Десять свідчень того, що Україна - неорадянська держава
Четвер, 25 березня 2004, 10:26
Доти, доки Україна не позбудеться неорадянської політичної культури і не замінить її західними цінностями, її шанси потрапити до ЄС (чи навіть НАТО) надто малі. Як сказав під час дебатів стосовно України в Європарламенті Глін Форд, депутат британської Палати громад: "Істинне партнерство може розвиватися тільки на базі дотримання спільних цінностей – особливо демократії, верховенства права та поваги до прав людини і громадянина".
Відносини між Росією і ЄС ускладнилися в останні місяці, бо Брюссель усвідомив, що Росія не підтримує ті цінності, які важливі для ЄС. І це всі побачили на грудневих і березневих виборах у Росії.
Стосовно України – українські еліти досі тримаються неорадянської політичної культури, як і їхні аналоги у Росії. Але, на відміну від Росії, українські еліти прагнуть до членства в ЄС!
Принаймні, Росія поводиться більш чесно у тому сенсі, що її неорадянська політика відкидає будь-яку можливість інтеграції до ЄС. На противагу цьому, українські керівники продовжують дотримуватися курсу на євроатлантичну інтеграцію хоча б риторично. Але це призводить лише до широко поширеної "втоми від України" на Заході.
Політичний спектр України тривалий час поділявся на три групи: крайні ліві, центристи та націонал-демократи.
Єдина впливова політична партія, яка не вписується у жодну з перелічених груп – це соціалісти (СПУ). Як колишнє націонал-комуністичне крило Комуністичної партії радянської доби, СПУ можна зарахувати до лівих національно-демократичних політичних сил. Очевидним підтвердженням цього є те, що в союзники СПУ обрала саме "Нашу Україну" та "Блок Юлії Тимошенко".
Усі три політичні сили мають стійку підтримку у західній та центральній Україні, з єдиним винятком для СПУ у Полтавській області.
Українську політичну культуру також легко можна поділити на три види. Вони охоплюють як радянську культуру Комуністичної партії України (КПУ), так і антикомуністичну політичну культуру націонал-демократів.
Ким, в такому разі, є центристи, які відокремились від КПУ у серпні 1991 і керують Україною дотепер? Вони – так само, як і центристи Росії або СНД – демонструють неорадянську політичну культуру.
Нещодавні події в Україні підтверджують тенденцію до консолідації української неорадянської політичної культури, що почала окреслюватись з часу переобрання Л. Кучми у 1999 році. Ознаки неорадянської культури в України чітко проглядають за десятьма напрямками.
По-перше, ставлення до державних інститутів та політичної влади. В Україні пропрезидентські центристи прагнуть утримувати монополізований контроль над усіма державними інституціями. І коли виникла загроза для цього, як це сталось після виборів 2002 року, вони негайно подбали про перехоплення контролю над владними позиціями у парламенті, уряді, Національному Банку та інших інституціях.
Знову, коли під кінець ери Кучми виникла загроза втрати контролю, через парламент було квапливо протягнуто конституційні зміни. Мета – утримати владу, передавши її від президента, яким, як вони побоюються, стане після виборів Ющенко, до рук прем’єр-міністра та парламенту, яких вони контролюватимуть до виборів 2006 року.
Офіційна кампанія 2003 року на підтримку конституційної реформи означала повернення до методів часів Леоніда Брежнєва. Підприємства, освітні установи та урядові структури заганяли на зустрічі та примушували схвалити попередню підтримку "реформ". Потім це трактували як "доказ" громадської підтримки виконавчої влади.
По-друге, з-поміж трьох основних олігархічних партій влади СДПУ(о) найбільше нагадує КПУ радянських часів. Голова СДПУ(о), Віктор Медведчук, є також головою президентської адміністрації. Президентська адміністрація та de facto СДПУ(о) розташовані у тій самій будівлі, що й центральний комітет радянської КПУ. Це добре зрозумів Соцінтерн, який не дозволив СДПУ(о) приєднатися до себе.
