"Прощання відбудеться в Михайлівському". Історія священника, який 12 років проводжає в останню путь захисників
"Михайлівський монастир попроситься "піти". Він оджив свій вік. Абсолютно неприпустимо навіть думати, що ці стіни кому-небудь потрібні", – наполягав у 1932-му на знесенні унікального ансамблю архітектури режисер Олександр Довженко. Згодом собор висадили у повітря.
Вісім десятиліть по тому з класиком українського кіно могли би посперечатися учасники Революції гідності. Вночі 30 листопада 2013-го Михайлівський відчинив двері для євромайданівців після кривавого розгону на Майдані.
Дзвони у ніч з 10 на 11 грудня того року закликали киян до спротиву. За стінами собору на Михайлівській площі Києва протестувальники рятувалися від беркутівців і тітушок. Сюди привозили людей з легкими та середніми пораненнями, а в трапезній церкві Апостола Іоанна Богослова облаштували хірургічне відділення для важкопоранених.
У січні 2014-го в Михайлівському відспівували одного з перших героїв Небесної сотні – Михайла Жизневського, а в найкривавіші дні лютого на газон за собором клали вбитих майданівців. Це стало прологом до трагедії, яка триває 12 років. Весь цей час у храмі проходять прощання із загиблими на війні – військовими та цивільними.
Один із тих, для кого новітня історія країни вимірюється не статистикою жертв і хронологією подій, а долями тих, кому спротив російській агресії коштував життя – архімандрит Лаврентій (в миру – Віктор Живчик). Чверть століття тому він прийняв постриг у Свято-Михайлівському чоловічому монастирі і відтоді служить тут.
За час розмови нам кілька разів доводилося перериватися – отець Лаврентій намагався стримати емоції, згадучи про загиблих на фронті, яких відспівував.
– Говорити слова прощання дуже важко, емоції напливають. Потім вибачаюся, але так уже стається. Цього не мало би бути, так священнику не належить поводитися, але крім того, що священник, я ще й людина.
Архімандрит Лаврентій згадує події лютого 2014-го, розповідає про прощання із загиблими в Михайлівському соборі та радить, як зібрати себе докупи, коли накриває пітьма.
Собор-фортеця
Цього просто не може бути. Це якийсь сон, видіння, галюцинація. Це було щось поза межами уявлень. Як таке може відбуватися в 21-му столітті в мирній Україні? Неприйняття – така була перша моя реакція в лютому 2014-го.
Починаючи з розгону студентів, Михайлівський на довгий час перетворився на фортецю, куди маніфестанти зайшли з Майдану. Цю частину собору, де ми з вами розмовляємо, за кілька днів кияни заповнили медикаментами, теплим одягом.
Захоплювало те, наскільки люди швидко організувалися. Страху не було, але розгубленість відчувалася. Коли закрили ворота, які виходять на Трьохсвятительську вулицю, беркутівці стояли в ряд на протилежному боці дороги. На щастя, вони не намагалися увірватися чи людей витягти.
В січні 2014-го ми відспівували в соборі Михайла Жизневського, білоруса, який загинув на Майдані. Потім вперше прощалися з військовими, які загинули на сході України. І ці моменти жорстко поставили перед фактом, що наша нова реальність надовго. І це дуже страшно насправді.
А вдруге заперечення реальності сталося зі мною 8 років по тому. Хоча війна в країні тривала з 2014-го, до останнього не хотілося навіть припускати думки про таку війну, яку ми бачили хіба що в фільмах про Другу світову.
Я дотепер пам'ятаю одну розмову. Це був січень 2022-го. Пригадую журналістку з Австралії, високу красиву дівчину. Вона каже: "Я читала, що, коли були події на Майдані, ваші дзвони стали набатом, а до того вони дзвонили, коли монголо-татари нападали на Київ. Якщо почнеться велика війна, то Михайлівські дзвони також будуть сповіщати про це людям?". Я кажу: "Так, але навряд можна собі уявити повномасштабну війну в центрі Європи".
