"Україна в Європі": холодний компрес від Олбрайт для українських політреформаторів
Понеділок, 23 лютого 2004, 12:29
Чесно кажучи, до міжнародної конференції "Україна в Європі та світі", що відбулася в Києві 20-21 лютого, я спочатку поставився без особливого ентузіазму, незважаючи на те, що серед організаторів конференції були відомі німецькі, американські, французькі, польські, румунські, американські, чеські структури, а з українського боку – парламентський комітет з європейської інтеграції на чолі з Борисом Тарасюком і моя рідна Києво-Могилянська Академія.
Ну, приїдуть офіційні особи (нинішні й колишні), ще раз поговорять про перспективи (або відсутність перспектив) інтеграції України до ЄС, офіційні особи будуть говорити доволі обтічно, а підконтрольна владі преса ще й перекрутить їхні слова. Але, насправді, і перебіг, і результат конференції виявилися набагато кращими й цікавішими, ніж я сподівався.
Звичайно, не вдалося забезпечити той рівень представництва, який планувався організаторами з самого початку, адже не взяли участь президенти Польщі й України, а через хворобу не приїхав і Вацлав Гавел (але і Кваснєвський, і Гавел направили вітання учасникам конференції).
За поширеними чутками, українська влада попрацювала, щоб знизити рівень конференції, Кваснєвський змушений був із протокольних міркувань відмовитися через відмову Леоніда Даниловича.
Опосередковано про тиск свідчив і той факт, що в останній момент, буквально за кілька годин до початку, місце відкриття конференції – Київська мерія – було змінено через відмову Олександра Омельченка, що надійшла з Берліну, де він перебував разом із президентом України.
Але, тим не менше, серед присутніх були колишній держсекретар США Мадлен Олбрайт, колишній прем’єр Швеції Карл Більдт, діючий голова Бюро національної безпеки Польщі Марек Сівець (за логікою, мусив би бути і його візаві, голова РНБОУ Володимир Радченко, як і планувалося організаторами конференції), високоповажні представники міністерств закордонних справ, парламентарі, радники, посли з особливих доручень і просто посли (а серед рядових учасників конференції – не промовців – уважно слухала всі виступи і Ханна Северінсен, яку так полюбляє українська влада).
З українського боку – прем’єр Віктор Янукович, Віктор Ющенко і Юлія Тимошенко, всі міністри закордонних справ – від Анатолія Зленка до Костянтина Грищенка, міністр юстиції Олександр Лавринович.
На мою думку, найважливішими стали три моменти.
По-перше, західні промовці не виключали можливість інтеграції України в ЄС, тобто контекст обговорення й риторика були достатньо позитивними. Результатом конференції стало рішення про формування групи "Друзі України" з провідних західних діячів із метою поліпшення діалогу з Україною.
По-друге, українській владі було послано досить жорсткі "меседжі": тестом для неї, для її декларацій про європейський вибір стане проведення президентських виборів – чесних і прозорих, і здійснення конституційної реформи легітимними заходами.
Власне, у західних учасників виник подив щодо проведення цієї реформи буквально напередодні виборів, адже, на їхню думку, процес широкомасштабних змін має бути добре підготовленим, а не поспішним.
Чи не найжорсткіше це пролунало у промові на відкритті конференції Мадлен Олбрайт, яка зараз є головою ради директорів американського Національного демократичного інституту.
Колишній держсекретар навела приклад Грузії, де лідер країни не зміг забезпечити прозорі і чесні вибори, та приклад президента Путіна, який є, безумовно, сильним лідером, але його демократичні намірі "важко помітити". Натомість було відзначено, що в Україні парламент не перетворився "на гумову печатку" для штампування рішень виконавчої влади.
На думку багатьох спостерігачів, саме тиск Заходу спричинив до того, що пропрезидентські сили змушені були погодитися зняти положення про вибори президента парламентом.
Лишається сподіватися, що під час зустрічі з президентом Кучмою Мадлен Олбрайт не лише вислуховувала зауваження про необхідність адекватних оцінок Заходом подій в Україні (про що повідомляли офіційні канали), а й змогла донести свою думку до Леоніда Даниловича і бути почутою.
Власне, про це Олбрайт відкрито заявила під час інтерв’ю "Новому каналу": "Президент Буш, звісно, дуже вдячний за відправку контингенту до Іраку, але я сподіваюся, що це не означає, що ми закриваємо очі на те, що відбувається всередині України. Українці в Іраку – це ознака солідарності. Але ж солідарність зі США означає також і демократичні вибори".
Нарешті, третій момент, що привернув увагу спостерігачів – це полеміка між виконавчою владою й опозицією.
