"Таємне слово" президента Путіна

П'ятниця, 12 березня 2004, 15:36
Конкурентоспроможність країни як засіб проти девальвації влади

При аналізі російської політичної дійсності, при думках про російське майбутнє до 2008 року традиційно виникає питання про внутрішню логіку політичних вчинків Володимира Путіна та його режиму: чи стоїть, наприклад, за відставкою з прем’єрської посади Касьянова та призначенням Фрадкова бачення певної політичної перспективи Росії? Якими уявленнями керується Путін, виробляючи стратегію розвитку держави? Як саме у свідомості президента виглядає образ "ідеальної Росії"? Це те саме питання чотирьохрічної давнини "Who is Mr. Putin?", але вже з наголосом на наше спільне майбутнє, а не на його особисте минуле.

Сказати про Путіна щось однозначно позитивне чи однозначно негативне дуже складно.

Інтерпретації більшості путінських кроків приречені на амбівалентність, на подвійне тлумачення. Та й амплітуда інтерпретацій політичного образу самого російського президента простягається від суто негативного уподібнення (Путін як продовжувач справи з розвалу країни, "новий Горбачов"), і до суто позитивного (Путін як будівничий нової Росії, як "антиЄльцин").

Перша полярна інтерпретація описує нинішнього президента як хитрий винахід політтехнологів, як "колективний псевдонім групи товаришів", за допомогою якого "олігархіум" утримує контроль над власністю та владою. Образно кажучи, Путін – голова ради директорів "Корпорації з утилізації Росії". Друга інтерпретація описує його як обранця Провидіння, як "людину Долі", що відновлює "вертикаль влади", наново збирає Російську державу та виводить її на широкий простір світової політики.

Але що ж чекати Росії та росіянам в добу Путіна II? Здається, до розуміння справжніх мотивів політичної поведінки президента веде його власне розуміння та формулювання нової національної ідеї, надзавдання країни – саме як конкурентоспроможності Росії в усіх існуючих сферах буття. Навіть знамените путінське германофільство та загальна прихильність до Західної Європи – то є проекція уявлення про конкурентоспроможність Росії на знайомі йому геокультурні координати.

Звісна річ, у таких щирих, наскільки можна судити, тезах не йдеться ані про особливий історичний шлях, ані про унікальну історичну місію Росії – російський президент не схильний мислити подібними категоріями. Але конкурентоспроможність – це фундамент путінської державницької логіки, поза яким будь-які уявлення про місію країни стають неактуальними. Немає сумніву, що наступний український президент, хто б ним не став, з самого початку свого правління провідною тезою нового політичного курсу зробить щось на кшталт путінської конкурентоспроможності.

У сучасній Росії Путін залишається єдиним справжнім політиком, єдиним повноцінним ньюсмейкером

І це є прямою ознакою авторитарного політичного режиму та автократичної форми державного правління. Ані спікер Держдуми Гризлов, ані новий прем’єр-міністр Фрадков, ані будь-які інші найвищі посадовці чи найміцніші олігархи не є носіями автономних від Путіна владних можливостей та владної легітимності.

Проте автократія, авторитаризм – це ще не діагноз, не клеймо, не ярлики. Це певний тип організації публічної влади, сконцентрованої в руках єдиного політичного лідера. В складні історичні періоди саме "м’який" автократичний режим може бути досить успішним та ефективним для суспільної модернізації, а ступінь його ефективності залежить перш за все від особистості правителя та справжніх мотивів його володарювання. Російський філософ Іван Ільїн ще у кінці 1940-х писав, що після занепаду Радянського Союзу лише автократичний або авторитарний режим, що будується на передумовах "духовної очевидності" та "вільної лояльності" громадян, зможе подолати хаос, занепад та братовбивчі конфлікти.

На думку багатьох як російських, так і неросійських спостерігачів, подібна система є вкрай порочною. Проте реальною альтернативою їй на даний момент є аж ніяк не вимріяне її критиками ідеальне суспільство "добра та справедливості", не вибудована за американськими підручниками з політології "демократократія".

