"Український вибір"

У День незалежності "Українська правда" публікує статтю Юрія Бадзя "Український вибір".

Юрій Бадзьо належить до тієї когорти дисидентів, котрі не здобули в незалежній Україні ні публічної політичної слави, не залишили фінансових статків, хоча його особисті заслуги перед українською державою чималі.

Свого часу Бадзьо був членом Ради київського Клубу творчої молоді — першої в Радянській Україні неформальної організації національно-патріотичного напрямку. Він – учасник публічного протесту проти арештів української інтелігенції (під час перегляду в київському кінотеатрі "Україна" 04 вересня 1965 фільму Сергія Параджанова "Тіні забутих предків"), автор листа-звернення до VI з’їзду Спілки письменників України (1971 р), в якому поставив питання про нерівноправне становище української культури в умовах національно-політичної несвободи.

У 1972 у відповідь на нову хвилю політичних арештів Бадзьо розпочинає писати трактат "Право жити". Перший варіант дослідження — 1400 сторінок рукописного тексту, на написання якого пішло п’ять років, — у 1977 був викрадений агентом КДБ з квартири приятеля.

У лютому 1979 р. під час обшуку вилучено 450 сторінок другого незакінченого варіанту "Права жити". Через 2 місяці, 23 квітня 1979, Бадзя заарештовано.

За час між обшуком і арештом Бадзьо написав "Відкритого листа Президії Верховної Ради СРСР і ЦК КПРС", а також "Відкритого листа українським і російським історикам", у яких коротко виклав основні ідеї "Права жити".

У грудня 1979 відбувся суд над Бадзьом, де всі звинувачення "танцювали" від рукопису "Права жити", а також машинопису Миколи Руденка "Економічні монологи".

Засуджений Київським міським судом на максимальний термін — 7 років таборів суворого режиму і 5 років заслання.

За колючим дротом Бадзьо продовжує боротьбу: бере участь у політичному страйку під час Московської Олімпіади, оголошує голодівки протесту, пише політичні заяви до вищих державних інстанцій з критикою властей.

У липні 1980 на Заході опублікований протест Бадзя проти введення радянських військ до Афганістану. У західній пресі час від часу публікувалися й інші його заяви.

На початку 1987 відмовився подати заяву з проханням про звільнення, як того вимагали радянська влада. Звільнений у грудні 1988.

З січня 1989 Юрій Бадзьо живе в Києві. Активний учасник політичного й громадського життя.

Весною 1990 входить до ініціативної групи створення опозиційної КПУ партії. У травні 1990 опубліковано написаний Бадзьом "Маніфест Демократичної партії України".

У грудні того ж року на Установчому з’їзді ДемПУ обраний її головою. На 2-му з’їзді Бадзьо знімає свою кандидатуру, щоб повернутися до наукової діяльності, перерваної 30 років тому.

Нині працює в Інституті філософії, активно виступає з публіцистичними статтями на політичні теми. Після проголошення незалежності України влада повернула Бадзю вилучений рукопис "Права жити", що 1996 року вийшов окремою монографією.

Щороку до Дня незалежності Юрій Бадзьо приурочує свої чергові політологічні ґрунтовні дослідження, які цього разу він запропонував "Українській правді" (раніше друкувалися у тижневику "Політика та культура", що зараз не виходить).

Автор передмови Орест Сохар.


УКРАЇНСЬКИЙ ВИБІР

1. Тріумф і поразка української революції

Наприкінці 80-х років двадцятого століття, яке щойно минуло, українське суспільство опинилося перед історичним вибором системного революційного характеру — у сфері політики, економіки та національних відносин.

Революція відбулася й перемогла. Політична: заперечення тоталітаризму — скасування 6-ї статті Конституції СРСР, яке (скасування) юридично ліквідувало самодержавство КПРС і відкрило шлях для творення багатопартійної політичної системи на основі ідеологічного плюралізму (ідея демократії).

Соціально-економічна революція: реабілітація та легалізація принципу приватної власності, яка (власність) закладала матеріальну основу демократизації суспільства.

Нарешті, революція національна: політико-правове визволення українського народу з-під влади російського імперіалізму завдяки проголошенню незалежності України (як першого природного кроку до національної свободи).

