"Керований хаос " – метод стабілізації неоколоніального режиму в Україні: як цього уникнути
Середа, 27 жовтня 2004, 12:38
Колись, за часів Дикого Заходу, у американських салунах висіла табличка-застереження для занадто емоційних відвідувачів: "Не стріляйте в піаніста. Він грає, як уміє". Ця приповідка спадає на думку, коли спостерігаєш, яким чином українська влада і наближені до неї технологи організовують свою виборчу кампанію.
Справді, "грають, як уміють". З усіма знайомими з радянських часів атрибутами: адміністративним тиском, перекрученням інформації, монополією на ЗМІ, провокаціями, звинуваченнями опонентів у всіх смертних гріхах.
От тільки ціна поганої гри – не зіпсований настрій, а доля великої країни в центрі Європи і, не побоїмося гучних фраз, посткомуністичного регіону в цілому.
Крім названих порушень чинного законодавства і принципів вільних, чесних і рівних виборів, кампанія у виконанні чинної влади має одну нову рису: увесь час у суспільній уяві підтримується загроза застосування якогось "таємного сценарію", що його адміністрація президента от-от дістане з-під подвійного дна валізи, де зберігаються плани. І тоді усі попередні проблеми видадуться квіточками.
Про це вже неодноразово говорили і писали, називаючи такі сценарії по-різному: чи то "дестабілізацією", чи зривом виборів, чи "керованим голосуванням" або й "підготовкою вічного третього терміну". Сам факт очікування такого "сценарію" дещо говорить про українську політику: недовіру до можновладців, до їх здатності грати за правилами, очікування неприємних сюрпризів.
Усе це вкладається в концепцію, яка, на наш погляд, лежить в основі дій сьогоднішніх стратегів від влади – і тому потребує окремого дослідження. Концепцію "керованого хаосу".
"Керований хаос": історія хвороби
Концепція "керованого хаосу" належить до класу ідей, придуманих теоретиками-суспільствознавцями (не без допомоги практиків-маніпуляторів) у спробі спрямовувати суспільні процеси в потрібному напрямку. Численні російські політтехнологи: Антон Суріков, Сергій Шакарянц, Павло Клачков, Василь Анісімов, Станіслав Белковский, Сергій Кургінян, Сергій Гріняєв, Олександр Неклесса, Сергій Сидоренко та інші – останні роки експлуатують цю провокаційну тему.
Одним із перших, у 1990 р. російське розуміння цієї концепції сформулював Сергій Кургінян, який разом із співавторами опублікував книгу "Постперестройка" ( М.: Политиздат, 1990. - 93 с. ISBN 5-250-01463-1). У цій книзі "керованим хаосом" названо тодішню ситуацію в Росії.
Основа цієї ідеології викладається в такій посилці:
Не урегульовані до кінця конфлікти з зовнішньою участю поступово вибудовуються в єдиний типологічний ряд, утворюючи нову реальність: світ контрольованого і керованого хаосу. Організатори хаосу, роздмухуючи конфлікти (але утримуючи їх у стані "тління", не доводячи до непередбачуваного вибуху), тримають і населення, і суб’єктів прийняття рішень у постійній напрузі, таким чином, звужуючи їм свободу маневру і підштовхуючи їх до вигідних для організаторів рішень.
Апологети цієї теорії стверджують, що з 1985 року Росія буцімто зіштовхнулася із такою стратегією, "заснованою не на лікуванні, а на профілактиці.
" Як пише Кургінян: "Правитель не чекає, коли в суспільстві сформується якийсь небезпечний для влади ідейний напрямок, для того, щоб потім його кровожерливо репресувати, - а намагається попередити його виникнення на ранній стадії. Найбільш природний для цього шлях – загальна дезорієнтація.
Для правителів країни, що знаходиться в кризі, таке поводження здається дивним, якщо ми вважаємо їх дійсними правителями. Але усе відразу встає на місця, якщо ми приймемо, що дійсні правителі знаходяться десь поза країною, а той, хто себе таким декларує – поставлений отут просто від них "смотрящим", він настільки сервільний, що не вправі приймати якісь рішення, мати якусь думку, прагнути до якихось цілей.
Основна його задача, для якої він сюди поставлений – стежити, як би чого не вийшло, як би не утворилася б у країні якась група, що має якусь мету, крім як жити сьогоднішнім днем".
Такі риси приписувалися політиці США та інших "країн Заходу" до СРСР і Росії. У перші роки після розвалу СРСР було модним звинувачувати у цій події не економічну кризу і неминуче банкрутство планової системи, не падіння світових цін на нафту, не корумпованість керівництва, не девальвацію ідеології і навіть не прагнення народів союзних республік до створення власних держав – а "змову західних урядів", які буцімто застосовували проти СРСР якісь новітні соціальні технології. Назви цим технологіям знаходилися різні – і чільне місце серед них посідала якраз теорія "керованого хаосу".
Звинувачувати потужного зовнішнього ворога завжди легше, ніж визнавати власні помилки. Тому розробки в цьому напрямку в Росії стали доволі популярними.
