Непарадні міркування
Четвер, 26 лютого 2004, 15:58
Проведення політичної реформи стало серйозним іспитом для українських політиків. Іспитом їхнього уміння ставити державні інтереси вище власних і вузькопартійних, прораховувати ситуацію на кілька кроків уперед, вести нормальний демократичний діалог.
На жаль, після подій 24 грудня мені довелося переглянути свої підходи до супротивників реформи, що ще вчора були добрими товаришами і колегами. На жаль, коли аргументація підмінюється політичною доцільністю, а над юрбою, що ще вчора була нормальною, ефективно працюючою фракцією, не вистачає тільки прапора з відповідним моменту гаслом "Ціль виправдує засоби", стає трохи не по собі.
На жаль, багато моїх колег з минулого скликання встигли забути, як у січні 2000 року центристи і націонал-демократи в єдиному пориві домагалися відставки спікера Олександра Ткаченка, погоджували свої дії і пишалися успіхами першого в історії нашої країни постійно діючої парламентської більшості.
На жаль, те, що відбувалася наприкінці 2003 року в сесійній залі парламенту, більше нагадувало балаган, ніж роботу парламенту. Понад те, спроби нахраписто, поза рамками цивілізованого діалогу, заперечувати необхідність проведення політичної реформи викликють неприйняття значної частини представників парламентської більшості, що ще учора вважали "нашоукраїнців" своїми союзниками в справі проведення необхідних для країни перетворень і ухвалення найважливіших законів.
Неконтрольовані керівництвом фракції дії окремих депутатів-радикалів сприймалися в сесійній залі як спроба захоплення влади сотнею людей, яка давно розписала собі позиції в майбутній державній ієрархії.
Зазначу, що присутність у рядах "Нашої України" лідера президентського рейтингу жодного разу не підштовхнула її членів до ведення переговорів про майбутні альянси поза рамками опозиційної "трійки".
У підсумку події 24 грудня зіграли не на користь "нашоукраїнцям", а проти них. По-перше, виборці й еліта побачили, як влучно помітив спікер Володимир Литвин, "звірине обличчя майбутньої влади", по-друге, самі члени "Наший України" загнали себе в "пастку 24 грудня".
Використовуючи тезу про нелегітимність голосування як останній аргумент, вони раз за разом позбавляють себе можливості стати повноправними учасниками внутрішньопарламентського діалогу.
На жаль, моїм колегам часом буває складно зрозуміти прописні для демократичного політика істини. Світовий досвід підказує, що радикалізм не може привести до широкої підтримки. Прагнучи заручитися беззастережною підтримкою фракції БЮТ, що часом складно пояснити інакше, ніж симпатіями до її лідера Юлії Тимошенко, "Наша Україна" втрачає цілком очевидні перспективи досягти компромісів з парламентською більшістю.
Чомусь забулося, що навесні 2002 року можливість створення парламентської більшості на базі фракцій "Єдина Україна" і "Наша Україна" розглядалася цілком серйозно. Але тодішня невдача чи то вчинила гнітючий вплив на лідерів фракції, чи то змусила їх забути про аксіоматичне твердження "Політика – мистецтво можливого".
Замість спроб знайти союзників у центристському середовищі, "нашоукраїнці" роблять ставку на нечисленних радикальних союзників, тим самим розхитуючи і підвалини власного парламентського утворення.
На жаль, на озброєння найбільшої парламентської фракції узята формула "демократії внутрішнього використання", немов солідаризуючись зі словами Леха Валенси "Для мене парламентська демократія – це мирна війна всіх проти всіх".
Хочу застерегти, що подібне однобічне тлумачення демократичних принципів може зіслужити погану службу, створивши фальшивий ореол непогрішності навколо тих, хто прагне словом і справою приватизувати право називатися демократом.
Англійці говорять, що демократія – це процедура. І ця процедура, на моє глибоке переконання, має на увазі підпорядкування інтересів меншості – більшості, а не постійні спекуляції на власній прихильності демократичним цінностям і принципам.
Нехтуючи чужими позиціями і переконаннями, частина депутатського корпусу прагне законсервувати ситуацію "до кращих часів", забуваючи, що усі без винятку партії і блоки, які перемогли на парламентських виборах, йшли до перемоги з написаними на їхніх прапорах гаслами реформування системи влади.
Але коли президент вирішив піти на реформування Конституції, деякі політичні сили вирішили здати назад, почекати, так сказати, "свого" президента. Подібна позиція нагадує мені логіку румунських дипломатів у ході переговорів про долю острова Зміїний: якщо острів український – то це скеля, якщо румунський – то повноцінний острів.
Досвід проведення перетворень у суспільстві за роки незалежності свідчить: здійснити їх протягом місяця-двох неможливо. Це, повторю, було очевидно й у ході виборчої кампанії: політичні сили не йшли на вибори з відверто популістськими гаслами, скоріше навпаки – пропонували системні перетворення.
Демократичні зміни в суспільстві, так само як і подальші перетворення в економіці – потрібні, але настав час відмовитися від шапкозакидацьких настроїв і прагнень зробити їх у тактиці стрімкої кавалерійської атаки.
Я упевнений, що після президентських виборів 2004 рік життя не закінчується, тому нам усім знадобиться уміння прислухатися до порад один одного. Чому ж, у такому випадку, не зробити хоча б перші кроки до зближення вже сьогодні? Не поступаючись принципами, можна вести нормальний, зважений діалог на благо всього суспільства, а не окремих політиків.
