Перед виборами 2004: люди й влада все ще по різні боки
Вівторок, 25 травня 2004, 11:44
24 травня Центр імені Олександра Разумкова презентував результати дослідження "Ставлення громадян України до інституту виборів та їх наміри участі у виборах". Загальноукраїнське соціологічне опитування, що лягло в основу дослідження, проводилося з 22 по 30 квітня цього року.
Висновки, що випливають з дослідження, сумні: влада й громада усе ще живуть кожне своїм життям. Влада щось будує, кудись веде, проводить якісь реформи, щось потужно зростає – а 55,7% опитаних громадян вважають, що події розвиваються в неправильному напрямку. Не більшою довірою користується і місцева влада: у керуванні в "неправильному напрямку" її підозрюють 54,8% співгромадян.
Оцінка ставлення до усіх основних інституті держави і провідних політиків не дотягує навіть до 5 балів з 10. Щоправда, у "вирішенні різних питань" громадяни більш схильні покладатися на уряд: 10,9% цілком згодні, що втручання уряду полегшує життя, а 16,6% "скоріше, згодні". При цьому 70,2% опитаних вважає, що зовсім не впливає на політику органів влади.
Отже, переважна більшість громадян вважає себе непричетними до справ держави. Вона іде кудись (вважають, що неправильно) сама собою, а громадяни живуть самі собою. І це наче влаштовує: за даними опитувань основних соціологічних служб, готовність до активного протесту виявляє менше 10% громадян.
Про цей феномен сказано й написано дуже багато. І про його причини: слабкість демократичних інститутів, покладання держави на примус і маніпуляцію як основні знаряддя політики, відсутність реальних зручних механізмів впливу громадян на владу, відсутність у влади культури діалогу з громадянами.
І про його згубні наслідки: відчуження громадян від держави, втрата ототожнення з нею несе серйозні загрози національній безпеці. Влада, яку зневажають, якій не вірять, і від якої ховаються "у тінь", рано чи пізно остаточно втратить легітимність.
А це недобре закінчується для можновладців – особливо зважаючи на наявність у деяких сусідів інтеграціоністських планів (а також досвіду цілком певного поводження із тими, хто допоміг вирішити задачу (прийти до влади, підписати потрібні договори, допустити на ринок на пільгових умовах тощо), а потім став непотрібен).
Одним із видимих наслідків є поступове, рік за роком, зменшення підтримки громадянами української незалежності (про що у переддень кожного 24 серпня сумно сповіщають соціологічні дослідження).
Протистояти цій загрозі ще цілком реально. І передвиборний період – найкращий час для зусиль у цьому напрямку. Дуже і просто важливою свою участь у виборах вважають 78,8% громадян: вибори сприймають і як обов’язок, і як можливість підтримати свого кандидата, і перешкодити "не своєму" кандидату. Абсентеїзм, неучасть у виборах, що дозволив би цілком усунути громадян від управління країною, в суспільну думку поки не пробрався.
Громадськість іще чекає, аби її приємно вразили. За даними іншого опитування, оприлюдненого 19 травня фондом "Демократичні ініціативи", майбутні президентські вибори викликають великий інтерес у більшості населення України (73%). Значна частина населення (61.5%) покладає надії на президентські вибори щодо покращення ситуації в країні. А не так мало опитаних Центром ім.Разумкова – 24,4% – очікують, що після виборів ситуації в країні покращиться.
Аби подолати зневіру, і влада, і опозиція, і активна громадськість (принаймні в особі нечисленних, але дедалі більш помітних громадських організацій) мають діяти всупереч тому, що від них очікують за створеними у посткомуністичні роки стереотипами.
Громадські організації мали би зіграти активну роль – роз’яснити громадянам основи виборчих процедур, подолати невіру у таємницю голосування і допомогти захистити свої права. Тим більше, що і новітнє виборче законодавство цього вимагає: ЦВК має забезпечити роз’яснення громадянам основ виборчого права, ролі, значення і механізмів виборів. Громадські організації, зокрема ті, що об’єдналися в коаліцію "Новий вибір-2004", мають досвід із виготовлення таких матеріалів. То, може, ЦВК посприяла б їх поширенню?
Опозиції, і особливо Ющенку, як альтернативному до влади кандидатові, доведеться докласти чимало зусиль, аби вибратися з пастки, основаної владою на все тій же зневірі громадян у політиці: розвінчати стереотип того, що "всі політики однакові". Для цього треба, зокрема, знайти нові способи спілкування з виборцями.
