Курс кримінального прем`єрознавства. Частина 2
Вівторок, 11 травня 2004, 19:57
Першу частину читайте тут: Курс кримінального прем’єрознавства. Частина 1
"Стукайте", і вам відчинять
Офіційна біографія прем’єр-міністра засвідчує, що, повернувшись вдруге з "зони", Віктор Янукович у серпні 1972 року влаштувався електриком до Єнакіївського АТП-04113 і поновився у гірничому технікумі, який він закінчив у 1973 році.
Наступного, 1974, року Янукович, маючи за плечима непогашені судимості та значну перерву в навчанні, викликану двома "ходками", з першого ж разу вступає до Донецького політехнічного інституту (замість армії, куди судимих не призивали), де в ті роки був чималий конкурс через наявність у цьому вищому учбовому закладі військової кафедри, що убезпечувало студентів від строкової військової служби.
Але чудеса на цьому не закінчуються – влітку 1975 року добіг кінця строк погашення судимостей, і вже в 1976 році 26-річний студент 2-го курсу з темним минулим призначається директором автобази виробничого об’єднання "Орджонікідзевугілля".
Причину такого стрімкого кар’єрного злету двічі засудженого поціновувача шапок нещодавно під час прес-конференції спробував пояснити Кучма: "За радянських часів його б ніколи не прийняли до КПРС. Він ніколи не був би генеральним директором крупного об’єкта. Бо кожного пропускали через КДБ!.. От вам головна відповідь!".
Для того, щоби зрозуміти всю неординарність мислення чинного президента України, додамо, що на тій самій прес-конференції Кучма, порівнюючи Україну та ЄС з бичком і тореадором, сказав, що тореадор махає перед биком ЗАБРАЛОМ. Але щодо Януковича президент, цілком імовірно, мав рацію, посилаючись на особливі взаємини між колишнім директором єнакіївської автобази та працівниками Комітету Державної безпеки при Раді Міністрів УРСР.
Принаймні, той факт, що Янукович співробітничав з адміністрацією колонії (а попросту кажучи – "стукав куму" на колег по "зоні"), підтвердив у інтерв’ю черкаській газеті "Вільнодумець" мешканець м. Сміли Микола Московченко, який відбував покарання разом з Януковичем в Кременчуцькій колонії та на 52-й "зоні" в Єнакієвому.
Якщо це дійсно так, стає зрозумілим і те, чому перший раз з місць позбавлення волі Янукович вийшов достроково, і те, завдяки чому двічі судимий абітурієнт був прийнятий до Донецького політехнічного інституту, і те, внаслідок чого студент Янукович на другому курсі став директором автобази.
Щоправда, невідомо, які зараз взаємини в прем’єр-міністра з організацією – правонаступницею КДБ, тобто Федеральною службою безпеки Російської Федерації, в архівах якої зберігається чимало особових справ на колишню КДБ-шну агентуру.
Було б бажано, якби Віктор Федорович як носій найвищих державних таємниць висвітлив би це питання перед громадськістю, бо на відміну від судимостей тридцятирічної давнини воно має безпосереднє відношення до національної безпеки нашої держави та породжує нездорову цікавість відносно мотивів, які примусили прем’єр міністра заганяти Україну до ЄЕП.
Як в’язень в’язню
Повертаючись до твердження Януковича про те, що його судимості були "скасовані", а обидва засудження трапилися внаслідок судової помилки, не можна не поставити зустрічне запитання – а навіщо, у такому випадку, потрібно було приховувати наявність цих судимостей та виготовляти фальшиві докази їхньої відсутності? Про таке приховування автор цих рядків знає не з чужих вуст і стикнувся з ним два роки тому за досить цікавих обставин.
