Як ми з Шолохом ледь не знайшли убивць Гонгадзе

Вівторок, 23 березня 2004, 11:30
Одинадцятого березня 2004 року "Українська правда" вмістила матеріал "Сергій Шолох: Люди Медведчука спочатку планували повісити вбивство Гонгадзе на Волкова і Кравченка. Потім – на Марчука", написаний на основі листа Шолоха до "України молодої".

У матеріалі, зокрема, розповідалося, як у вересні 2003 року головний редактор черкаської газети "Антенна" Валерій Воротник та колишній юрист Інституту масової інформації Марія Самбур намагалися створити Бюро журналістських розслідувань "Репортер".

За розповіддю Шолоха, 15 вересня 2003 року в одному з кафе на Подолі відбулася його зустріч з Воротником, Самбур і адвокатом покійного екс-убозівця Ігоря Гончарова Віктором Бояровим, під час якої Воротник і Самбур, пропонуючи Шолоху підключитися до роботи цього Бюро, насправді "готували продовження скандалу з Гончаровим, яке мало перевести тінь убивства Гонгадзе, яка висить над Кучмою, на Волкова і Кравченка".

Згадав Сергій Шолох і моє ім’я як одного з засновників Бюро журналістських розслідувань, який також мав брати участь у тій зустрічі, але чомусь не прийшов.

Оскільки та публікація мала чималий резонанс, і до мене неодноразово зверталися колеги з запитаннями, чи відповідають дійсності слова Шолоха, хотілося б додати кілька штрихів до розповіді Сергія.

Але насамперед – засвідчити, що його слова, принаймні стосовно намагань Воротника й Самбур залучити нас до так званого "розслідування" вбивства Георгія Гонгадзе, повністю відповідають дійсності.

Влітку 2003 року, порядком втомившись від своїх кримінальних пригод (між іншим, тричі побувати в стані обвинуваченого протягом року з гаком – то є своєрідний рекорд, в якому я випередив навіть нашого двічі судимого прем’єра), я взяв рюкзак і поїхав у Крим, де два місяці провів без газет, телебачення, Інтернету і, почасти, телефонного зв’язку. Я не знав до пуття ані про листи Гончарова, ані про те, що через ті листи Марія Самбур була змушена піти з Інституту масової інформації.

Власне, я й зараз не знаю, що там у Марії відбулося, бо занурюватися в чужі скандали мені не до чого, а Машу я знаю тільки з найкращого боку. Щоправда, на одному з перевалів до мене дійшла SMS-ка від київського знайомого, який відпочивав у Ялті, з повідомленням про смерть Гончарова.

Автор SMS-ки пропонував зустрітися втрьох разом з адвокатом Гончарова Бояровим, який також тоді перебував у Криму, та обговорити ситуацію, але зустріч не відбулася, і я повернувся на початку вересня до цивілізації без жодного уявлення про ті бурхливі події, що мали місце в серпні 2003 року навколо "справи Гонгадзе".

Лист, який я невдовзі по приїзді отримав від Марії Самбур, мене навіть трохи порадував: Маша повідомила, що вже не працює в ІМІ, шукає нову роботу й хотіла б поєднати свої навички слідчого (а між іншим, вона була дуже й дуже непоганим слідчим прокуратури Київської області) з досвідом, набутим за час спілкування з журналістами.

Маша запропонувала мені приєднатися до створення Бюро журналістських розслідувань, гарантією незаангажованості якого був би принцип фінансування – виключно за рахунок грантів та гонорарів від публікацій.

Я відповів, що готовий підтримати будь-яку добру ідею, тим більше, що жанр журналістського розслідування в українських ЗМІ майже не представлений попри те, що статті-розслідування завжди викликають читацький інтерес.

Перетворення газет на бойові листки тих чи інших політичних сил та пропагандистські нахили українського телебачення зробили з журналістських розслідувань непотріб, не цікавий ані власникам, ані редакторам ЗМІ.

Тому ідея створити таке Бюро вже неодноразово обговорювалася тими нечисленними журналістами, які ще продовжують працювати в цьому невдячному й небезпечному жанрі, і в пропозиції Маші не було нічого незвичного.

Маша наполягала на тому, щоби ми зустрілися саме 15 вересня й підписали установчі документи такого Бюро, але прибути в той день на описану Шолохом зустріч я не міг, бо знаходився в Донецьку, де віддавався улюбленій справі – судився з прокуратурою.

Побачилися ми з Машею наступного, здається, дня, причому на зустріч вона прийшла разом з Валерою Воротником, про якого я, до речі, також завжди був високої думки. Власне, розмовляли ми з Валерою, Маша переважно мовчала, зміст розмови приблизно відповідає тому, що написав у своєму листі Шолох. Зі слів Воротника, Гонгадзе був убитий виключно з побутових мотивів, і вище керівництво країни до цього, ясна річ, непричетне, і т.д. і т.п.

