Чому ліберал не може голосувати за Януковича
Субота, 13 листопада 2004, 16:49
Читайте в "Правді":
- Проти Ющенка - отже, за Януковича
- 35 запитань Януковичу
- Професійне шулерство, або чому було б шкідливим, якби Княжицький голосував за Ющенка
- Вибори без вибору або чому я буду голосувати ПРОТИ ВСІХ
- Не за Ющенка, але проти Януковича
- "Чому я не хочу жити в Україні Януковича
- Тому що... Ющенко
- Чому твій голос вирішальний
- Не за Януковича, але проти Ющенка
В ініційованій "Українською правдою" дискусії нарешті пролунав і голос "російсько-культурного ліберала". Олексій Попов пояснює, що голосуватиме проти Віктора Ющенка, бо той неминуче обмежить його мовні права.
Побоювання пана Попова ґрунтуються "як на досвіді роботи уряду Ющенка, так і на оточенні кандидата й на його передвиборчій кампанії". А відтак його "не ідеальним, але оптимальним" вибором є Віктор Янукович.
Що ж, спробуємо коротко розглянути всі три названі вище аргументи.
По-перше, неважко переконатися, що в мовній царині ні до яких радикальних кроків уряд Ющенка не вдавався. Нагадаю: тоді так і не було схвалено суперечливий проект урядової постанови, який передбачав заходи щодо "дерусифікації" галузей спорту й туризму й панівному становищу російської мови тут, а також у бізнесі, на виробництві, в ЗМІ – зупинімося, щоб не робити список задовгим – нічого не загрожує.
Тоді ж таки фактично зупинено проект правописної реформи, який викликав неоднозначне ставлення не лише русофонів, але й багатьох українофонів.
Мушу підкреслити – як "україно-культурний ліберал" (а заодно – як перекладач українською не лише Данте, Ередіа й Кіплінґа, але й Буніна, Аннєнського й Ґумільова, а відтак - щирий пошановувач великої російської поезії) я очікував від уряду Ющенка більшої послідовності дій в цьому питанні.
Не за взірцем "великого плавильного казана" Америки, а за прикладом цілком ліберальної Франції, яка тактовно, але послідовно захищає внутрішній простір від англомовної експансії.
Але маю констатувати: не вдаючись до радикальних дій, Ющенко спирався на свої резони, що випливали з українських реалій. І мушу визнати: Ющенко був тоді кращим і відповідальнішим політиком, аніж був би ним, наприклад, Стріха.
По-друге, оточення кожного політика є різним. Різне воно в Ющенка (хоч, як мені здається, прагматики в ньому переважають таки над радикалами, а осіб штибу Тягнибока взагалі важко назвати оточенням, радше – тимчасовими попутниками, від яких уже давно відмежувалися).
Різне воно і в Януковича. Як відомо, на Львівщині "за" прем'єра співає гурт "Соколи", який не криючись декларує свій радикальний націоналізм. А з нинішнім прес-секретарем Януковича пані Ганною Герман (ще за тієї доби, коли вона була Ганею Стеців) мені доводилося сперечатися на "Свободі" щодо ставлення до Волинських подій 1943 року. І про необхідність взаємного вибачення сторін за завдані тоді кривди говорив саме я, - натомість пані Ганя обстоювала безумовну правоту тих, хто "очищав Волинь від окупантів".
І проте на підставі цих поодиноких прикладів з реального життя я ніколи не наважився б назвати Віктора Федоровича "бандерівцем" (як це фактично зробив, маючи не більші на те підстави, слобожанин Олексій Попов щодо слобожанина-таки Віктора Ющенка).
По-третє, у передвиборчій кампанії Ющенка питання мови було взагалі не акцентоване, що цілком відповідає настроям українського суспільства, для якого першорядними сьогодні є зовсім інші проблеми - рівня життя, особистої безпеки, боротьби з корупцією, освіти й охорони здоров'я тощо.