По-третє, ставлення до неурядових гравців. Робляться спроби кооптувати недержавні інституції у формі корпоративного співробітництва, що дозволяє центристам контролювати їх безпосередньо. Центристи не терплять незалежних гравців на вітчизняній арені, оскільки це обмежує їх діяльність та спричиняє заклики до громадської відповідальності.
Прірва, що відокремлює еліту та громадськість, нагадує подібну ситуацію за радянських часів. За дослідженнями Центру Разумкова 2003 року, 80% українців відчувають, що не мають впливу на центральні або місцеві органи влади. Український вчений стверджує, що ця ситуація нагадує "окупаційну армію", що абсолютно байдужа до населення і живиться з державних ресурсів та бюджету.
Як дедалі частіше зазначають західні дослідники, Україна нагадує "віртуальну країну", де декларації та риторика суперечать реальному стану речей. Цю думку підтвердила на парламентських виборах 2002 року й Інна Богословська, член пропрезидентської партії "Команда Озимого покоління", яка, пішовши у відставку в січні, зазначила:
"Влада є супервіртуалізованою. Вони створили власний віртуальний простір з власним розумінням того, що відбувається у суспільстві. Суспільство живе абсолютно ізольовано, за іншими правилами" (газета "Дзеркало тижня", 24-30 січня).
По-четверте, як і у радянські часи, опозицію атакують словами на кшталт "націоналісти" та "нацисти". Це особливо типово для ЗМІ, контрольованих СДПУ(о) та спрямованих переважно проти "нашистів" (обіграна назва блоку "Наша Україна"), що нагадує за звучанням "нацисти". Як і у радянські часи, "нашистів" таврують як скажених західноукраїнських націоналістів, що прагнуть спровокувати міжетнічний конфлікт.
По-п’яте, правові норми існують лише на папері. Україна має дуже демократичну Конституцію, чудове законодавство, парламент та опозицію. Але це – лише "потьомкінська" або "виборна демократія" (так охрестили Україну та країни СНД західні вчені), де переважає авторитаризм, якому час від часу кидають виклик вибори. Нормою стали подвійність стандартів та правовий нігілізм.
Законодавство за традицією ігнорують, або ж нехтують ним. Як і у радянські часи, неформальні неписані інструкції ("телефонний закон") витіснили реальне законодавство. В цей час президентська адміністрація грає роль "хорошого стража порядку", підписуючи демократичні постанови, які потім благополучно підривають неформальні інструкції ("темники").
По-шосте, ще одну грань неорадянської культури відбиває ставлення до ЗМІ. Центристи не допускають появи незалежних ЗМІ і борються з ними у формі витіснення, шалених залякувань та закриття.
Лише впродовж кількох місяців, після закриття ефіру радіо "Свобода", було закрито останні західні радіостанції в Україні. Спостерігається повернення радянської практики глушіння радіостанцій, особливо програм за участю опозиційних до влади діячів.
"Темники", що видаються державним та контрольованим олігархами ЗМІ, призвели до поступового узгодження інформаційних потоків та блокування доступу до інформаційних каналів для опозиції. Лише "П’ятий канал", контрольований "Нашою Україною", подає зважені висвітлення подій, але і йому зараз загрожує закриття. Після закриття газети "Сільські вісті" у січні 2004 року в Україні лишилася лише одна загальнодержавна україномовна щоденна газета ("Україна молода").
По-сьоме, як нещодавно засвідчив вигнанець чинного режиму Валерій Кравченко, Служба Безпеки повернулась до радянських методів боротьби з опозицією у стилі КДБ. У цьому їм допомагають пострадянські інституції, Податкова адміністрація та розсадник корупції – Міністерство внутрішніх справ.
По-восьме, досі діють принципи радянської національної політики, коли російську мову все ще сприймають як пріоритетну порівняно з українською, а вся країна відзначає радянські свята. Наприклад, у 2003 році відзначали 85-ий день народження Володимира Щербицького, лідера КПУ періоду 1971-1989 років, за правління якого центристи побудували свої кар’єри. Нещодавно святкувалася річниця Переяславської Ради 1654 року, з якої почався союз України та Росії. Цей союз був центральним для радянської національної політики як символ нероздільності України та Росії.