За даними цитованого опитування Центру ім. Разумкова, 52,7% опитаних не вірить, що усім кандидатам будуть забезпечені рівні умови для ведення кампанії. Близько двох третин населення традиційно, за опитуваннями різних соціологічних служб, із недовірою ставляться до матеріалів провладних ЗМІ про опозицію.
Тобто, виборці свідомі нерівності у засобах передвиборної агітації. Майже третина опитаних сподівається, що у кожному разі зможе отримати "нейтральну та об’єктивну" інформацію про учасників кампанії. Тож у разі, якщо правильне повідомлення і спосіб його донесення буде знайдено, тотальна перевага влади у ЗМІ і навіть чорні технології будуть зведені нанівець.
Януковичу, Медведчуку і владі взагалі, начебто, найлегше зробити реальні кроки, аби подолати недовіру і відчуження. Наприклад, відмовитися від "темників". Запровадити не на словах, а у редакційну політику принципи професійної журналістики, а не пропаганди: щодо надання слова усім сторонам, щодо утримання від єхидного коментування одних і побожного славословлення інших, щодо свободи ЗМІ від прискіпливої – і вибіркової – уваги контролюючих структур...
Так, крок за кроком, громадяни і навчилися би більше довіряти ЗМІ. А затим – трохи менше не вірити офіційним повідомленням. А там, можливо, і до влади (хоча б у сенсі інститутів, а не персоналій) ставлення зміниться... У Євросоюзі, за даними Євробарометру, все ж інститутам демократії довіряє близько 54% населення.
Але це вимагає свідомих дій і відмови від улюблених іграшок і неефективних, але добре засвоєних методів діяльності. А стереотипи ставлення до громадян як нерозумних істот і (екс)комуністична звичка розглядати ЗМІ як засоби агітації і пропаганди заважають цьому. Тому, що б там прем’єр не говорив про бажання свободи слова, якось нещиро ці слова звучать. І не чекаєш рівного ставлення ЗМІ до кандидатів. Разом із 52,7% співгромадян.
Може, це враження помилкове? Це той випадок, коли помилитися дуже хочеться. Адже, як припускали деякі аналітики, чесні вибори були б вигідні і владі, і опозиції (жодних проблем із визнанням за кордоном, мороки з бізнес-інтересами, та й моральне задоволення і внутрішня легітимність – а отже, стійкість – режиму незрівнянно сильніші). Але звичка переважає розум – і більшість виборців, спостерігаючи це, не вірить у чесність виборів.
Чи буде владою зроблено відповідні висновки? На жаль, її поведінка останнім часом змушує сумніватися у її стані засвоювати уроки.
Громадські організації не визнаються, як у демократичних країнах, голосом громадськості і партнерами у соціальній політиці, а піддаються шельмуванню з парламентської трибуни за допомогою "звіту" депутата-комуніста Валерія Мішури. Тим самим підривається довіра до спроможності суспільства самому організуватися, підтримати громадські організації як засіб легітимного захисту своїх інтересів.
Але, зневірившись у громадських організаціях, люди не підтримуватимуть владу. Вони просто далі виживатимуть – думаючи про владу (і більше – державу) те, що думають сьогодні. І про що кажуть соціологам. А про наслідки цього для національної безпеки уже говорилося.
Опозиція далі фігурує в "темниках" у прив’язці до "коментар відсутній до всієї теми", а політтехнологи, що працюють з адміністрацією президента, хоч і визнають неефективність політики замовчування, але продовжують її. І навіть фактично погрожують масштабним виливом компромату. Що, ясна річ, не додасть громадянам задоволення від спостереження за політикою. Як і довіри до політиків, причому усіх, і здебільшого можновладців, а не тих, кого поллють брудом.
Влада в Україні занадто захопилася сценаріями, іграми у реформи (як в опереткові політичні, так і недосконало пророблені соціальні, як-от пенсійна), показними шоу – усім, що нібито допомагає збереженню керма у тих самих руках. Можновладці перебувають у полоні тих самих стереотипів, що і на попередніх виборах. І на виборах перед попередніми.
Громадянам відводиться роль статистів – або слухняних споживачів маніпуляційних роликів чи листівочок з компроматом або й відвертою брехнею. "Піпл", мовляв, "схаваєт". А люди реагують адекватно: зневірою. І питаннями про те, наскільки потрібна ТАКА держава.
Аби розірвати це коло і остаточно вказати владі на місце найманого працівника громади, якому наймач може подовжити – а може і не подовжити – контракт, на президентських виборах-2004 має статися щось справді надзвичайне. Чи станеться – залежить від того, наскільки "дістануть" виборців звичні і передбачувані дії політиків, і від того, хто зможе свіжо і яскраво пояснити громадянам, що в Україні після виборів влада й громада не будуть по різні боки.