Мовну проблему в ході нинішньої кампанії витягнув на світ Божий саме Янукович (чи, точніше, його політичні дорадники), - аж ніяк не сприяючи цим проголошуваній владною таки ж командою потребі консолідації всіх громадян України.
…Мій знайомий зі штабу провладного кандидата (він теж позиціонує себе як "російсько-культурний ліберал") сьогодні заспокоює мене: не переймайся! Ми переможемо, і вся ця мовна риторика забудеться сама собою, як відпала вона 10 років тому після перемоги Кучми. А з мовою все залишиться як і було: українська - державна де-юре, російська – панівна де-факто.
А якщо риторика не відпаде й не забудеться? А якщо новообраний президент, який "порожняк не жене", справді надумає провести, як і обіцяв, референдум щодо підвищення статусу російської мови (а як в Україні влада організовує референдуми, ми вже дізналися навесні 2000-го)?
І сьогоднішній хиткий мовний компроміс, за якого українська мова присутня бодай в органах державної влади і в освіті, перетвориться на тотальне російськомовне домінування, за прикладом сусідньої Білорусі, де події розвивалися саме за таким сценарієм?
І тут я ладен коли не підтримати, то, принаймні, зрозуміти емоційний вихлюп моїх 12 колег-письменників, які шкірою відчувають загрозу своєму "сакрумові" - мові, без якої їхня творчість, все їхнє життя стають марними.
І не можу вибачити "російсько-культурним лібералам", які ні словом не прохопилися на захист носіїв білоруської, що вже позбавлені права на освіту й інформацію цією мовою.
Отже, на перевірку всі три основні аргументи пана Попова виявилися неспроможними. Справдешньою в його статті лишилася тільки неприховувана, суто ірраціональна нелюбов до Віктора Ющенка і його прихильників.
Ірраціональна – бо майбутнє лібералізму в самій Росії як ніколи потребує сьогодні приходу нової демократичної команди в Україні. Бо інакше путінський націоналістичний авторитаризм протриває ближчі кілька років, а то й десятиліть. Не випадково реліктові ліберали й демократи в Москві й Пітері не криючись бажають Ющенкові перемоги.
І тому на думку спадає неминуче запитання: а чи ліберал пан Попов?
Адже справжній ліберал поважає не лише свої, але й чужі права. Зокрема, й право моєї дочки не просто одержати освіту українською мовою (на це пан Попов ще, очевидно, ладен погодитися), але і її право мати навколо себе в Києві україномовне середовище, на тлі якого вона не виглядатиме "білою ґавою" (бо де ще на світі вона зможе реалізувати себе саме як україно-культурна особистість)?
Поважає справжній ліберал і цінності громадянського суспільства, і різні форми самоорганізації громадян поза впливом і віданням держави.
Але ж для пана Попова мітинги під жовтогарячою барвою, на які люди йдуть за покликом сумління (часто – наражаючись на переслідування й тиск) "виявами громадянського суспільства не є". Далі лишається тільки проголосити, що вінцем громадянського суспільства є силоміць зігнані владою збіговиська під біло-синіми транспарантами.
Тільки до чого ж тут лібералізм? Бо ж "класик" Джон Стюарт Мілль утверджував у позаминулому столітті зовсім відмінні ідеали…
І на завершення. Два роки тому, коли нинішній кандидат від влади став прем'єром, я розмістив в "Українській правді" спробу прогнозу – статтю "Україна президента Януковича" . На жаль, подальші події підтвердили слушність фактично всіх моїх передбачень.
Цю статтю передрукувало тоді чимало газет – навіть не ставлячи до відома автора (з копірайтами й правосвідомістю редакторів у нас справді проблеми).
І ось, приїхавши вже навесні 2003-го на конференцію до Острога (присвячену тій-таки Волині-43), я довідався: за фактом передруку статті в одній із рівненських газет обласною прокуратурою порушено кримінальну справу.