Наприкінці червня 2002 року, після моїх публікацій в інтернет-виданні "Україна кримінальна" про нечувані навіть для нашої держав факти корупції серед працівників податкової міліції та прокуратури Донецької області (особливо досталося довіреним особам з прокуратури народного депутата України Васильєва – нинішнього генерального прокурора) я, на той момент оглядач донецької газети "Салон", був затриманий на робочому місці та в наручниках перепроваджений до ізолятора тимчасового тримання.
Помістити в такі місця журналіста – то все одно, що запустити цапа в город, і як тільки за десять днів під тиском громадськості мене випустили на волю, в "Україні кримінальній" з’явилися мої "Тюремні нотатки", передруковані низкою газет, зокрема "Свободою". В одній з глав наводилися слова сусіда по камері, старого кримінальника Квадрата, про те, що донецький губернатор Янукович колись сидів на 52-й "зоні".
Попри те, що Квадрат оповідав, по суті, легенду, в якій реальні подробиці зазнали цілком природної для народної творчості трансформації (наприклад, Квадрат знав, що Янукович був директором бази, але думав, що овочевої; у розповіді переплелися "ходка" на 52-у зону та затримання за розкрадання держмайна; мова йшла тільки про одну судимість і т.д.), але при всьому тому це було перше повідомлення в ЗМІ про те, що донецький губернатор мав колись конфлікт із законом.
Про те, що трапилося з Януковичем, коли йому на стіл поклали роздруківки "України кримінальної", годі описувати – працівники Донецької облдержадміністрації пошепки розповідали, що в такому стані вони ще ніколи не бачили Віктора Федоровича, який, з їх слів, начебто наказав вчинити зі мною так, як і зі слов’янським журналістом Ігорем Александровим.
Але спочатку губернаторові потрібно було спростування. За кілька днів на мене вийшов посередник, який запропонував помістити в "УК" повідомлення про те, що інформація про судимість Януковича не відповідає дійсності, причому наслідки, які очікували мене у випадку відмови, ніхто не приховував. Ми стали радитися з Олегом Єльцовим, керівником "України кримінальної", як вийти з цієї ситуації.
Олег зразу ж сказав, що він готовий, аби врятувати мене, по-перше, вилучити абзац зі словами про судимість з архіву сайту та поставити будь-яке спростування. І взагалі, згодний пожертвувати престижем видання, аби тільки зі мною нічого не трапилося. Але тут вже вперся я і попрохав посередника передати Віктору Федоровичу, що ми з ним обидва сиділи й тому такий "базар не по поняттях".
Десь за тиждень я був запрошений до одного з донецьких іміджмейкерів, особливо наближеного до керівництва області, який почав мене переконувати, що плітки про судимість Януковича – то є підступи ворогів регіону й закликав до проявів патріотизму:
– Я елементарно доведу, що Віктор Федорович ніколи не сидів. Зараз ми покажемо тобі фотографію тих часів, де Віктор Федорович сфотографований у Монако на автоперегонах і тримає в руках газету тих самих років, коли він начебто відбував покарання. Це не копія. Видно, що фотографія дійсно стара, так не підробиш. Відносно ж другої судимості за зґвалтування...
– Я перепрошую, – перервав я співбесідника, – а навіщо мені та фотографія з газетою? Хіба я десь вказав, в які саме роки Янукович "ходив на зону"? Що ж стосується його другої судимості, то я взагалі про це вперше чую.
– Як, ти не знав, що в Януковича дві судимості?
– Ні, мені говорили лише про одну...
Хазяїн кабінету зробив видох, опустився в крісло, після чого якось знесилено махнув рукою, і ми розсталися. Більше ніхто спростування від мене не вимагав.
Як розповідали згодом колеги, радники Януковича умовили його не вживати ніяких заходів щодо мене, а одна наближена до облдержадміністрацїі колишня журналістка підготувала навіть аналітичну записку на ім’я губернатора, де пояснювала, що смерть ще одного журналіста в регіоні завдасть по іміджу Януковича значно сильнішого удару, аніж публікація в "УК".
