Interregnum
П'ятниця, 12 листопада 2004, 12:50
Виборча осінь 2004 року в Україні є прикладом ледь контрольованої нестабільності. Стотисячні мітинги, коливання валютних курсів, роздавання зарплатних боргів і пенсій, спровоковані бійки, прискорення інфляції і падіння валютних запасів НБУ, детективні історії з кандидатами у президенти, категоричні заяви ОБСЄ, США і ЄС, човникова дипломатія російського президента, знищення парламентської більшості – цих подій вистачило б і на три роки.
В Україні interregnum – не в сенсі міжцарів'я, а ширше – час передавання влади. Одна політична епоха закінчується, і їй на зміну йде нова.
Усі компаси показують в різні боки
Україна дивиться на себе і не вірить своїм очам. Те, що кілька місяців тому було догмою, стає анекдотом. Острах заміщено сміхом. Субординацію піддано сумнівам - воля можновладців, що раніше миттєво пронизувала суспільну товщу, змушуючи тисячі людей вибудовуватися у єдину спільну дію, раптово ніби провалюється у вату.
Неписані закони поведінки, залізобетонні за часів правління Леоніда Кучми, розпадаються. Писані закони, якими нехтували сильні світу цього (або під тиском цих сильних) раптово починають набувати самозначущої ваги.
Безмовні і покірні знаходять слова і відвагу говорити вголос. Гнів магнатів, раніше подібний до грому, звучить ущербленим порцеляновим дзвоником. Нитки, що тягнуться від маріонеток до льяльководів, раптово бачать усі. Платні речники на службі отримувачів бюрократичної ренти виголошують речення, які не складаються у смисли.
Перед самостійними фігурами, які в найпохмуріші часи мали сміливість захищати свою точку зору, схиляють голови. Ті, чия хата завжди скраю, раптово помічають, як корисно мати власне життєве кредо. Флюгери шалено крутяться, намагаючись розпізнати напрям вітру. Служаки, які зрадили закон в ім'я особистої лояльності, безпорадно шукають нової точки опори, і не знаходять її.
Влада ходить сама по собі
Ми відчуваємо неймовірне, переворот ієрархій і понять. Влада, бувши раніше чіткою підпорядкованістю і більш-менш усталеними стосунками, змінила своїм звичкам. У ці дні її частіше можна бачити не в адміністрації, а у ЦВК.
Причому до ЦВК вона не приїздить у чорному блискучому авто з підсиленою охороною, а фільтрується через благенькі виборчі дільниці. Влада пустує і капризує, перебігаючи з ЦВК кудись іще - то до будинку кабміну на Печерську, а то до штабу опозиції на Подолі.
Владу можна зрозуміти, їй теж хочеться вийти на люди, подивитись в очі кожному виборцю. Скільки часу її було заховано в кабінети, телестудії і на дачі. Тисячі людей відокремлювали її від маси, тисячі слуг влади, які вважали себе її господарями: президентська і прем'єрська команди, пов'язані з ними бізнесмени, міліція, податкова, політтехнологи, журналісти, охоронці, скромні паспортистки, чи головні інженери ЖЕКів, несть ім числа. Усі вони звикли – влада ручна, віддана тільки їм; і всі вони уже мало не вірили в свою обраність і у своє довічне право на владу.
Тепер можновладці змушені ублажати тих, кого принижували, обкрадали, від кого намагалися відгородитися парканами дач, затемненим склом лімузинів, легким почуттям зверхності, просто виразом обличчя. Ми повертаємо борги – говорять вони – ми ідемо до вас, ми були часто не праві, але ми ваші, для вас, ми, врешті-решт це ви, кров від крові. Їм не вірять.
На екрані говорять одне, а потім пересмикують списки виборців, перекидають з регіону в регіон бригади з відкріпними талонами, зривають агітпоїздки опозиції, виганяють з дільничних комісій інакодумців і залякують тих, хто залишився.
Заможніші хочуть не подачок, а справедливості
Правителі України усіма силами хочуть здобути прихильність виборців. Іронія ситуації в тому, що навіть діючи з кращих побажань, правляча група сама себе “закопує”, знищуючи свою соціальну базу. Намагаючись під вибори підняти рівень життя в країні, вона позбавляє себе прихильників.
Добре правління не потребує штучних засобів свого підтримування, переобрання таких правителів природне. Секрети збереження поганої влади прості, їх кілька: 1) узурпація, тобто захоплення її силоміць, повне відкидання демократичних принципів; 2) війна, або її загроза; 3) соціальні потрясіння, коли маса настільки знесилена злиднями, що вірить тільки у диво, і готова його бачити навіть у простому шматкові хліба.