Звісно, вірогідність таких припущень – тема окремої розмови. Однак, якби провідні особи, які визначають політику західних країн, довідалися про те, в яких складних схемах їх підозрюють певні російські автори, вони були б вельми здивовані. Найцікавіше, що країнам Заходу, які будують свою зовнішню політику для реалізації економічних інтересів, вигідніше не хаос (хай керований), а передбачуваність, а отже, – стабільність.
Варто згадати "промову боягуза" (chicken-speech) Буша-старшого в Києві 1990-го, який умовляв українців почекати із проголошенням незалежності, аби поставити під сумнів теорію "змови проти СРСР". Але залишимо теоретизування на цю тему на совісті російських авторів.
Для нас нині важливіше інше: в певних колах у Росії мода на концепції на кшталт "керованого хаосу" зберігається до сьогодні. Ба, більше, теоретичні пошуки щодо методів, які приписують геополітичним суперникам, активно застосовуються у власній політичній практиці.
Активізація російського впливу на Україну, тривале заробітчанство російських політтехнологів при дворі можновладців (здається, серед наших олігархів утримувати "московського піарщіка" стало частиною джентльменського набору), послідовна діяльність цих технологів на українському політичному полі дозволяють стверджувати: в Україні пізнього Кучми на практиці відпрацьовуються ідеї, розроблені російськими фахівцями для штучного керування суспільними процесами.
Експерименти з такими теоріями на "країні, якої не шкода" – неоціненний матеріал для спецслужб. А оскільки в Росії, яку будує Путін, політтехнологам і їхнім "заморочкам" (на кшталт маніпулювання виборами чи створення "керованого громадянського суспільства") не місце, їх відрядження в Україну – зручний і взаємоприйнятний спосіб їх позбутися.
Від теорії до практики
Деякі з російських експертів, що спеціалізуються на українській проблематиці, холодно констатують, що їм від АП України надійшло замовлення на розробку й упровадження моделі керування в умовах "активного хаосу" на період президентських виборів.
Це замовлення експерти намагаються укласти в такий собі геополітичний контекст. Мовляв, Україна все одно приречена підпасти під чийсь вплив – як на Росії, то Заходу (який, звісно, буцімто тільки і мріє, як би нашкодити Росії). Наприклад, Бєлковский пише: "Справді, для Заходу дуже вигідно мати деякий проміжний простір, таке собі болото, що розділяє Європу й Азію, де б панував керований хаос.
Питання лише в одному – щоб фігуранти хаосу, що палають жагучою злістю одне до одного, у фатальну хвилину зверталися за посередництвом до Сполучених Штатів – і ні до кого іншого. У цьому і складається філософія світового панування". (Белка в колесе).
Як ув'язується теза про потребу Заходу в "проміжному просторі" і інтеграція практично всієї Центральної Європи (традиційного "санітарного кордону" в термінах класичної геополітики) до Європейського Союзу – інше питання. Однак для російських технологів неважливо, наскільки їх викладки щодо політики Заходу відповідають дійсності. Важливіше інше: ці викладки слугують виправданням... для якраз такої політики Росії (чи, принаймні, певних кіл у її керівництві) щодо її сусідів.
На жаль, якраз створення штучних конфліктів і "посередництво" Росії у їх вирішенні – значна частина політики Кремля щодо "ближнього зарубіжжя". І тут до традиційних прикладів Абхазії, Придністров’я тощо ризикує бути долученою Україна.
"Українська правда" опублікувала один з проектів, який, за даними видання, було запропоновано Медведчуку російськими політтехнологами в листопаді 2003 року.
Від себе додамо, що тільки провал політреформи частково паралізував дії виконавців даного сценарію. Нагадаємо його основні пропозиції:
"Апокаліптичний сценарій повинен стати українською реальністю.
… сценарій виборчої кампанії – це керований конфлікт.
… президент призначає 5-7 відверто неприйнятних для населення губернаторів у західних областях країни. Це приведе до масового невдоволення і збурювання населення в цих областях. І це добре, тому що необхідно нам для дестабілізації обстановки у країні.
…Нам необхідний особистісний конфлікт Ющенко і Януковича, що автоматично перетворився в конфлікт схід - захід. У медіа ми наочно показуємо можливість розвалу країни. Боротьба Ющенко і Януковича як уособлення конфлікту, реальні погрози соціальній, етнічній, релігійній згоді в країні, де все перераховане вище – це вже реальність."
Далі наводяться плани створення штучних, "спеціально розігрітих існуючих територіальних, етнічних чи релігійних конфліктів". Тут і Крим, і цвинтар Орлят, і церковні комплекси (зокрема, в Чернігові). Правда, нагадує перелік місцевостей, які зринали в новинах протягом року в контексті якогось конфлікту?
Планувалися також "конфлікти навколо власності, клановий переділ і страйки трудових колективів". У них повинні були б бути втягнені підприємства, що належать близьким до Ющенка людям. Чи не нагадує це про опереткові випади "братчиків" Корчинського проти підприємств, зокрема, Жванії? Про постійну увагу правоохоронних і фіскальних органів до близького до "нашоукраїнців" бізнесу годі й говорити.