Але все ж таки остаточну крапку поставив Кучма, який не тільки публічно виступив на мій захист на колегії Генпрокуратури 6 липня 2002 року, але й, прибувши до Донецька, на зборах у місцевому Музично-драматичному театрі зі словами "Що, Вітю, тобі Александрова мало?" привселюдно попередив Януковича, щоби зі мною нічого не трапилося. Це було дуже до речі...
Від темного минулого – до світлого майбутнього?
Треба думати, що Янукович, йдучи у владу, був глибоко переконаний, що інформація про його судимості ніколи не стане надбанням громадськості. На чому це переконання ґрунтувалося – чи то на запевненнях Льовочкіна-старшого, що з архівів вдалося вилучити всі документи, які б засвідчували факт судимостей, чи то на недооцінюванні такого фактору, як людський поговір, чи то на впевненості, що ніхто не стане цікавитися молодими роками перспективного керівника – невідомо.
За кілька років володарювання в Донецьку Янукович настільки звик до повністю ручної преси та заляканих журналістів, що навіть уявити собі не міг, щоби якась акула пера чи гієна клавіатури на прес-конференції голови облдержадміністрації поцікавилася б подробицями темного минулого губернатора, який на зустрічах з представниками ЗМІ анітрохи не соромився свого тюремно-табірного жаргону.
Все своє життя Янукович, аби згладити спомини про пікантні подробиці своєї біографії, змушений був комусь прислужувати: спочатку – адміністрації виправних установ, згодом – партійним чинушам, потім – донецькому криміналітету, який прийшов до влади в області в середині 90-х років, і, нарешті, – адміністрації президента.
Повністю залежний від носіїв компрометівної для нього інформації, Янукович, тим не менш, вважав, що й надалі не матиме жодних ускладнень, спричинених білими (чи, точніше, чорними) плямами своєї біографії у випадку переїзду з Донецька до столиці. І можна собі лише уявити той розпач, який охопив претендента на посаду глави уряду, коли він, попри колосальні зусилля, докладені для знищення будь-яких слідів колишніх судимостей, раптом почув кинуте в спину слово "Хам" – своє кримінальне прізвисько.
Треба віддати Януковичеві належне: зрозумівши, що розмов навколо колишніх судимостей не уникнути, напередодні голосування у Верховній Раді по кандидатурі майбутнього прем’єр-міністра він наважився на єдино правильний, одначе дуже непростий для себе крок – сказати правду. Але, здається, правду про себе один з керівників України повідав далеко не всю. Зокрема, з наведеного вище можна зробити висновок, що відповіді на винесені в початок статті запитання є стверджувальними в усіх трьох випадках.
Проте останніми днями в українців все ж таки з’явився шанс розвіяти сумніви й докладніше довідатися про людину, яка хоче стати президентом нашої держави. Принаймні, щойно призначена прес-секретарем прем’єр-міністра багаторічна вболівальниця за долю народну Ганна Герман-Стеців зразу ж окреслила своє кредо на новій посаді таким чином: "Я хочу, щоб люди побачили його (Януковича – авт.) таким, який він насправді".
Ну що ж, виконати цю місію колишньому керівникові київського бюро радіо "Свобода" нескладно. Достатньо лише публічно розповісти про діяльність у 90-х роках минулого століття донецького організованого злочинного угрупування "Люкс", про механізм фальсифікації виборів до Верховної Ради 2002 року та подробиці зриву в Донецьку з’їзду "Нашої України" в жовтні 2003-го. Але розпочати розповідь про те, яким Янукович є насправді, все ж таки варто з оповідання про його першу шапку. Оту, що горить на злодії.