Щоби утримати владу за першим рецептом українським можновладцям треба зважитися на силовий варіант і стати схожими, у кращому випадку, на нинішній режим у Білорусі, а в гіршому – на режим Піночета. Друге, загроза війни, не виглядає реальною, поки в небі над нашими головами схрещені траєкторії ядерних ракет, що їх тримають на бойовому чергуванні НАТО і Росія.
Третій варіант (який значною мірою пояснював вибір 1994 і 1999 років) теж невідомо чи спрацює. Народ стає дедалі заможнішим, злидні відступають, хоча і поволі. Краху капіталізму у нас немає, хоча значні групи населення, а особливо на Сході і Півдні, усе ще у ринкових умовах себе не знайшли.
Про зміни в ставленні людей до ринку говорить голосування 31 жовтня. Перший тур виборів був також і референдумом щодо капіталізму в Україні. Його категоричні супротивники, об'єднані довкола комуністів і прогресивних соціалістів, більшістю підтримані не були. Більшість підтримала три погляди на розвиток капіталізму: ліберальний (Ющенко), патерналістичний (Янукович), і соціально-орієнтований (Мороз).
Але чим більше капіталістичні відносини приживаються у нас, тим більша підозра зріє щодо патерналізму. Потроху багатшають люди, і їх починає цікавити не виживання, а справедливість, не подачок треба їм, а порядку.
У державі, яка удає, що усе знає, усе контролює і кожному обіцяє допомогти, починають бачити небажаного гостя, котрий соває свого носа в чужі справи. Усе менше людей потребують допомоги, усе більше – чітких правил гри. Середній клас зароджується в людях, і це змінює їхню психологію. Вони приймають рішення не голодним шлунком чи під тиском, а виходячи з власного уявлення про своє благо.
Благо бачать не в тих, хто намагається удавати з себе Бога (роздаючи подарунки, виймаючи з правого рукава пенсії, а з лівого – комп'ютерні класи), а у тому, хто говорить про справедливість, тобто про правила гри, обов'язкові для всіх. Не подарунки до чергових виборів з невідомо якого бюджету, а ефективна і чесна робота суду, районної податкової, ДАІ, паспортного столу – от що треба цим новим виборцям від нової влади. Решту вони здобудуть своєю працею.
Передавання влади
Якщо, ідучи на вибори, ми хотіли демократії в дії, так ми це отримали. Головний результат - ті, хто домагаються влади, роблять це відкрито. Передавання повноважень відбувається уже не кулуарно, а привселюдно. Обидві сторони щосили кричать, що роблять це заради нас. Завжди є шанс їм про це нагадати в майбутньому. А зараз наше завдання – проконтролювати, щоб виборювання влади не супроводжувалося нечесними прийомами.
Особливо це важливо тепер, у короткому проміжку часу між двома турами, коли всі компаси показують в різні боки. Виглядає, що до недавнього часу багато осіб були переконані у довічності своєї нинішньої посади. Тепер усе змінилося. Після 31 жовтня почалося усвідомлення – повноваження доведеться віддати іншим.
Механізм передавання влади від одного президента до іншого зароджується на наших очах. 1994 року усе було як уві сні – під час тодішньої руїни сама процедура цікавила найменше. 1999 року передавання не було, була хитра маніпуляція, віртуозне пересмикування карт. І от у 2004 році ніхто не знає, як це робити.
Перехід влади – не катастрофа, не свято, і не показуха. Це процедура, яка має відбуватися згідно з законом. Хто владу віддавати не бажає, утримує її хитрощами, обманом або силою – протиставляє себе цілому народові.
Це ми, виборці, вирішуємо, хто буде нашим представником на наступні п'ять років. В момент, коли ми ставимо пташку в бюлетені, влада ненадовго, але повертається до рук єдиного правочинного її джерела, суверенна – тобто нас із вами, народу.
Президент – тимчасовий носій влади у дні виборів передає її нам, а ми вручаємо наступному президенту. Кожен, хто хоче отримати владу, оминаючи волю виборців, знищує легітимність свого наступного правління. Таку людину або групу людей можна назвати злочинцями, і закон буде на боці кожного, хто проти цього виступить.
Ті ж, хто допомагає узурпувати владу – співучасники злочину. Ведучий новин, який виголошує брехню, член дільничної комісії, котрий підтасовує бюлетені, міліціонер, який залякує політичних активістів – у різний спосіб крадуть владу у її єдиного правочинного власника, у народу.
У нашій країні в цей час демократія має сенс. Цей механізм працює: правителі і бюрократія відчувають себе підконтрольними, народ задовольняє почуття справедливості, усе більше людей бачить перевагу життя по закону над життям по особистих зв'язках.
