Пастка для влади

Мірою того, як наближається офіційний початок президентської кампанії, основні дійові особи української політики стають дедалі вигадливіші. Сценарії вибудовуються, змінюються, скасовуються і відроджуються з калейдоскопічною швидкістю. Деякі речі залишаються незмінними традиційно: наприклад, влада так і не має єдиного кандидата.

Деякі можна було спрогнозувати, але матеріалізуються у часі і просторі вони несподівано: так знаходяться союзники у виборних змаганнях, і колишній есдек Зінченко відповідає за кампанію Ющенка, а дніпропетровець Тігіпко отримує пропозицію обійняти подібне місце в кампанії донеччанина Януковича.

В цілому українська політика залишається змаганням тактиків (стратегічні розробки існують, однак їх втілення в життя коригується такою кількістю непрорахованих подій, що результат часто далекий від бажань їх авторів; втім, це не завжди тим авторам на шкоду).

Тому із складного переплетіння інтересів, альянсів, ініціатив, стратегічних розробок, симпатій і антипатій народжуються несподівані політичні ходи і неочікувані результати. Особливо багатою на такі несподіванки обіцяє бути цьогорічна президентська кампанія, яка офіційно стартує вже за два тижні.

Минулого тижня увага оглядачів була прикована здебільшого до подій у передвиборному таборі Віктора Ющенка. Як і в питанні повернення урядом до бюджету "надлишків зростання", ющенківцям вдалося отримати ініціативу.

Її розвиток має бути продемонстрований уже незабаром: настає час на реалізацію домашніх заготовок, в ході кампанії виборці чекатимуть не так критики опонентів, як уявлення про те, якою буде країна в разі перемоги того чи іншого кандидата, і якою буде його команда (хто його оточуватиме). На ці питання буде дано відповідь уже незабаром, після 4 липня.

Однак напередодні офіційного початку кампанії чимало цікавих сюжетів підкидає якраз табір нинішньої влади. Представникам істеблішменту залишається трохи більше місяця (до 28 липня), аби остаточно визначитися із стратегію і тактикою, персоналією кандидата і форматом кампанії.

При цьому їм доведеться знайти дуже непростий баланс між перемогою за будь-яку ціну і бодай видимістю перемоги чесної, яка не закрила би перспективи співпраці з США та ЄС (а там – понад 40% експорту, головні інтереси українських ФПГ, потужний ринок, стабільні банки для розміщення рахунків і престижні кола спілкування).

Зважаючи на загальну закритість української політики, звичку до кулуарного прийняття рішень і вже згадувану "тактичність" у розрахунках, що уможливлюють будь-які парадоксальні варіанти, експерти останнім часом наче загаються у висуненні версій – одна цікавіша іншої. І при тому вони виглядають вірогідно – за принципом, що від вільної від громадського контролю влади справді можна чекати чого завгодно.

Але, як казав колись Конрад Аденауер, речі здаються складними лише при поверховому погляді; суть же завжди проста.

Тож як і хто у владі шукатиме компромісу між "хочу" і "можу"? І чи шукатиме?

Майже загальним місцем стала констатація факту ослаблення шансів Януковича як єдиного кандидата. То президент різко покритикує (і не завжди заслужено: за питання безпеки, наприклад, у нас традиційно глава держави відповідає, тому дорікати проблемами ліквідації наслідків вибуху складів під Маріуполем він міг би як прем’єру, так і собі).

То канали заклятих друзів з СДПУ(о), замість осанни, єхидні коментарі відпускають. То статус його єдинокандидатний під сумнів ставлять: хто, як Кінах, сам на президентство йти намітив, а хто (як Пустовойтенко) назвами перебирає, замість "єдиного" "спільним" (це у якому, цікаво, сенсі?) радить наректи.

Але, як казав один сучасний класик, "яка розумна є цьому альтернатива"? У сенсі, якщо не Янукович, то хто поведе партію влади у бій? Традиційна відповідь щодо політреформи (чи, точніше, конституційної реформи) звучить все менш переконливо.

По-перше, щодо перспектив її реалізації. Принаймні, тут і тепер (із тим, що її треба буде проводити, погодиться більшість політиків і експертів – але проводити вже, мабуть, доведеться після виборів, на свіжу голову).

Зараз процес збирання голосів знову набирає обертів - але 8 квітня іще надто свіже в пам’яті, і тиском навряд чи можна досягти успіху. Хіба що буде досягнуто компромісу – але його, видається, не дуже-то бажають самі адвокати реформи.

Але чи це проблема? Дуже цікаво виглядає теза адептів реформи "тут і тепер": мовляв, новий президент її не проведе.

Тобто, парламентарі самі розписуються у своїй недієздатності? У залежності від того, хто обіймає посаду головного чиновника країни? Адже процедура внесення змін до Конституції не передбачає втручання Президента. Вносьте проект, голосуйте...

Хіба що на останньому етапі може спрацювати Кучмою же створений прецедент: президентське вето. Але якщо є така потужна державна воля, то долайте його – і незалежно від того, хто сидітиме на Банковій, реформу буде зроблено.

Чи натхненники її сьогоднішнього варіанту вірять тільки у керуючий і спрямовуючий вплив Гаранта? А як тоді конституційні положення про поділ влади?

Зрештою, сповна реформа все одно зможе запрацювати тільки з 2006 року, коли буде обрано депутатів парламенту за пропорційним законом – депутатів, які боротимуться не за право створити маленьку фракцію-лобіста, а за право створити уряд чи хоча б взяти участь у його творенні.