Натхненникам цього сценарію також потрібна була дестабілізація парламенту. Він мав би виглядати "божевільним". Маневри фракцій колишньої більшості, що почали поводитися, як не найкраща опозиція, цілком можуть бути віднесені до цього сценарію. От тільки більшості парламентарів вистачило здорового глузду не піддатися на провокації і не бути "додатками до кнопок", як про тих (буцімто) зневажливо говорять в адміністрації президента.
Усе це мало би відбуватися на тлі "страшилок – втрати територіальної цілісності й остаточного виходу кризових ситуацій з-під контролю". І мав повернутися до активного публічного життя Кучма. Весь у білому, як у тому анекдоті. І рулити, як мінімум, іще, принаймні, півроку (до повторних виборів) – а краще, принаймні, іще один строк. Разом із Медведчуком.
Певно, така влада не буде легітимною в очах демократичних країн. Єдиним джерелом легітимності, підтримки залишатиметься Росія. Звісно, підтримка надаватиметься не задарма. Так і виходить, що реалізація сценарію "керованого хаосу" – прямий шлях до утвердження в Україні неоколоніального режиму, стабілізуюча опора якого знаходитиметься за межами держави.
Українській владі вистачило чи мудрості, чи обережності не реалізувати цей сценарій сповна (зрештою, на західні країни припадає понад 40% зовнішньої торгівлі, саме на тому напрямку зосереджені бізнес-інтереси основних олігархів і кланів).
Однак деякі його елементи активно використовуються – і не факт, що сценарій цей остаточно списано з рахунків. Тим більше тепер, коли українські можновладці фактично запросили російського президента бути арбітром і гарантом своїх внутрішніх розборок. Приблизно так у XVII-XVIII ст. козацька старшина шукала одне на одного правди в московського царя. Із відомими історичними наслідками.
Суть згаданих провокаційних пропозицій московських політтехнологов – створення в країні атмосфери хаосу – гранично ясна. І не дивно, що стиль і фразеологія виступу Кучми перед спецназівцями в Криму 7 вересня, неодноразові звернення-погрози щодо "рішучої відсічі" підбурювачам "суспільного спокою" (читай – спокою нинішньої влади), заклики фактично ліквідувати депутатську недоторканність цілком збігаються з цією провокаційною ідеологією і являють собою спробу перевалити відповідальність із хворої голови на здорову.
Промови Кучми, заяви силовиків, "троєщинскі терористи", обвинувачення у "тероризмі" організації "Пора" (хто наступний?), напад перевдягнених силовиків на беззбройних людей біля ЦВК і подібні "акції" підтверджують, що в дію вступає найстрашніша частина сценарію московських політтехнологов і спецслужб. А саме – провокування терористичних актів як способу тримати населення в стані перманентного страху.
Анатолій Гуцал, Сергій Недбаєвський ("Дзеркало тижня" № 38(362), 29 вересня 2001) з приводу подій 11 вересня писали: "Страх – найбільш токсична і згубна емоція. Жах, як крайній прояв страху, супроводжується надзвичайно високим рівнем порушення нервової системи, що змушує організм працювати на грані зриву. У вмілих руках маніпулятора масовий психоз каналізується в "керований хаос", створює передумови для радикальних суспільних трансформацій у заздалегідь зазначеному руслі. Він може бути перетворений і в гнів, коли переляканому народу вказують на "дійсні" джерела небезпеки".
Нічого не нагадує? Особливо із останніх подій – і коментарів "темникових" каналів до них.
А от що пропагує на "Україні кримінальній" Станіслав Речинський: "В силу загального притуплення почуттів єдиною дійсною новиною, яка запам'ятовується, є убивство. Це давно знають і використовують піартехнологи в передвиборчих кампаніях, граючи замахом на своїх клієнтів.
Цікаво, що, приміром, рейтинг Папи Римського блискавично зріс саме через удалий замах. Однак, замаху через часте використання девальвувалися. Рішучому кандидату буде потрібно в ході передвиборчої кампанії жертвувати, можливо, кимось із своїх родичів і грати чудесний порятунок.
Усе це покликане викликати не тільки жалість, але і стійке запам'ятовування, тому що пов'язане зі смертю. …Як бачимо, політична реклама повинна буде, усе-таки, розвиватися по шляху убивств. На початку одиничних, а потім, у силу природного притуплення почуттів – убивств масових".
Як таке коментувати в умовах нагнітання владою передвиборчого психозу?
Про авторство цих сценаріїв робить припущення кандидат у президенти України Михайло Бродський, який в інтерв'ю "Україні молодій" (1.09.2004) зазначив: "Я припускаю, що ескалація напруженості в Україні, у тому числі вибухи і пов'язані з ними масові акції на троєщинському ринку, - це цілком може бути розробка Павловського і Гельмана. Дуже вже троєщинські події нагадують почерк цих політтехнологів".
"Ці панове вже давно ведуть у нашій країні деструктивну діяльність, - вважає Бродський. - І Україні було б набагато спокійніше, якби вона була від них ізольована. Я думаю, вони заслуговують оголошення їх персонами нон-грата. Вони несуть моральну відповідальність, а карну відповідальність понесуть безпосередні організатори і виконавці терактів, замовлених владою".