І зовсім не для того, щоб захистити моє порушене авторське право. Ні, журналістів тягали на допити, вимагаючи відповісти: "хто ховається за псевдо Максим Стріха"?
Мені довелося тоді дати інтерв'ю на радіо, де назвати усі свої регалії й координати, й порекомендувати прокурорським працівникам облишити журналістів у спокої й звертатися безпосередньо до автора.
На щастя, справу, абсурдність якої була аж надто очевидна, невдовзі закрили. Бо надворі стояла ще відносно ліберальна, як виявляється, доба пізнього Кучми…
…Я не виключаю, що виявлюся врешті-решт в опозиції до Президента Віктора Ющенка (як і багато колег-інтелігентів, бо саме така місія інтелігенції - опонувати). Але я переконаний, що ніхто мене за це не переслідуватиме. Що навпаки – мою думку (й моє право на цю думку) поважатимуть.
Натомість увесь мій дотеперішній досвід змушує думати: перспективи опозиційної діяльності за Президента Віктора Януковича виглядатимуть зовсім не райдужно.
І про це незле замислитися не лише "російсько-культурним лібералам", але й комуністам, яким повністю перекрили кисень у їхній колишній електоральній вотчині – Донбасі.
І зовсім насамкінець. Переконаний: сьогоднішня Україна ділиться не на "українсько-культурних" і "російсько-культурних". Вона ділиться й не за соціальною, майновою, віковою, чи конфесійною ознакою - жовтогарячі стрічки в Києві майорять і на стареньких "запорожцях", і на розкішних "джипах", за кермом яких сидять здебільшого цілком російськомовні православно-атеїстичні громадяни.
Україна реально ділиться на прихильників свободи й прав кожної конкретної людини (зокрема - й мовних прав) – і вони проголосують 22 листопада за Віктора Ющенка. І на прихильників диктатури, збереження й поглиблення сьогоднішнього безправ'я, до числа яких і записав себе "ліберал" Олексій Попов.
Максим Стріха, доктор фізико-математичних наук, письменник
- Проти Ющенка - отже, за Януковича
- 35 запитань Януковичу
- Професійне шулерство, або чому було б шкідливим, якби Княжицький голосував за Ющенка
- Вибори без вибору або чому я буду голосувати ПРОТИ ВСІХ
- Не за Ющенка, але проти Януковича
- "Чому я не хочу жити в Україні Януковича
- Тому що... Ющенко
- Чому твій голос вирішальний
- Не за Януковича, але проти Ющенка
В ініційованій "Українською правдою" дискусії нарешті пролунав і голос "російсько-культурного ліберала". Олексій Попов пояснює, що голосуватиме проти Віктора Ющенка, бо той неминуче обмежить його мовні права.
Побоювання пана Попова ґрунтуються "як на досвіді роботи уряду Ющенка, так і на оточенні кандидата й на його передвиборчій кампанії". А відтак його "не ідеальним, але оптимальним" вибором є Віктор Янукович.
Що ж, спробуємо коротко розглянути всі три названі вище аргументи.
По-перше, неважко переконатися, що в мовній царині ні до яких радикальних кроків уряд Ющенка не вдавався. Нагадаю: тоді так і не було схвалено суперечливий проект урядової постанови, який передбачав заходи щодо "дерусифікації" галузей спорту й туризму й панівному становищу російської мови тут, а також у бізнесі, на виробництві, в ЗМІ – зупинімося, щоб не робити список задовгим – нічого не загрожує.
Тоді ж таки фактично зупинено проект правописної реформи, який викликав неоднозначне ставлення не лише русофонів, але й багатьох українофонів.
Мушу підкреслити – як "україно-культурний ліберал" (а заодно – як перекладач українською не лише Данте, Ередіа й Кіплінґа, але й Буніна, Аннєнського й Ґумільова, а відтак - щирий пошановувач великої російської поезії) я очікував від уряду Ющенка більшої послідовності дій в цьому питанні.