З огляду на перспективу (позитивну) основу цих усебічних докорінних (сутнісних, радикальних) змін становила національна революція. Бо йшлося про постання нового ПОВНОПРАВНОГО суб’єкта історії, а ним міг бути лише український народ, природна й цілісна культурна спільнота, політично легітимізована, тобто узаконена, як єдиний суверен державного самовизначення на всій своїй території (за винятком Криму, де ми ділимо це право з кримськими татарами) — легітимізована своєю тисячолітньою історією державотворення, боротьби за політичну незалежність і національну самодостатність (Київська імперія, Козацька держава, УНР, ЗУНР, Карпатська Україна, УПА, ідея державної незалежності України — виходу її зі складу СРСР — в ідеології українських дисидентів 60-70-х років 20-го століття).

Не усвідомивши історичної закономірності і "прав" української національної революції кінця 80-х — початку 90-х років 20-го століття, ми нічого не зрозуміємо в подальшій трагічній долі незалежної України, не осягнемо своїх перспектив, не поставимося до них адекватно.

Дивовижний парадокс: тріумфальна перемога національної революції у серпні та грудні 1991 року та нищівна її поразка у справі наступних суспільних перетворень — катастрофічний занепад України у всіх сферах життя: економіки, культури, моралі.

Та дива не було. Грудневий референдум показав, що суспільство психологічно готове погодитися зі своїм новим територіальним статусом, який сприймався, свідомо чи підсвідомо, як НАЦІОНАЛЬНА державність, як держава українців. Тим паче що реформістський ("перебудовний") демократичний рух відбувався в Україні під українською історичною символікою і головно силами українських організованих і неорганізованих середовищ.

Одначе революційний порух загалу був не так свідомим вибором, як імпульсивною реакцією на минуле в очікуванні швидкого поліпшення соціального становища. У стані ще гіршому (з погляду перспектив національної революції) перебував старий політичний провід суспільства — компартія, яка органічно розпадалася (як і на початку століття, після переможного більшовицького перевороту в жовтні 1917 року) на українську меншість ("суверен-комуністи") і ретроградну, переважно малоросійську, більшість ("імпер-комуністи") (у Верховній Раді це "Народна Рада" і "група 239").

Новий наш політичний актив, ядром якого були колишні політв’язні, через свою нечисленність міг відіграти історичну роль лише як політико-ідеологічний фермент у розвитку суспільства — в українському напрямку.

Звичайно, за умови порозуміння й тісної співпраці з уже наявними ("націонал-комуністичними") нашими кадрами. Консолідація цих двох гілок політичного українства творила б зав’язь цілісного політичного класу, без якого структура народу неповна, а успішне творення держави неможливе. Можливість і зразок такої консолідації показав короткий період підготовки до грудневого референдуму — вона й зумовила його тріумф.

Одначе революційний актив виявився політично незрілим. Після референдуму та, одночасно, президентських виборів, на яких переміг "партократ", "демократи" відразу, без передиху, перейшли у фронтальний наступ проти так званої "номенклатури".

Творячи в країні — разом з імпер-комуністами, що мали доволі широку соціальну базу, та зовнішніми силами (в Росії)! — глибоку і всеохопну політичну нестабільність. Наслідок — дострокові вибори президента, які привели до влади НОВІ ПОЛІТИЧНІ сили, нарощені й одночасними парламентськими виборами. Ці сили відразу задекларували своє ідеологічне кредо: національна ідея не спрацювала. Що означало: українське відродження нежиттєздатне і не має перспективи.

Це була поразка національної революції. Усе, що пережило й ПЕРЕЖИВАЄ НИНІ наше суспільство — наслідок української поразки. Ми не створили країни, ми ще не маємо держави. Кажучи "ми", маю на увазі все населення України. Про що йдеться?

Країна — це певний політично суверенний простір, мешканців якого об’єднує ЗГОДА на окремішнє територіальне існування і, крім такої згоди, ПОРОЗУМІННЯ щодо визначальних суспільних цінностей — громадянських прав (індивідуальних та колективних) і культурної самосвідомості (ідентичності).

Держава — це інстутиційне оформлення країни, державна влада — носій та уособлення суверенної волі народу жити окремо від інших суверенних територіальних спільнот у відповідно КОНСОЛІДОВАНОМУ суспільному середовищі. Країна і держава вільні від антагоністичних суперечностей у зазначених сферах буття.

На час проголошення своєї Незалежності Україна не мала ЗГОДИ і ПОРОЗУМІННЯ в суспільстві — ні в середовищі політичного проводу, ні в народі (соціальній спільноті).