В сучасній Росії реальною альтернативою їй може бути справжня олігархократія, дуже схожа, до речі, на українську модель політичної системи, – зі слабкими державними інститутами, із президентом – "замирювачем" олігархів. Не випадково той же Ходорковський по-справжньому налякав владу саме тоді, коли почав говорити про упровадження в Росії інакшої системи державного правління – парламентської (парламентсько-президентської) республіки.

Поки що Путіну як автократору вдавалося утримуватись від неадекватного самозвеличення, навіть натяків на культ своєї особи; окремі наявні приклади такого культу – це або "популізм" (від слова "попа") місцевої влади, або "жива народна творчість" неврівноважених осіб. Велике особисте досягнення Володимира Путіна в тому, що він позиціонує себе саме як "оператора влади", а не як її уособлення.

Конкурентоспроможність, про яку він так любить говорити, народжується лише в конкурентних умовах. Поточна політика, що розвивається як боротьба різних ідей, інтересів, угруповань та особистостей, є гарним стимулом для підвищення конкурентності всіх учасників процесу. Путін як єдиний суб’єкт сучасної російської політики ризикує втратити відчуття змагальності, тому змушений змагатися сам із собою. Але поки що немає видимих ознак, що його придавило тягарем влади – як, скажімо, свого часу Івана Грозного чи Йосифа Сталіна.

Біда, коли влада із засобу, з інструмента соціальної модернізації перетворюється на самозавдання, на "ціль-у-собі". Чи не найголовніший політичний "капітал" Путіна – його "владне самообмеження" та образ скромного, але водночас рішучого політика. Поки влада залишатиметься саме засобом економічних, соціальних та політичних перетворень, Путін та його режим зберігатимуть перспективу розвитку й певний ресурс народної підтримки – навіть за відсутності відчутних економічних зрушень.

Більшість з путінського оточення – люди підкреслено неяскраві

Зараз культивується образ навіть не "політика-прагматика", скільки "політичного техніка", "політика-функції". Саме в подібному кастінгу переміг і новий російський прем’єр Михайло Фрадков.

Проте якщо зважати на суттєві політичні завдання, що стоять перед російською виконавчою владою (нова структуризація, зміцнення дієздатності, адміністративна реформа, інноваційна модернізація економіки, різке зростання ВВП), іміджева невиразність цієї людини, відсутність прямих зв’язків з будь-якими фінансово-промисловими кланами, відсутність якоїсь видимої ангажованості, гарне розуміння зовнішньоторговельної тематики та його велика залежність од президента можуть бути скоріш позитивними факторами, аніж навпаки. Такий собі "технічний прем’єр".

Крім того, Фрадков справляє враження людини, на яку не може не існувати компромату середньої сили. Тож на президенті лежить складне завдання прищепити почуття причетності до долі держави людям, які не можуть не відчувати своєї тимчасовості та скороминущості у владних кріслах.

Велика кількість російських та іноземних спостерігачів дорікає путінському режиму за фактичну відсутність вибору під час нинішніх президентських виборів – коли рейтинг Путіна дорівнює майже 70% (проте ті самі, як правило, люди чомусь не дорікають Саакашвілі за його ледве не "радянські" 97%).

Справді, нинішні президентські вибори у Росії схожі на референдум – адже змагання з охоронцем Жириновського Малишкіним, аграрієм Харитоновим, відомим своїм лобізмом пам’ятника Дзержинському, непристойно пропутінським спікером вищої палати російського парламенту Мироновим у ролі "дублера", а також з Хакамадою та Глазьєвим – це вибір без вибору. Це логіка сучасної політики, сучасного путінського режиму, але хіба сам Путін винен, що історія повернулася саме таким боком? Тож головні російські президентські вибори у 2004 року – це насправді вибори українського та американського президентів: від першого, зрештою, залежить перспектива Росії на пострадянському просторі, від другого – на просторі світовому.