Не за взірцем "великого плавильного казана" Америки, а за прикладом цілком ліберальної Франції, яка тактовно, але послідовно захищає внутрішній простір від англомовної експансії.
Але маю констатувати: не вдаючись до радикальних дій, Ющенко спирався на свої резони, що випливали з українських реалій. І мушу визнати: Ющенко був тоді кращим і відповідальнішим політиком, аніж був би ним, наприклад, Стріха.
По-друге, оточення кожного політика є різним. Різне воно в Ющенка (хоч, як мені здається, прагматики в ньому переважають таки над радикалами, а осіб штибу Тягнибока взагалі важко назвати оточенням, радше – тимчасовими попутниками, від яких уже давно відмежувалися).
Різне воно і в Януковича. Як відомо, на Львівщині "за" прем'єра співає гурт "Соколи", який не криючись декларує свій радикальний націоналізм. А з нинішнім прес-секретарем Януковича пані Ганною Герман (ще за тієї доби, коли вона була Ганею Стеців) мені доводилося сперечатися на "Свободі" щодо ставлення до Волинських подій 1943 року. І про необхідність взаємного вибачення сторін за завдані тоді кривди говорив саме я, - натомість пані Ганя обстоювала безумовну правоту тих, хто "очищав Волинь від окупантів".
І проте на підставі цих поодиноких прикладів з реального життя я ніколи не наважився б назвати Віктора Федоровича "бандерівцем" (як це фактично зробив, маючи не більші на те підстави, слобожанин Олексій Попов щодо слобожанина-таки Віктора Ющенка).
По-третє, у передвиборчій кампанії Ющенка питання мови було взагалі не акцентоване, що цілком відповідає настроям українського суспільства, для якого першорядними сьогодні є зовсім інші проблеми - рівня життя, особистої безпеки, боротьби з корупцією, освіти й охорони здоров'я тощо.
Мовну проблему в ході нинішньої кампанії витягнув на світ Божий саме Янукович (чи, точніше, його політичні дорадники), - аж ніяк не сприяючи цим проголошуваній владною таки ж командою потребі консолідації всіх громадян України.
…Мій знайомий зі штабу провладного кандидата (він теж позиціонує себе як "російсько-культурний ліберал") сьогодні заспокоює мене: не переймайся! Ми переможемо, і вся ця мовна риторика забудеться сама собою, як відпала вона 10 років тому після перемоги Кучми. А з мовою все залишиться як і було: українська - державна де-юре, російська – панівна де-факто.
А якщо риторика не відпаде й не забудеться? А якщо новообраний президент, який "порожняк не жене", справді надумає провести, як і обіцяв, референдум щодо підвищення статусу російської мови (а як в Україні влада організовує референдуми, ми вже дізналися навесні 2000-го)?
І сьогоднішній хиткий мовний компроміс, за якого українська мова присутня бодай в органах державної влади і в освіті, перетвориться на тотальне російськомовне домінування, за прикладом сусідньої Білорусі, де події розвивалися саме за таким сценарієм?
І тут я ладен коли не підтримати, то, принаймні, зрозуміти емоційний вихлюп моїх 12 колег-письменників, які шкірою відчувають загрозу своєму "сакрумові" - мові, без якої їхня творчість, все їхнє життя стають марними.
І не можу вибачити "російсько-культурним лібералам", які ні словом не прохопилися на захист носіїв білоруської, що вже позбавлені права на освіту й інформацію цією мовою.
Отже, на перевірку всі три основні аргументи пана Попова виявилися неспроможними. Справдешньою в його статті лишилася тільки неприховувана, суто ірраціональна нелюбов до Віктора Ющенка і його прихильників.
Ірраціональна – бо майбутнє лібералізму в самій Росії як ніколи потребує сьогодні приходу нової демократичної команди в Україні. Бо інакше путінський націоналістичний авторитаризм протриває ближчі кілька років, а то й десятиліть. Не випадково реліктові ліберали й демократи в Москві й Пітері не криючись бажають Ющенкові перемоги.
