Доля провокатора

Як не буває колишніх чекістів, так і не буває колишніх провокаторів. Шляхетним тираноборним пафосом кипів відомий політтехнолог Павловський на засіданні "Відкритого Форуму", яке відбулося через кілька днів після арешту Ходорковського.

Приголомшуючи листками з останнім виступом президента Путіна і з промовою сталінського наркома Єжова, оголошеною в 1937 році, він переконував аудиторію у спадковості чекістських методів і традицій.

Дійсно, логіка мислення двох видатних державних діячів, що виросли з однієї і тієї ж негоголівської шинелі і чимось схожих один на одного навіть зовні, разюче збігалася.

"Наші славні органи не можуть помилятися. Але якщо навіть вони і помиляться, їх виправить наш радянський суд", - говорив один з них.

"Наша російська прокуратура не помиляється. Але якщо навіть вона і помилиться, її виправить наш російський суд", - повторював інший.

"Мы - эхо, мы - эхо, мы - вечное эхо друг друга", - міг би проспівати хор маленьких чекістів після танцю маленьких лебедів на урочистому ювілейному вечорі 20 грудня.

Однак, не встигнувши ще добігти до Кремля, тираноборець подзвонив і забажав вилучити зі стенограми форуму свій сенсаційний виступ.

І довго ще потім ходив усіма телевізійними студіями, із тим же пафосом доводячи, як вчасно компетентні органи викрили і знешкодили Ходорковського, який, виявляється, за Павловським, "обіцяв Кондолізі Райс знищити ядерний щит Вітчизни".

До такого маразму, у всякому разі привселюдно, не доходив ніхто з апологетів влади, хоча б виходячи з розумінь бридливості.

На відміну від 80-х сьогодні мініфаустовські угоди з Владою гарантують не тільки свободу і становище, але і дуже великі бабки.

Серед інших ґешефтів є в Павловського і невеликий свічковий заводик в Україні. Під час тамтешніх виборчих кампаній Павловський разом із ще декількома готовими на все і завжди гельманюгендами продають свої не першої свіжості послуги місцевій партії влади.

Не просто за великі гроші, а за дуже великі гроші. Щоб заводик пихкав справно, одеські шахраї використовують два нехитрих прийоми. У Києві вони поважно надувають щоки, зображуючи із себе Таємних Радників Вождя, що реалізують волю Кремля на пострадянському просторі.

У Москві ж вони вселяють політичному бомонду і тому ж Кремлю, що вищі геополітичні інтереси Росії, та що там, саме виживання Росії як незалежної держави, вимагають перебування при владі в сусідній країні саме клієнтів Павловського і Ко.

Президентські вибори в Україні уявляються ними як Армагедон, останній бій сил Добра і Зла, "проросійського Януковича" і "проамериканського Ющенка".

Обдурити російський політичний клас неважко. Він сам обманюватись радий. Постімперські месіанські комплекси завжди були характерні для російського політичного класу. Але якщо в перше пострадянське десятиріччя наша дипломатія з надзвичайною помпою вела свої фантомні битви "проти розширення НАТО" за "традиційні російські інтереси на Балканах" і т.д., то ж тепер її оперативний простір звужується до пострадянського, де вона і збирається дати свій "останній і рішучий бій".

Ми вперто намагаємося нав'язати нашим сусідам вибір – або Росія, або Захід.

Ну може бути, знайшлися б на пострадянському просторі які-небудь соціально близькі брати по розуму, якби охрипла від ненависті до Заходу російська еліта запропонувала б їм послідовний Великий Антизахідний Ідеологічний Проект.

Але чим сьогодні є сучасна модель російського капіталізму як не карикатурою і пародією на сучасний Захід - хижа, безжалісна й історично безперспективна в 21 столітті модель бюрократичного первісного нагромадження.

Тож що сьогодні російська еліта може запропонувати своїм колишнім сусідам по комунальній квартирі? Нічого, окрім помпезних розмов про свою велич, свою історичну місію, про месіанське імперське призначення російського етносу і т.д.

Ні, звичайно, ще енергоносії за внутрішніми цінами. От це вже набагато цікавіше. От за це, а не за безцінь, завжди знайдуться політики, готові на якийсь час попозиціонуватися як "проросійські".

Віртуозності як партнер у бізнесі "нафта в обмін на велич" досяг Олександр Григорович Лукашенко.

Щороку найбільш проросійський Великий Слов'янин приїжджав до Москви, підписував черговий нічого не значущий папірець про ще більш глибоке й остаточне возз'єднання з Росією, розбивав у Кремлі склянку з горілкою і їхав з пакетом економічних преференцій у мільярди доларів.