Протягом тривалого часу було невідомо, чи приїде на конференцію прем’єр-міністр Янукович. Звичайно, добре, що приїхав. Виступав він, як і треба за протоколом, першим. А оскільки під час цієї ж самої сесії виступав і Ющенко, то, як було зауважено ведучим, "два Віктори" опинилися за одним столом.
На жаль, промова прем’єра виявилася недостатньо продуманою. Він повторив відому тезу влади про те, що "реформа почалася у 1999 р." І послався при цьому на референдум 2000 р., хоча проведення цього референдуму викликало досить жорстку критику з боку Ради Європи, і план "реформи" передбачав не підвищення повноважень уряду й парламенту (як зараз), а навпаки – концентрував владу в руках президента.
Це могло нагадати Мадлен Олбрайт, яка уважно слухала цю промову, що тоді США утрималися від відкритої критики влади (у тому числі і сама п. Олбрайт, яка напередодні референдуму відвідала Київ і не зробила того, що від неї очікувала опозиція). І це виявилося помилкою, бо авторитарні тенденції в українській політиці з того часу наростали.
Віктор Янукович послався на "відомого реформатора" – "пана Наполеона" (що викликало пожвавлення в залі) і зробив висновок, що треба спиратися на силу. По закінченні промови прем’єр, не чекаючи ні питань, ні виступів інших учасників, встав та й пішов. Зрозуміло, що час у прем’єра обмежений, але є ще й певний "політес" – треба було хоча б посидіти до кінця сесії або відповісти на питання.
Ледь не центральною темою промови Януковича стали звинувачення проти опозиції, яка робить "союзниками зовнішні сили". А невдовзі виявилося, що "наші успіхи були б ще більшими, якби дії української влади не блокувалися опозицією". Це викликало жваву реакцію залу, у відповідь на що й прем’єр став посміхатися (мовляв, "я розумію, що ви розумієте").
Та тим враження від промови ще більш погіршилося. Власне, дипломат, що сидів поруч із мною, сказав: невже Янукович не розуміє, що тим самим він зіграв за партитурою Медведчука, оскільки його виступ ще раз буде використано і проти опозиції, і проти самого Януковича; цікаво, що ж покажуть центральні канали?
Дипломат як у воду дивився: і "Інтер", і 1 канал показали саме цей момент, який виставив прем’єра не в найкращому світлі. Чи звернуть увагу на це в команді Януковича, і чи сяде вона з українською опозицією за "один український стіл", до проведення якого і закликав Янукович під час конференції?
Автор: Олексій Гарань - керівник школи політичної аналітики, університет "Києво-Могилянська академія"
Ну, приїдуть офіційні особи (нинішні й колишні), ще раз поговорять про перспективи (або відсутність перспектив) інтеграції України до ЄС, офіційні особи будуть говорити доволі обтічно, а підконтрольна владі преса ще й перекрутить їхні слова. Але, насправді, і перебіг, і результат конференції виявилися набагато кращими й цікавішими, ніж я сподівався.
Звичайно, не вдалося забезпечити той рівень представництва, який планувався організаторами з самого початку, адже не взяли участь президенти Польщі й України, а через хворобу не приїхав і Вацлав Гавел (але і Кваснєвський, і Гавел направили вітання учасникам конференції).
За поширеними чутками, українська влада попрацювала, щоб знизити рівень конференції, Кваснєвський змушений був із протокольних міркувань відмовитися через відмову Леоніда Даниловича.
Опосередковано про тиск свідчив і той факт, що в останній момент, буквально за кілька годин до початку, місце відкриття конференції – Київська мерія – було змінено через відмову Олександра Омельченка, що надійшла з Берліну, де він перебував разом із президентом України.
Але, тим не менше, серед присутніх були колишній держсекретар США Мадлен Олбрайт, колишній прем’єр Швеції Карл Більдт, діючий голова Бюро національної безпеки Польщі Марек Сівець (за логікою, мусив би бути і його візаві, голова РНБОУ Володимир Радченко, як і планувалося організаторами конференції), високоповажні представники міністерств закордонних справ, парламентарі, радники, посли з особливих доручень і просто посли (а серед рядових учасників конференції – не промовців – уважно слухала всі виступи і Ханна Северінсен, яку так полюбляє українська влада).
З українського боку – прем’єр Віктор Янукович, Віктор Ющенко і Юлія Тимошенко, всі міністри закордонних справ – від Анатолія Зленка до Костянтина Грищенка, міністр юстиції Олександр Лавринович.
На мою думку, найважливішими стали три моменти.
