Потяг до змін

Середа, 23 червня 2004, 17:07
Колись дуже давно, коли переживання щодо третіх президентських виборів уже вляглися, а щодо четвертих – ще не почалися, а саме року 2001 Олександрові Бойченку, літературному критикові й доценту Чернівецького університету спала на думку несподівана ідея. Увіковічнити потяг №76 Чернівці – Перемишль, яким він зазвичай їздив до Львова, в літературному альманасі. Це видання мало би представляти доробок письменників із міст і містечок, через які проходив славетний потяг №76.

Однак коли до ідеї долучився Юрій Андрухович, який мешкає у Станіславі, а тому незрідка теж користується потягом №76, і який щойно провів свою "Центрально-Східну ревізію”, маршрут літературного "Потягу 76” суттєво змінився. Адже свого часу він курсував аж від Ґданська (Польща) до Варни (Болгарія), себто від Балтійського до Чорного моря, перетинаючи значну частину того реґіону, який називають Центральною або Центрально-Східною Європою.

Тому найперший "паперовий рейс” "Потяга 76” — тоді ще радше альманах, а не часопис, виданий чернівецьким "Молодим Буковинцем” за особистий кошт його головного редактора Богдана Загайського — вже містив Петера Зілагі, Анджея Стасюка, Адама Загаєвського, Юлію Гартвіґ, Милисава Савича.

Утім, невтомні Андрухович і Бойченко не задовольнилися обмеженою авдиторією паперового видання. Центральноєвропейський "Потяг 76” мусив мати європейський розмах. "Інтернет!” – вигукнув Андрухович. І влітку 2003 року 10 вагонів застукотіли від Харкова до Белграда, від Відня до Клайпеди.

У четвер, 24 червня, "Потяг 76” вирушає у свій третій онлайновий рейс. Про літературу і президентські вибори, геополітику й геопоетику, про Центрально-Східну Європу і подальший маршрут "Потяга 76” з Юрієм Андруховичем і Сашком Бойченком говорила Катерина Ботанова.

- Оновлений "Потяг 76” стартує між двома важливими змінами (сказати б, геополітичною і етико-політичною) – вступом до ЄС наших сусідів і президентськими виборами в Україні. Куди він вирушає? Чи ці зміни впливають на його напрямок руху? На вибір текстів? На жанр?

Сашко Бойченко: Рухаємося, як і рухалися. Наших сусідів і надалі плануємо друкувати, а наших президентів і надалі ні. Нові жанри, мабуть, готові розглянути. Чи як думає головний редактор?

Юрій Андрухович: Хотілося б усе-таки передусім зберігати специфіку літературоцентричного часопису. У нас вагони першого класу віддано художнім текстам. Але і другий клас – зокрема, політична есеїстика – буде обов’язково наповнюватися новими текстами. До речі, самі ці жанри для нас не такі вже й нові, дещо ми вже публікували. Згадаю тут хоча б уривки з книги американського дослідника найновішої центральноєвропейської історії Педрика Кенні "Карнавал революції" — про молодіжні антитоталітарні рухи оксамитового зламу часів (1989 – 1991 рр.). Або "Останню Вікножирафу" Петера Зілагі – крім усього іншого, ще й досконалий посібник з вуличних акцій громадянської непокори. Якось так мені здається, що він, цей посібник, кожної хвилини може нам тут в Україні знадобитися – особливо у зв’язку зі згаданими виборами і особливо якщо вони стануть виборами без вибору…

- Тепер "Потяг 76” рухається тільки в одному напрямку – з Європи до України, до української авдиторії. Коли і як він вирушить в напрямку до Європи?