Автор: Олександр Задорожній, народний депутат України
На жаль, після подій 24 грудня мені довелося переглянути свої підходи до супротивників реформи, що ще вчора були добрими товаришами і колегами. На жаль, коли аргументація підмінюється політичною доцільністю, а над юрбою, що ще вчора була нормальною, ефективно працюючою фракцією, не вистачає тільки прапора з відповідним моменту гаслом "Ціль виправдує засоби", стає трохи не по собі.
На жаль, багато моїх колег з минулого скликання встигли забути, як у січні 2000 року центристи і націонал-демократи в єдиному пориві домагалися відставки спікера Олександра Ткаченка, погоджували свої дії і пишалися успіхами першого в історії нашої країни постійно діючої парламентської більшості.
На жаль, те, що відбувалася наприкінці 2003 року в сесійній залі парламенту, більше нагадувало балаган, ніж роботу парламенту. Понад те, спроби нахраписто, поза рамками цивілізованого діалогу, заперечувати необхідність проведення політичної реформи викликють неприйняття значної частини представників парламентської більшості, що ще учора вважали "нашоукраїнців" своїми союзниками в справі проведення необхідних для країни перетворень і ухвалення найважливіших законів.
Неконтрольовані керівництвом фракції дії окремих депутатів-радикалів сприймалися в сесійній залі як спроба захоплення влади сотнею людей, яка давно розписала собі позиції в майбутній державній ієрархії.
Зазначу, що присутність у рядах "Нашої України" лідера президентського рейтингу жодного разу не підштовхнула її членів до ведення переговорів про майбутні альянси поза рамками опозиційної "трійки".
У підсумку події 24 грудня зіграли не на користь "нашоукраїнцям", а проти них. По-перше, виборці й еліта побачили, як влучно помітив спікер Володимир Литвин, "звірине обличчя майбутньої влади", по-друге, самі члени "Наший України" загнали себе в "пастку 24 грудня".
Використовуючи тезу про нелегітимність голосування як останній аргумент, вони раз за разом позбавляють себе можливості стати повноправними учасниками внутрішньопарламентського діалогу.
На жаль, моїм колегам часом буває складно зрозуміти прописні для демократичного політика істини. Світовий досвід підказує, що радикалізм не може привести до широкої підтримки. Прагнучи заручитися беззастережною підтримкою фракції БЮТ, що часом складно пояснити інакше, ніж симпатіями до її лідера Юлії Тимошенко, "Наша Україна" втрачає цілком очевидні перспективи досягти компромісів з парламентською більшістю.
Чомусь забулося, що навесні 2002 року можливість створення парламентської більшості на базі фракцій "Єдина Україна" і "Наша Україна" розглядалася цілком серйозно. Але тодішня невдача чи то вчинила гнітючий вплив на лідерів фракції, чи то змусила їх забути про аксіоматичне твердження "Політика – мистецтво можливого".
Замість спроб знайти союзників у центристському середовищі, "нашоукраїнці" роблять ставку на нечисленних радикальних союзників, тим самим розхитуючи і підвалини власного парламентського утворення.
На жаль, на озброєння найбільшої парламентської фракції узята формула "демократії внутрішнього використання", немов солідаризуючись зі словами Леха Валенси "Для мене парламентська демократія – це мирна війна всіх проти всіх".
Хочу застерегти, що подібне однобічне тлумачення демократичних принципів може зіслужити погану службу, створивши фальшивий ореол непогрішності навколо тих, хто прагне словом і справою приватизувати право називатися демократом.
Англійці говорять, що демократія – це процедура. І ця процедура, на моє глибоке переконання, має на увазі підпорядкування інтересів меншості – більшості, а не постійні спекуляції на власній прихильності демократичним цінностям і принципам.
Нехтуючи чужими позиціями і переконаннями, частина депутатського корпусу прагне законсервувати ситуацію "до кращих часів", забуваючи, що усі без винятку партії і блоки, які перемогли на парламентських виборах, йшли до перемоги з написаними на їхніх прапорах гаслами реформування системи влади.
Але коли президент вирішив піти на реформування Конституції, деякі політичні сили вирішили здати назад, почекати, так сказати, "свого" президента. Подібна позиція нагадує мені логіку румунських дипломатів у ході переговорів про долю острова Зміїний: якщо острів український – то це скеля, якщо румунський – то повноцінний острів.
Досвід проведення перетворень у суспільстві за роки незалежності свідчить: здійснити їх протягом місяця-двох неможливо. Це, повторю, було очевидно й у ході виборчої кампанії: політичні сили не йшли на вибори з відверто популістськими гаслами, скоріше навпаки – пропонували системні перетворення.
Демократичні зміни в суспільстві, так само як і подальші перетворення в економіці – потрібні, але настав час відмовитися від шапкозакидацьких настроїв і прагнень зробити їх у тактиці стрімкої кавалерійської атаки.
Я упевнений, що після президентських виборів 2004 рік життя не закінчується, тому нам усім знадобиться уміння прислухатися до порад один одного. Чому ж, у такому випадку, не зробити хоча б перші кроки до зближення вже сьогодні? Не поступаючись принципами, можна вести нормальний, зважений діалог на благо всього суспільства, а не окремих політиків.
Автор: Олександр Задорожній, народний депутат України
