Чого ми варті, або Роздуми, навіяні москалями
П'ятниця, 13 лютого 2004, 11:19
Довелося мені нещодавно відвідати Севастополь. "Город" так званої, як кажуть росіяни, "русской славы". Місто красиве, чисте і чомусь не схоже на всі інші українські міста. Я довго намагався збагнути: "Чому?" Відповідь же несподівано отримав у …місцевій крамниці.
Сталося так, що, купуючи там якусь дрібницю, я зробив зауваження російським матросам, які перебували "підшофе" і вели себе доволі зухвало. Зробив це, звичайно, українською мовою. Реакція, як ви здогадуєтесь, не заставила себе довго чекати. Відбулася короткотривала, але змістовна перепалка, край якій поклала охорона крамниці.
Якщо відкинути недруковану лексику, що займала біля 90 відсотків слововиливу з уст матросів, то їх відповідь можна звести до таких тезисів: "Што ти вобщє здєсь дєлаєш, хахол?", "Ето наша зємля, і как хочєм, так сєбя і вєдьом!", "Што би ви дєлалі бєз нашей нефті і газа?", "На што ви вобщє способни? Ви даже в футбол играть нє умєєтє!".
Тільки після цього, так би мовити, діалогу я зрозумів, що Севастополь – це, мабуть, єдине місто, де, перебуваючи формально в Україні, відчуваєш себе "не тут". Однак, крім цього несподіваного висновку, спілкування з росіянами навело мене й на інші, також невтішні роздуми. Бо де ще, на території якої держави світу іноземні військовослужбовці будуть запитувати її громадянина, що він робить у своїй країні?..
Якщо тема російської нафти та газу, згадана "піддатими" вояками, вже давно мусується російськими політиками та ЗМІ і давно стала звичною, навіть неминучою (що ж поробиш, так розпорядилася природа), то над останнім тезисом про "нє способни" і "нє умєєтє в футбол" я замислився всерйоз. Все ж таки футбол для мене – святе. Природне обурення, одразу викликане такою заявою, згодом пройшло.
Натомість, тверезо розсудивши, я вже почав сумніватися: "А чи такі вже вони й неправі, ці росіяни?" І справді, чим можна було б парирувати такий закид? Якщо згадати останні футбольні "досягнення" українців (вже без Лобановського – його заслуги під сумнів не ставляться) на фоні міжнародних виступів російських футбольних клубів та збірної, то, виходить, нічим.
Більше того, якби мені закинули те саме про інші види спорту, то, скоріш за все, сказати у відповідь теж було б нічого. Адже, якщо на Олімпійських іграх чи чемпіонатах світу росіяни рахують десятками свої золоті медалі, то для української збірної, на жаль, вважається успіхом навіть одна, хоча б бронзова.
Звичайно, Росія багатша (м’яко кажучи, якщо врахувати той же газ і нафту) держава і кошти на розвиток спорту має змогу виділяти значно більші. Однак не все ж вимірюється грошима! Тим більше у спорті. Чи означає це, що росіяни краще за нас бігають, стрибають, плавають, стріляють і т.д.?
Потім чомусь спало на думку: "А співають?" З одного боку, знамениті "українські народні" навіть в російській глибинці після певної "дози" починають хором виводити. Втім, класика є класика, і це заслуга не нашого покоління.
З іншого… Спробувавши порівняти рівень популярності сучасних українських та російських поп-виконавців, я зрозумів, що роблю щось не те. Не можна цього робити, бо це речі незрівнянні (феномен Вєрки Сердючки можна віднести скоріше до пасиву, ніж до активу). Можна далі нічого не казати, а просто увімкнути будь-яку популярну FM-радіостанцію. З українських там хіба що Поплавський...
Нічого поганого не можна сказати про українське телебачення. Але тільки до тих пір, поки не має змоги порівняти якість наших телепрограм з тими, які йдуть в ефірі РТР, НТВ чи ОРТ. В кращому випадку ми маємо змогу дивитись, м’яко кажучи, не зовсім вдалі намагання українських телеведучих перекроїти різноманітні ток-шоу російських каналів на свій власний розсуд. Порівнювати ж "Перший національний" з "Первым каналом" взагалі не буду. Соромно.
Розмірковуючи далі у такому ж дусі, я, як то кажуть, почав "відчувати різницю". І вона поки що явно не на нашу користь. Останньою краплею, яка змусила мене припинити свої порівняння та викликала підозру, що в інших сферах ситуація може виявитися аналогічною, став погляд на звичайну книжкову розкладку. Асортимент на ній був приблизно такий самий, як і в інших містах Україні.