Як і більшість малоосвічених диктаторів 20-го століття, великих і малих, Лукашенко природжений геніальний психолог. Він чудово розумів усі комплекси і фантазми російської політичної еліти, вміло і хижо їх експлуатував, але ні на секунду не припускав, що коли-небудь він стане усього лише мінським губернатором або секретарем обкому.
Солодкі імперські ілюзії рано чи пізно проходять, і кожного нового керівника у країнах СНД ми рано чи пізно називаємо проамериканським або "ще більш проамериканським", не зауважуючи, що тим самим виносимо вирок своїй власній політиці.

Де ж ті "проросійські", в очікуванні яких ми будуємо пісчані замки своєї Імперії. Уже наскільки проросійським здавався новий президент Молдавії російський комуніст Воронін. Тепер він, виявляється, теж прозахідний і проамериканський.

А може бути все ж що-небудь не так з нами і з нашою політикою, а президенти просто проукраїнські, прогрузинські, промолдавські, або ще простіше - просвої улюблені.

Ті ж ярлики заслужив би дуже швидко і "проросійський" Янукович. Але не заслужить. Тому що ніколи не стане президентом України.

Незважаючи на "патріотичне" шаленство російських ЗМІ, Кремль досить довго розсудливо тримав паузу щодо своїх переваг на українських виборах.

Іронія долі полягає в тому, що павловським і Ко вдалося, нарешті, переконати Кремль беззастережно підтримати Януковича саме в той момент, коли всім кваліфікованим експертам, у тому числі і їм самим, стало зрозуміло, що Янукович програє.

Але дуже вже бабла зрубати хотілося. А путінське слово за київськими розцінками дорогого коштує.

Янукович програє через дві фундаментальні причини. По-перше, "зімкнення" партії влади навколо свого кандидата досить умовне і формальне.

"Дніпропетровські" і "київські" побоюються безконтрольного зусилля "донецьких" набагато більше, ніж обрання президентом позакланового Ющенка, і з задоволенням підставлять ніжку офіційному спадкоємцю.

Але головне навіть не в цьому. Не спрацювала основна стратегія заїжджих політтехнологів, звернена насамперед до російського населення України – зобразити Ющенка як русофоба й українського націоналіста, спровокувати етнічний розкол українського суспільства.

Для цього потаскані гельмопавловскі не гидували жодними засобами зі свого старого російського арсеналу – демонстрація на Хрещатику "Нацисти за Ющенка" як рімейк демонстрації "Гомосексуалісти за Явлінського", вибухи ларьків на ринку (добре, що не будинків). Уся ця жалюгідна метушня видатних носіїв російської православної ідеї викликала тільки зворотний ефект.

Я побував нещодавно в найбільш російськомовному регіоні України - у Криму. Дуже багато росіян там збираються голосувати за Ющенка і пояснюють це дуже просто. Також, як і українцям, їм ще з радянських часів набридли номенклатурні пики з явними слідами всіх колишніх, або майбутніх судимостей на обличчі.

Вибір між Януковичем і Ющенком - це для них не вибір між Росією і Заходом, а вибір між минулим і майбутнім, між радянською Україною і європейською Україною. Вибір, який рано чи пізно, неминуче зробить і Росія.

Перемога Ющенка різко оздоровить російсько-українські відносини, звільнивши їх від нескінченної фальші, коли одні мріють "подомінувати", а інші готові, але звісно не безкоштовно, прикинутися, що їм це теж приємно.

А що ж Павловський ?

А Павловського стусанами під зад виштовхнуть із Кремля і знімуть з постачання. Сказано ж було, що "не можна кусати руку, яка годує". А той, хто одного разу вже вкусив, та ще вкусив на стороні, та ще обдурив хазяїна, - згрішить ще багато, багато разів.

P.S. Перед розміщенням даного матеріалу Андрія Піонтковського на "Українській правді", ми відправили на адреси електронної пошти інтернет-видань Гліба Павловського пропозицію до нього опублікувати відповідь на статтю.

Вдень ми отримали відповідь Павловського. Не погоджуючись із ним, ми тим не менше дослівно наводимо його текст. Про рівень аргументації судіть самі.

ГЛІБ ПАВЛОВСЬКИЙ. ЩОДО ТЕКСТУ ЗА ПІДПИСОМ "А.ПІОНТКОВСЬКИЙ"

Дорога редакція!

Обов'язок перевіряти факти, які повідомляються автором, лежить на журналістах редакції: у тексті, підписаному прізвищем "Піонтковський", немає жодного небрехливого твердження, окрім єдиного: Володимир Путін дійсно підтримує Віктора Януковича.

Незалежно від того, писав текст зазначений автор, або уступив комусь право на свій підпис, перед нами текст, як кажуть, "комерційного походження". Що підтверджується згущенням образ заодно з обвинуваченнями у вибухах чогось там.

Дивно, погодьтеся, Глібу Павловскому вести полеміку з платною рекламою або агітлистівкою. І я жодного разу не сперечався з агітками. Позовів до неякісного, не мною замовленого товару варто чекати не від мене, а від його споживачів.

10 вересня 2004 р.