До десятиліття інавгурації Леоніда Кучми: Чи з’їла міль білі шкарпетки президента?
Вівторок, 20 липня 2004, 19:31
Певна річ, я мріяв би, аби років через десять (двадцять, тридцять) хтось, запитавши: "А хто такий був Кучма?", почув би у відповідь: "Це той самий президент, про якого Луканов колись книжку написав"...
На жаль, наші мрії не завжди реалізуються. Боюся, що і бажання героя моєї книжки залишитися в історії у якості видатного реформатора вже не здійсниться. І розмови на кшталт "Луканов – це був такий собі журналіст, який мав честь написати про САМОГО Кучму" – не станеться. Єдиний шанс, який йому залишився – це видати геніальні мемуари. Втім, і цього, підозрюю, не буде.
Якби раптом після виходу у відставку Бог подарував йому смак до слова, то Кучма, найпевніше, ним би не скористався. Глава держави, схоже, переконаний: напиши він щось на рівні "Гамлета" – все одно ніхто, крім нього самого, цим не буде задоволений.
Він вважає, що бути завжди незадоволеним – є нашою національною особливістю. Цією думкою Кучма довірливо поділився із глядачами в день 10–річчя свого перебування при владі в ефірі каналу "1+1". І навіть притчу розповів: "Куме, який, у вас гарний кабан – великий, відгодований... Та який там кабан – поросятко шершаве..." Ну це з вчорашнього, а з сьогодення. "А який у вас котедж розкішний – на три поверхи. Та який там котедж – хатинка...".
У своїх мемуарах Кучма мав би згадати: перше інтерв’ю в ранзі президента 1994 року він поспішив дати російському каналу НТВ. Тодішній ведучий тодішньої програми "Итоги" Євгеній Кисельов кілька разів продемонстрував глядачам білі шкарпетки новообраного глави української держави.
Він ніяк це не коментував, але биті в політиці люди знають, що за неписаними правилами (а, можливо, й писаними) неприпустимо з’являтися на людях у шкарпетках світлого кольору – хіба що у неофіційній обстановці. Сьогодні Кучмині білі шкарпетки доїдає міль десь у шафі. Йому підправили зовнішність і виглядає він респектабельніше. Отож, фантик поліпшився, а чи стала цукерка смачніша?
Напевне, у тих мемуарах президент Кучма повинен би нам зізнатися – він не українець, адже деякими моментами він таки задоволений. А саме – результатами свого 10–річного правління. Президент сказав в уже згадуваному інтерв’ю для "Епіцентру", що отримав напівмертву країну, а тепер вона ожила і навіть підбадьорилася – має дуже високі показники економічного розвитку. І найголовніше – все це вдалося досягти без крові.
Згадуються бабусі, котрі пережили Другу світову. Вони казали: "Аби тільки війни не було!". Враження таке, що вони дали індульгенцію українським політикам на віки вічні. Тож політики продовжують порівнювати Україну з тими колишніми радянськими республіками, в яких пролилася кров.
Поки Москва розбирається з Чечнею – нам жити добре. А коли б, не дай Боже, у Грузії знову війна почалася, то нам жити було б іще краще.
Правда, на пострадянському просторі є ще один президент, який не пролив кров і який задоволений результатами свого правління, либонь, дужче за Кучму. Його звуть – Олександр Лукашенко. Коментарі потрібні?
Є ще кілька країн, де кров не ллється. Це Литва, Латвія й Естонія – там, певна річ, темпи економічного зростання не такі, як в Україні, але рівень життя чомусь перевищує наш. Певне, хтось бреше: або ми про темпи економічного зростання, або вони про свій добробут. Чому б президентові не взяти їх за точку відліку?
Існує таки одна річ, яка, згідно з його власними критеріями, видає Кучму як українця. Він завжди був незадоволений браком влади у власних руках. Це почалося іще з його прем’єрства, коли він домігся від парламенту права видавати декрети, що мали законодавчу силу.
Навіть тоді він говорив про необхідність запровадження надзвичайного стану, певна річ, з надзвичайними повноваженнями уряду. Журналісти писали, що торік, під час свого попереднього інтерв’ю для "Епіцентру" Леонід Кучма з такою зненавистю говорив про Ющенка, наче той вкрав у нього мільйонів десять баксів.