Відповідь про справжнє авторство передвиборчих провокацій, сподіваємось, отримаємо уже після виборів. Однак для цього вони самі мають відбутися спокійно, а не в атмосфері хаосу. Проте інший російський технолог, Шувалов, у відомому інтерв'ю на "Громадському радіо" обіцяв на вибори "багато цікавого"...
Як боротися?
Як і будь-яка соціальна технологія, створення "керованого хаосу" має свої межі.
З одного боку, завжди зберігається небезпека того, що творці "хаосу" не втримають його під контролем. Як у тій байці про учня чаклуна, що викликав монстра і став його жертвою.
Незважаючи на привабливість теорії "керованого хаосу" для любителів розповідей про "світові змови", "закулісні уряди" та інші подібні речі, історія свідчить: хаос практично не буває керованим. Він найчастіше веде до руйнування самої системи, у якій виник.
Звісно, рано чи пізно ситуація в суспільстві знову стабілізується – але це може бути вже інше суспільство. І зовсім не те, яке воліли б бачити творці хаосу.
Втім, якщо хаос створюється ззовні, "агентами впливу", кінцевий результат їх може не цікавити. Згадувані російські технологи, здається, із задоволенням перекладуть турботу про налагодження стосунків із Україною, у стані хаосу і після нього, на офіційний російський уряд. А самі знайдуть собі нову іграшку. Адже ламати – не будувати.
Це, так би мовити, песимістичний сценарій.
З іншого боку, існує і сценарій оптимістичний. Достатньо стабільна система може успішно протистояти спробам занурити її в хаос. Нині стоїть питання: чи достатньо зміцніло і консолідувалося українське суспільство, аби його "больовий поріг" був достатньо високим?
Робота політтехнологів полягає значною мірою у створенні віртуального світу – і нав’язуванні його аудиторії. Однак часто ця діяльність має зворотній ефект: самі технологи втрачають контакт із реальністю, починають жити у створеному ними ж міфі.
Судячи з фіаско російських технологів на парламентських виборах, адекватно оцінювати ситуацію в Україні вони не навчились. Втім, остаточну відповідь дадуть результати виборів – як відбуватиметься голосування, підрахунок і оголошення його результатів.
Існує чимало підстав сумніватися у цивілізованому завершенні виборів. Ситуація в дільничних комісіях, злива бруду в ЗМІ, масові обшуки в громадських організаціях, залякування людей на робочих місцях у рамках "адмінресурсу", відверті провокації, гра м'язами силовиків – усе це може скласти формулу вироку українській демократії і привести до "керованого" (а згодом – некерованого) хаосу.
Дійшло до того, що люди бояться говорити соціологам про підтримку кандидатів: від знайомих інтерв’юерів не раз доводилося чути, що фраза "ви напишіть, що я за Януковича" – занадто поширений варіант відповіді, за яким люди ховають справжні уподобання.
Однак поряд із цим з'являються повідомлення, які вселяють деякий оптимізм. Опозиція вперше серйозно і системно підійшла до підготовки членів виборчих комісій і спостерігачів.
За опитуванням фонду "Демократичні ініціативи", понад 2/3 респондентів не довіряють матеріалам ЗМІ про опозицію (непрямо про це свідчить і факт зростання підтримки кандидата президенти Ющенка – незважаючи на потік бруду, який виливається на нього ЗМІ).
Із правоохоронних органів доходять сигнали про те, що далеко не всі готові виконувати злочинні накази. Обертаються фарсом провокації і обшуки. Не поставлено остаточно хрест на українській судовій системі – існують, принаймні, деякі суди, які виносять рішення за законом, а не "поняттями"; Верховний Суд останнім часом задовольнив понад два десятки позовів кандидата Ющенка щодо порушення владою і "темниковими" каналами виборчого законодавства.
Люди неочікувано масово заходилися перевіряти наявність своїх прізвищ у списках виборців – що свідчить про бажання таки скористатися із свого конституційного права на вибір. Зрештою, мітинги, які проводить Ющенко (лідер опозиції, яку в чому тільки не звинувачують), незважаючи на вельми творчу протидію влади, збирають десятки тисяч людей в усіх регіонах.
І все ж ми далекі від беззастережного оптимізму. Українське суспільство муситиме визначитись, яка з груп факторів візьме гору – і тим остаточно зробити вибір: або довести свою зрілість і відкинути провокації "апологетів хаосу", або розпастися на "хати з краю" і дозволити робити із собою все, що забажає вигадлива уява політтехнологів.
Річ у тім, що в рамках теорії "керованого хаосу" людям, громаді відводиться роль інструмента, "залежної змінної": вони мають реагувати на подразники так, як бажає маніпулятор, і у потрібний йому момент виконувати певні дії.
Натомість теорії і практики "хаосу" розпадаються, якщо люди починають діяти як суб’єкт – мирно, але впевнено. Прийти на дільницю, проголосувати відповідно до своїх переконань, а не тиску і навіяних маніпуляторами міфів. Пересвідчитись, що порушень не допущено, а голоси підраховано і результати оголошено відповідно до закону.
Громадяни України у неділю зроблять вибір майже за Достоєвським: між положенням "тварі тремтячої", яку смикають за мотузки, і правом на вчинок з власної волі. Сподіваємось, маніпуляторів-апологетів "хаосу" чекає сюрприз від українського суспільства.
