Леонід Кучма вже не "перший, але й не "другий"...

П'ятниця, 16 квітня 2004, 00:00
Тема голосування в українському парламенті "доленосного" проекту змін до Конституції, причин провалу та політичних наслідків цього голосування, як для суспільства в цілому, так і для ключових політичних гравців, продовжує хвилювати як політиків, так і експертів.

Звісно, значна частина коментарів з цього приводу мають, так би мовити, темпоральний характер і часом були висловлені скоріше у вигляді неусвідомленого чи невдалого експромту, коли, приміром, той чи інший комунікатор-політик говорив набагато більше, ніж думав, і при цьому не до кінця усвідомлював те, що сказав.

Або навпаки – коли ті чи інші політики свідомо говорили менше, ніж думали, а тому спонукали до підозр в їхньому лукавстві та пошуку прихованих смислів там, де їх насправді немає. Прикладів цього можна навести безліч.

Однак, якщо політологічно відфільтрувати надто політизовані оціночні судження щодо причин провалу конституційної реформи та її перспектив, що були висловлені до 14 квітня, то загалом їх можна звести до двох полярних інтерпретацій: "випадковості" та (або) "закономірності", "краху демократії" та "торжества демократії".

Причому і ті, хто передбачав саме такий перебіг подій, і ті, хто був впевнений в зворотньому, звертають головним чином увагу на логіку техніки, логіку технологій, якою, власне, і керувалися адепти політреформи.

Проте, саме такий підхід, а точніше, його абсолютизація і стала найбільшою, і можливо, фатальною помилкою чинного президента.

Прагнучи здійснити конституційну реформу за принципом "тут і тепер", Леонід Кучма проігнорував загальновідомий, до того ж не спростований українською практикою концепт: "мистецтво можливого" в політиці не може базуватися лише на засобах політичного примусу.

Якщо політичне ремесло передбачає насамперед силу й адміністративний ресурс влади, то за певних обставин це не завжди гарантує бажаний результат навіть в країнах, що знаходяться в так званій "сірій зоні" між демократією і недемократією.

Коли політика перебуває на службі приватних цілей, корпоративних чи кланово-партійних інтересів, а надто в ситуації ідеологічної та політичної аномії керівних бізнес-політичних еліт, ставка на техніку примусу є, по суті, політичною авантюрою. Такий підхід – це політичний тоталізатор, гра "ва-банк", а не прагматичний розрахунок.

Інакше кажучи, "мозок політреформи" (так оцінила роль адміністрації президента одна з наближених до неї газет) продукував ідеї лише в одному напрямі – примітивному, прямолінійному проштовхуванні конституційної реформи, демонструючи часом "найвищий пілотаж".

Але політика як "техніка" і політика як мистецтво" – це різні речі.

"Політика як мистецтво" передбачає передовсім формування свідомої волі, необхідний мінімум легітимності в застосуванні політичних технологій, помірковане використання примусу і, зрештою – певний рівень хитрощів (маніпуляцій), до яких вдаються, щоб значна частина суспільства повірила в добрі наміри "реформаторів".

Ані "мозку політреформи", ані її рушійним силам – комуністам і соціалістам – не вдалося досягти успіху саме з огляду на таке розуміння політики.

Безумовно, (знову ж таки, за певних обставин) можна було б і не зважати на вищесказане. Але якраз внутрішні і зовнішні обставини в цій політичній грі навколо конституційної реформи складалися не на користь Кучми, Медведчука, Симоненка та Мороза.

Якщо двом останнім за рахунок партійної дисципліни й примусу, хоч і не без труднощів, вдалося домогтися майже одностайної позиції в очолюваних ними фракціях (що не важко було передбачити), то такі методи апріорі не забезпечували таку ж слухняність під час голосування з боку амальгамної пропрезидентської більшості.

Принагідно зазначу, що девіантна поведінка частини депутатів цієї більшості політологами прогнозувалася. Практично не прогнозованим в політологічному сенсі було лише число тих, кого одні назвали "політичними дезертирами", а інші – "політичними героями".

Прихований (і організований) спротив в середовищі правлячої меншості, інерція, пасивність і водночас лише декларативна активність та позірна лояльність щодо особистих інтересів Кучми та його ініціатив – напевно, є сьогодні найхарактернішою рисою політичної ментальності середньостатистичного депутата з пропрезидентської більшості в парламенті.

Чисельність цієї прихованої опозиції, до якої, що вельми прикметно, ввійшли і сім членів "донецької групи", виявилося 8 квітня критичною – тобто "у вирішальний момент" і "у вирішальному місці".

В політологічному сенсі це означає, що політичний режим, стрижнем якого є передовсім персональні інтереси Леоніда Кучми, по суті, вичерпує себе.