Пояснюється це дуже просто: Ющенко не той, кому б Кучма хотів передати свою найбільшу, пристрасть, найбільшу любов, найбільше кохання – владу. Президент і раніше демонстрував свою ненависть до тих, хто реально міг видряпати її в нього.
Під час виборів 1999 року Кучма роздратовано називав "канівську четвірку" "не мужиками". В той сам час він обіцяв журналістам, які "не так" висвітлювали вибори, начистити пику. Та коли "четвірка" розпалася і в другий тур з ним вийшов заплановано непрохідний Петро Симоненко, глава держави заспокоївся і став навіть благодушним.
Сьогодні усі в один голос відзначають, що президент Кучма став найвпливовішим політиком, який сконцентрував найбільше владних важелів. Одними з таких важелів є глави його адміністрацій.
Як першому, так і останньому главам адміністрації Кучми вельми попсувало нерви квартирне питання. Спочатку скандал розгорівся навколо приватизованої квартири Дмитра Табачника, а останнім часом – навколо кількаповерхової "хатинки" Віктора Медведчука.
Не так давно я писав на "Телекритиці", що загалом перший і останній глава адміністрації Кучми Дмитро Табачник і Віктор Медведчук вельми схожі між собою. Не тільки "квартирним питанням". Не тільки дружинами, котрі демонструють свою привабливість, ведучи передачі на українському телебаченні. Не тільки тим, що тексти їхніх докторських дисертацій, якщо вірити книзі Дмитра Чобота "Нарцис", відсутні у Національній бібліотеці імені Вернадського, що є явищем безпрецедентним. Не тільки тим, що обидва доктори наук дали підстави для сумнівів у якості їхніх наукових робіт.
Найголовніше – вони схожі методом використання влади. Не буду їх тут описувати. Бажаючі можуть напружити пам’ять і порівняти "Діму–94" із "Вітєю–2004". Різниця тільки в масштабах. "Дімі" і наснитися не могла операція "Мукачеве". І масштаб квартирного питання є для цих двох хлопців символічним: "Дімине" помешкання поруч з Медведчуковою "хатинкою" – просто халупа.
Мудрі політологи скажуть, що таке порівняння некоректне, що є нюанси і так далі... А я їм нагадаю закон про Кабінет міністрів. Він мав упорядкувати стосунки президента і уряду, відповідно відібравши у глави держави частину повноважень. Однак на цей закон Кучма накладав вето аж сім (якщо не більше) разів.
Чому ж тепер дивуватися, що йому не довіряють, коли він раптом затіяв політичну реформу, яка має на меті відібрати частку повноважень з президентських рук? Правда, руки ці мають бути вже іншого президента.
Кілька місяців тому Кучма заявив, що він скасовує елітні номерні знаки, мовляв, всі повинні бути рівними. Відтоді минуло вже чимало часу, але по вулицях Києва досі зустрічаються номери "АП", "КМ" і тому подібні.
Ризикну припустити, що президент передумав втілювати своє рішення в життя (або вдав, що забув про нього), бо чиновництво з його адміністрації має на цьому непогані бабки. І можна лише здогадуватися, скільки таких номерів причеплено до машин крутих пацанів, які не мають жодного відношення ні до уряду, ні до адміністрації.
Як би Кучма не хвалився темпами нашого зростання. Як би він не приписував собі успіхи в економіці. Все ж таки його влада не увінчалася створенням найголовнішого – філософії демократичної правової держави.
Міліціонер в нас побоїться зачепити машину з номером "АП" – навіть, якщо вона порушить правила. Всі можновладці, які потрапляли до аварій, виявлялися невинними в дорожніх пригодах.
Жоден бізнесмен в нашій країні, крім тих, які мають своїх лобістів у владі, не може бути впевненим, що завтра до нього не прийде податківець і не спробує відібрати власність. Мало хто вірить, що свої права можна ефективно захистити в суді.
Колись Кучма прилюдно так відчитав голову Верховного Суду, наче він був не керівником самостійної гілки влади, а секретарем обкому на нараді у ЦК. Той епізод наочно продемонстрував, хто в хаті господар. Немає ніяких самостійних судів. А є перший секретар... Даруйте, є президент України. І крапка.