Андрухович: Протягом останнього року мені вдалося знайти страшенно багато зацікавлених у такому партнерстві чи просто захоплених цим проектом – передусім у Польщі та Німеччині, але так само і, наприклад, у Великобританії, де знайшовся близький нам за духом часопис Orient Express. На жаль, далі так званої "моральної підтримки" справа поки що не пішла. Хоча щохвилини вона може зрушити з місця. У кожному разі, я в очікуванні суттєвих позитивних змін. Можливо, в момент, коли ця наша розмова буде публікуватися, "Потяг 76” уже рушатиме з місця. Найреальніше було б говорити нині про українську літературну експансію в тих же Польщі (вона там уже дуже відчутна) та Німеччині (де з’явилося стійке зацікавлення). А в ідеалі наш "Потяг” повинен мати ще принаймні дві мовні версії – англійську та німецьку. Над цим працюємо. І врешті-решт, коли мені виповниться сто років, у нас уже буде мережа по всій Європі, принаймні в її центрально-східній частині – від Естонії до Албанії.

- Хто вони – потенційні читачі "Потяга 76” за межами України?

Бойченко: На якомусь російському сайті я знайшов визначення "Потяга” як найчистішого в Україні літературного часопису. То, певно, і в Європі його могли б читати інтелектуали, не байдужі до красного письменства та супутніх жанрів.

Андрухович: Може, передусім молоді інтелектуали, студенти та інші божевільні – з тих, які зачаровані Сходом, тобто Сходом Європи, тобто нами. Їх усе більше й більше, розширення ЄС на схід спричинило також те, що наша частина світу потрапила в сам центр суспільних зацікавлень, дискусій, усі хочуть сюди їхати, це модно. "Сюди" — це не тільки до поляків чи до словаків, але й до нас. На щастя, рівень їхнього мислення про Європу і Україну суттєво різниться від рівня мислення панів Проді та Фергойґена. На увагу останніх "Потяг”, до речі, не розраховує…

- Свою презентацію 24 червня Яких Змін прагне Потяг? Це до назви презентації – "Потяг до Змін".

Бойченко: Ну, я особисто прагну таких змін у нашій політиці й економіці, щоби "Потяг 76” міг перевозити своїх пасажирів без віз. Це те, чого я прагну, але не доживу, бо сумнівно, щоб Європа захотіла вступити до ЄЕП. І змін у літературі, які все-таки відбуваються, і все-таки в кращий бік. Хоч "совки" й не здаються.

Андрухович: Ні, це ми не здаємося, хоч вони й "дістають" з усіх боків. Хочеться найголовнішої зміни – незалежності. Тобто хочеться змінити владу, страшенно хочеться. Настільки вже справді остогидла ця група цинічних, хитрих, зрадливих і злодійкуватих людей біля державного керма. Звісно, йдеться про поколіннєві й орієнтаційні зміни. Йдеться про те, щоб не еміґрувати самим, а змусити еміґрувати їх – кудись у настільки любі їм неозорі простори Росії та Казахстану. У другій половині 80-х нова літературна якість провістила суспільно-політичний демонтаж. На жаль, в Україні його не було завершено, щиро кажучи, його як слід і почато не було. Тепер залишається готувати для цього демонтажу нову можливість – можливо, через нову літературну якість?

- Безперечно, "Потяг 76” уже перетворився на синонім цієї нової літературної якості. Однак водночас "Потяг” – єдиний виразно (чи імпліцитно?) культурно-політичний проект в Україні. Чи можна очікувати, що перед виборами він стане на політичні рейки?

Андрухович: За великим рахунком, він уже на них стоїть. Окреслити в сьогоднішній "єепнутій" Україні часопис як "центральноєвропейський" — це вже політичний жест. І культурно-політичний водночас.

- Отже, "Потяг” підтримуватиме чи просуватиме певного кандидата? Погодиться на фінансування з політичних джерел?