По-дев’яте, антиамериканізм відіграє центральну роль в риториці української еліти та політиці з часів початку Кучмагейту у 2000 році. Нещодавні приклади такого стану справ – ворожість щодо радіо "Свобода", розповсюджуваний серед народу погляд на США як закулісного організатора демократичних революцій у Сербії та Грузії, вимоги відстежити джерела фінансування неурядових організацій. Опозиційні сили, зокрема блок "Наша Україна", звинувачують у отриманні вказівок з-за кордону.
Зрештою, по-десяте, часто повторювана теза про інтеграцію України до Євроатлантичних структур, що на практиці не відповідає внутрішній політиці, нагадує популярний за часів брежнєвського СРСР постулат про прямування до нової кінцевої цілі, комунізму. І тоді, і зараз ті, хто перебував при владі (по суті, це ті самі люди), насправді не вірять у свою риторику.
Країна, яка дозволяє (або організовує) події на зразок тих, що відбулися у Донецьку у жовтні 2003 проти "Нашої України" (це рефлекс неорадянської культури, яка домінує серед пропрезидентських центристів), ніколи не знайде місця всередині НАТО або ЄС.
Міністр оборони Євген Марчук, який взяв на себе зобов'язання щодо членства України в НАТО, як багато військових офіцерів, має дивуватися, чому власний уряд підриває президентський указ липня 2002 року, який вперше ставить ціллю України приєднання до НАТО.
Українська влада також сама і підриває власну боротьбу за інтеграцію до ЄС. Насправді, на Заході з'явилася "втома від України", і причиною цьому – прірва між риторикою і реальністю неорадянських керівників держави.
Порушення на виборах, які спостерігаються останніми роками, не обіцяють нічого доброго і на виборах президента. Попри публічні заяви президента Кучми щодо відданості чесним виборам. Лідери України кричуще порушують резолюції і заяви ПАРЄ, Євросоюзу, Європарламенту, НАТО, офіційних осіб Британії та США.
Після проведення невільних і нечесних виборів у жовтні-листопаді, стосунки України з США, Західною Європою, ЄС і НАТО погіршаться. І Україна опиниться у міжнародній ізоляції.
Автор: Тарас Кузьо, старший співробітник Центру досліджень Росії та Східної Європи та професор Факультету політичних наук, Університет Торонто
Відносини між Росією і ЄС ускладнилися в останні місяці, бо Брюссель усвідомив, що Росія не підтримує ті цінності, які важливі для ЄС. І це всі побачили на грудневих і березневих виборах у Росії.
Стосовно України – українські еліти досі тримаються неорадянської політичної культури, як і їхні аналоги у Росії. Але, на відміну від Росії, українські еліти прагнуть до членства в ЄС!
Принаймні, Росія поводиться більш чесно у тому сенсі, що її неорадянська політика відкидає будь-яку можливість інтеграції до ЄС. На противагу цьому, українські керівники продовжують дотримуватися курсу на євроатлантичну інтеграцію хоча б риторично. Але це призводить лише до широко поширеної "втоми від України" на Заході.
Політичний спектр України тривалий час поділявся на три групи: крайні ліві, центристи та націонал-демократи.
Єдина впливова політична партія, яка не вписується у жодну з перелічених груп – це соціалісти (СПУ). Як колишнє націонал-комуністичне крило Комуністичної партії радянської доби, СПУ можна зарахувати до лівих національно-демократичних політичних сил. Очевидним підтвердженням цього є те, що в союзники СПУ обрала саме "Нашу Україну" та "Блок Юлії Тимошенко".
Усі три політичні сили мають стійку підтримку у західній та центральній Україні, з єдиним винятком для СПУ у Полтавській області.
Українську політичну культуру також легко можна поділити на три види. Вони охоплюють як радянську культуру Комуністичної партії України (КПУ), так і антикомуністичну політичну культуру націонал-демократів.
Ким, в такому разі, є центристи, які відокремились від КПУ у серпні 1991 і керують Україною дотепер? Вони – так само, як і центристи Росії або СНД – демонструють неорадянську політичну культуру.
