Історична відповідальність Мороза

Вівторок, 16 березня 2004, 17:06
Констатація глибокої еволюції, що її зазнав Мороз від 1990 року, наразі стала загальновизнаною тезою. Коли ще у 2000 група науковців Києво-Могилянській Академії готувала книгу "Українські ліві", ми на обкладинці книги відокремили портрет Мороза від Симоненка, Вітренко, Ткаченка і помістили його поруч із тризубом та соціал-демократичною трояндою.

Дійсно, він пройшов шлях від лідера комуністичної "групи 239" до демократа, державника, лідера партії, що вступає до Соцінтерну. Українське суспільство отримало лівоцентристську демократичну опозицію, так звану "некомуністичну ліву". У той час як діяльність лідерів СДПУ(о) може дискредитувати саму ідею соціал-демократії, партія Мороза зберігає шанси на те, щоб заповнити соціал-демократичну нішу.

Але ці шанси можуть бути реалізовані, якщо Україна збереже хоча б деякі риси демократичного режиму. А відповідь на це питання нині багато в чому залежить від того, яку лінію поведінки, яких союзників і які пріоритети обере Олександр Мороз.

Деякі вчинки Мороза ставлять питання: наскільки глибоко продуманими лишаються його дії, чи здатний він робити висновки не тільки із перемог, а й поразок. Скажімо, і після поразки під час президентських виборів 1999 Мороз продовжував вірити, що йому напередодні виборів клали на стіл справжні результати соціологічних опитувань щодо його виходу до другого туру.

Але ж усі опитування серйозних, не дискредитованих соціологічних установ, а також екзит-пули під час самих виборів показували, що Мороз не виходить до другого туру. (І справа, до речі, не тільки в тому, що влада відрізала Мороза від ЗМІ і переграла його технологічно, а і в тому, що його кампанія була млявою).

Але і після поразки Мороз продовжував повторювати, що переможні реляції були правильні, а вся проблема – у фальсифікаціях влади.

Ще один приклад: часто згадувана останнім часом ситуація з "Сільськими вістями". Відсутність вчасної, принципової реакції Мороза засвідчила або нерозуміння, або нездатність, або небажання виробити чітку позицію щодо провокаційних публікацій у газеті, якими влада і скористалася.

Я щиро приєднуюся до тих, хто зичив всього найкращого Морозу під час його недавнього 60-річчя. Але важливо, щоб ювілей і всі гарні слова про ювіляра (у тому числі і в привітаннях від Кучми і від Симоненка) не затьмарили тих проблем, перед якими опинився зараз Мороз.

Один з аналітичних коментарів до ювілею завершувався згадкою про можливе повторення феномена Міттерана (який ішов до перемоги довгих 16 років від першої невдалої спроби), про який свого часу писали і ми у висновках до вищезгаданої книги.

Але ж саме тому українські комуністи і не хочуть реально підтримувати Мороза, бо бояться, що той повторить шлях Міттерана, який переміг, використовуючи голоси комуністів, а його подальша політика призвела до того, що французькі соціалісти і комуністи помінялися місцями, і тепер уже комуністи перетворилися на "молодших партнерів" соціалістів.

Будьмо реалістами: комуністи навряд чи захочуть підтримувати Мороза на президента, і тому у другий тур він не потрапить. Можливо, це одне із пояснень, чому Мороз так розраховує на політичну реформу, що обмежить президентські права.

З іншого боку, це його давня ідея, і в цілому цю реформу можна розцінювати як крок у правильному напрямку, що відповідає інтересам України. Власне, про підвищення ролі уряду, прем’єра, парламенту зараз не говорить лише ледачий.

Слід віддати належне Морозові і в тому, що він обстоював збереження прямих виборів президента. Але наскільки виправданою є підтримка соціалістами проекту "Медведчука-Симоненка" в цілому? Чи можна бути романтично-наївним у переговорах з адміністрацією президента?

Теза про те, що треба обмежувати владу президента, правильна, але ж не можна виривати це з контексту. Володимир Фесенко у газеті "День" (№ 38, 2004) вказує, що президент зберігає частину повноважень, що влада прем’єра буде обмежена парламентськими розкладами.

Але ж цей загальний розподіл повноважень буде наповнений абсолютно конкретним політичним змістом: з нашими олігархами, силовими наїздами, купівлями голосів тощо. Тому намальований Анатолієм Гриценком в статті "Пролонгація" песимістичний сценарій ("Дзеркало тижня", № 7) виглядає набагато реалістичніше.