Самий акт проголошення і його ствердження на референдумі історично закономірні, але безпосередньо це не переможне завершення національного руху під проводом організованої та КОНСОЛІДОВАНОЇ політичної сили, а ситуативна реакція — комуністів на невдачу заколоту в Москві, а населення — на соціальну кризу системи.

І "партія", і "народ", кажучи цими ключовими поняттями радянської політичної ідеології, голосували не так "за", як "проти". Звичайно, між ними, "партією" і "народом", гармонії інтересів не було. При всій своїй глибокій, у значної частини населення, психологічній асиміляції Росією народ контрреволюцією не загрожував.

Хоча б тому, що він, на відміну від "партії", пам’ятав "принади" комунізму, а етнічна самосвідомість його більшості, українців, узгоджувалася із суверенним статусом національної території.

Драма української революції полягала в іншому — у відсутності спроможного й консолідованого політичного проводу. Такий був наслідок геноцидної щодо нас політики імперії, ленінсько-сталінського тоталітаризму (фашизму).

2. КПУ-СПУ та СДПУ(о) – опорні стовпи режиму

Логічний і справедливий революційний крок української влади — заборона КПУ — не нейтралізував контрреволюційної опозиції. Уже через два місяці лідер "групи 239" Мороз відновлює партію — під назвою "соціалістична".

Невдовзі імпер-комуністи легалізують своє становище, створивши формально нову КПУ. Більшість членів СПУ переходить до неї, але партія Мороза не зливається зі своєю alma mater — не з ідейних міркувань: вона вже встигла створити власну партійну адміністрацію з амбітним та авторитетним лідером на чолі.

Незважаючи на певну державницьку еволюцію СПУ, союзництво між комуністами й соціалістами, відтоді і до сьогодні, органічне — на ґрунті неприйняття української національно-політичної та культурної суверенності. Ні перші, ні другі з погляду політико-правового, морального та психологічного принципово не порвали з імперією. Хоча й різниця між ними нині істотна: послідовний реваншизм КПУ (возз’єднання — новий "союз" – з Росією) і малоросійство СПУ.

"Партія" Кучми йшла на вибори-94 під прапором зближення з Росією (її перші кроки після перемоги продемонстрували це) і застереження перед "націоналізмом" Галичини. Історично ці критерії були для України визначальними: вони експлуатували кадровий і політико-культурний набуток Росії в Україні.

Актуально виборча кампанія Кучми продовжувала реваншистський рух спротиву "націоналістові" Кравчукові. Перемогу демократів-"інтернаціоналістів" забезпечили комуністи, електорат КПУ-СПУ.

Декларативно відмовившись, під тиском української громадськості, від нігілістичного гасла щодо "національної ідеї", нова влада, нові політичні сили нічого не зробили, щоб підтримати напівживий (після столітніх завойовницьких погромів) порух українського народу до відродження, зробити це відродження незворотним.

Навпаки, вони послідовно й наполегливо, у визначальних ситуаціях навіть агресивно, утверджували й утверджують окупаційно-колоніальний стан України, створений віковою російською агресією.

"Ліберальна імперія" Чубайса стала в Україні реальністю. З тією різницею, що для нас вона зовсім не ліберальна. Ототожнення української самосвідомості та українського історичного вибору з "фашизмом" та "націоналізмом" (у розумінні шовінізму) — у політичних оцінках КПУ та партії влади — засвідчує всю глибину національного поневолення українського народу, антагоністичний характер міжнаціонального російсько-українського конфлікту.

Є системні (політика, економіка, культура) докази того, що нині наш народ у повній мірі перебуває під владою російського імперіалізму. Російська ідея ЄДИНОГО економічного простору (згадаймо "єдину союзну державу", "єдиний народногосподарський комплекс", "єдиний радянський народ") має на меті закласти матеріальний фундамент нового "возз’єднання" України з Росією, створення, принаймні в межах східного слов’янства, Третьої російської імперії.

Не дивуймося таким намірам: масштаби русифікації (не тільки мовної) білорусів та (хоч і значно меншою мірою) українців підбадьорюють імперців. Як також імперські тенденції в інтеграційних процесах світу.

Опорними стовпами імперської влади в Україні є малоросійська "партія" Президента і КПУ та СПУ: усі вони, оглядаючись на Росію, спираються на російські та асимільовані (зрусифіковані) прошарки населення, законсервовують їхню непродуктивну щодо української державності свідомість.