Нещодавні події в Україні підтверджують тенденцію до консолідації української неорадянської політичної культури, що почала окреслюватись з часу переобрання Л. Кучми у 1999 році. Ознаки неорадянської культури в України чітко проглядають за десятьма напрямками.
По-перше, ставлення до державних інститутів та політичної влади. В Україні пропрезидентські центристи прагнуть утримувати монополізований контроль над усіма державними інституціями. І коли виникла загроза для цього, як це сталось після виборів 2002 року, вони негайно подбали про перехоплення контролю над владними позиціями у парламенті, уряді, Національному Банку та інших інституціях.
Знову, коли під кінець ери Кучми виникла загроза втрати контролю, через парламент було квапливо протягнуто конституційні зміни. Мета – утримати владу, передавши її від президента, яким, як вони побоюються, стане після виборів Ющенко, до рук прем’єр-міністра та парламенту, яких вони контролюватимуть до виборів 2006 року.
Офіційна кампанія 2003 року на підтримку конституційної реформи означала повернення до методів часів Леоніда Брежнєва. Підприємства, освітні установи та урядові структури заганяли на зустрічі та примушували схвалити попередню підтримку "реформ". Потім це трактували як "доказ" громадської підтримки виконавчої влади.
По-друге, з-поміж трьох основних олігархічних партій влади СДПУ(о) найбільше нагадує КПУ радянських часів. Голова СДПУ(о), Віктор Медведчук, є також головою президентської адміністрації. Президентська адміністрація та de facto СДПУ(о) розташовані у тій самій будівлі, що й центральний комітет радянської КПУ. Це добре зрозумів Соцінтерн, який не дозволив СДПУ(о) приєднатися до себе.
По-третє, ставлення до неурядових гравців. Робляться спроби кооптувати недержавні інституції у формі корпоративного співробітництва, що дозволяє центристам контролювати їх безпосередньо. Центристи не терплять незалежних гравців на вітчизняній арені, оскільки це обмежує їх діяльність та спричиняє заклики до громадської відповідальності.
Прірва, що відокремлює еліту та громадськість, нагадує подібну ситуацію за радянських часів. За дослідженнями Центру Разумкова 2003 року, 80% українців відчувають, що не мають впливу на центральні або місцеві органи влади. Український вчений стверджує, що ця ситуація нагадує "окупаційну армію", що абсолютно байдужа до населення і живиться з державних ресурсів та бюджету.
Як дедалі частіше зазначають західні дослідники, Україна нагадує "віртуальну країну", де декларації та риторика суперечать реальному стану речей. Цю думку підтвердила на парламентських виборах 2002 року й Інна Богословська, член пропрезидентської партії "Команда Озимого покоління", яка, пішовши у відставку в січні, зазначила:
"Влада є супервіртуалізованою. Вони створили власний віртуальний простір з власним розумінням того, що відбувається у суспільстві. Суспільство живе абсолютно ізольовано, за іншими правилами" (газета "Дзеркало тижня", 24-30 січня).
По-четверте, як і у радянські часи, опозицію атакують словами на кшталт "націоналісти" та "нацисти". Це особливо типово для ЗМІ, контрольованих СДПУ(о) та спрямованих переважно проти "нашистів" (обіграна назва блоку "Наша Україна"), що нагадує за звучанням "нацисти". Як і у радянські часи, "нашистів" таврують як скажених західноукраїнських націоналістів, що прагнуть спровокувати міжетнічний конфлікт.
По-п’яте, правові норми існують лише на папері. Україна має дуже демократичну Конституцію, чудове законодавство, парламент та опозицію. Але це – лише "потьомкінська" або "виборна демократія" (так охрестили Україну та країни СНД західні вчені), де переважає авторитаризм, якому час від часу кидають виклик вибори. Нормою стали подвійність стандартів та правовий нігілізм.
Законодавство за традицією ігнорують, або ж нехтують ним. Як і у радянські часи, неформальні неписані інструкції ("телефонний закон") витіснили реальне законодавство. В цей час президентська адміністрація грає роль "хорошого стража порядку", підписуючи демократичні постанови, які потім благополучно підривають неформальні інструкції ("темники").