По-перше, західні промовці не виключали можливість інтеграції України в ЄС, тобто контекст обговорення й риторика були достатньо позитивними. Результатом конференції стало рішення про формування групи "Друзі України" з провідних західних діячів із метою поліпшення діалогу з Україною.
По-друге, українській владі було послано досить жорсткі "меседжі": тестом для неї, для її декларацій про європейський вибір стане проведення президентських виборів – чесних і прозорих, і здійснення конституційної реформи легітимними заходами.
Власне, у західних учасників виник подив щодо проведення цієї реформи буквально напередодні виборів, адже, на їхню думку, процес широкомасштабних змін має бути добре підготовленим, а не поспішним.
Чи не найжорсткіше це пролунало у промові на відкритті конференції Мадлен Олбрайт, яка зараз є головою ради директорів американського Національного демократичного інституту.
Колишній держсекретар навела приклад Грузії, де лідер країни не зміг забезпечити прозорі і чесні вибори, та приклад президента Путіна, який є, безумовно, сильним лідером, але його демократичні намірі "важко помітити". Натомість було відзначено, що в Україні парламент не перетворився "на гумову печатку" для штампування рішень виконавчої влади.
На думку багатьох спостерігачів, саме тиск Заходу спричинив до того, що пропрезидентські сили змушені були погодитися зняти положення про вибори президента парламентом.
Лишається сподіватися, що під час зустрічі з президентом Кучмою Мадлен Олбрайт не лише вислуховувала зауваження про необхідність адекватних оцінок Заходом подій в Україні (про що повідомляли офіційні канали), а й змогла донести свою думку до Леоніда Даниловича і бути почутою.
Власне, про це Олбрайт відкрито заявила під час інтерв’ю "Новому каналу": "Президент Буш, звісно, дуже вдячний за відправку контингенту до Іраку, але я сподіваюся, що це не означає, що ми закриваємо очі на те, що відбувається всередині України. Українці в Іраку – це ознака солідарності. Але ж солідарність зі США означає також і демократичні вибори".
Нарешті, третій момент, що привернув увагу спостерігачів – це полеміка між виконавчою владою й опозицією.
Протягом тривалого часу було невідомо, чи приїде на конференцію прем’єр-міністр Янукович. Звичайно, добре, що приїхав. Виступав він, як і треба за протоколом, першим. А оскільки під час цієї ж самої сесії виступав і Ющенко, то, як було зауважено ведучим, "два Віктори" опинилися за одним столом.
На жаль, промова прем’єра виявилася недостатньо продуманою. Він повторив відому тезу влади про те, що "реформа почалася у 1999 р." І послався при цьому на референдум 2000 р., хоча проведення цього референдуму викликало досить жорстку критику з боку Ради Європи, і план "реформи" передбачав не підвищення повноважень уряду й парламенту (як зараз), а навпаки – концентрував владу в руках президента.
Це могло нагадати Мадлен Олбрайт, яка уважно слухала цю промову, що тоді США утрималися від відкритої критики влади (у тому числі і сама п. Олбрайт, яка напередодні референдуму відвідала Київ і не зробила того, що від неї очікувала опозиція). І це виявилося помилкою, бо авторитарні тенденції в українській політиці з того часу наростали.
Віктор Янукович послався на "відомого реформатора" – "пана Наполеона" (що викликало пожвавлення в залі) і зробив висновок, що треба спиратися на силу. По закінченні промови прем’єр, не чекаючи ні питань, ні виступів інших учасників, встав та й пішов. Зрозуміло, що час у прем’єра обмежений, але є ще й певний "політес" – треба було хоча б посидіти до кінця сесії або відповісти на питання.
Ледь не центральною темою промови Януковича стали звинувачення проти опозиції, яка робить "союзниками зовнішні сили". А невдовзі виявилося, що "наші успіхи були б ще більшими, якби дії української влади не блокувалися опозицією". Це викликало жваву реакцію залу, у відповідь на що й прем’єр став посміхатися (мовляв, "я розумію, що ви розумієте").
Та тим враження від промови ще більш погіршилося. Власне, дипломат, що сидів поруч із мною, сказав: невже Янукович не розуміє, що тим самим він зіграв за партитурою Медведчука, оскільки його виступ ще раз буде використано і проти опозиції, і проти самого Януковича; цікаво, що ж покажуть центральні канали?
Дипломат як у воду дивився: і "Інтер", і 1 канал показали саме цей момент, який виставив прем’єра не в найкращому світлі. Чи звернуть увагу на це в команді Януковича, і чи сяде вона з українською опозицією за "один український стіл", до проведення якого і закликав Янукович під час конференції?
Автор: Олексій Гарань - керівник школи політичної аналітики, університет "Києво-Могилянська академія"
