Нотатки на полях, присвячені дворіччю обрання Верховної Ради 31 березня 2002 року
Середа, 31 березня 2004, 22:00
Парламентські зібрання існують уже не перше сторіччя. У різні історичні періоди, у різних країнах вони, проте, мають багато спільного. Манери проведення обговорень, мотивації голосування, поведінка лідерів, зрештою – ті ускладнення, що вони заподіюють своїм урядам, а іноді і своїм виборцям, змінилися з часом незначно.
Незважаючи на всі труднощі, пов'язані з діяльністю парламентів, вони залишаються на сьогоднішній день найкращим для народів способом самоврядування, будучи, наскільки їм це вдається, найбільш ефективним інструментом протистояння авторитаризму і диктатурі.
Парламентська модель держави вже понад 100 років є ідеалом сучасних цивілізованих народів, хоча в її основу покладена помилкова істина, яка припускає, що багато людей, зібравшись разом, з більшою імовірністю здатні прийти до незалежного і мудрого рішення.
Насправді, далеко не всі рішення приймаються за участю мудрості, зазвичай першу роль грають зовсім інші фактори.
Для більшості депутатів усі питання, розглянуті в парламенті, поділяються на дві категорії.
До першої можна віднести питання, які депутат вважає зоною своїх інтересів і компетенції. В основному це проблеми округу, де обирався депутат, інтереси фінансово-промислової групи, яка делегувала депутата в парламент, або галузі, які він представляє. Тут у парламентаріїв найбільш стійкі позиції і навряд чи якась аргументація може їх похитнути.
Попереднє навіювання, яке практикується щодо депутатів, іноді приймає дивні форми. Один з депутатів-мажоритарників мені розповідав, що на передвиборчих зустрічах говорив про готовність до будь-яких дій, аж до зради колег в ім'я інтересів своїх виборців, і це стало їхнім наказом.
Іноді здається, що у Верховній Раді зрадництво – найбільш ходовий товар. Багато хто - "сама довершеність" в цому - навчився зраджувати навіть самого себе.
Лобіювання інтересів корпорацій – нормальне явище для всіх парламентів, щоправда, у нас воно часто проявляється в організації "капостей" конкурентам.
До другої категорії належать загальнонаціональні питання, які опосередковано відносяться до інтересів депутатів, і тут можна спостерігати, навпаки, дуже невизначені думки.
Це виявляється, насамперед, у кричущій відсутності інформації щодо законопроектів, які голосуються. Припускаю, що понад половини парламентаріїв не читають 90% документів, які проходять крізь сесійну залу.
З подивом дізнавався, що деякі депутати навіть не вважають за доцільне почитати проекти змін до Конституції і супровідні експертизи (висновок Конституційного суду і Венеціанської комісії).
У такій ситуації ключову роль починають відігравати керівники фракцій і груп, лідери думок, одним словом – "вожді".
Здатність "вождів" впливати на ухвалення рішення визначається умінням розуміти психологію своїх депутатів, які разом утворюють колективну свідомість.
"Вожді", за рідкісними винятками, бувають розумними й освіченими, і це скоріше шкодить їм, ніж приносить користь. Розум відкриває складність речей, тим самим значно послаблюючи силу переконань, необхідних для того, щоб бути політичним ватажком.
До "вождів" депутати-прихильники ставляться в основному дуже шанобливо, але от стосовно інших своїх колег ця повага чомусь швидко щезає.
За два роки я так і не зміг звикнути до обстановки "всезагальної неповаги", яка панує в залі Верховної Ради. Думаю, що в жодному парламенті цивілізованої країни такого не зустрінеш. Мова йде не про бійки і штовхання біля трибуни, це епізоди.
Мова йде про постійну зневагу до доповідача, до голови та й просто до колег, які сидять поруч. Це проявляється в голосних розмовах по телефону та з сусідами, у постійному ходінні по залі, у читанні широко розгорнутих газет, у сидінні спиною до трибуни – перераховувати можна нескінченно.
Повернення до старого регламенту хоча б відновлює доцільність доповіді аргументів по законопроектах, у чому раніше не було ніякого сенсу, особливо по п'ятницях, коли тебе слухає в кращому разі 50 осіб.