Юрій Луканов, автор книги "Третій Президент. Політичний портрет Леоніда Кучми"
На жаль, наші мрії не завжди реалізуються. Боюся, що і бажання героя моєї книжки залишитися в історії у якості видатного реформатора вже не здійсниться. І розмови на кшталт "Луканов – це був такий собі журналіст, який мав честь написати про САМОГО Кучму" – не станеться. Єдиний шанс, який йому залишився – це видати геніальні мемуари. Втім, і цього, підозрюю, не буде.
Якби раптом після виходу у відставку Бог подарував йому смак до слова, то Кучма, найпевніше, ним би не скористався. Глава держави, схоже, переконаний: напиши він щось на рівні "Гамлета" – все одно ніхто, крім нього самого, цим не буде задоволений.
Він вважає, що бути завжди незадоволеним – є нашою національною особливістю. Цією думкою Кучма довірливо поділився із глядачами в день 10–річчя свого перебування при владі в ефірі каналу "1+1". І навіть притчу розповів: "Куме, який, у вас гарний кабан – великий, відгодований... Та який там кабан – поросятко шершаве..." Ну це з вчорашнього, а з сьогодення. "А який у вас котедж розкішний – на три поверхи. Та який там котедж – хатинка...".
У своїх мемуарах Кучма мав би згадати: перше інтерв’ю в ранзі президента 1994 року він поспішив дати російському каналу НТВ. Тодішній ведучий тодішньої програми "Итоги" Євгеній Кисельов кілька разів продемонстрував глядачам білі шкарпетки новообраного глави української держави.
Він ніяк це не коментував, але биті в політиці люди знають, що за неписаними правилами (а, можливо, й писаними) неприпустимо з’являтися на людях у шкарпетках світлого кольору – хіба що у неофіційній обстановці. Сьогодні Кучмині білі шкарпетки доїдає міль десь у шафі. Йому підправили зовнішність і виглядає він респектабельніше. Отож, фантик поліпшився, а чи стала цукерка смачніша?
Напевне, у тих мемуарах президент Кучма повинен би нам зізнатися – він не українець, адже деякими моментами він таки задоволений. А саме – результатами свого 10–річного правління. Президент сказав в уже згадуваному інтерв’ю для "Епіцентру", що отримав напівмертву країну, а тепер вона ожила і навіть підбадьорилася – має дуже високі показники економічного розвитку. І найголовніше – все це вдалося досягти без крові.
Згадуються бабусі, котрі пережили Другу світову. Вони казали: "Аби тільки війни не було!". Враження таке, що вони дали індульгенцію українським політикам на віки вічні. Тож політики продовжують порівнювати Україну з тими колишніми радянськими республіками, в яких пролилася кров.
Поки Москва розбирається з Чечнею – нам жити добре. А коли б, не дай Боже, у Грузії знову війна почалася, то нам жити було б іще краще.
Правда, на пострадянському просторі є ще один президент, який не пролив кров і який задоволений результатами свого правління, либонь, дужче за Кучму. Його звуть – Олександр Лукашенко. Коментарі потрібні?
Є ще кілька країн, де кров не ллється. Це Литва, Латвія й Естонія – там, певна річ, темпи економічного зростання не такі, як в Україні, але рівень життя чомусь перевищує наш. Певне, хтось бреше: або ми про темпи економічного зростання, або вони про свій добробут. Чому б президентові не взяти їх за точку відліку?
Існує таки одна річ, яка, згідно з його власними критеріями, видає Кучму як українця. Він завжди був незадоволений браком влади у власних руках. Це почалося іще з його прем’єрства, коли він домігся від парламенту права видавати декрети, що мали законодавчу силу.
Навіть тоді він говорив про необхідність запровадження надзвичайного стану, певна річ, з надзвичайними повноваженнями уряду. Журналісти писали, що торік, під час свого попереднього інтерв’ю для "Епіцентру" Леонід Кучма з такою зненавистю говорив про Ющенка, наче той вкрав у нього мільйонів десять баксів.