Автор: Ростислав Павленко, директор програм Школи політичної аналітики при Києво-Могилянській академії, к.політ.н., доцент
Висновки, що випливають з дослідження, сумні: влада й громада усе ще живуть кожне своїм життям. Влада щось будує, кудись веде, проводить якісь реформи, щось потужно зростає – а 55,7% опитаних громадян вважають, що події розвиваються в неправильному напрямку. Не більшою довірою користується і місцева влада: у керуванні в "неправильному напрямку" її підозрюють 54,8% співгромадян.
Оцінка ставлення до усіх основних інституті держави і провідних політиків не дотягує навіть до 5 балів з 10. Щоправда, у "вирішенні різних питань" громадяни більш схильні покладатися на уряд: 10,9% цілком згодні, що втручання уряду полегшує життя, а 16,6% "скоріше, згодні". При цьому 70,2% опитаних вважає, що зовсім не впливає на політику органів влади.
Отже, переважна більшість громадян вважає себе непричетними до справ держави. Вона іде кудись (вважають, що неправильно) сама собою, а громадяни живуть самі собою. І це наче влаштовує: за даними опитувань основних соціологічних служб, готовність до активного протесту виявляє менше 10% громадян.
Про цей феномен сказано й написано дуже багато. І про його причини: слабкість демократичних інститутів, покладання держави на примус і маніпуляцію як основні знаряддя політики, відсутність реальних зручних механізмів впливу громадян на владу, відсутність у влади культури діалогу з громадянами.
І про його згубні наслідки: відчуження громадян від держави, втрата ототожнення з нею несе серйозні загрози національній безпеці. Влада, яку зневажають, якій не вірять, і від якої ховаються "у тінь", рано чи пізно остаточно втратить легітимність.
А це недобре закінчується для можновладців – особливо зважаючи на наявність у деяких сусідів інтеграціоністських планів (а також досвіду цілком певного поводження із тими, хто допоміг вирішити задачу (прийти до влади, підписати потрібні договори, допустити на ринок на пільгових умовах тощо), а потім став непотрібен).
Одним із видимих наслідків є поступове, рік за роком, зменшення підтримки громадянами української незалежності (про що у переддень кожного 24 серпня сумно сповіщають соціологічні дослідження).
Протистояти цій загрозі ще цілком реально. І передвиборний період – найкращий час для зусиль у цьому напрямку. Дуже і просто важливою свою участь у виборах вважають 78,8% громадян: вибори сприймають і як обов’язок, і як можливість підтримати свого кандидата, і перешкодити "не своєму" кандидату. Абсентеїзм, неучасть у виборах, що дозволив би цілком усунути громадян від управління країною, в суспільну думку поки не пробрався.
Громадськість іще чекає, аби її приємно вразили. За даними іншого опитування, оприлюдненого 19 травня фондом "Демократичні ініціативи", майбутні президентські вибори викликають великий інтерес у більшості населення України (73%). Значна частина населення (61.5%) покладає надії на президентські вибори щодо покращення ситуації в країні. А не так мало опитаних Центром ім.Разумкова – 24,4% – очікують, що після виборів ситуації в країні покращиться.
Аби подолати зневіру, і влада, і опозиція, і активна громадськість (принаймні в особі нечисленних, але дедалі більш помітних громадських організацій) мають діяти всупереч тому, що від них очікують за створеними у посткомуністичні роки стереотипами.
Громадські організації мали би зіграти активну роль – роз’яснити громадянам основи виборчих процедур, подолати невіру у таємницю голосування і допомогти захистити свої права. Тим більше, що і новітнє виборче законодавство цього вимагає: ЦВК має забезпечити роз’яснення громадянам основ виборчого права, ролі, значення і механізмів виборів. Громадські організації, зокрема ті, що об’єдналися в коаліцію "Новий вибір-2004", мають досвід із виготовлення таких матеріалів. То, може, ЦВК посприяла б їх поширенню?
Опозиції, і особливо Ющенку, як альтернативному до влади кандидатові, доведеться докласти чимало зусиль, аби вибратися з пастки, основаної владою на все тій же зневірі громадян у політиці: розвінчати стереотип того, що "всі політики однакові". Для цього треба, зокрема, знайти нові способи спілкування з виборцями.
За даними цитованого опитування Центру ім. Разумкова, 52,7% опитаних не вірить, що усім кандидатам будуть забезпечені рівні умови для ведення кампанії. Близько двох третин населення традиційно, за опитуваннями різних соціологічних служб, із недовірою ставляться до матеріалів провладних ЗМІ про опозицію.