А саме він, як відомо, і віддзеркалює читацькі переваги. Ви вже мабуть здогадалися, що нічого втішного я там для себе не побачив. Корєцкий, Марініна, Донцова… Можливо, там і були сучасні вітчизняні автори, але тенденція занадто вражаюча. А я, як рядовий читач, крім Подерев’янського і Забужко навіть згадати відразу не зміг популярних нині "наших" імен.
Я розумію, що з усім сказаним вище багато хто не погодиться. Перш за все це, напевно, будуть фахівці у згаданих галузях, або палкі прихильники того чи іншого вітчизняного таланту. І вони будуть доводити, що у нас є, наприклад, телепередачі, які глядачі люблять, є письменники, яких читають, або співаки, яких слухають. Я цього не заперечую. Звичайно, є. Є у нас і Андрій Шевченко, і брати Кличко, і Руслан Пономарьов, інші талановиті особистості, які прославляють Україну.
Але мова не про це. Мова про загальні тенденції, про вже складені враження, про результат. Про те, що я, пересічний громадянин, бачу своїми очима в цілому. Про те, що те саме бачить російський матрос. Про те, що я не можу аргументовано парирувати його закиди.
Я вважаю себе патріотом України, і в мене виникає закономірне питання: "Чому так?" Чи дає відповідь на це запитання заїжджені фрази типу "експансія російської культури", "відсутність коштів на підготовку до змагань чи "розкрутку", "всі таланти їдуть до Москви" і т.д.? Дають. Частково.
Але мене не влаштовують. Російські серіали в Україні дивляться, бо є на що дивитись. Гроші не мають вирішального впливу на те, як спортсмен вміє бігати, а співак співати. А до Москви після розпаду СРСР масового від’їзду вже немає.
Причина, мабуть, не в цьому. Можливо, вона криється в історії, можливо – у відсутності національної ідеї, справжньої національної гордості чи патріотизму. А може, все ж таки є сенс в розмовах про "меншовартість" і "хуторянство", що постійно нав’язуються, правда? Може, в Україні живе менше талановитих людей? Може, ми дійсно "нє способни"?
Знайти причину, насправді, непросто. Але треба. І обов’язково зробити висновки. Хотілося б сподіватись, що це зробить наше покоління. Якщо ми дійсно не хочемо, щоб Україна перетворилася на довічного "молодшого брата", а наших дітей запитували у майбутньому, що вони роблять на своїй землі. Чи ми того варті?
Сталося так, що, купуючи там якусь дрібницю, я зробив зауваження російським матросам, які перебували "підшофе" і вели себе доволі зухвало. Зробив це, звичайно, українською мовою. Реакція, як ви здогадуєтесь, не заставила себе довго чекати. Відбулася короткотривала, але змістовна перепалка, край якій поклала охорона крамниці.
Якщо відкинути недруковану лексику, що займала біля 90 відсотків слововиливу з уст матросів, то їх відповідь можна звести до таких тезисів: "Што ти вобщє здєсь дєлаєш, хахол?", "Ето наша зємля, і как хочєм, так сєбя і вєдьом!", "Што би ви дєлалі бєз нашей нефті і газа?", "На што ви вобщє способни? Ви даже в футбол играть нє умєєтє!".
Тільки після цього, так би мовити, діалогу я зрозумів, що Севастополь – це, мабуть, єдине місто, де, перебуваючи формально в Україні, відчуваєш себе "не тут". Однак, крім цього несподіваного висновку, спілкування з росіянами навело мене й на інші, також невтішні роздуми. Бо де ще, на території якої держави світу іноземні військовослужбовці будуть запитувати її громадянина, що він робить у своїй країні?..
Якщо тема російської нафти та газу, згадана "піддатими" вояками, вже давно мусується російськими політиками та ЗМІ і давно стала звичною, навіть неминучою (що ж поробиш, так розпорядилася природа), то над останнім тезисом про "нє способни" і "нє умєєтє в футбол" я замислився всерйоз. Все ж таки футбол для мене – святе. Природне обурення, одразу викликане такою заявою, згодом пройшло.
Натомість, тверезо розсудивши, я вже почав сумніватися: "А чи такі вже вони й неправі, ці росіяни?" І справді, чим можна було б парирувати такий закид? Якщо згадати останні футбольні "досягнення" українців (вже без Лобановського – його заслуги під сумнів не ставляться) на фоні міжнародних виступів російських футбольних клубів та збірної, то, виходить, нічим.