Однак, незважаючи на все вищенаведене, у більшості випадків депутати зберігають свою індивідуальність і в змозі приймати необхідні і дуже важливі закони. Отут треба відзначити, що найчастіше якісні законопроекти готують конкретні депутати або невеликі колективи.
Тільки фахівці рятують парламент від ухвалення відверто безпорадних і недоцільних рішень. Свої найкращі рішення депутати роблять тоді, коли потрапляють під вплив професіоналів.
Професіонали будуть потрібні значно сильніше зі звільненням депутатів від впливу Банкової. Для виконання волі "згори" немає сенсу підвищувати рівень знань і залучати кваліфікованих помічників.
З іншого боку, є дивним прагнення нашого парламенту до ухвалення якомога більшої кількості нормативних документів. Завжди дуже гордо звучить інформація про фантастичну кількість прийнятих законодавчих актів.
І справа навіть не в тому, що мова не заходить про якість і системність, хоча, безумовно, це важливо. Справа в тому, що існує небезпечне бажання зарегламентувати абсолютно все, що тільки можна.
Зазвичай парламент обмежує особисту свободу двома способами: виданням безлічі актів, що накладають обмеження на громадян і організації там, де їхні дії були раніш вільними; а також введенням безлічі заходів, які мають обмежувальний характер, що призводить до збільшення числа чиновників. У зв'язку з цим, необхідність для суспільства багатьох нормативних документів є дуже сумнівною.
Гарне визначення основної ідеї "правового закону" дав у свій час Іван Ільїн – це "формула зрілої правосвідомості, закріплена думкою, яка йде на допомогу незрілій. Закон не силує людину, не зневажає її чесноти, однак владно примушує психіку людини формою наказу – заборони – дозволу, а також перспективою майбутніх неприємних наслідків несхвалення – розголосу, збитків і навіть фізичного попередження, – спонукує її зробити необхідні внутрішні зусилля, які вона могла зробити, але чомусь сама по собі не робила".
Верховній Раді необхідне філософське осмислення своїх дій хоча б на найближчу перспективу. Найгірше в законотворчості – це вимагати якнайшвидшого ухвалення законів.
Адміністрація президента, навпаки, щоб не втрачати ініціативи впливу, зацікавлена в постійній ескалації напруги. Коли існує високий ступінь збудженості, будь-яке парламентське зібрання стає схожим на звичайну юрбу, впливати на яку набагато простіше.
Також необхідним є образ ворога, бо він спрощує владі задачу маніпуляції волею депутатів до найпростішої установки – "голосуй назло". Кому від цього буде добре, уже нікого не цікавить.
Тільки необхідністю створення більш високої напруги керуються ініціатори якнайшвидшого розгляду змін до Конституції.
У такому поспіху енергія, "інтелектуальний ресурс" законодавчого органу країни витрачається далеко не кращим чином.
У Верховній Раді ніхто не підраховує ефективність через трудовитрати в людино-днях (депутатів і службовців). Думаю, що якби такий розрахунок провести тільки по двох проектах – по Внесенню змін у податкове законодавство (4000-1) і по змінах у Конституцію (один із яких ветовано президентом, а другий – мало реальний) – то стало б просто страшно від кількості безцільно прожитих років.
Нав'язана активність у процесі підготовки змін до Конституції хоч і наближає цілий ряд необхідних суспільству законів, але все-таки скоріше відволікає ВР від більш важливих питань. Конституція хоч і основний закон, але все-таки не той, який все замінює.
Якщо простежувати вплив конституцій на історію народів, можна звернутися, наприклад, до досвіду Південної і Північної Америки, країни якої свого часу поклали в основу своєї держави практично ідентичні конституції.
У підсумку США доволі швидко стали однією з найбільш демократичних держав світу, а країни Латинської Америки протягом сторіч боролися (а деякі продовжують боротися дотепер) з анархією, диктатурою й іншими політичними кризами.
