На світлу пам'ять Алі Малицької

Звістка про загибель Алі, про яку мене в двох словах спочатку повідомили електронною поштою, була громом серед ясного неба. Не міг і не хотів повірити в те, що сталося. Перша думка - може, якась помилка? Може, чийсь дурний жарт? Але ні, все вірно. Інформація на сайті "Нашої України" ставить крапки над "І" - Алевтина Малицька, 32 роки, активістка Народного Руху і "Нашої України", помічник-референт народного депутата, родом з Миколаєва.

Ця смерть особливо вразила. Не лише тому, що внаслідок зіткнення автомобіля з тупим джипом не стало рідкісного життєлюба і світлої особистості, з якою бачився ще три тижні тому. А й тому, що йдеться про смерть людини, яка була твоїм ровесником, яку знав майже третину свого життя і з котрою був у дружніх стосунках.

Ловлю себе на думці, що пишу перший в моєму житті некролог.

Аля - художник-декоратор за першою освітою та історик за другою - була активісткою за покликом крові і особистістю, безперечно, політизованою. Власне, й познайомилися ми з нею завдяки молодіжному політичному середовищу - ще у Миколаєві минулого століття, коли вона очолювала там "Молодий Рух".

Взагалі, вона себе жартома називала "професійною" організаторкою. Не одному національно-демократичному громадському й політичному об'єднанню допомогла вона порадою і власною участю залучити членів та утворити місцеву організацію.

А в молодіжному середовищі рідкістю було зустріти людину, котра не знала б Алю. Її ім'я було своєрідним "паролем", коли в розмовах із представниками найрізноманітніших куточків України (та й не тільки) традиційно доходило до пошуків спільних знайомих. Аля скрізь була "своєю людиною", яку зустрічали з розпростертими обіймами.

Надходили до неї пропозиції і від "грошовитих" партій-політпроектів - але на них завжди відповідала відмовою: совістю не торгувала.

Власне, її організаторський талант був парадоксальний, тому що уживався з унікальною неорганізованістю. Аля елементарно могла не прийти на домовлену зустріч, в останній момент згадати про іспит чи важливе доручення, котре мало бути готове ще учора. Її могло поставити глухий кут запитання про тему конференції чи семінару, на який вона завтра їде. Аля не терпіла писати - казала, її думки біжать швидше, ніж вона встигає зафіксувати їх на папері. З технікою була на "ви".

Але все це багатократно компенсувалося її моторністю, її креативністю, доброзичливістю і невичерпними оптимізмом та життєрадісністю. І в цьому, власне, й увесь її "організаторський секрет", і її переконливість. Її просто любили - за відкритість, за щирість, за почуття гумору, за готовність допомогти. За людяність.

Вона багато моталася по Україні в громадських і політичних справах. Але ностальгувала за Миколаєвом, використовуючи будь-яку нагоду, щоби туди поїхати.
Навіть провідникам потягу "Київ-Миколаїв" не вдавалося опиратися її настійливості, коли вона вкотре не встигла або не змогла купити квиток, а тому просила взяти її "на третю полицю". Врешті-решт, вони поступалися, а оскільки ситуація ця повторювалася з завидною регулярністю, знали Алевтину Малицьку на ім'я і прізвище. Втім, усі друзі звали її просто Аля.

Вона, у свою чергу, потребувала спілкування з людьми, вони заряджали її енергією. На жаль, набагато рідше вона могла розраховувати на їхню реальну підтримку.

Уявляю собі Алю не інакше як з посмішкою - часто іронічною, нерідко втомленою, бувало й хитро-винуватою, але з посмішкою. Незважаючи на побутову необлаштованість - "кочувала" у столиці з квартири на квартиру, яку винаймала на двох з подругою, а перед тим взагалі тривалий час жила просто у офісі . Незважаючи на вічний брак грошей. Незважаючи на неможливість приділяти доньці стільки часу, скільки б хотілося.

Ксеня не була пещеною дитиною, рано подорослішала. Було, жила у дідуся й бабусі в Миколаєві, поки мама шукала роботу в Києві, потім, уже в столиці, частину тижня проводила в інтернаті. І їй також, хоч вона ніколи й не скаржилася, хотілося, щоб мама була поруч більше часу. А Аля філігранно викроювала години посеред робочого дня, щоби власноруч відвести доньку ще й в художню школу...

Доньці, батькам, сестрам Алі зараз найважче, і жодні слова співчуття не зможуть втамувати біль. Але хочеться побажати їм сил вистояти перед цим ударом долі. Алю - ні вам, її рідним, ні нам, її друзям, товаришам, знайомим - ніхто і ніщо не замінить. Але вона залишиться у нашій пам'яті. Усміхненою.