Те, що влада ("режим") називає КПУ єдиною "справжньою" опозицією, а комуністи в ситуаціях принципового вибору підтримують "режим", — зовсім не випадковість, не просто тактика: це органічна єдність позиції у ставленні до УКРАЇНСЬКОГО вибору — повне неприйняття його компартією і повна байдужість президентської "партії" до долі українського народу.

Як не випадковість і те, що в спекулятивній справі політичної реформи влада знайшла порозуміння з комуністами та соціалістами: владний мотив — зберегти нинішню структуру політичних сил, гарантувавши безпеку творцям та носіям "режиму", зокрема кримінальному капіталові — цілком узгоджується з мотивом КПУ та СПУ: зберегти свою електоральну базу.

І перше, і друге передбачає консервування російсько-малоросійського стану України. Чи навіть її деградації в імперському напрямку. Влада погодилася прийняти далекосяжний і контрреволюційний для нас російський орієнтир розвитку — ідею ЄДИНОГО (суть у цьому понятті; кажуть, Україна пропонувала термін "спільний") економічного простору, вона стала учасником ІДЕОЛОГІЧНО заздалегідь програшної гри.

А Мороз заявив недавно, що він згоден підтримати і Симоненка як єдиного кандидата від "опозиції" на цьогорічних виборах президента України. Того самого Симоненка, який проголошення Незалежності України в серпні 1991 р. послідовно називає "контрреволюційним переворотом", а Блок Ющенка — "нашистами".

Ситуація історичного вибору, якого не уникнути, все прояснює. Прояснив свій вибір Кучма, призначивши керівником президентської адміністрації Медведчука, голову партії, яка на парламентських виборах виступила неуспішно, хоча й вельми успішно творила соціально-економічне підґрунтя "режиму".

Підтвердив свою позицію Мороз, відступивши від Ющенка, тобто віддавши перевагу у справі реформи формальним владним процедурам, а не сутності історичного процесу — українсько-імперському протиборству.

Адже тільки зріла правосвідомість і реальна правосуб’єктність українського народу здатні нейтралізувати силу кримінально-кланового капіталу, перегородити йому шлях до влади, змінивши структуру політичного класу (проводу) відповідно до об’єктивних потреб суспільства, отже, і консолідувавши суспільство.

На ґрунті "нашизму", цій крайній формі ідеологічної агресії проти українського народу, порозумілися дві провідні ВЛАДНІ партії в Україні — КПУ й СДПУ(о). КПУ владна опосередковано — як охоронець і політичний "хазяїн" колоніального спадку в Україні, на якому влада почувається цілком комфортно, через що й скасувала заборону старої КПУ — на вимогу нової!

СДПУ(о) владна безпосередньо. Іще в січні 1999 р. газета "День" писала, що Медведчук на прес-конференції "не підтвердив, але й не спростував твердження про те, що СДПУ(о) поступово стає "партією влади"...

Відколи її голова очолив адміністрацію президента, це стало реальністю. Великий капітал далеко не "соціал-демократичного" характеру та походження, створена ним широка мережа партійних осередків та центрів впливу у структурах державної влади та громадських організацій, могутній арсенал (ЗМІ) пропагандистського напливу на суспільство — усе це робить партію Медведчука-Суркіса повною мірою відповідальною за становище в країні.

Російська спрямованість ідеології та політики СДПУ(о), цькування Блоку Ющенка "Наша Україна" вульгарним стереотипом антиамериканізму, нагнітання імперської демагогії про "націоналістичну небезпеку" в Україні органічно поєднуються з відповідною ідеологією та політикою КПУ.

Ці дві партії і становлять добре облаштований (ідеологічно, політично, організаційно) головний імперський плацдарм в Україні.

Тож цілком закономірним є антагоністичний конфлікт між ними і партійним блоком "Наша Україна", який, хто що б не казав про його лідера, об’єктивно є природним і найвагомішим політичним представництвом українського народу.

На ґрунті цього національно-політичного та національно-культурного конфлікту і твориться глибока політична нестабільність в Україні — протягом усіх років нашої незалежності. Влада в Україні перебуває в стані постійної кризи. Такий стан означає, що в країні немає ГОСПОДАРЯ. Це побутове поняття якнайкраще виражає сутність нашого становища — спотвореність перебудовних процесів у всіх сферах життя — політики, економіки, культури.