Через пару тижнів, можливо місяців, interregnum закінчиться. Стрілки компасів стануть в одному напрямку, ланцюжки ієрархій набудуть нової форми, буде збудовано нову систему координат. Однак якість і поведінка наступного правління, його ефективність і підзвітність залежить від нашого вибору 21 листопада.
В Україні interregnum – не в сенсі міжцарів'я, а ширше – час передавання влади. Одна політична епоха закінчується, і їй на зміну йде нова.
Усі компаси показують в різні боки
Україна дивиться на себе і не вірить своїм очам. Те, що кілька місяців тому було догмою, стає анекдотом. Острах заміщено сміхом. Субординацію піддано сумнівам - воля можновладців, що раніше миттєво пронизувала суспільну товщу, змушуючи тисячі людей вибудовуватися у єдину спільну дію, раптово ніби провалюється у вату.
Неписані закони поведінки, залізобетонні за часів правління Леоніда Кучми, розпадаються. Писані закони, якими нехтували сильні світу цього (або під тиском цих сильних) раптово починають набувати самозначущої ваги.
Безмовні і покірні знаходять слова і відвагу говорити вголос. Гнів магнатів, раніше подібний до грому, звучить ущербленим порцеляновим дзвоником. Нитки, що тягнуться від маріонеток до льяльководів, раптово бачать усі. Платні речники на службі отримувачів бюрократичної ренти виголошують речення, які не складаються у смисли.
Перед самостійними фігурами, які в найпохмуріші часи мали сміливість захищати свою точку зору, схиляють голови. Ті, чия хата завжди скраю, раптово помічають, як корисно мати власне життєве кредо. Флюгери шалено крутяться, намагаючись розпізнати напрям вітру. Служаки, які зрадили закон в ім'я особистої лояльності, безпорадно шукають нової точки опори, і не знаходять її.
Влада ходить сама по собі
Ми відчуваємо неймовірне, переворот ієрархій і понять. Влада, бувши раніше чіткою підпорядкованістю і більш-менш усталеними стосунками, змінила своїм звичкам. У ці дні її частіше можна бачити не в адміністрації, а у ЦВК.
Причому до ЦВК вона не приїздить у чорному блискучому авто з підсиленою охороною, а фільтрується через благенькі виборчі дільниці. Влада пустує і капризує, перебігаючи з ЦВК кудись іще - то до будинку кабміну на Печерську, а то до штабу опозиції на Подолі.
Владу можна зрозуміти, їй теж хочеться вийти на люди, подивитись в очі кожному виборцю. Скільки часу її було заховано в кабінети, телестудії і на дачі. Тисячі людей відокремлювали її від маси, тисячі слуг влади, які вважали себе її господарями: президентська і прем'єрська команди, пов'язані з ними бізнесмени, міліція, податкова, політтехнологи, журналісти, охоронці, скромні паспортистки, чи головні інженери ЖЕКів, несть ім числа. Усі вони звикли – влада ручна, віддана тільки їм; і всі вони уже мало не вірили в свою обраність і у своє довічне право на владу.
Тепер можновладці змушені ублажати тих, кого принижували, обкрадали, від кого намагалися відгородитися парканами дач, затемненим склом лімузинів, легким почуттям зверхності, просто виразом обличчя. Ми повертаємо борги – говорять вони – ми ідемо до вас, ми були часто не праві, але ми ваші, для вас, ми, врешті-решт це ви, кров від крові. Їм не вірять.
На екрані говорять одне, а потім пересмикують списки виборців, перекидають з регіону в регіон бригади з відкріпними талонами, зривають агітпоїздки опозиції, виганяють з дільничних комісій інакодумців і залякують тих, хто залишився.
Заможніші хочуть не подачок, а справедливості
Правителі України усіма силами хочуть здобути прихильність виборців. Іронія ситуації в тому, що навіть діючи з кращих побажань, правляча група сама себе “закопує”, знищуючи свою соціальну базу. Намагаючись під вибори підняти рівень життя в країні, вона позбавляє себе прихильників.
Добре правління не потребує штучних засобів свого підтримування, переобрання таких правителів природне. Секрети збереження поганої влади прості, їх кілька: 1) узурпація, тобто захоплення її силоміць, повне відкидання демократичних принципів; 2) війна, або її загроза; 3) соціальні потрясіння, коли маса настільки знесилена злиднями, що вірить тільки у диво, і готова його бачити навіть у простому шматкові хліба.
Щоби утримати владу за першим рецептом українським можновладцям треба зважитися на силовий варіант і стати схожими, у кращому випадку, на нинішній режим у Білорусі, а в гіршому – на режим Піночета. Друге, загроза війни, не виглядає реальною, поки в небі над нашими головами схрещені траєкторії ядерних ракет, що їх тримають на бойовому чергуванні НАТО і Росія.