У нас же зміни в Конституцію наперед задумувалися як інструмент боротьби Мороза проти Кучми. У наслідку вони перетворилися на інструмент боротьби Медведчука проти Ющенка. Лобісти змін забувають, що Конституція має зовсім інше призначення, і маніпуляції з нею не принесуть позитивного ефекту для суспільства.
Не варто забувати, що пропонований перехід до парламентської республіки – це не тільки передача повноважень від президента до парламенту, але і новий рівень парламентської відповідальності, готовність до чого у Верховній Раді поки не спостерігається.
Потрібні якісні кроки для того, щоб вийти на цей рівень. Для початку, Верховній Раді потрібен новий порядок денний, і він має включати розв'язання глобальних проблем, які стоять перед Україною. А це, на мій погляд:
1. Висока смертність як результат сьогоднішнього рівня життя населення.
2. Трудова еміграція найбільш здібної та активної частини населення.
3. Відсутність сприятливої бази для розвитку середнього і малого бізнесу, відсутність його захисту від олігархічних груп.
4. Відсутність геополітичного курсу і геокультурної стратегії.
Парламенту також необхідний (а з переходом до парламентської республіки – надзвичайно необхідний) і новий порядок роботи. Питання про регламент, що припускає системність і стратегічну свідомість прийнятих актів, постає як першочергове. Реалізувати нову відповідальність при такій організації роботи, як сьогодні, неможливо, а про реальну євроінтеграцію взагалі говорити безглуздо.
Рух у Європу можливий тільки через подолання "іншості" в цивілізованому вимірі. Нас не можуть хотіти в Європі, тому що ми чужі і незрозумілі з нашими темниками, блатним жаргоном вищих посадових осіб, імітацією інформаційних і політичних свобод, абсолютним відривом влади, що представляє олігархічні групи, від потреб основної частини громадян, розсвареними церквами, переповненими в'язницями, туберкульозом і СНІДом.
Політичні сили, які чинять постійний тиск на парламент, прагнуть до розширення своєї влади і до повноти її захоплення. Зустрічаючи відмови і наштовхуючись на опір, вони намагаються приспати совість, послабити почуття сорому і відрази, розхитати і розкласти дух опору. Але все більше депутатів розуміють, що деспотизм неможливий, якщо немає тих, хто плазує. А ухиляння від протесту рівнозначне потуранню та співучасті.
Автор: Олександр Морозов, народний депутат, фракція "Наша Україна"
Незважаючи на всі труднощі, пов'язані з діяльністю парламентів, вони залишаються на сьогоднішній день найкращим для народів способом самоврядування, будучи, наскільки їм це вдається, найбільш ефективним інструментом протистояння авторитаризму і диктатурі.
Парламентська модель держави вже понад 100 років є ідеалом сучасних цивілізованих народів, хоча в її основу покладена помилкова істина, яка припускає, що багато людей, зібравшись разом, з більшою імовірністю здатні прийти до незалежного і мудрого рішення.
Насправді, далеко не всі рішення приймаються за участю мудрості, зазвичай першу роль грають зовсім інші фактори.
Для більшості депутатів усі питання, розглянуті в парламенті, поділяються на дві категорії.
До першої можна віднести питання, які депутат вважає зоною своїх інтересів і компетенції. В основному це проблеми округу, де обирався депутат, інтереси фінансово-промислової групи, яка делегувала депутата в парламент, або галузі, які він представляє. Тут у парламентаріїв найбільш стійкі позиції і навряд чи якась аргументація може їх похитнути.
Попереднє навіювання, яке практикується щодо депутатів, іноді приймає дивні форми. Один з депутатів-мажоритарників мені розповідав, що на передвиборчих зустрічах говорив про готовність до будь-яких дій, аж до зради колег в ім'я інтересів своїх виборців, і це стало їхнім наказом.
Іноді здається, що у Верховній Раді зрадництво – найбільш ходовий товар. Багато хто - "сама довершеність" в цому - навчився зраджувати навіть самого себе.
Лобіювання інтересів корпорацій – нормальне явище для всіх парламентів, щоправда, у нас воно часто проявляється в організації "капостей" конкурентам.
До другої категорії належать загальнонаціональні питання, які опосередковано відносяться до інтересів депутатів, і тут можна спостерігати, навпаки, дуже невизначені думки.