3. Національна ідея. Та нації ще немає

Консолідована еліта може з’явитися в країні лише як ОРГАНІЧНА частина й завершення соціальної структури історичної спільноти, як колективне представництво (політичне, соціальне, культурне, інтелектуальне) суверена державного самовизначення території, тобто українського народу.

Це не означає, що етнічно еліта виключно українська. Мова про те, що основу суспільного проводу становить українська самосвідомість та воля і що еліти національних меншин погоджуються з політичним та культурним статусом українців як суверенного "автора" національної державності, завдяки чому вони, ці меншинні еліти, стають ОРГАНІЧНОЮ частиною консолідованого суспільного проводу.

Це і є та ідея (і тільки вона!), на підставі якої можна згуртувати суспільство, зробити з нього цілісний, життєздатний і творчо успішний колектив. Тобто це і є національна ідея. Не те, що прийнятне для всіх (тут і проблеми ніякої немає), а ідея, яка породжена об’єктивними суперечностями (конфліктами) суспільства і вказує на шлях подолання їх.

Поняття "національна ідея", як його вживають у нашому суспільстві, вочевидь породжене "нацією". Генетично, логічно та граматично воно означає не що інше, як ідею нації. Себто, кажучи по-сучасному, проект створення нації.

Отже, нації ще немає? Масова свідомість, та й не тільки масова, тулячи "національну ідею" до найрізноманітніших сфер життя, якраз і фіксує такий стан. Та чому він настільки конфліктний, антагоністично конфліктний? І чи справді нації ще немає?

Немає — чого? Так ми доходимо до суті — до питання про те, що таке нація.
Світові процеси націостановлення наука класифікує в координатах двох понять — культурна нація і політична нація. Культурна — територіальна спільнота на основі етнічної самосвідомості, головно мови як визначальної ознаки виокремлення себе з-поміж інших людських спільностей.

Політична — згуртування різнокультурних громад на основі рівності громадянських прав. Німеччина, Франція, Італія, Польща, Угорщина, Чехія, Словаччина — культурні нації, США, Канада, Швейцарія — політичні.

Та чи сутнісне, докорінне, методологічно достатнє це розрізнення? Канада — країна, держава, але обидві її частини, англомовна і франкомовна — однаково суверенні з погляду державного самовизначення (колонізація англосаксами і французами НОВИХ територій; автохтонів, ескімосів, історія "обділила" ), до того ж французька Канада прагне до відокремлення.

Також і Швейцарія — об’єднання СУВЕРЕННИХ культурних спільнот (німецької, французької, італійської, ретороманської), кожна з яких має власну етнічну територію. Багатоетнічні, багатомовні США функціонують як політична цілісність на основі англійської мови: хто не хоче ізолюватися в своєму локальному (мовно чи територіально) середовищі, мусить її знати.

Іммігрант, щоб стати громадянином США, повинен скласти іспит зі знання англійської мови. Та й це ще не все. Політологи припускають, що процеси етнічного самоусвідомлення можуть привести до розпаду США, до виходу окремих штатів зі складу країни.

Отже, треба зробити висновок, що "політична нація" — термін умовний; його створено для того, щоб означити особливість історичних процесів творення країн, держав, фундаментом яких, так чи інакше, є культура. Якби швейцарським кантонам загрожувала етнічна деградація, асиміляція культурною спільнотою іншого кантону (кантонів), Швейцарія неодмінно розпалася б.

Ситуація з Україною безсумнівно однозначна: наша країна (держава) може постати лише як утворення соціально-політичної спільноти на основі української культури, як державне самовизначення українців.

Ми автохтонне населення України, всі її землі стихійно колонізовані й освоєні (цивілізовані) нами (НАРОДНА колонізація; до речі, учені твердять, що в середині 16-го століття українці в Криму становили більшість), присутність росіян в Україні майже виключно — наслідок російських завоювань (агресії), ДЕРЖАВНОЇ колонізації Росією різних сфер суспільного життя українського народу.

Згідно з міжнародними науковими критеріями країна вважається моноетнічною, якщо в ній якийсь етнос становить 70 і більше відсотків населення: відповідно до перепису населення в грудні 2001 р. українцями себе вважають 77,8% людності України!