Треба зазначити, що подана Воротником легенда вбивства (вона навіть на версію не тягнула) містила безліч суперечностей, хоча конкретні деталі в пам’яті зараз вже стерлися. Говорив Валера й про Юрія Кравченка, і про Євгена Марчука, і про те, що необхідно написати книжку, яка буде добре оплачена, переконував у фальшивості "записів Мельниченка".

Тоді у мене виникло цілком природне запитання: чим, власне, те Бюро має займатися – проведенням різноманітних журналістських розслідувань, цікавих читачам, чи легалізацією чергової "відмивочної" версії адміністрації президента?

Наша бесіда закінчилася тим, що я сказав, що брати участь у подібних проектах не можу, бо гроші проїдяться, а ганьба залишиться. Більше ані Воротника, ані Самбур я не бачив.

Взагалі-то, найбільше в тій історії мене здивував примітивізм виконавців. Журналістське середовище – це кубельце, де будь-яка таємниця може триматися максимум півгодини.

Ясна річ, що якби Бюро журналістських розслідувань під проводом Воротника й Самбур було дійсно створено, вже наступного дня весь би Київ знав, на чиї гроші воно існує і яку мету собі ставить. Бо найкращий спосіб поширити інформацію – це повідомити її іншому журналістові під великим секретом (бажано ще й примусити поклястися на примірнику статуту НСЖУ).

Як цього не зрозуміли ті, хто збирався давати Воротнику гроші для проведення "розслідування" – досі не можу второпати. Щодо мене, то вже за годину після зустрічі я довідався масу цікавих подробиць про свою участь у цьому есдеківському Бюро – під час редакційної п’ян... , перепрошую, виробничої наради в редакції "Грані-плюс".

Видатний майстер слова "жопа" Тетяна Євгенівна Коробова між третьою та четвертою ... е-е-е... доповіддю на цій нараді намагалася з’ясувати, як це ми разом з Єльцовим докотилися до такого життя. Виявляється, до списку активістів Бюро хтось приписав не тільки мене, але навіть Олега, який взагалі про цей проект нічого не чув.

А буквально наступного дня я зустрів того самого знайомого, який мені відправляв у Криму SMS-ку і який також встряв у цю історію (хоча це не дивно – у мене таке враження, що жоден скандал у Києві не обходиться без його участі).

Виявляється, Воротник був у нього в гостях, вихвалявся тим, що партійна каса його нових патронів виділила 200 тисяч доларів на створення Бюро журналістських розслідувань, оскільки адміністрації президента потрібно шукати нетривіальні шляхи відмивки гаранта від підозр у причетності до вбивства Гонгадзе, бо заявам Генеральної прокуратури вже давно ніхто не вірить.

Той знайомий примудрився записати на диктофон Валеріни пасажі, після чого розповів про подробиці нового проекту СДПУ(о) добрій половині Києва. Це мало тяжкі для концесіонерів наслідки – як розповідали мені колеги, обізнані в подробицях есдеківського життя, Нестор Іванович Шуфрич зопалу називав Воротника словами, які навіть Тетяна Євгенівна пише з крапочками всередині.

У результаті Валера з Машею замість грошей отримали конструкцію з трьох пальців. Хоча з часом інцидент забувся, а дуетові Воротник-Самбур був наданий офіс на Інститутській – здається, на першому поверсі того будинку, де має квартиру той же Кравченко.

Також хочу зазначити, що Віктор Іванович Бояров, відомий науковець-юрист і один з найавторитетніших київських адвокатів, не мав ніякого відношення до спроби консультанта народного депутата Шуфрича (а саме такою є нинішня посада Воротника) створити Бюро журналістських розслідувань.

Хоча не є секретом, що саме завдяки Боярову значна частина листів Ігоря Гончарова потрапила до Самбур, з якою Віктор Іванович колись разом працював і яку знає багато років.

Між іншим, далеко не всі листи опинилися за межами Лук’янівського СІЗО завдяки участі Боярова, були й такі (зокрема, де писалося про Є.К.М.), що були передані на волю в інший спосіб, і адвокат, приймаючи від Самбур запрошення на описану Шолохом зустріч, прагнув лише розібратися в тому, що ж трапилося з його підзахисним Гончаровим. Але то вже інша історія.

Що ж стосується розповіді Шолоха про те, як Валера з Машею агітували його напередодні закриття "Континенту" стати рупором СДПУ(о), то я до того відношення не маю. Але, знаючи особисто всіх учасників трагікомедії, цілком припускаю, що саме так воно й було.


Читайте також:

Сергій Шолох: Люди Медведчука спочатку планували повісити вбивство Гонгадзе на Волкова і Кравченка. Потім – на Марчука




powered by lun.ua