Читайте також:
Курс кримінального прем’єрознавства. Частина 1
Янукович на зоні анашу не курив
Янукович про себе та свої доходи
КУЧМІ СМІШНО, КОЛИ ПОЧИНАЮТЬ ЗГАДУВАТИ ПРО СУДИМОСТІ ЯНУКОВИЧА
"Стукайте", і вам відчинять
Офіційна біографія прем’єр-міністра засвідчує, що, повернувшись вдруге з "зони", Віктор Янукович у серпні 1972 року влаштувався електриком до Єнакіївського АТП-04113 і поновився у гірничому технікумі, який він закінчив у 1973 році.
Наступного, 1974, року Янукович, маючи за плечима непогашені судимості та значну перерву в навчанні, викликану двома "ходками", з першого ж разу вступає до Донецького політехнічного інституту (замість армії, куди судимих не призивали), де в ті роки був чималий конкурс через наявність у цьому вищому учбовому закладі військової кафедри, що убезпечувало студентів від строкової військової служби.
Але чудеса на цьому не закінчуються – влітку 1975 року добіг кінця строк погашення судимостей, і вже в 1976 році 26-річний студент 2-го курсу з темним минулим призначається директором автобази виробничого об’єднання "Орджонікідзевугілля".
Причину такого стрімкого кар’єрного злету двічі засудженого поціновувача шапок нещодавно під час прес-конференції спробував пояснити Кучма: "За радянських часів його б ніколи не прийняли до КПРС. Він ніколи не був би генеральним директором крупного об’єкта. Бо кожного пропускали через КДБ!.. От вам головна відповідь!".
Для того, щоби зрозуміти всю неординарність мислення чинного президента України, додамо, що на тій самій прес-конференції Кучма, порівнюючи Україну та ЄС з бичком і тореадором, сказав, що тореадор махає перед биком ЗАБРАЛОМ. Але щодо Януковича президент, цілком імовірно, мав рацію, посилаючись на особливі взаємини між колишнім директором єнакіївської автобази та працівниками Комітету Державної безпеки при Раді Міністрів УРСР.
Принаймні, той факт, що Янукович співробітничав з адміністрацією колонії (а попросту кажучи – "стукав куму" на колег по "зоні"), підтвердив у інтерв’ю черкаській газеті "Вільнодумець" мешканець м. Сміли Микола Московченко, який відбував покарання разом з Януковичем в Кременчуцькій колонії та на 52-й "зоні" в Єнакієвому.
Якщо це дійсно так, стає зрозумілим і те, чому перший раз з місць позбавлення волі Янукович вийшов достроково, і те, завдяки чому двічі судимий абітурієнт був прийнятий до Донецького політехнічного інституту, і те, внаслідок чого студент Янукович на другому курсі став директором автобази.
Щоправда, невідомо, які зараз взаємини в прем’єр-міністра з організацією – правонаступницею КДБ, тобто Федеральною службою безпеки Російської Федерації, в архівах якої зберігається чимало особових справ на колишню КДБ-шну агентуру.
Було б бажано, якби Віктор Федорович як носій найвищих державних таємниць висвітлив би це питання перед громадськістю, бо на відміну від судимостей тридцятирічної давнини воно має безпосереднє відношення до національної безпеки нашої держави та породжує нездорову цікавість відносно мотивів, які примусили прем’єр міністра заганяти Україну до ЄЕП.
Як в’язень в’язню
Повертаючись до твердження Януковича про те, що його судимості були "скасовані", а обидва засудження трапилися внаслідок судової помилки, не можна не поставити зустрічне запитання – а навіщо, у такому випадку, потрібно було приховувати наявність цих судимостей та виготовляти фальшиві докази їхньої відсутності? Про таке приховування автор цих рядків знає не з чужих вуст і стикнувся з ним два роки тому за досить цікавих обставин.
Наприкінці червня 2002 року, після моїх публікацій в інтернет-виданні "Україна кримінальна" про нечувані навіть для нашої держав факти корупції серед працівників податкової міліції та прокуратури Донецької області (особливо досталося довіреним особам з прокуратури народного депутата України Васильєва – нинішнього генерального прокурора) я, на той момент оглядач донецької газети "Салон", був затриманий на робочому місці та в наручниках перепроваджений до ізолятора тимчасового тримання.