Це виявляється, насамперед, у кричущій відсутності інформації щодо законопроектів, які голосуються. Припускаю, що понад половини парламентаріїв не читають 90% документів, які проходять крізь сесійну залу.
З подивом дізнавався, що деякі депутати навіть не вважають за доцільне почитати проекти змін до Конституції і супровідні експертизи (висновок Конституційного суду і Венеціанської комісії).
У такій ситуації ключову роль починають відігравати керівники фракцій і груп, лідери думок, одним словом – "вожді".
Здатність "вождів" впливати на ухвалення рішення визначається умінням розуміти психологію своїх депутатів, які разом утворюють колективну свідомість.
"Вожді", за рідкісними винятками, бувають розумними й освіченими, і це скоріше шкодить їм, ніж приносить користь. Розум відкриває складність речей, тим самим значно послаблюючи силу переконань, необхідних для того, щоб бути політичним ватажком.
До "вождів" депутати-прихильники ставляться в основному дуже шанобливо, але от стосовно інших своїх колег ця повага чомусь швидко щезає.
За два роки я так і не зміг звикнути до обстановки "всезагальної неповаги", яка панує в залі Верховної Ради. Думаю, що в жодному парламенті цивілізованої країни такого не зустрінеш. Мова йде не про бійки і штовхання біля трибуни, це епізоди.
Мова йде про постійну зневагу до доповідача, до голови та й просто до колег, які сидять поруч. Це проявляється в голосних розмовах по телефону та з сусідами, у постійному ходінні по залі, у читанні широко розгорнутих газет, у сидінні спиною до трибуни – перераховувати можна нескінченно.
Повернення до старого регламенту хоча б відновлює доцільність доповіді аргументів по законопроектах, у чому раніше не було ніякого сенсу, особливо по п'ятницях, коли тебе слухає в кращому разі 50 осіб.
Однак, незважаючи на все вищенаведене, у більшості випадків депутати зберігають свою індивідуальність і в змозі приймати необхідні і дуже важливі закони. Отут треба відзначити, що найчастіше якісні законопроекти готують конкретні депутати або невеликі колективи.
Тільки фахівці рятують парламент від ухвалення відверто безпорадних і недоцільних рішень. Свої найкращі рішення депутати роблять тоді, коли потрапляють під вплив професіоналів.
Професіонали будуть потрібні значно сильніше зі звільненням депутатів від впливу Банкової. Для виконання волі "згори" немає сенсу підвищувати рівень знань і залучати кваліфікованих помічників.
З іншого боку, є дивним прагнення нашого парламенту до ухвалення якомога більшої кількості нормативних документів. Завжди дуже гордо звучить інформація про фантастичну кількість прийнятих законодавчих актів.
І справа навіть не в тому, що мова не заходить про якість і системність, хоча, безумовно, це важливо. Справа в тому, що існує небезпечне бажання зарегламентувати абсолютно все, що тільки можна.
Зазвичай парламент обмежує особисту свободу двома способами: виданням безлічі актів, що накладають обмеження на громадян і організації там, де їхні дії були раніш вільними; а також введенням безлічі заходів, які мають обмежувальний характер, що призводить до збільшення числа чиновників. У зв'язку з цим, необхідність для суспільства багатьох нормативних документів є дуже сумнівною.
Гарне визначення основної ідеї "правового закону" дав у свій час Іван Ільїн – це "формула зрілої правосвідомості, закріплена думкою, яка йде на допомогу незрілій. Закон не силує людину, не зневажає її чесноти, однак владно примушує психіку людини формою наказу – заборони – дозволу, а також перспективою майбутніх неприємних наслідків несхвалення – розголосу, збитків і навіть фізичного попередження, – спонукує її зробити необхідні внутрішні зусилля, які вона могла зробити, але чомусь сама по собі не робила".
Верховній Раді необхідне філософське осмислення своїх дій хоча б на найближчу перспективу. Найгірше в законотворчості – це вимагати якнайшвидшого ухвалення законів.