З дитинства ми звикли сприймати світ безпечним. Це правильно, це добре, але коли починається війна, то ці уявлення ламаються. На жаль, зламана реальність триває. У нас у Михайлівському щотижня прощання із загиблими на війні.
Світ, який розколовся на до і після
Вперше я зіткнувся зі смертю, коли був ще дошкільням – помер мій дідусь. Він воював під час Другої світової війни, повернувся з пораненням, довго хворів. Ми з ним були дуже близькі.
З сусідськими дітьми ми гралися десь у піску, дорослі готувались до похорону. Життя тривало, і тут я раптом усвідомив, що дідуся вже немає і я його ніколи не побачу.
Потім були різні хвилі, сльози. Але ж я був не на безлюдному острові. І мені допомогла перебороти горе втрати любов ближніх, рідних, які були зі мною.
Зараз сприймати смерть хлопців і дівчат, які гинуть на фронті, набагато важче. З віком розвивається якась така надмірна емоційна чутливість, чи то неврівноваженість – може, якась хвороба є, не знаю.
До 2014 року в Михайлівському похорони були досить рідкісними. Собор знищила радянська влада в 1937 році. На цьому місці був пустир, згодом тенісні корти, потім котловани – тут проводили розкопки.
Багато людей, які народилися і виросли в Києві після Другої світової, були здивовані, коли тут постав собор. Він сприймався як щось таке зовсім нове. І тому у нас з самого початку навіть не особливо часто хрестини і вінчання проводили. Похоронів на початку взагалі не пам'ятаю.
Перший мій спогад, коли в Михайлівському соборі вшановували того, хто відійшов у вічність – у середині 2000-х панахида за померлим батьком тодішнього посла Грузії в Україні.
Читайте також: Справа № 6597. Як археолог Макаренко захищав старий Київ від нових варварів
Прощання в храмі – це не лише богослужіння за певною схемою. Це також і промова. Розумію, що для рідних загиблих важливо відчути від священника хоча б якесь заспокоєння. Але мушу визнати, що мені, на жаль, це далеко не завжди вдається.
Дуже не хочеться завдавати людям жалю більше, ніж вони переживають. В той момент їхній світ розколюється на до і після. І я не можу взяти на себе нахабство стверджувати, що мине час, ви заспокоїтеся і все буде добре. Хоча кожен розуміє, що з часом біль таки приглушується, ми знаходимо, для кого і заради чого продовжувати жити.
Буває прикро, коли на похорон приходить дуже мало людей. Коли відспівували хлопців, які народилися на сході України. Їхні родичі десь в окупації, не мають можливості приїхати.
Або коли в Михайлівському прощалися з бійцями Інтернаціонального легіону. Зараз, як правило, хтось з їхніх побратимів присутній. Але так було не завжди. Була лише почесна варта – військовий ритуал і більше нікого.
Завжди хочеться – це природно, на мою думку, – щоб на похороні були присутні ті, для кого та людина є частиною життя.
Найскладніше буває після похорону перемкнутися. Наразі я обіймаю посаду благочинного – тобто старшого зі священників у монастирі. І оскільки це мій дім, то ті самі справи, які я би виконував у себе вдома, також роблю.
Життя в монастирі відбувається за розпорядком. Ранкова і вечірня молитви, обов'язки. А тут, коли закінчується похорон, ти розумієш, що відспівував дівчину, якій 25 років, і вона хотіла бути співачкою. І це весь час прокручується, повертається в думках.
Де був Бог?
У мене сьогодні дуже контрастний день. Об 11-ій годині в цьому самому місці я проводив вінчання військового з дружиною. Потім о 13-ій служив панахиду. А тепер я про це все вам розповідаю, і це все поруч. Такі емоційні гойдалки.