Читайте також
Третій термін Кучми. Як це повинно було бути. Частина 3, заключна
Третій термін Кучми. Як це повинно було бути. Частина 2
Третій термін Кучми. Як це повинно було бути
Справді, "грають, як уміють". З усіма знайомими з радянських часів атрибутами: адміністративним тиском, перекрученням інформації, монополією на ЗМІ, провокаціями, звинуваченнями опонентів у всіх смертних гріхах.
От тільки ціна поганої гри – не зіпсований настрій, а доля великої країни в центрі Європи і, не побоїмося гучних фраз, посткомуністичного регіону в цілому.
Крім названих порушень чинного законодавства і принципів вільних, чесних і рівних виборів, кампанія у виконанні чинної влади має одну нову рису: увесь час у суспільній уяві підтримується загроза застосування якогось "таємного сценарію", що його адміністрація президента от-от дістане з-під подвійного дна валізи, де зберігаються плани. І тоді усі попередні проблеми видадуться квіточками.
Про це вже неодноразово говорили і писали, називаючи такі сценарії по-різному: чи то "дестабілізацією", чи зривом виборів, чи "керованим голосуванням" або й "підготовкою вічного третього терміну". Сам факт очікування такого "сценарію" дещо говорить про українську політику: недовіру до можновладців, до їх здатності грати за правилами, очікування неприємних сюрпризів.
Усе це вкладається в концепцію, яка, на наш погляд, лежить в основі дій сьогоднішніх стратегів від влади – і тому потребує окремого дослідження. Концепцію "керованого хаосу".
"Керований хаос": історія хвороби
Концепція "керованого хаосу" належить до класу ідей, придуманих теоретиками-суспільствознавцями (не без допомоги практиків-маніпуляторів) у спробі спрямовувати суспільні процеси в потрібному напрямку. Численні російські політтехнологи: Антон Суріков, Сергій Шакарянц, Павло Клачков, Василь Анісімов, Станіслав Белковский, Сергій Кургінян, Сергій Гріняєв, Олександр Неклесса, Сергій Сидоренко та інші – останні роки експлуатують цю провокаційну тему.
Одним із перших, у 1990 р. російське розуміння цієї концепції сформулював Сергій Кургінян, який разом із співавторами опублікував книгу "Постперестройка" ( М.: Политиздат, 1990. - 93 с. ISBN 5-250-01463-1). У цій книзі "керованим хаосом" названо тодішню ситуацію в Росії.
Основа цієї ідеології викладається в такій посилці:
Не урегульовані до кінця конфлікти з зовнішньою участю поступово вибудовуються в єдиний типологічний ряд, утворюючи нову реальність: світ контрольованого і керованого хаосу. Організатори хаосу, роздмухуючи конфлікти (але утримуючи їх у стані "тління", не доводячи до непередбачуваного вибуху), тримають і населення, і суб’єктів прийняття рішень у постійній напрузі, таким чином, звужуючи їм свободу маневру і підштовхуючи їх до вигідних для організаторів рішень.
Апологети цієї теорії стверджують, що з 1985 року Росія буцімто зіштовхнулася із такою стратегією, "заснованою не на лікуванні, а на профілактиці.
" Як пише Кургінян: "Правитель не чекає, коли в суспільстві сформується якийсь небезпечний для влади ідейний напрямок, для того, щоб потім його кровожерливо репресувати, - а намагається попередити його виникнення на ранній стадії. Найбільш природний для цього шлях – загальна дезорієнтація.
Для правителів країни, що знаходиться в кризі, таке поводження здається дивним, якщо ми вважаємо їх дійсними правителями. Але усе відразу встає на місця, якщо ми приймемо, що дійсні правителі знаходяться десь поза країною, а той, хто себе таким декларує – поставлений отут просто від них "смотрящим", він настільки сервільний, що не вправі приймати якісь рішення, мати якусь думку, прагнути до якихось цілей.
Основна його задача, для якої він сюди поставлений – стежити, як би чого не вийшло, як би не утворилася б у країні якась група, що має якусь мету, крім як жити сьогоднішнім днем".
Такі риси приписувалися політиці США та інших "країн Заходу" до СРСР і Росії. У перші роки після розвалу СРСР було модним звинувачувати у цій події не економічну кризу і неминуче банкрутство планової системи, не падіння світових цін на нафту, не корумпованість керівництва, не девальвацію ідеології і навіть не прагнення народів союзних республік до створення власних держав – а "змову західних урядів", які буцімто застосовували проти СРСР якісь новітні соціальні технології. Назви цим технологіям знаходилися різні – і чільне місце серед них посідала якраз теорія "керованого хаосу".
Звинувачувати потужного зовнішнього ворога завжди легше, ніж визнавати власні помилки. Тому розробки в цьому напрямку в Росії стали доволі популярними.
Звісно, вірогідність таких припущень – тема окремої розмови. Однак, якби провідні особи, які визначають політику західних країн, довідалися про те, в яких складних схемах їх підозрюють певні російські автори, вони були б вельми здивовані. Найцікавіше, що країнам Заходу, які будують свою зовнішню політику для реалізації економічних інтересів, вигідніше не хаос (хай керований), а передбачуваність, а отже, – стабільність.