Водночас, якщо цей режим не ототожнювати лише з інтересами Кучми, а розглядати як усталений спосіб і стиль організації влади, то він (режим) отримав поки що лише незначну політичну травму, та й сам чинний президент, який, за словами Литвина, "філософськи" сприйняв небажані для себе результати голосування, залишається активним гравцем на політичній сцені (можливо, вже й не першим, але й не другим).

З огляду на вищесказане, передчасними і одновимірними уявляються крайні оціночні судження з приводу провального голосування з політреформи на зразок "випадковості" чи навпаки – "закономірності".

Це провальне голосування в українському парламенті, – хоч це і парадоксально виглядає з точки зору раціонального аналізу, – було закономірним і випадковим водночас.

До речі, в Україні, як відомо, дуже часто важливі речі завершувалися випадком.

Зовсім іншого смислу і призначення тема "політичної реформи" набула 14 квітня, коли керівники депутатських фракцій і груп, а також політичних партій, що входять у так звану парламентсько-урядову коаліцію, ухвалили рішення про висунення Віктора Януковича єдиним кандидатом у президенти від влади на виборах 2004 року.

Комізм ситуації, на перший погляд, полягає в тому, що Віктор Янукович, фракція якого у парламенті зробила вагомий внесок у провал конституційної реформи, ініційованої чинним президентом, ці конституційні зміни вже формулює як ключову програмну установку в якості кандидата в президенти.

Зрозуміло, річ не тільки в тому, щоб "підсолодити пігулку" від гіркоти провального голосування Кучмі та Медведчуку.

Ідея політичної реформи, як передвиборче гасло, безперечно, продуктивна, і до того ж посилить спорідненість зв’язків із своїми союзниками-конкурентами на виборах – Симоненком та Морозом, яким, по суті, відводиться роль "технічних кандидатів" від тієї ж влади у боротьбі проти Ющенка, але які ідею політичної реформи також будуть активно використовувати в своїх передвиборчих програмах.

А ось чи мезальянс трьох найпотужніших фінансово-політичних угруповань, а також лідерів КПУ та СПУ, в разі перемоги на президентських виборах нинішнього прем’єр-міністра здійснить давноочікувану в суспільстві демократичну ротацію правлячої меншості і справді демократичну реформу системи влади, чи цей союз обмежиться банальним круговоротом еліт – це питання, на мій погляд, є риторичним.

Автор: Володимир Полохало, керівник Інституту посткомуністичного суспільства, шеф-редактор журналу "Політична думка"


Читайте також:

Гавриш: Кучма сказав, що підтримує висунення Януковича, бо у нього найвищий рейтинг. Медведчук не втручався

На кожного "мудреця" вистачить реформ

Віктор Янукович: PR з Будуна

Соціологи попереджають Ющенка про небезпеку Януковича

Навіть при Януковичі - єдиному кандидаті СПУ піде на вибори окремо

ЛИТВИН НЕ ВІРИТЬ, ЩО ЯНУКОВИЧ ДО КІНЦЯ БУДЕ ЄДИНИМ КАНДИДАТОМ

ТІГІПКО ГОВОРИТЬ, ЩО САМ БУВ АВТОРОМ ВИСУВАННЯ ЯНУКОВИЧА В ПРЕЗИДЕНТИ

ЯНУКОВИЧ ГОВОРИТЬ, ЩО СТАВ ЄДИНИМ КАНДИДАТОМ БЕЗ ФАЛЬСТАРТІВ

ЮЩЕНКО ДУМАЄ, ЩО НЕ ЯНУКОВИЧ БУДЕ ЙОГО ГОЛОВНИМ ВОРОГОМ НА ВИБОРАХ

КУЧМІСТИ РАЗОМ З КУЧМОЮ ВИСУНУЛИ ЯНУКОВИЧА В ПРЕЗИДЕНТИ. В ОБМІН НА ПОЛІТРЕФОРМУ

КУЧМА ОБІЦЯЄ ЗАКІНЧИТИ ПОЛІТРЕФОРМУ ДО ВИБОРІВ

Донецькі теж пропонують Януковича в президенти і підтримують вибір більшовиків

ЛИТВИН НЕ БУДЕ ПЕРЕГОЛОСОВУВАТИ ПОЛІТРЕФОРМУ. ПЕРЕД ПРОВАЛОМ ВІН ДЗВОНИВ КУЧМІ

КУЧМА ФІЛОСОФСЬКИ СПРИЙНЯВ ПРОВАЛ ПОЛІТРЕФОРМИ

МОРОЗ ГОВОРИТЬ, ЩО СОЦПАРТІЯ ПІДЕ НА ВИБОРИ ПРЕЗИДЕНТА САМОСТІЙНО



powered by lun.ua