Пояснюється це дуже просто: Ющенко не той, кому б Кучма хотів передати свою найбільшу, пристрасть, найбільшу любов, найбільше кохання – владу. Президент і раніше демонстрував свою ненависть до тих, хто реально міг видряпати її в нього.
Під час виборів 1999 року Кучма роздратовано називав "канівську четвірку" "не мужиками". В той сам час він обіцяв журналістам, які "не так" висвітлювали вибори, начистити пику. Та коли "четвірка" розпалася і в другий тур з ним вийшов заплановано непрохідний Петро Симоненко, глава держави заспокоївся і став навіть благодушним.
Сьогодні усі в один голос відзначають, що президент Кучма став найвпливовішим політиком, який сконцентрував найбільше владних важелів. Одними з таких важелів є глави його адміністрацій.
Як першому, так і останньому главам адміністрації Кучми вельми попсувало нерви квартирне питання. Спочатку скандал розгорівся навколо приватизованої квартири Дмитра Табачника, а останнім часом – навколо кількаповерхової "хатинки" Віктора Медведчука.
Не так давно я писав на "Телекритиці", що загалом перший і останній глава адміністрації Кучми Дмитро Табачник і Віктор Медведчук вельми схожі між собою. Не тільки "квартирним питанням". Не тільки дружинами, котрі демонструють свою привабливість, ведучи передачі на українському телебаченні. Не тільки тим, що тексти їхніх докторських дисертацій, якщо вірити книзі Дмитра Чобота "Нарцис", відсутні у Національній бібліотеці імені Вернадського, що є явищем безпрецедентним. Не тільки тим, що обидва доктори наук дали підстави для сумнівів у якості їхніх наукових робіт.
Найголовніше – вони схожі методом використання влади. Не буду їх тут описувати. Бажаючі можуть напружити пам’ять і порівняти "Діму–94" із "Вітєю–2004". Різниця тільки в масштабах. "Дімі" і наснитися не могла операція "Мукачеве". І масштаб квартирного питання є для цих двох хлопців символічним: "Дімине" помешкання поруч з Медведчуковою "хатинкою" – просто халупа.
Мудрі політологи скажуть, що таке порівняння некоректне, що є нюанси і так далі... А я їм нагадаю закон про Кабінет міністрів. Він мав упорядкувати стосунки президента і уряду, відповідно відібравши у глави держави частину повноважень. Однак на цей закон Кучма накладав вето аж сім (якщо не більше) разів.
Чому ж тепер дивуватися, що йому не довіряють, коли він раптом затіяв політичну реформу, яка має на меті відібрати частку повноважень з президентських рук? Правда, руки ці мають бути вже іншого президента.
Кілька місяців тому Кучма заявив, що він скасовує елітні номерні знаки, мовляв, всі повинні бути рівними. Відтоді минуло вже чимало часу, але по вулицях Києва досі зустрічаються номери "АП", "КМ" і тому подібні.
Ризикну припустити, що президент передумав втілювати своє рішення в життя (або вдав, що забув про нього), бо чиновництво з його адміністрації має на цьому непогані бабки. І можна лише здогадуватися, скільки таких номерів причеплено до машин крутих пацанів, які не мають жодного відношення ні до уряду, ні до адміністрації.
Як би Кучма не хвалився темпами нашого зростання. Як би він не приписував собі успіхи в економіці. Все ж таки його влада не увінчалася створенням найголовнішого – філософії демократичної правової держави.
Міліціонер в нас побоїться зачепити машину з номером "АП" – навіть, якщо вона порушить правила. Всі можновладці, які потрапляли до аварій, виявлялися невинними в дорожніх пригодах.
Жоден бізнесмен в нашій країні, крім тих, які мають своїх лобістів у владі, не може бути впевненим, що завтра до нього не прийде податківець і не спробує відібрати власність. Мало хто вірить, що свої права можна ефективно захистити в суді.
Колись Кучма прилюдно так відчитав голову Верховного Суду, наче він був не керівником самостійної гілки влади, а секретарем обкому на нараді у ЦК. Той епізод наочно продемонстрував, хто в хаті господар. Немає ніяких самостійних судів. А є перший секретар... Даруйте, є президент України. І крапка.
Юрій Луканов, автор книги "Третій Президент. Політичний портрет Леоніда Кучми"