Варто згадати "промову боягуза" (chicken-speech) Буша-старшого в Києві 1990-го, який умовляв українців почекати із проголошенням незалежності, аби поставити під сумнів теорію "змови проти СРСР". Але залишимо теоретизування на цю тему на совісті російських авторів.
Для нас нині важливіше інше: в певних колах у Росії мода на концепції на кшталт "керованого хаосу" зберігається до сьогодні. Ба, більше, теоретичні пошуки щодо методів, які приписують геополітичним суперникам, активно застосовуються у власній політичній практиці.
Активізація російського впливу на Україну, тривале заробітчанство російських політтехнологів при дворі можновладців (здається, серед наших олігархів утримувати "московського піарщіка" стало частиною джентльменського набору), послідовна діяльність цих технологів на українському політичному полі дозволяють стверджувати: в Україні пізнього Кучми на практиці відпрацьовуються ідеї, розроблені російськими фахівцями для штучного керування суспільними процесами.
Експерименти з такими теоріями на "країні, якої не шкода" – неоціненний матеріал для спецслужб. А оскільки в Росії, яку будує Путін, політтехнологам і їхнім "заморочкам" (на кшталт маніпулювання виборами чи створення "керованого громадянського суспільства") не місце, їх відрядження в Україну – зручний і взаємоприйнятний спосіб їх позбутися.
Від теорії до практики
Деякі з російських експертів, що спеціалізуються на українській проблематиці, холодно констатують, що їм від АП України надійшло замовлення на розробку й упровадження моделі керування в умовах "активного хаосу" на період президентських виборів.
Це замовлення експерти намагаються укласти в такий собі геополітичний контекст. Мовляв, Україна все одно приречена підпасти під чийсь вплив – як на Росії, то Заходу (який, звісно, буцімто тільки і мріє, як би нашкодити Росії). Наприклад, Бєлковский пише: "Справді, для Заходу дуже вигідно мати деякий проміжний простір, таке собі болото, що розділяє Європу й Азію, де б панував керований хаос.
Питання лише в одному – щоб фігуранти хаосу, що палають жагучою злістю одне до одного, у фатальну хвилину зверталися за посередництвом до Сполучених Штатів – і ні до кого іншого. У цьому і складається філософія світового панування". (Белка в колесе).
Як ув'язується теза про потребу Заходу в "проміжному просторі" і інтеграція практично всієї Центральної Європи (традиційного "санітарного кордону" в термінах класичної геополітики) до Європейського Союзу – інше питання. Однак для російських технологів неважливо, наскільки їх викладки щодо політики Заходу відповідають дійсності. Важливіше інше: ці викладки слугують виправданням... для якраз такої політики Росії (чи, принаймні, певних кіл у її керівництві) щодо її сусідів.
На жаль, якраз створення штучних конфліктів і "посередництво" Росії у їх вирішенні – значна частина політики Кремля щодо "ближнього зарубіжжя". І тут до традиційних прикладів Абхазії, Придністров’я тощо ризикує бути долученою Україна.
"Українська правда" опублікувала один з проектів, який, за даними видання, було запропоновано Медведчуку російськими політтехнологами в листопаді 2003 року.
Від себе додамо, що тільки провал політреформи частково паралізував дії виконавців даного сценарію. Нагадаємо його основні пропозиції:
"Апокаліптичний сценарій повинен стати українською реальністю.
… сценарій виборчої кампанії – це керований конфлікт.
… президент призначає 5-7 відверто неприйнятних для населення губернаторів у західних областях країни. Це приведе до масового невдоволення і збурювання населення в цих областях. І це добре, тому що необхідно нам для дестабілізації обстановки у країні.
…Нам необхідний особистісний конфлікт Ющенко і Януковича, що автоматично перетворився в конфлікт схід - захід. У медіа ми наочно показуємо можливість розвалу країни. Боротьба Ющенко і Януковича як уособлення конфлікту, реальні погрози соціальній, етнічній, релігійній згоді в країні, де все перераховане вище – це вже реальність."
Далі наводяться плани створення штучних, "спеціально розігрітих існуючих територіальних, етнічних чи релігійних конфліктів". Тут і Крим, і цвинтар Орлят, і церковні комплекси (зокрема, в Чернігові). Правда, нагадує перелік місцевостей, які зринали в новинах протягом року в контексті якогось конфлікту?
Планувалися також "конфлікти навколо власності, клановий переділ і страйки трудових колективів". У них повинні були б бути втягнені підприємства, що належать близьким до Ющенка людям. Чи не нагадує це про опереткові випади "братчиків" Корчинського проти підприємств, зокрема, Жванії? Про постійну увагу правоохоронних і фіскальних органів до близького до "нашоукраїнців" бізнесу годі й говорити.
Натхненникам цього сценарію також потрібна була дестабілізація парламенту. Він мав би виглядати "божевільним". Маневри фракцій колишньої більшості, що почали поводитися, як не найкраща опозиція, цілком можуть бути віднесені до цього сценарію. От тільки більшості парламентарів вистачило здорового глузду не піддатися на провокації і не бути "додатками до кнопок", як про тих (буцімто) зневажливо говорять в адміністрації президента.
