Оскільки сама політична реформа створює такий певний мейнстрім української політики. Він полягає в тому, що ви не зможете [поза партією] зробити політичну кар'єру і брати участь у владі, зможете це тільки шляхом участі в партійній роботі, тільки через партії. Якщо зараз ще не всі це розуміють, через певний час усі це зрозуміють.
Навіщо вкладати гроші в маленькі 1-відсоткові проекти, якщо це тобі зовсім не гарантує справжню участь в політиці на багато років. Це визначатиме мотивацію серйозних людей. Через 2 роки буде дуже мало таких безглуздих проектів - це нові умови, і за цих нових умов будуть створюватися потужні партійні проекти, які будуть претендувати на 5%, 7% і більше відсотків.
Звичайно, якась кількість подолає невеличкий бар'єр і пройдуть, але це не буде 100 депутатів саме тому, що абсолютно змінюється мотивація участі в політиці серйозних гравців. От моя логіка.
– Але все-таки ви не заперечуєте того, що цей 1%-й бар'єр уповільнить процес партійного структурування?
– Я б сказав, не стільки уповільнить, скільки він дає певний канал чи варіант для несерйозних гравців займатися грою в політику. Дає дійсно. Якщо його не буде, він буде примушувати вже зараз всіх абсолютно працювати тільки на участь в двох-трьох потужних силах в центрі, або справа, або зліва. Вже існуючих, скоріш за все, або створених з існуючих. І такої спокуси не буде – працювати для одного відсотка.
Я сказав, що я не є прибічником зниження бар'єру, але якщо без цього не можна реалізувати реформу, тоді треба йти на зниження.
Я не бачив би якоїсь катастрофи, якби він був підвищений до 5%. Більше, мабуть, не треба, оскільки я не бачу можливості швидкого створення, припустимо, трьохпартійної політичної системи. Це така бажана схема, але поки що на найближчих виборах навряд чи це відбудеться.
Мені, припустимо, подобаються всякі моделі з регіональними списками. Просто мені здається, що ми до цього зараз не готові, і, скоріш за все, треба обирати якийсь найбільш простий варіант для стимулювання партійного будівництва, а потім подивитися. Я взагалі противник того, щоби в Конституцію записувати пропорційний закон.