Тобто, виборці свідомі нерівності у засобах передвиборної агітації. Майже третина опитаних сподівається, що у кожному разі зможе отримати "нейтральну та об’єктивну" інформацію про учасників кампанії. Тож у разі, якщо правильне повідомлення і спосіб його донесення буде знайдено, тотальна перевага влади у ЗМІ і навіть чорні технології будуть зведені нанівець.
Януковичу, Медведчуку і владі взагалі, начебто, найлегше зробити реальні кроки, аби подолати недовіру і відчуження. Наприклад, відмовитися від "темників". Запровадити не на словах, а у редакційну політику принципи професійної журналістики, а не пропаганди: щодо надання слова усім сторонам, щодо утримання від єхидного коментування одних і побожного славословлення інших, щодо свободи ЗМІ від прискіпливої – і вибіркової – уваги контролюючих структур...
Так, крок за кроком, громадяни і навчилися би більше довіряти ЗМІ. А затим – трохи менше не вірити офіційним повідомленням. А там, можливо, і до влади (хоча б у сенсі інститутів, а не персоналій) ставлення зміниться... У Євросоюзі, за даними Євробарометру, все ж інститутам демократії довіряє близько 54% населення.
Але це вимагає свідомих дій і відмови від улюблених іграшок і неефективних, але добре засвоєних методів діяльності. А стереотипи ставлення до громадян як нерозумних істот і (екс)комуністична звичка розглядати ЗМІ як засоби агітації і пропаганди заважають цьому. Тому, що б там прем’єр не говорив про бажання свободи слова, якось нещиро ці слова звучать. І не чекаєш рівного ставлення ЗМІ до кандидатів. Разом із 52,7% співгромадян.
Може, це враження помилкове? Це той випадок, коли помилитися дуже хочеться. Адже, як припускали деякі аналітики, чесні вибори були б вигідні і владі, і опозиції (жодних проблем із визнанням за кордоном, мороки з бізнес-інтересами, та й моральне задоволення і внутрішня легітимність – а отже, стійкість – режиму незрівнянно сильніші). Але звичка переважає розум – і більшість виборців, спостерігаючи це, не вірить у чесність виборів.
Чи буде владою зроблено відповідні висновки? На жаль, її поведінка останнім часом змушує сумніватися у її стані засвоювати уроки.
Громадські організації не визнаються, як у демократичних країнах, голосом громадськості і партнерами у соціальній політиці, а піддаються шельмуванню з парламентської трибуни за допомогою "звіту" депутата-комуніста Валерія Мішури. Тим самим підривається довіра до спроможності суспільства самому організуватися, підтримати громадські організації як засіб легітимного захисту своїх інтересів.
Але, зневірившись у громадських організаціях, люди не підтримуватимуть владу. Вони просто далі виживатимуть – думаючи про владу (і більше – державу) те, що думають сьогодні. І про що кажуть соціологам. А про наслідки цього для національної безпеки уже говорилося.
Опозиція далі фігурує в "темниках" у прив’язці до "коментар відсутній до всієї теми", а політтехнологи, що працюють з адміністрацією президента, хоч і визнають неефективність політики замовчування, але продовжують її. І навіть фактично погрожують масштабним виливом компромату. Що, ясна річ, не додасть громадянам задоволення від спостереження за політикою. Як і довіри до політиків, причому усіх, і здебільшого можновладців, а не тих, кого поллють брудом.
Влада в Україні занадто захопилася сценаріями, іграми у реформи (як в опереткові політичні, так і недосконало пророблені соціальні, як-от пенсійна), показними шоу – усім, що нібито допомагає збереженню керма у тих самих руках. Можновладці перебувають у полоні тих самих стереотипів, що і на попередніх виборах. І на виборах перед попередніми.
Громадянам відводиться роль статистів – або слухняних споживачів маніпуляційних роликів чи листівочок з компроматом або й відвертою брехнею. "Піпл", мовляв, "схаваєт". А люди реагують адекватно: зневірою. І питаннями про те, наскільки потрібна ТАКА держава.
Аби розірвати це коло і остаточно вказати владі на місце найманого працівника громади, якому наймач може подовжити – а може і не подовжити – контракт, на президентських виборах-2004 має статися щось справді надзвичайне. Чи станеться – залежить від того, наскільки "дістануть" виборців звичні і передбачувані дії політиків, і від того, хто зможе свіжо і яскраво пояснити громадянам, що в Україні після виборів влада й громада не будуть по різні боки.
Автор: Ростислав Павленко, директор програм Школи політичної аналітики при Києво-Могилянській академії, к.політ.н., доцент