Великою помилкою політичного режиму Путіна стала недавня "зачистка" Сергія Глазьєва. Економіст лівої орієнтації, політик державницького спрямування, уродженець, до речі, Запоріжжя, донедавна – голова парламентської фракції "Родина".

Цей передвиборний проект було створено саме "під Глазьєва" – з метою розколоти комуністичний табір та відібрати в них кілька відсотків голосів. Проте, виявилося, що глазьєвська харизма – це аж ніяк не передвиборний симулякр, а реальний політичний багаж, оскільки побудована вона на онтології, на рідкісному нині уявленні про "справжнє". Несподівано високий результат "Родины" (9%) – це перш за все індивідуальний успіх Глазьєва.

Мудрий та самодостатній правитель, тим паче той, що намагається позбутися всевладдя олігархів, неодмінно б наблизив Глазьєва, сперся б на його досвід, харизму й популярність, рідкісну економічну обізнаність – тим більше, що у Путіна в сучасній еліті дуже мало справжніх прихильників та соратників. Навіть та сама "Единая Россия" – це партія не президента, а бюрократії: досить змінитись політичній кон’юнктурі, як усі ті невиразні люди, що співали осанну Путіну, перші позбудуться його як зайвого тягаря.

Але головний центр, що керує "зачисткою" Глазьєва, – це адміністрація президента Росії. Саме звідти свого часу в "Родину" "спустили", а тепер всіляко підтримують "злого генія" Глазьєва – Дмитра Рогозіна (українським спостерігачам він міг запам’ятатися як "фронтмен" Тузли та як людина, що пропонувала збудувати відносини між Росією та Україною за тою самою моделлю, за якою збудовані відносини його власні та його дружини-українки).

Тепер Рогозін є розпорядником бренду "Родина", головою однойменної фракції, через що та все більше схожа на філію "Единой России", тоді як Глазьєв ризикує стати політичним сиротою: без підтримки КПРФ, без колишніх друзів по фракції, без фінансових ресурсів від запресингованих бізнесменів-симпатизантів.

Специфічна колоритність Путіна

Декому з росіян хотілося б бачити у президентському кріслі особистість яскраву та колоритну, але колоритність Путіна дещо специфічна, а яскравість не є його сильним боком. Та й у розвідники, як відомо, занадто яскравих не беруть. Проте Путін – не лише найрейтинговіший, але й найхаризматичніший російський політик.

"Активна" харизма, скажімо, того самого Жириновського тримається на артистичних здібностях, її нескладно "прорахувати" і змодулювати – був би в наявності відповідний хист. Саме образ "Жириновського-початківця" демонструє останнім часом, приміром, вищезгаданий Дмитро Рогозін (як виявилося, свого часу він навіть вступав до театрального інституту).

"Пасивна" ж харизма Путіна – явище набагато складніше за своєю структурою та природою, вона тримається не лише на ефекті "розтягнутого очікування" електорату (в українській політичній дійсності її можна зіставити хіба що з харизмою Віктора Ющенка). Вона будується на уявленні про нинішнього президента не тільки як про "менеджера" (хоч він сам постійно підкреслює саме свої менеджерські функції), а як про "помазаника" – носія сакральних енергій вищої влади.

Саме такого можновладця електоральна свідомість розглядає як "заклинателя стихій", як володаря надлюдських здібностей – йому приписується знання "таємних магічних слів", що рятують державу від хаосу та небуття.

Але якщо він забуває їх, то народ, себто електорат, починає думати, що насправді жодних “магічних” слів харизмат не знає, і тоді відбувається його (харизмата) справжня девальвація. Інколи це загрожує занепадом та соціальним хаосом, а то й громадянською війною – як то було після зречення Миколи II.

Якщо на президентські вибори 14 березня реально (а не номінально) прийде менше половини виборців, це означатиме, що девальвація Путіна таки відбулася, і що всі його "таємні слова" виявилися неконкурентоспроможними навіть в неконкурентному середовищі сучасної російської політики.




powered by lun.ua