Помістити в такі місця журналіста – то все одно, що запустити цапа в город, і як тільки за десять днів під тиском громадськості мене випустили на волю, в "Україні кримінальній" з’явилися мої "Тюремні нотатки", передруковані низкою газет, зокрема "Свободою". В одній з глав наводилися слова сусіда по камері, старого кримінальника Квадрата, про те, що донецький губернатор Янукович колись сидів на 52-й "зоні".
Попри те, що Квадрат оповідав, по суті, легенду, в якій реальні подробиці зазнали цілком природної для народної творчості трансформації (наприклад, Квадрат знав, що Янукович був директором бази, але думав, що овочевої; у розповіді переплелися "ходка" на 52-у зону та затримання за розкрадання держмайна; мова йшла тільки про одну судимість і т.д.), але при всьому тому це було перше повідомлення в ЗМІ про те, що донецький губернатор мав колись конфлікт із законом.
Про те, що трапилося з Януковичем, коли йому на стіл поклали роздруківки "України кримінальної", годі описувати – працівники Донецької облдержадміністрації пошепки розповідали, що в такому стані вони ще ніколи не бачили Віктора Федоровича, який, з їх слів, начебто наказав вчинити зі мною так, як і зі слов’янським журналістом Ігорем Александровим.
Але спочатку губернаторові потрібно було спростування. За кілька днів на мене вийшов посередник, який запропонував помістити в "УК" повідомлення про те, що інформація про судимість Януковича не відповідає дійсності, причому наслідки, які очікували мене у випадку відмови, ніхто не приховував. Ми стали радитися з Олегом Єльцовим, керівником "України кримінальної", як вийти з цієї ситуації.
Олег зразу ж сказав, що він готовий, аби врятувати мене, по-перше, вилучити абзац зі словами про судимість з архіву сайту та поставити будь-яке спростування. І взагалі, згодний пожертвувати престижем видання, аби тільки зі мною нічого не трапилося. Але тут вже вперся я і попрохав посередника передати Віктору Федоровичу, що ми з ним обидва сиділи й тому такий "базар не по поняттях".
Десь за тиждень я був запрошений до одного з донецьких іміджмейкерів, особливо наближеного до керівництва області, який почав мене переконувати, що плітки про судимість Януковича – то є підступи ворогів регіону й закликав до проявів патріотизму:
– Я елементарно доведу, що Віктор Федорович ніколи не сидів. Зараз ми покажемо тобі фотографію тих часів, де Віктор Федорович сфотографований у Монако на автоперегонах і тримає в руках газету тих самих років, коли він начебто відбував покарання. Це не копія. Видно, що фотографія дійсно стара, так не підробиш. Відносно ж другої судимості за зґвалтування...
– Я перепрошую, – перервав я співбесідника, – а навіщо мені та фотографія з газетою? Хіба я десь вказав, в які саме роки Янукович "ходив на зону"? Що ж стосується його другої судимості, то я взагалі про це вперше чую.
– Як, ти не знав, що в Януковича дві судимості?
– Ні, мені говорили лише про одну...
Хазяїн кабінету зробив видох, опустився в крісло, після чого якось знесилено махнув рукою, і ми розсталися. Більше ніхто спростування від мене не вимагав.
Як розповідали згодом колеги, радники Януковича умовили його не вживати ніяких заходів щодо мене, а одна наближена до облдержадміністрацїі колишня журналістка підготувала навіть аналітичну записку на ім’я губернатора, де пояснювала, що смерть ще одного журналіста в регіоні завдасть по іміджу Януковича значно сильнішого удару, аніж публікація в "УК".
