Білоруський слон затоптав тему інтеграції
П'ятниця, 20 лютого 2004, 16:01
Цими днями на просторах СНД відбулася цікава подія, несправедливо обійдена увагою українських ЗМІ, яка є досить повчальною для прихильників ЄЕП та інших форм азійсько-європейської інтеграції.
Скандальна риторика між Росією і Білоруссю з приводу відносин у газовій сфері плавно перейшла у з‘ясування відносин між Росією й Білоруссю по всьому спектру.
Чого варті заяви білоруського президента Лукашенка, який назвав політику Росії по відімкненню газу в зимовий період "тероризмом на найвищому рівні", до якого востаннє вдавалися щодо Білорусі німецькі фашисти під час Другої світової війни.
Досить цікава реакція російського МЗС на пасажі білоруської влади. "Навіщо це все знадобилося Лукашенко?" – запитує в коментарі Інтерфаксу неназваний представник російського міністерства закордонних справ. Відповідь: "На президентові Білорусі лежить відповідальність за ті системні помилки у внутрішній і зовнішній політиці країни, які гальмують соціально-економічний розвиток держави і які вже призвели до ізоляції Білорусі на міжнародній арені".
Така вона, міжнародна політика: Росія своєю підтримкою Лукашенка "у потрібні моменти" допомогла йому надійно ізолювати Білорусь від цивілізованого світу, а тепер користається безвихіддю його становища, принагідно звинувачуючи його в цій ізоляції.
Однак попри високу риторику зміст цієї суперечки гранично банальний: Білорусь досі отримувала газ з Росії по 30 доларів за тисячу кубометрів. Росія вимагає, щоб Білорусь платила по 50, як і Україна.
Лукашенко до останнього напирав на "слов‘янське братерство", а коли й це не подіяло на Москву, яка "сльозам не вірить", почав говорити про те, що й Росія має платити за транзит газу територією Білорусі стільки ж, скільки й за транзит Україною, тобто 1,09 доларів США за транзит 1000 кубометрів газу на 100 кілометрів, а не 0,74 долари, як досі за транзит територією Білорусі.
Однак навіть за таких умов Білорусь змушена буде знаходити 200 мільйонів доларів щороку. Такі суми у бюджеті Білорусі, ізольованої від світової економіки, відшукати нелегко.
Росіяни лишилися при своєму: у результаті Білорусь буде поки що, до укладення нових договорів, платити приблизно по 47 доларів за тисячу кубометрів газу.
Білоруси дійшли до такого ступеню денаціоналізації, що їх нині набагато більше цікавить ціна на газ, ніж доля своєї країни, і, здається, навіть саме її виживання як країни.
У цьому випадку здоровий меркантилізм росіян допомагає становленню білорусів як окремої нації.
Поки що ж білорусів як окремого народу вже (чи ще?) немає. У прекрасної країни в центрі Європи немає обличчя. Точніше, це обличчя спотворено совковим "бульдозером" до такої міри, що первинні риси подекуди вже й не вгадуються.
Білоруси за ступінню становлення нації зараз у середньовіччі. Більшість білорусів соціально вкрай пасивні.
Складається враження, що більшість білорусів на загал не проти, щоб бути "добривом" для інших народів і держав.
Як би там не було, а в Україні прихильників такого вибору – явна меншість, переважно сконцентрована в таборі комуністів, які, до того ж, повільно, але з неухильністю приречених сходять в історичне небуття.
У "середньовічній" Білорусі є й свій повноправний монарх – "цар Лука".
Це вже якось забулося, але від монархів свого часу була й користь. Їхні персональні владні інстинкти не давали загинути народам і державам, населення яких було по-середньовічному пасивне.
Це ж відбувається і в Білорусі.
Білоруський президент може сьогодні говорити одне, а завтра інше, що він і робить. Але владу він, судячи з усього, нікому добровільно не віддасть. Навіть російському слону, старшому другові білоруського слона.
Пропозиція Москви ввійти до її складу сімома суб‘єктами – білоруськими областями – викликала у керівництва країни реакцію, близьку до реакції білоруського партизана на свастику: "До розподілу Білорусі навіть німці не додумалися в 1942 році".
Належність всієї влади в Білорусі одній людині означає поряд з усіма недемократичними "побічними" наслідками ще й те, що ця людина захищатиме свою країну, як свою власність.
Як не дивно, але саме особисті інстинкти однієї людини можуть врятувати Білорусь, у якої не працюють інстинкти загальнонаціональні.
В Україні цього стимулу немає. Влада в Україні диверсифікована між кількома олігархами, яким держава фактично віддана у оренду.
Українська влада, з одного боку, не відчуває історичної відповідальності, як це має бути в цивілізованій державі, а з іншого боку – не може мати власницького інстинкту щодо всієї держави, як це є в Білорусі.
Гасло білоруського "середньовіччя" – "тут господар один", а українського "перехідного етапу – "кради й дай красти іншим".
Це, звичайно, справа смаку, однак останній варіант, здається, є ще більш негідним, ніж перший.
Втриматися на цій позиції українські олігархи можуть спробувати (і вже це роблять) за рахунок звернення до зовнішніх сил.
Зовнішнім силам технічно й фізично набагато легше "уламати" українських олігархів на продаж держави, аніж одноосібника Лукашенка.
У цьому насправді є велика небезпека для майбутнього України.