Тут, до речі, криється другий момент, який дозволяє сумніватися у перспективах реформи – і в щирості намірів її натхненників. Якщо реформа понад усе, то чому не прийняти вимоги "Нашої України" і не ухвалити зміни до Конституції зараз – але з відтермінуванням набрання ними чинності? Тоді і новий Президент (ким би він не був) не зможе дати реформі задній хід – а виборці матимуть можливість оцінити, наскільки насправді ефективного Президента обрали, і чи варто підтримувати його політичну силу на парламентських виборах.

Однак такий варіант досі відкидався. Очевидно, Адміністрації Президента важливіше продемонструвати, що "хтось не хоче реформи", аніж провести її – не під себе, а для країни.

От і виходить, що тактика знову переважає над стратегією, і ще одну правильну ідею українські політики спотворять. Якщо, звісно, раптом не домовляться до прийнятного компромісу.

А як не домовляться – постає у всій красі дилема: хто з Вікторів для Куминого оточення краще? А кризові менеджери питають себе: чи можливий третій шлях?

Тут фантазія політиків і оглядачів геть розгулялась. Причому здебільшого у похмурих сценаріях – від спровокованого громадського конфлікту і надзвичайного стану до відвертого Кучми-ІІІ.

Однак ризикнемо припустити, що ці прогнози в Україні вже нездійсненні. І, сподіваємось, через людський фактор (не Білорусь ми все-таки і не Росія, при всій повазі до сусідів) – і, для скептиків, з цілком прагматичних причин. Загалом вони вкладаються у описану вище дилему між результатом і бодай позірною законністю процесу, а конкретно – або впираються у процедурну неможливість реалізувати той чи інший сценарій, або небажання ключових гравців той сценарій розігрувати.

Почнемо з найпростішого – гри "зніми кандидата". Мовляв, знімуть або Ющенка, або і Януковича, і Ющенка, і виставлять некомуніста й Симоненка. Вибирайте, скажуть.

В цю гру грано-переграно. Так старанно, що законодавцям це набридло. Новий Закон про вибори президента... перекриває цю можливість. Його статті 52 ("Відмова у реєстрації кандидата на пост президента України") і стаття 56 ("Скасування рішення про реєстрацію кандидата на пост президента України") виставляють для зняття з реєстрації або не реєстрування кандидата практично фантастичні вимоги: визнання його судом недієздатним... або визнання Верховним Судом наявності у його програмі закликів до повалення конституційного ладу.

За порушення чинного законодавства (стаття 105 Закону) винні особи "притягаються до кримінальної, адміністративної або іншої відповідальності в порядку, встановленому законом".

А така відповідальність передбачена насамперед трьома статтями Кримінального кодексу і парою параграфів у Кодексі про адміністративні правопорушення – і там також жодного слова про зняття з реєстрації.

Сам закон про вибори президента має фактично єдину реальну санкцію – попередження, яке має бути опубліковане в ЗМІ. Звісно, це розв’язує руки нечистим на них технологам – але принаймні просто позбутися кандидатів не дозволяє. А на кожну технологію знайдеться своя контртехнологія.

Крім законодавчих перепон, реалізації цього сценарію перешкоджає неабиякий факт: хто стане переможним некомуністом? Кирпа? А чи треба, скажімо, Медведчуку сильний і абсолютно не передбачуваний кандидат у президенти масштабу Кирпи? Тут працює та ж логіка, що й з "єдиним" ("спільним"?) Януковичем.

До речі, сам Янукович аж ніяк не є просто об’єктом політичних ігор. Він, судячи з потужної адміністративної підготовки й підтягування медіа-ресурсу, надумав битися всерйоз.

Його сценарії Банкової, кинуті навздогін головному сюжету "змагання Вікторів", цікавлять мало: для нього з’явився єдиний шанс у найближчому майбутньому поборотися за посаду президента. І навряд чи він змарнує цей шанс на догоду Медведчуку – чи навіть партнеру у купівлі Криворіжсталі Пінчуку. Останній, здається, це розуміє. Ось і Тігіпка (голову Нацбанку, до речі! Як же з позаполітичністю?) наче лагодять до штабу "єдиного".

Щоправда, у Банкової залишається останній козир. Коридорами влади вперто ходять чутки, що рішення Кучми балотуватися на третій строк може бути оголошене вже 27 червня, на зустрічі із російським і білоруським колегами.

Втім, чуток тими коридорами гуляло чимало (тільки Януковича вже мали відставити разів чотири), і на їх достовірність покладатися годі.

Якщо Кучма таки вирішить зробити цей крок, він змушений буде переступити через цілий оберемок власних обіцянок; дасть опозиції спільного ворога; зробить вельми напруженими свої (і свого оточення) стосунки із Заходом – і, врешті, може спровокувати пресловутий "грузинський" (румунський, болгарський, сербський) варіант: як кажуть в народі, що занадто, то не здраво.

Схоже, із альтернативними сценаріями виборчого процесу виходить, як у старому анекдоті про іспит на юрфаці: або законно, але нелогічно, або логічно, але незаконно, або і незаконно, і не логічно...

Тож готуйтеся, шановні кандидати і їх команди, до виборчої боротьби без фінтів і фолів. І хай справді переможе кращий.

Автор: Ростислав Павленко, директор програм Школи політичної аналітики при НаУКМА