Усе це мало би відбуватися на тлі "страшилок – втрати територіальної цілісності й остаточного виходу кризових ситуацій з-під контролю". І мав повернутися до активного публічного життя Кучма. Весь у білому, як у тому анекдоті. І рулити, як мінімум, іще, принаймні, півроку (до повторних виборів) – а краще, принаймні, іще один строк. Разом із Медведчуком.
Певно, така влада не буде легітимною в очах демократичних країн. Єдиним джерелом легітимності, підтримки залишатиметься Росія. Звісно, підтримка надаватиметься не задарма. Так і виходить, що реалізація сценарію "керованого хаосу" – прямий шлях до утвердження в Україні неоколоніального режиму, стабілізуюча опора якого знаходитиметься за межами держави.
Українській владі вистачило чи мудрості, чи обережності не реалізувати цей сценарій сповна (зрештою, на західні країни припадає понад 40% зовнішньої торгівлі, саме на тому напрямку зосереджені бізнес-інтереси основних олігархів і кланів).
Однак деякі його елементи активно використовуються – і не факт, що сценарій цей остаточно списано з рахунків. Тим більше тепер, коли українські можновладці фактично запросили російського президента бути арбітром і гарантом своїх внутрішніх розборок. Приблизно так у XVII-XVIII ст. козацька старшина шукала одне на одного правди в московського царя. Із відомими історичними наслідками.
Суть згаданих провокаційних пропозицій московських політтехнологов – створення в країні атмосфери хаосу – гранично ясна. І не дивно, що стиль і фразеологія виступу Кучми перед спецназівцями в Криму 7 вересня, неодноразові звернення-погрози щодо "рішучої відсічі" підбурювачам "суспільного спокою" (читай – спокою нинішньої влади), заклики фактично ліквідувати депутатську недоторканність цілком збігаються з цією провокаційною ідеологією і являють собою спробу перевалити відповідальність із хворої голови на здорову.
Промови Кучми, заяви силовиків, "троєщинскі терористи", обвинувачення у "тероризмі" організації "Пора" (хто наступний?), напад перевдягнених силовиків на беззбройних людей біля ЦВК і подібні "акції" підтверджують, що в дію вступає найстрашніша частина сценарію московських політтехнологов і спецслужб. А саме – провокування терористичних актів як способу тримати населення в стані перманентного страху.
Анатолій Гуцал, Сергій Недбаєвський ("Дзеркало тижня" № 38(362), 29 вересня 2001) з приводу подій 11 вересня писали: "Страх – найбільш токсична і згубна емоція. Жах, як крайній прояв страху, супроводжується надзвичайно високим рівнем порушення нервової системи, що змушує організм працювати на грані зриву. У вмілих руках маніпулятора масовий психоз каналізується в "керований хаос", створює передумови для радикальних суспільних трансформацій у заздалегідь зазначеному руслі. Він може бути перетворений і в гнів, коли переляканому народу вказують на "дійсні" джерела небезпеки".
Нічого не нагадує? Особливо із останніх подій – і коментарів "темникових" каналів до них.
А от що пропагує на "Україні кримінальній" Станіслав Речинський: "В силу загального притуплення почуттів єдиною дійсною новиною, яка запам'ятовується, є убивство. Це давно знають і використовують піартехнологи в передвиборчих кампаніях, граючи замахом на своїх клієнтів.
Цікаво, що, приміром, рейтинг Папи Римського блискавично зріс саме через удалий замах. Однак, замаху через часте використання девальвувалися. Рішучому кандидату буде потрібно в ході передвиборчої кампанії жертвувати, можливо, кимось із своїх родичів і грати чудесний порятунок.
Усе це покликане викликати не тільки жалість, але і стійке запам'ятовування, тому що пов'язане зі смертю. …Як бачимо, політична реклама повинна буде, усе-таки, розвиватися по шляху убивств. На початку одиничних, а потім, у силу природного притуплення почуттів – убивств масових".
Як таке коментувати в умовах нагнітання владою передвиборчого психозу?
Про авторство цих сценаріїв робить припущення кандидат у президенти України Михайло Бродський, який в інтерв'ю "Україні молодій" (1.09.2004) зазначив: "Я припускаю, що ескалація напруженості в Україні, у тому числі вибухи і пов'язані з ними масові акції на троєщинському ринку, - це цілком може бути розробка Павловського і Гельмана. Дуже вже троєщинські події нагадують почерк цих політтехнологів".
"Ці панове вже давно ведуть у нашій країні деструктивну діяльність, - вважає Бродський. - І Україні було б набагато спокійніше, якби вона була від них ізольована. Я думаю, вони заслуговують оголошення їх персонами нон-грата. Вони несуть моральну відповідальність, а карну відповідальність понесуть безпосередні організатори і виконавці терактів, замовлених владою".
Відповідь про справжнє авторство передвиборчих провокацій, сподіваємось, отримаємо уже після виборів. Однак для цього вони самі мають відбутися спокійно, а не в атмосфері хаосу. Проте інший російський технолог, Шувалов, у відомому інтерв'ю на "Громадському радіо" обіцяв на вибори "багато цікавого"...
Як боротися?