Бойченко: Ги-ги, напрошується відповідь, що взагалі-то нас мала б утримувати "Укрзалізниця"… Але оскільки навіть до Франківська чи Львова я їжджу своїм потягом за свої ж гроші, то все, запізнилися. А серйозно кажучи, підсідання на будь-які партійні кошти я б розглядав як залізничну катастрофу. Як громадянин я піду на вибори і проголосую за кандидата, який мені не подобається менше за інших, тобто не за представника влади і не за комуніста. Але як співредактор "Потяга” я не бачу такого політика, який би виражав естетичні і загальнокультурні інтереси нашого часопису.

Андрухович: А я його бачу, хоч він про це ще не здогадується. Але якщо він переможе, то саме він і виражатиме… Гаразд, аби закінчити з цією темою – кандидата, який мені не подобався менше за інших, я змушений був обирати 1999-го року. Цього року я сподіваюся дожити до такого щасливого в історії України дня, коли можна буде голосувати за кандидата, котрий таки подобається більше за інших.

- Українські літератори, хоч як вони це деколи заперечують, є дуже політично заанґажованими: від безпосередньої партійності до неуникненних довкола політичних баталій після чарки. Чи не заважає (гео)політика літературі, зокрема, в нашій залізничній ситуації?

Бойченко: Слово представнику геопоетики...

Андрухович: Дякую за надане слово. Цей винахід – слово "геопоетика" – належить нашому московському другові Ігореві Сиду. Але він, здається, не вкладав у нього того змісту, що його вкладаю я – геопоетика як своєрідна альтернатива геополітиці. Геополітика є коли не цинічною, то принаймні прагматичною, умовно кажучи, простором реальності, якою б гівняною ця реальність не була. Геополітика – це Проді, який каже, що Україна лежить поза Європою. Геопоетика ж є простором надреальності. Центрально-Східна Європа з поняття геополітичного робиться дедалі більше геопоетичним поняттям, і тому в ній добре пишеться, і тому саме сьогодні в ній так багато чудових авторів і текстів…

- На презентації ми певним чином порушимо "закони жанру" — редактори читатимуть фрагменти чужих текстів, намагаючись виплести з них окремий текстовий малюнок. Плюс авторські читання, музика, відео… Навіщо ці зміни до "презентаційного канону"?

Андрухович: Усе той самий непереборний потяг до змін…

Бойченко: Назовімо це ще й потягом до ЗМІ. Презентацій нині страшенно багато, а формат переважно один і той самий, хочеться іншого…

- "Потяг 76” уже другий рік існує в онлайні. Що це означає для часопису? Чи немає бажання повернутися "на папір"? І що таке література в Інтернеті?

Бойченко: Яким важким був перший "паперовий рейс" — це знаю тільки я, головний редактор чернівецької газети "Молодий буковинець" Богдан Загайський і коломийська друкарня ім. Шухевича. Тому повернутися бажання нема. Але є бажання і попередня пропозиція від "Критики" раз на рік випускати паперовий the best.

Андрухович: Але саме інтернетна версія є для нашого проекту визначальною – вона дозволила перетворити "Потяг” на справді рухомий засіб пересування. Крім усього іншого, це ще й непогана іграшка. Ви можете заходити до вагонів, виходити на станціях, спілкуватися у тамбурі, з часом навіть зможете пиячити в ресторані. Мені важко сказати щось радикально нове про літературу в інтернеті загалом – крім того, що вона аж ніяк не витісняє й не заперечує літературу на папері, а, швидше, її доповнює. Однак у нашому – "потяговому" – випадку все якраз навпаки – паперовий the best має доповнювати головну – онлайнову – версію.

- На сьогодні "потягова" текстуальна Центрально-Східна Європа обмежується переважно Польщею, Болгарією, Македонією, Литвою… Чому? Чи чекає на нас розширення?

Бойченко: Наклеп! Були ще й німці, і серби, і білоруси, й угорці…

Андрухович: А номерів дотепер було лише три, прошу зауважити…

Бойченко: …Тобто жодних геоупереджень. Просто не з усіх мов легко знайти перекладачів. І не завжди легко вирішити проблему авторського права. Але ми будемо працювати над собою.