Третій варіант (який значною мірою пояснював вибір 1994 і 1999 років) теж невідомо чи спрацює. Народ стає дедалі заможнішим, злидні відступають, хоча і поволі. Краху капіталізму у нас немає, хоча значні групи населення, а особливо на Сході і Півдні, усе ще у ринкових умовах себе не знайшли.
Про зміни в ставленні людей до ринку говорить голосування 31 жовтня. Перший тур виборів був також і референдумом щодо капіталізму в Україні. Його категоричні супротивники, об'єднані довкола комуністів і прогресивних соціалістів, більшістю підтримані не були. Більшість підтримала три погляди на розвиток капіталізму: ліберальний (Ющенко), патерналістичний (Янукович), і соціально-орієнтований (Мороз).
Але чим більше капіталістичні відносини приживаються у нас, тим більша підозра зріє щодо патерналізму. Потроху багатшають люди, і їх починає цікавити не виживання, а справедливість, не подачок треба їм, а порядку.
У державі, яка удає, що усе знає, усе контролює і кожному обіцяє допомогти, починають бачити небажаного гостя, котрий соває свого носа в чужі справи. Усе менше людей потребують допомоги, усе більше – чітких правил гри. Середній клас зароджується в людях, і це змінює їхню психологію. Вони приймають рішення не голодним шлунком чи під тиском, а виходячи з власного уявлення про своє благо.
Благо бачать не в тих, хто намагається удавати з себе Бога (роздаючи подарунки, виймаючи з правого рукава пенсії, а з лівого – комп'ютерні класи), а у тому, хто говорить про справедливість, тобто про правила гри, обов'язкові для всіх. Не подарунки до чергових виборів з невідомо якого бюджету, а ефективна і чесна робота суду, районної податкової, ДАІ, паспортного столу – от що треба цим новим виборцям від нової влади. Решту вони здобудуть своєю працею.
Передавання влади
Якщо, ідучи на вибори, ми хотіли демократії в дії, так ми це отримали. Головний результат - ті, хто домагаються влади, роблять це відкрито. Передавання повноважень відбувається уже не кулуарно, а привселюдно. Обидві сторони щосили кричать, що роблять це заради нас. Завжди є шанс їм про це нагадати в майбутньому. А зараз наше завдання – проконтролювати, щоб виборювання влади не супроводжувалося нечесними прийомами.
Особливо це важливо тепер, у короткому проміжку часу між двома турами, коли всі компаси показують в різні боки. Виглядає, що до недавнього часу багато осіб були переконані у довічності своєї нинішньої посади. Тепер усе змінилося. Після 31 жовтня почалося усвідомлення – повноваження доведеться віддати іншим.
Механізм передавання влади від одного президента до іншого зароджується на наших очах. 1994 року усе було як уві сні – під час тодішньої руїни сама процедура цікавила найменше. 1999 року передавання не було, була хитра маніпуляція, віртуозне пересмикування карт. І от у 2004 році ніхто не знає, як це робити.
Перехід влади – не катастрофа, не свято, і не показуха. Це процедура, яка має відбуватися згідно з законом. Хто владу віддавати не бажає, утримує її хитрощами, обманом або силою – протиставляє себе цілому народові.
Це ми, виборці, вирішуємо, хто буде нашим представником на наступні п'ять років. В момент, коли ми ставимо пташку в бюлетені, влада ненадовго, але повертається до рук єдиного правочинного її джерела, суверенна – тобто нас із вами, народу.
Президент – тимчасовий носій влади у дні виборів передає її нам, а ми вручаємо наступному президенту. Кожен, хто хоче отримати владу, оминаючи волю виборців, знищує легітимність свого наступного правління. Таку людину або групу людей можна назвати злочинцями, і закон буде на боці кожного, хто проти цього виступить.
Ті ж, хто допомагає узурпувати владу – співучасники злочину. Ведучий новин, який виголошує брехню, член дільничної комісії, котрий підтасовує бюлетені, міліціонер, який залякує політичних активістів – у різний спосіб крадуть владу у її єдиного правочинного власника, у народу.
У нашій країні в цей час демократія має сенс. Цей механізм працює: правителі і бюрократія відчувають себе підконтрольними, народ задовольняє почуття справедливості, усе більше людей бачить перевагу життя по закону над життям по особистих зв'язках.
Через пару тижнів, можливо місяців, interregnum закінчиться. Стрілки компасів стануть в одному напрямку, ланцюжки ієрархій набудуть нової форми, буде збудовано нову систему координат. Однак якість і поведінка наступного правління, його ефективність і підзвітність залежить від нашого вибору 21 листопада.