Вихід з цієї ситуації полягає, звичайно ж, не у рухові до абсолютизму "по-білоруськи", але натомість у встановленні влади, яка мала б більш шляхетні мотиви своєї діяльності, ніж приватновласницькі інстинкти.
Скандальна риторика між Росією і Білоруссю з приводу відносин у газовій сфері плавно перейшла у з‘ясування відносин між Росією й Білоруссю по всьому спектру.
Чого варті заяви білоруського президента Лукашенка, який назвав політику Росії по відімкненню газу в зимовий період "тероризмом на найвищому рівні", до якого востаннє вдавалися щодо Білорусі німецькі фашисти під час Другої світової війни.
Досить цікава реакція російського МЗС на пасажі білоруської влади. "Навіщо це все знадобилося Лукашенко?" – запитує в коментарі Інтерфаксу неназваний представник російського міністерства закордонних справ. Відповідь: "На президентові Білорусі лежить відповідальність за ті системні помилки у внутрішній і зовнішній політиці країни, які гальмують соціально-економічний розвиток держави і які вже призвели до ізоляції Білорусі на міжнародній арені".
Така вона, міжнародна політика: Росія своєю підтримкою Лукашенка "у потрібні моменти" допомогла йому надійно ізолювати Білорусь від цивілізованого світу, а тепер користається безвихіддю його становища, принагідно звинувачуючи його в цій ізоляції.
Однак попри високу риторику зміст цієї суперечки гранично банальний: Білорусь досі отримувала газ з Росії по 30 доларів за тисячу кубометрів. Росія вимагає, щоб Білорусь платила по 50, як і Україна.
Лукашенко до останнього напирав на "слов‘янське братерство", а коли й це не подіяло на Москву, яка "сльозам не вірить", почав говорити про те, що й Росія має платити за транзит газу територією Білорусі стільки ж, скільки й за транзит Україною, тобто 1,09 доларів США за транзит 1000 кубометрів газу на 100 кілометрів, а не 0,74 долари, як досі за транзит територією Білорусі.
Однак навіть за таких умов Білорусь змушена буде знаходити 200 мільйонів доларів щороку. Такі суми у бюджеті Білорусі, ізольованої від світової економіки, відшукати нелегко.
Росіяни лишилися при своєму: у результаті Білорусь буде поки що, до укладення нових договорів, платити приблизно по 47 доларів за тисячу кубометрів газу.
Білоруси дійшли до такого ступеню денаціоналізації, що їх нині набагато більше цікавить ціна на газ, ніж доля своєї країни, і, здається, навіть саме її виживання як країни.
У цьому випадку здоровий меркантилізм росіян допомагає становленню білорусів як окремої нації.
Поки що ж білорусів як окремого народу вже (чи ще?) немає. У прекрасної країни в центрі Європи немає обличчя. Точніше, це обличчя спотворено совковим "бульдозером" до такої міри, що первинні риси подекуди вже й не вгадуються.
Білоруси за ступінню становлення нації зараз у середньовіччі. Більшість білорусів соціально вкрай пасивні.
Складається враження, що більшість білорусів на загал не проти, щоб бути "добривом" для інших народів і держав.
Як би там не було, а в Україні прихильників такого вибору – явна меншість, переважно сконцентрована в таборі комуністів, які, до того ж, повільно, але з неухильністю приречених сходять в історичне небуття.
У "середньовічній" Білорусі є й свій повноправний монарх – "цар Лука".
Це вже якось забулося, але від монархів свого часу була й користь. Їхні персональні владні інстинкти не давали загинути народам і державам, населення яких було по-середньовічному пасивне.
Це ж відбувається і в Білорусі.
Білоруський президент може сьогодні говорити одне, а завтра інше, що він і робить. Але владу він, судячи з усього, нікому добровільно не віддасть. Навіть російському слону, старшому другові білоруського слона.
Пропозиція Москви ввійти до її складу сімома суб‘єктами – білоруськими областями – викликала у керівництва країни реакцію, близьку до реакції білоруського партизана на свастику: "До розподілу Білорусі навіть німці не додумалися в 1942 році".
Належність всієї влади в Білорусі одній людині означає поряд з усіма недемократичними "побічними" наслідками ще й те, що ця людина захищатиме свою країну, як свою власність.
Як не дивно, але саме особисті інстинкти однієї людини можуть врятувати Білорусь, у якої не працюють інстинкти загальнонаціональні.
В Україні цього стимулу немає. Влада в Україні диверсифікована між кількома олігархами, яким держава фактично віддана у оренду.
Українська влада, з одного боку, не відчуває історичної відповідальності, як це має бути в цивілізованій державі, а з іншого боку – не може мати власницького інстинкту щодо всієї держави, як це є в Білорусі.
Гасло білоруського "середньовіччя" – "тут господар один", а українського "перехідного етапу – "кради й дай красти іншим".
Це, звичайно, справа смаку, однак останній варіант, здається, є ще більш негідним, ніж перший.
Втриматися на цій позиції українські олігархи можуть спробувати (і вже це роблять) за рахунок звернення до зовнішніх сил.
Зовнішнім силам технічно й фізично набагато легше "уламати" українських олігархів на продаж держави, аніж одноосібника Лукашенка.
У цьому насправді є велика небезпека для майбутнього України.
Вихід з цієї ситуації полягає, звичайно ж, не у рухові до абсолютизму "по-білоруськи", але натомість у встановленні влади, яка мала б більш шляхетні мотиви своєї діяльності, ніж приватновласницькі інстинкти.