Андрухович: І над нашими ґрантодавцями. Хоч усе, що ми дотепер зробили, було таким собі маршем ентузіастів…

- Юрко, ти — головний керманич — присутній на "Потязі” переважно як перекладач. Чи це свідоме дозування себе? Чи просто брак часу? Втома?

Андрухович: Ні, це просто скромність. Але якщо серйозно, то я прагну досить суворо дотримуватися певної "потягової" структури, згідно з якою головний редактор виступає передусім як автор такого собі вступного тексту (щось на кшталт editorial) – дотепер це були два мої есеї, що починаються на головній сторінці і переходять у третій, есеїстичний вагон. Я досить довго вигадував цю структуру, цю послідовність вагонів, ці тематичні переходи, вона здається мені цікавою, вишуканою й дотепною, тож я не хочу ламати її опублікуванням ще якихось своїх текстів в якихось інших вагонах. Те саме я запропонував свого часу і Сашкові – щоб він виникав як автор у своєму власному, 5-му вагоні. Це все належить до такої категорії як редакторська культура видання, поява тих самих людей у тому самому місці. Періодична поява, бо й видання періодичне…

- Тоді питання до Сашка: вагон № 5 представлений майже виключно твоїми текстами. Чи, на твою думку, довкола замало доброї критики?

Бойченко: Ну хто б говорив? Якраз тебе єдину я і показав у своєму вагоні. Але тут ще й така справа: досі наші автори не отримували гонорарів. Письменник може віддати шматок прози чи кілька віршів й за так. Це навіть може бути рекламою його майбутньої книги. Критик же мусить писати текст спеціально, тому закономірно хоче гонорару. Тобто будуть гроші – будуть і критики, я посунуся: вагон великий, місця вистачить.

- Добре, скажіть тоді, чи прагне "Потяг” бути "стартовим майданчиком" для текстів (особливо перекладів) — тобто місцем першої публікації? Чи задовольняється передруками?

Андрухович: У нас не було передруків… Ми – не друковане видання.

Бойченко: Так, прагне. Але водночас прагне не втрачати певної власної композиційної цілісності.

Андрухович: І тому в нас неможливо опублікувати цілий роман. Лише коротка проза або уривки. І як уривки – це, власне, може й бути те, що ти називаєш "стартовим майданчиком".

- Чи змінилося для кожного з вас бачення Центрально-Східної Європи від моменту, коли "Потяг 76” вирушив у дорогу?

Бойченко: Знаєш, моя Європа – поняття суто віртуальне. Я в ній не бував ніколи, в тій Європі…

Андрухович: Ох ти ж біднятко! Невиїзний!

Бойченко: Я хочу сказати, що всі мої з нею контакти – це контакти з письменниками, перекладачами, науковцями… І ця Європа стає мені дедалі ближчою. А як воно насправді – може, Юрко знає? Ти ж у нас виїзний…

Андрухович: У мене все це ідеально збіглося в часі – роблення "Потягу” зі щоразу інтенсивнішим переживанням Європи через дедалі частіші подорожі, контакти. Я за ці два останні роки проїхав десятки тисяч кілометрів і запізнав тисячі людей, я маю стільки друзів повсюди, я маю всюди з ким пити і сперечатися, і це справді кайфово, скажу я тобі, це ніколи не буває нудно або втомливо, тобто для мене ця наша частина світу вже стала і… як би це вченіше сказати? – і свідомістю, й буттям водночас. Тобто і дійсністю, і моєю власною вигадкою про цю дійсність.

Третій рейс "Потяга 76” стартує в четвер, 24 червня 2004 року, о 18 годині з Великої зали Могилянки (вул. Іллінська 9, 3-й поверх) за участі:
Юрія Андруховича, Олександра Бойченка, Юрія Винничука, Андрія Бондаря, Катерини Ботанової та гурту "Перкалаба”.




powered by lun.ua
Підпишіться на наші повідомлення!