Отже, стосовно всієї території України українська свобода, політична та культурна самодостатність українців неподільні — при гармонійному співіснуванні зі свободою культурного самовизначення інших етносів як локальних, по горизонталі та вертикалі, середовищ. Практично це означає, що національні меншини мають пристосовуватися до нас, а не навпаки.

Проте саме цього не хоче визнати, саме з цим не хоче змиритися російський імперіалізм. Не маючи аргументів, подібних до ситуації зі США, Канадою чи Швейцарією (крім безпідставних претензій на Крим), він, щоб легалізуватися в Україні і не віддати завойоване, удається до політичних та ідеологічних спекуляцій (двомовність, державний, чи офіційний, статус російської мови, федералізація України, "спільна історія", "братні народи", "слов’янська ідея" тощо).

Спираючись при цьому на свої, смертельно загрозливі для нас, асиміляційні здобутки в Україні. У теорії — спираючись на поняття "політична нація", що його він тлумачить як щось етнічно понадукраїнське, як механічну суміш етносів України.

Але ж у такому разі проблема міжнаціональних відносин (національне питання), становлення нації взагалі знімається, відкидається. Після погромного для нас двадцятого століття!

У практичній політології ситуація виражається в суто формалістичній методології аналізу становища і перспектив: предметний розгляд об’єктивних суспільних процесів підмінено схоластикою поділу політиків на "правих, лівих і центр" – у контексті схоластики "демократії".

Окреслені теорія і практика політології мають на меті, свідомо чи несвідомо, легалізувати й законсервувати отриманий у спадок від СРСР окупаційний стан України. Для українців він і сьогодні — стан гніту й несвободи.

Збереження і навіть посилення русифікації культурного простору (радіо, ТБ, газетний і книжковий ринки, майже повна відсутність українського кіно); панування в Україні російських символів престижності; безкарне блюзнірське зневажання наших національних символів (імені Шевченка! національного прапора!); "братський" поділ із завойовником нашого минулого (державне святкування Переяславської угоди, ювілеїв Щербицького і комсомолу тощо), тобто легітимізація імперії — на відміну від нашого визвольного руху (УПА); відсутність в ідеології та політиці влади українського національного питання як проблеми становища і перспектив (майбутнього) нашого народу — усе це означає, що ми не маємо життєздатного, придатного для життя, середовища, предметного й психологічного.

Лікар-психолог Семен Глузман зробив недавно страшний висновок: інстинкт самозбереження в українців на критичній межі. Такий наслідок нашої тривалої несвободи, геноцидно репресивних умов історичного буття.

Стосовно України науково продуктивний та історично адекватний виключно такий ряд понять: етнос (народ) — нація (українська нація). Етнос — культурна спільність на основі мови, нація — етнос, що дійшов рівня політичної самосвідомості, тобто свого суверенного права на територію власного розселення, і відповідно консолідований.

У такому розумінні можна сказати (це була б публіцистична фраза) "українська політична нація". Неодмінною структурною частиною нації є консолідований політичний провід — політичний клас.

Процес становлення нації завершується створенням незалежної держави. Звичайно, завершується в тому випадку, якщо держава є безпосереднім наслідком переможної національно-визвольної боротьби.

У загальнокультурному та загальносуспільному слововжитку "етнос" і "націю" об’єднує поняття "народ", яке має як соціальний (тоді маємо опозицію "народ–влада"), так і етнонаціональний смисл. З огляду на цю, вже давно утверджену, смислову двоякість "народу" логічно закріпити за ним і третє значення — як громадянської спільноти всього населення країни.

На позначення цієї спільноти Конституція України узаконює саме цей юридичний термін — "народ", "український народ". Щоправда, означення "український" дає з великої букви; думаю, таке розрізнення зайве. Насаджувана відповідними суспільними силами формула "українська політична нація" науково недоцільна, а політично тенденційна; вона заплутує історичні процеси — і минулі, і сучасні, і на перспективу.

Соціологічні дані системного характеру і стосовно всього періоду нашої Незалежності, як і характер та масштаби суспільних суперечностей в Україні, однозначно свідчать про те, що в українців процес становлення нації ще не завершився. Нації ще немає, отже, у нашій країні немає суб’єкта історичної діяльності — зі сформованою самосвідомістю й волею до самоствердження. Це і є першопричиною трагічних наслідків суспільних реформ після революційного зламу імперії в серпні та грудні 1991 року.

Далі буде...