Але все ж таки остаточну крапку поставив Кучма, який не тільки публічно виступив на мій захист на колегії Генпрокуратури 6 липня 2002 року, але й, прибувши до Донецька, на зборах у місцевому Музично-драматичному театрі зі словами "Що, Вітю, тобі Александрова мало?" привселюдно попередив Януковича, щоби зі мною нічого не трапилося. Це було дуже до речі...
Від темного минулого – до світлого майбутнього?
Треба думати, що Янукович, йдучи у владу, був глибоко переконаний, що інформація про його судимості ніколи не стане надбанням громадськості. На чому це переконання ґрунтувалося – чи то на запевненнях Льовочкіна-старшого, що з архівів вдалося вилучити всі документи, які б засвідчували факт судимостей, чи то на недооцінюванні такого фактору, як людський поговір, чи то на впевненості, що ніхто не стане цікавитися молодими роками перспективного керівника – невідомо.
За кілька років володарювання в Донецьку Янукович настільки звик до повністю ручної преси та заляканих журналістів, що навіть уявити собі не міг, щоби якась акула пера чи гієна клавіатури на прес-конференції голови облдержадміністрації поцікавилася б подробицями темного минулого губернатора, який на зустрічах з представниками ЗМІ анітрохи не соромився свого тюремно-табірного жаргону.
Все своє життя Янукович, аби згладити спомини про пікантні подробиці своєї біографії, змушений був комусь прислужувати: спочатку – адміністрації виправних установ, згодом – партійним чинушам, потім – донецькому криміналітету, який прийшов до влади в області в середині 90-х років, і, нарешті, – адміністрації президента.
Повністю залежний від носіїв компрометівної для нього інформації, Янукович, тим не менш, вважав, що й надалі не матиме жодних ускладнень, спричинених білими (чи, точніше, чорними) плямами своєї біографії у випадку переїзду з Донецька до столиці. І можна собі лише уявити той розпач, який охопив претендента на посаду глави уряду, коли він, попри колосальні зусилля, докладені для знищення будь-яких слідів колишніх судимостей, раптом почув кинуте в спину слово "Хам" – своє кримінальне прізвисько.
Треба віддати Януковичеві належне: зрозумівши, що розмов навколо колишніх судимостей не уникнути, напередодні голосування у Верховній Раді по кандидатурі майбутнього прем’єр-міністра він наважився на єдино правильний, одначе дуже непростий для себе крок – сказати правду. Але, здається, правду про себе один з керівників України повідав далеко не всю. Зокрема, з наведеного вище можна зробити висновок, що відповіді на винесені в початок статті запитання є стверджувальними в усіх трьох випадках.
Проте останніми днями в українців все ж таки з’явився шанс розвіяти сумніви й докладніше довідатися про людину, яка хоче стати президентом нашої держави. Принаймні, щойно призначена прес-секретарем прем’єр-міністра багаторічна вболівальниця за долю народну Ганна Герман-Стеців зразу ж окреслила своє кредо на новій посаді таким чином: "Я хочу, щоб люди побачили його (Януковича – авт.) таким, який він насправді".
Ну що ж, виконати цю місію колишньому керівникові київського бюро радіо "Свобода" нескладно. Достатньо лише публічно розповісти про діяльність у 90-х роках минулого століття донецького організованого злочинного угрупування "Люкс", про механізм фальсифікації виборів до Верховної Ради 2002 року та подробиці зриву в Донецьку з’їзду "Нашої України" в жовтні 2003-го. Але розпочати розповідь про те, яким Янукович є насправді, все ж таки варто з оповідання про його першу шапку. Оту, що горить на злодії.
Читайте також:
Курс кримінального прем’єрознавства. Частина 1
Янукович на зоні анашу не курив
Янукович про себе та свої доходи
КУЧМІ СМІШНО, КОЛИ ПОЧИНАЮТЬ ЗГАДУВАТИ ПРО СУДИМОСТІ ЯНУКОВИЧА