І тому на думку спадає неминуче запитання: а чи ліберал пан Попов?
Адже справжній ліберал поважає не лише свої, але й чужі права. Зокрема, й право моєї дочки не просто одержати освіту українською мовою (на це пан Попов ще, очевидно, ладен погодитися), але і її право мати навколо себе в Києві україномовне середовище, на тлі якого вона не виглядатиме "білою ґавою" (бо де ще на світі вона зможе реалізувати себе саме як україно-культурна особистість)?
Поважає справжній ліберал і цінності громадянського суспільства, і різні форми самоорганізації громадян поза впливом і віданням держави.
Але ж для пана Попова мітинги під жовтогарячою барвою, на які люди йдуть за покликом сумління (часто – наражаючись на переслідування й тиск) "виявами громадянського суспільства не є". Далі лишається тільки проголосити, що вінцем громадянського суспільства є силоміць зігнані владою збіговиська під біло-синіми транспарантами.
Тільки до чого ж тут лібералізм? Бо ж "класик" Джон Стюарт Мілль утверджував у позаминулому столітті зовсім відмінні ідеали…
І на завершення. Два роки тому, коли нинішній кандидат від влади став прем'єром, я розмістив в "Українській правді" спробу прогнозу – статтю "Україна президента Януковича" . На жаль, подальші події підтвердили слушність фактично всіх моїх передбачень.
Цю статтю передрукувало тоді чимало газет – навіть не ставлячи до відома автора (з копірайтами й правосвідомістю редакторів у нас справді проблеми).
І ось, приїхавши вже навесні 2003-го на конференцію до Острога (присвячену тій-таки Волині-43), я довідався: за фактом передруку статті в одній із рівненських газет обласною прокуратурою порушено кримінальну справу.
І зовсім не для того, щоб захистити моє порушене авторське право. Ні, журналістів тягали на допити, вимагаючи відповісти: "хто ховається за псевдо Максим Стріха"?
Мені довелося тоді дати інтерв'ю на радіо, де назвати усі свої регалії й координати, й порекомендувати прокурорським працівникам облишити журналістів у спокої й звертатися безпосередньо до автора.
На щастя, справу, абсурдність якої була аж надто очевидна, невдовзі закрили. Бо надворі стояла ще відносно ліберальна, як виявляється, доба пізнього Кучми…
…Я не виключаю, що виявлюся врешті-решт в опозиції до Президента Віктора Ющенка (як і багато колег-інтелігентів, бо саме така місія інтелігенції - опонувати). Але я переконаний, що ніхто мене за це не переслідуватиме. Що навпаки – мою думку (й моє право на цю думку) поважатимуть.
Натомість увесь мій дотеперішній досвід змушує думати: перспективи опозиційної діяльності за Президента Віктора Януковича виглядатимуть зовсім не райдужно.
І про це незле замислитися не лише "російсько-культурним лібералам", але й комуністам, яким повністю перекрили кисень у їхній колишній електоральній вотчині – Донбасі.
І зовсім насамкінець. Переконаний: сьогоднішня Україна ділиться не на "українсько-культурних" і "російсько-культурних". Вона ділиться й не за соціальною, майновою, віковою, чи конфесійною ознакою - жовтогарячі стрічки в Києві майорять і на стареньких "запорожцях", і на розкішних "джипах", за кермом яких сидять здебільшого цілком російськомовні православно-атеїстичні громадяни.
Україна реально ділиться на прихильників свободи й прав кожної конкретної людини (зокрема - й мовних прав) – і вони проголосують 22 листопада за Віктора Ющенка. І на прихильників диктатури, збереження й поглиблення сьогоднішнього безправ'я, до числа яких і записав себе "ліберал" Олексій Попов.
Максим Стріха, доктор фізико-математичних наук, письменник