По-шосте, ще одну грань неорадянської культури відбиває ставлення до ЗМІ. Центристи не допускають появи незалежних ЗМІ і борються з ними у формі витіснення, шалених залякувань та закриття.
Лише впродовж кількох місяців, після закриття ефіру радіо "Свобода", було закрито останні західні радіостанції в Україні. Спостерігається повернення радянської практики глушіння радіостанцій, особливо програм за участю опозиційних до влади діячів.
"Темники", що видаються державним та контрольованим олігархами ЗМІ, призвели до поступового узгодження інформаційних потоків та блокування доступу до інформаційних каналів для опозиції. Лише "П’ятий канал", контрольований "Нашою Україною", подає зважені висвітлення подій, але і йому зараз загрожує закриття. Після закриття газети "Сільські вісті" у січні 2004 року в Україні лишилася лише одна загальнодержавна україномовна щоденна газета ("Україна молода").
По-сьоме, як нещодавно засвідчив вигнанець чинного режиму Валерій Кравченко, Служба Безпеки повернулась до радянських методів боротьби з опозицією у стилі КДБ. У цьому їм допомагають пострадянські інституції, Податкова адміністрація та розсадник корупції – Міністерство внутрішніх справ.
По-восьме, досі діють принципи радянської національної політики, коли російську мову все ще сприймають як пріоритетну порівняно з українською, а вся країна відзначає радянські свята. Наприклад, у 2003 році відзначали 85-ий день народження Володимира Щербицького, лідера КПУ періоду 1971-1989 років, за правління якого центристи побудували свої кар’єри. Нещодавно святкувалася річниця Переяславської Ради 1654 року, з якої почався союз України та Росії. Цей союз був центральним для радянської національної політики як символ нероздільності України та Росії.
По-дев’яте, антиамериканізм відіграє центральну роль в риториці української еліти та політиці з часів початку Кучмагейту у 2000 році. Нещодавні приклади такого стану справ – ворожість щодо радіо "Свобода", розповсюджуваний серед народу погляд на США як закулісного організатора демократичних революцій у Сербії та Грузії, вимоги відстежити джерела фінансування неурядових організацій. Опозиційні сили, зокрема блок "Наша Україна", звинувачують у отриманні вказівок з-за кордону.
Зрештою, по-десяте, часто повторювана теза про інтеграцію України до Євроатлантичних структур, що на практиці не відповідає внутрішній політиці, нагадує популярний за часів брежнєвського СРСР постулат про прямування до нової кінцевої цілі, комунізму. І тоді, і зараз ті, хто перебував при владі (по суті, це ті самі люди), насправді не вірять у свою риторику.
Країна, яка дозволяє (або організовує) події на зразок тих, що відбулися у Донецьку у жовтні 2003 проти "Нашої України" (це рефлекс неорадянської культури, яка домінує серед пропрезидентських центристів), ніколи не знайде місця всередині НАТО або ЄС.
Міністр оборони Євген Марчук, який взяв на себе зобов'язання щодо членства України в НАТО, як багато військових офіцерів, має дивуватися, чому власний уряд підриває президентський указ липня 2002 року, який вперше ставить ціллю України приєднання до НАТО.
Українська влада також сама і підриває власну боротьбу за інтеграцію до ЄС. Насправді, на Заході з'явилася "втома від України", і причиною цьому – прірва між риторикою і реальністю неорадянських керівників держави.
Порушення на виборах, які спостерігаються останніми роками, не обіцяють нічого доброго і на виборах президента. Попри публічні заяви президента Кучми щодо відданості чесним виборам. Лідери України кричуще порушують резолюції і заяви ПАРЄ, Євросоюзу, Європарламенту, НАТО, офіційних осіб Британії та США.
Після проведення невільних і нечесних виборів у жовтні-листопаді, стосунки України з США, Західною Європою, ЄС і НАТО погіршаться. І Україна опиниться у міжнародній ізоляції.
Автор: Тарас Кузьо, старший співробітник Центру досліджень Росії та Східної Європи та професор Факультету політичних наук, Університет Торонто