Як і будь-яка соціальна технологія, створення "керованого хаосу" має свої межі.
З одного боку, завжди зберігається небезпека того, що творці "хаосу" не втримають його під контролем. Як у тій байці про учня чаклуна, що викликав монстра і став його жертвою.
Незважаючи на привабливість теорії "керованого хаосу" для любителів розповідей про "світові змови", "закулісні уряди" та інші подібні речі, історія свідчить: хаос практично не буває керованим. Він найчастіше веде до руйнування самої системи, у якій виник.
Звісно, рано чи пізно ситуація в суспільстві знову стабілізується – але це може бути вже інше суспільство. І зовсім не те, яке воліли б бачити творці хаосу.
Втім, якщо хаос створюється ззовні, "агентами впливу", кінцевий результат їх може не цікавити. Згадувані російські технологи, здається, із задоволенням перекладуть турботу про налагодження стосунків із Україною, у стані хаосу і після нього, на офіційний російський уряд. А самі знайдуть собі нову іграшку. Адже ламати – не будувати.
Це, так би мовити, песимістичний сценарій.
З іншого боку, існує і сценарій оптимістичний. Достатньо стабільна система може успішно протистояти спробам занурити її в хаос. Нині стоїть питання: чи достатньо зміцніло і консолідувалося українське суспільство, аби його "больовий поріг" був достатньо високим?
Робота політтехнологів полягає значною мірою у створенні віртуального світу – і нав’язуванні його аудиторії. Однак часто ця діяльність має зворотній ефект: самі технологи втрачають контакт із реальністю, починають жити у створеному ними ж міфі.
Судячи з фіаско російських технологів на парламентських виборах, адекватно оцінювати ситуацію в Україні вони не навчились. Втім, остаточну відповідь дадуть результати виборів – як відбуватиметься голосування, підрахунок і оголошення його результатів.
Існує чимало підстав сумніватися у цивілізованому завершенні виборів. Ситуація в дільничних комісіях, злива бруду в ЗМІ, масові обшуки в громадських організаціях, залякування людей на робочих місцях у рамках "адмінресурсу", відверті провокації, гра м'язами силовиків – усе це може скласти формулу вироку українській демократії і привести до "керованого" (а згодом – некерованого) хаосу.
Дійшло до того, що люди бояться говорити соціологам про підтримку кандидатів: від знайомих інтерв’юерів не раз доводилося чути, що фраза "ви напишіть, що я за Януковича" – занадто поширений варіант відповіді, за яким люди ховають справжні уподобання.
Однак поряд із цим з'являються повідомлення, які вселяють деякий оптимізм. Опозиція вперше серйозно і системно підійшла до підготовки членів виборчих комісій і спостерігачів.
За опитуванням фонду "Демократичні ініціативи", понад 2/3 респондентів не довіряють матеріалам ЗМІ про опозицію (непрямо про це свідчить і факт зростання підтримки кандидата президенти Ющенка – незважаючи на потік бруду, який виливається на нього ЗМІ).
Із правоохоронних органів доходять сигнали про те, що далеко не всі готові виконувати злочинні накази. Обертаються фарсом провокації і обшуки. Не поставлено остаточно хрест на українській судовій системі – існують, принаймні, деякі суди, які виносять рішення за законом, а не "поняттями"; Верховний Суд останнім часом задовольнив понад два десятки позовів кандидата Ющенка щодо порушення владою і "темниковими" каналами виборчого законодавства.
Люди неочікувано масово заходилися перевіряти наявність своїх прізвищ у списках виборців – що свідчить про бажання таки скористатися із свого конституційного права на вибір. Зрештою, мітинги, які проводить Ющенко (лідер опозиції, яку в чому тільки не звинувачують), незважаючи на вельми творчу протидію влади, збирають десятки тисяч людей в усіх регіонах.
І все ж ми далекі від беззастережного оптимізму. Українське суспільство муситиме визначитись, яка з груп факторів візьме гору – і тим остаточно зробити вибір: або довести свою зрілість і відкинути провокації "апологетів хаосу", або розпастися на "хати з краю" і дозволити робити із собою все, що забажає вигадлива уява політтехнологів.
Річ у тім, що в рамках теорії "керованого хаосу" людям, громаді відводиться роль інструмента, "залежної змінної": вони мають реагувати на подразники так, як бажає маніпулятор, і у потрібний йому момент виконувати певні дії.
Натомість теорії і практики "хаосу" розпадаються, якщо люди починають діяти як суб’єкт – мирно, але впевнено. Прийти на дільницю, проголосувати відповідно до своїх переконань, а не тиску і навіяних маніпуляторами міфів. Пересвідчитись, що порушень не допущено, а голоси підраховано і результати оголошено відповідно до закону.
Громадяни України у неділю зроблять вибір майже за Достоєвським: між положенням "тварі тремтячої", яку смикають за мотузки, і правом на вчинок з власної волі. Сподіваємось, маніпуляторів-апологетів "хаосу" чекає сюрприз від українського суспільства.
Читайте також
Третій термін Кучми. Як це повинно було бути. Частина 3, заключна
Третій термін Кучми. Як це повинно було бути. Частина 2
Третій термін Кучми. Як це повинно було бути