Більше того, якби мені закинули те саме про інші види спорту, то, скоріш за все, сказати у відповідь теж було б нічого. Адже, якщо на Олімпійських іграх чи чемпіонатах світу росіяни рахують десятками свої золоті медалі, то для української збірної, на жаль, вважається успіхом навіть одна, хоча б бронзова.
Звичайно, Росія багатша (м’яко кажучи, якщо врахувати той же газ і нафту) держава і кошти на розвиток спорту має змогу виділяти значно більші. Однак не все ж вимірюється грошима! Тим більше у спорті. Чи означає це, що росіяни краще за нас бігають, стрибають, плавають, стріляють і т.д.?
Потім чомусь спало на думку: "А співають?" З одного боку, знамениті "українські народні" навіть в російській глибинці після певної "дози" починають хором виводити. Втім, класика є класика, і це заслуга не нашого покоління.
З іншого… Спробувавши порівняти рівень популярності сучасних українських та російських поп-виконавців, я зрозумів, що роблю щось не те. Не можна цього робити, бо це речі незрівнянні (феномен Вєрки Сердючки можна віднести скоріше до пасиву, ніж до активу). Можна далі нічого не казати, а просто увімкнути будь-яку популярну FM-радіостанцію. З українських там хіба що Поплавський...
Нічого поганого не можна сказати про українське телебачення. Але тільки до тих пір, поки не має змоги порівняти якість наших телепрограм з тими, які йдуть в ефірі РТР, НТВ чи ОРТ. В кращому випадку ми маємо змогу дивитись, м’яко кажучи, не зовсім вдалі намагання українських телеведучих перекроїти різноманітні ток-шоу російських каналів на свій власний розсуд. Порівнювати ж "Перший національний" з "Первым каналом" взагалі не буду. Соромно.
Розмірковуючи далі у такому ж дусі, я, як то кажуть, почав "відчувати різницю". І вона поки що явно не на нашу користь. Останньою краплею, яка змусила мене припинити свої порівняння та викликала підозру, що в інших сферах ситуація може виявитися аналогічною, став погляд на звичайну книжкову розкладку. Асортимент на ній був приблизно такий самий, як і в інших містах Україні.
А саме він, як відомо, і віддзеркалює читацькі переваги. Ви вже мабуть здогадалися, що нічого втішного я там для себе не побачив. Корєцкий, Марініна, Донцова… Можливо, там і були сучасні вітчизняні автори, але тенденція занадто вражаюча. А я, як рядовий читач, крім Подерев’янського і Забужко навіть згадати відразу не зміг популярних нині "наших" імен.
Я розумію, що з усім сказаним вище багато хто не погодиться. Перш за все це, напевно, будуть фахівці у згаданих галузях, або палкі прихильники того чи іншого вітчизняного таланту. І вони будуть доводити, що у нас є, наприклад, телепередачі, які глядачі люблять, є письменники, яких читають, або співаки, яких слухають. Я цього не заперечую. Звичайно, є. Є у нас і Андрій Шевченко, і брати Кличко, і Руслан Пономарьов, інші талановиті особистості, які прославляють Україну.
Але мова не про це. Мова про загальні тенденції, про вже складені враження, про результат. Про те, що я, пересічний громадянин, бачу своїми очима в цілому. Про те, що те саме бачить російський матрос. Про те, що я не можу аргументовано парирувати його закиди.
Я вважаю себе патріотом України, і в мене виникає закономірне питання: "Чому так?" Чи дає відповідь на це запитання заїжджені фрази типу "експансія російської культури", "відсутність коштів на підготовку до змагань чи "розкрутку", "всі таланти їдуть до Москви" і т.д.? Дають. Частково.
Але мене не влаштовують. Російські серіали в Україні дивляться, бо є на що дивитись. Гроші не мають вирішального впливу на те, як спортсмен вміє бігати, а співак співати. А до Москви після розпаду СРСР масового від’їзду вже немає.
Причина, мабуть, не в цьому. Можливо, вона криється в історії, можливо – у відсутності національної ідеї, справжньої національної гордості чи патріотизму. А може, все ж таки є сенс в розмовах про "меншовартість" і "хуторянство", що постійно нав’язуються, правда? Може, в Україні живе менше талановитих людей? Може, ми дійсно "нє способни"?
Знайти причину, насправді, непросто. Але треба. І обов’язково зробити висновки. Хотілося б сподіватись, що це зробить наше покоління. Якщо ми дійсно не хочемо, щоб Україна перетворилася на довічного "молодшого брата", а наших дітей запитували у майбутньому, що вони роблять на своїй землі. Чи ми того варті?