Адміністрація президента, навпаки, щоб не втрачати ініціативи впливу, зацікавлена в постійній ескалації напруги. Коли існує високий ступінь збудженості, будь-яке парламентське зібрання стає схожим на звичайну юрбу, впливати на яку набагато простіше.
Також необхідним є образ ворога, бо він спрощує владі задачу маніпуляції волею депутатів до найпростішої установки – "голосуй назло". Кому від цього буде добре, уже нікого не цікавить.
Тільки необхідністю створення більш високої напруги керуються ініціатори якнайшвидшого розгляду змін до Конституції.
У такому поспіху енергія, "інтелектуальний ресурс" законодавчого органу країни витрачається далеко не кращим чином.
У Верховній Раді ніхто не підраховує ефективність через трудовитрати в людино-днях (депутатів і службовців). Думаю, що якби такий розрахунок провести тільки по двох проектах – по Внесенню змін у податкове законодавство (4000-1) і по змінах у Конституцію (один із яких ветовано президентом, а другий – мало реальний) – то стало б просто страшно від кількості безцільно прожитих років.
Нав'язана активність у процесі підготовки змін до Конституції хоч і наближає цілий ряд необхідних суспільству законів, але все-таки скоріше відволікає ВР від більш важливих питань. Конституція хоч і основний закон, але все-таки не той, який все замінює.
Якщо простежувати вплив конституцій на історію народів, можна звернутися, наприклад, до досвіду Південної і Північної Америки, країни якої свого часу поклали в основу своєї держави практично ідентичні конституції.
У підсумку США доволі швидко стали однією з найбільш демократичних держав світу, а країни Латинської Америки протягом сторіч боролися (а деякі продовжують боротися дотепер) з анархією, диктатурою й іншими політичними кризами.
У нас же зміни в Конституцію наперед задумувалися як інструмент боротьби Мороза проти Кучми. У наслідку вони перетворилися на інструмент боротьби Медведчука проти Ющенка. Лобісти змін забувають, що Конституція має зовсім інше призначення, і маніпуляції з нею не принесуть позитивного ефекту для суспільства.
Не варто забувати, що пропонований перехід до парламентської республіки – це не тільки передача повноважень від президента до парламенту, але і новий рівень парламентської відповідальності, готовність до чого у Верховній Раді поки не спостерігається.
Потрібні якісні кроки для того, щоб вийти на цей рівень. Для початку, Верховній Раді потрібен новий порядок денний, і він має включати розв'язання глобальних проблем, які стоять перед Україною. А це, на мій погляд:
1. Висока смертність як результат сьогоднішнього рівня життя населення.
2. Трудова еміграція найбільш здібної та активної частини населення.
3. Відсутність сприятливої бази для розвитку середнього і малого бізнесу, відсутність його захисту від олігархічних груп.
4. Відсутність геополітичного курсу і геокультурної стратегії.
Парламенту також необхідний (а з переходом до парламентської республіки – надзвичайно необхідний) і новий порядок роботи. Питання про регламент, що припускає системність і стратегічну свідомість прийнятих актів, постає як першочергове. Реалізувати нову відповідальність при такій організації роботи, як сьогодні, неможливо, а про реальну євроінтеграцію взагалі говорити безглуздо.
Рух у Європу можливий тільки через подолання "іншості" в цивілізованому вимірі. Нас не можуть хотіти в Європі, тому що ми чужі і незрозумілі з нашими темниками, блатним жаргоном вищих посадових осіб, імітацією інформаційних і політичних свобод, абсолютним відривом влади, що представляє олігархічні групи, від потреб основної частини громадян, розсвареними церквами, переповненими в'язницями, туберкульозом і СНІДом.
Політичні сили, які чинять постійний тиск на парламент, прагнуть до розширення своєї влади і до повноти її захоплення. Зустрічаючи відмови і наштовхуючись на опір, вони намагаються приспати совість, послабити почуття сорому і відрази, розхитати і розкласти дух опору. Але все більше депутатів розуміють, що деспотизм неможливий, якщо немає тих, хто плазує. А ухиляння від протесту рівнозначне потуранню та співучасті.
Автор: Олександр Морозов, народний депутат, фракція "Наша Україна"