Серйозні політики (а Мороз, вочевидь, належить до них) не можуть ігнорувати цього варіанту. Як і Гриценко, я голосував на виборах 2002 року за партію Мороза, і не тому, що мені ця партія подобалася найбільше, а тому, що вважав принциповим, щоб соціалісти були представлені у парламенті – бо це було важливим для української демократії.

Але ж тепер виглядає так, ніби СПУ підіграє чинному режиму у його збереженні. "Не забалакати Кобзаря" – слова Мороза на мітингу 9 березня біля пам’ятника Шевченкові – стосуються якраз розмов соціалістів про політреформу.

Колись низка аналітиків уже говорила про певні месіанські моменти у світогляді Мороза. Можливо, це й пояснює частково, чому він підіграє Медведчукові, розраховуючи на реалізацію своїх давніх ідей.

Хоча крім цього, можливо, є й інші елементи. Скажімо, напередодні парламентських виборів 2002 далеко не всі у керівництві соціалістів були впевнені, що партія подолає 4% бар’єр. Ясно, що при запровадженні 3% бар’єру соціалісти практично за будь-яких розкладів опиняться у парламенті 2006.

Тільки не треба думати, що у цьому парламенті вони гратимуть першу скрипку. Абсолютно зрозуміло, що нестабільність у парламенті підвищиться, і олігархи отримають додаткові можливості "коригувати" голосування невеликих фракцій. А крім того, що заважатиме провладним структурам змінити цей закон ще до виборів 2006, не кажучи вже про подальший період, або "додати" після 2006 р. ще й другу палату?

Чи не насторожує Мороза те, як до його позиції тепер все частіше апелюють владні ЗМІ? Чи не опиниться Мороз у ролі… Вітренко? Можливо, це жорсткі слова, але політику, який претендує на те, щоб визначити долю країни, треба подумати і над цим. Звичайно, можуть сказати, що і без голосів Мороза реформу можуть проштовхнути. І це правда. Але авторитет Мороза легітимізує дії влади.

До речі, одна з ключових тез і влади, і Мороза така: якщо реформа не буде проведена зараз, вона не буде проведена ніколи, бо ніде в світі не було такого, щоб новий президент скорочував власні повноваження.

Але річ у тому, що наші політики часто недостатньо знайомі із зарубіжним досвідом. Лише один приклад: термін перебування французького президента при владі було скорочено з 7 років (що було запроваджено де Голем) до 5 років за президентства голіста Ширака саме напередодні президентських виборів 2002, на яких Ширак вдруге і переміг.

Кажуть іще, що проблема - в Ющенко і його команді: не хочуть вони обговорювати з Морозом реальні контури майбутнього урядування. Якщо це так (що цілком імовірно), то відповідальність лягатиме і на Ющенка також. Але якщо Мороз претендує на визначення майбутнього країни, то мусить подумати, чим обернеться для країни саме його особиста позиція.

На жаль, схоже на те, що наша влада рахується лише з силою. Подивіться, як, відчувши можливий виграш у проштовхуванні конституційних змін, осміліли представники влади і сам президент. Про гарантії він уже не хоче говорити (принаймні на словах).

Чому? Гарантії (а цей шлях, як на мене, був би цілком нормальним ходом опозиції) може надати сильний гравець. А гарантії від ослабленого нового президента для нинішнього глави держави будуть мало що важити, він їх отримає у контрольованому олігархами парламенті.

Соціаліст Мороз мусить згадати і про уроки історії. Одна з причин поразок соціалістичної Центральної Ради полягала в тому, що її очолювали не політики, а історики, письменники, люди з романтичними поглядами.

Переміг жорсткий прагматик Володимир Ульянов. У націонал-комуністичному таборі романтично настроєні боротьбисти мріяли про рівноправне партнерство радянських України і Росії, а Ленін вже давав наказ про знищення цієї партії.

Щоб не вийшло так, що за розмовами про політичну реформу виграє нинішній глава АП, а програють і Ющенко, і Мороз, і Янукович, і зрештою вся країна. А тоді закрокуємо (об’єднано) до "світлого майбутнього", сценарій якого виписують наразі інші люди.

Автор: Олексій Гарань, доктор історичних наук, директор Школи політичної аналітики при НаУКМА, редактор книги "Українські ліві: між ленінізмом і соціал-демократією"




powered by lun.ua