Іноді близькі тих, кого ми відспівували, повертаються до Михайлівського. В січні ми хоронили медика, який загинув під час повторного удару "Шахедом" у Києві, коли разом із бригадою швидкої рятував людей на місці першого прильоту. А через кілька днів після похорону зустрів його сина.
Я на сходах лід чистив, він заходить, я привітався, кажу: "Перепрошую, ви, здається, син Сергія Миколайовича?". Ми довго розмовляли, він розповідав про сім'ю, про батька. На початку 2022 року разом із родиною він виїхав з окупованої Каховки, де був фельдшером швидкої, у Києві влаштувався парамедиком.
А вчора я спілкувався з Володимиром – військовим, який уже 6 років воює. Він розповідав, які жахіття є реальністю на фронті. Про те, що чинить ворог. Про, на жаль, не завжди адекватне ставлення наших командирів до підлеглих.
Я відчуваю, що це його не просто турбує, це болить. І він розуміє, що багато чого з того, що він бачить і знає, стане відомим загалу, може, через 50 років – як це було після Другої світової. Йому потрібно було виговоритися. Для людини, яка стільки пережила, важливо, що тебе слухають і чують.
Багато хлопців приходять надзвичайно травмованими. У нас при вході стоїть скринька для пожертв, написано "Збори на армію" чи "Пожертви на підтримку воїнів ЗСУ". Якось заходить чоловік, військовий. Кілька слів, і стає зрозумілим, що він з порушеною психікою досить серйозно. Він звертається до мене.
Каже: "Я їду додому, мені треба гроші". Якась в мене була купюра – я йому даю. Він каже: "Мені це мало, треба більше". А в мене у кишені підрясника телефон, він бачить телефон і каже: "Мені це підійде". І намагається вирвати цей телефон. Я кажу: "Пробачте, мені він потрібен теж, бо це мій зв'язок із багатьма людьми".
Тоді він обертається, бачить цю скриньку з пожертвами, хапає її двома руками і намагається підняти. Підійшов охоронець, і якось владнали. Я розумію, що це не бажання самої людини говорило, а її зламаність.
Я навіть не можу змалювати якусь модель того, наскільки ламається психіка в таких умовах. Людина залишається живою, але внутрішньо зовсім іншою. Молимося за них, але, може, молитва наша не така сильна, як має бути. Не знаю.
Одного разу на похороні тітка загиблого солдата сказала: "Я по стількох храмах ходжу, по стількох монастирях їздила, молилася і записки передавала. Чому Бог його не зберіг?".
З одного боку, вона розуміє, що не Бог його вбив, а ворожа куля. А з іншого – для багатьох неможливо прийняти той факт, що в Євангелії ми читаємо: "Бог є любов", а тим часом на війні відбуваються такі страшні речі. Це справді дуже сильно підриває віру людини і впевненість у тому, що Бог поруч.
Читайте також: Бог не запитає тебе, що зробив Путін чи Макрон. Він запитає, що зробив ти – отець Патрік Дебуа
Питання теодицеї завжди виникає під час або після великих війн, геноцидів. Де зараз Бог і чому він дозволяє відбуватися всім цим жахіттям?
Бог створив людину, наділивши її свободою вибору. Якби він примусом зробив усіх добрими, тоді людина була би позбавлена вибору, а Бог перетворився би на диктатора. Бог всім дав однакову можливість обирати. І часом, як ми бачимо, результати цього вибору бувають жахливими.
Крок за кроком рубаємо цей лід
У жовтні має бути 26 років як я прийняв постриг у Михайлівському. Зараз не можна казати "буде" – якщо доживемо, то буде. Сьогодні зранку вже двічі тривогу оголошували.
Із нашого монастиря принаймні двоє людей загинули. Один із священників, родом із Донецької області, деякий час був у Михайлівському, потім став військовим капеланом на Львівщині. Коли почалося повномасштабне вторгнення, то він був з військовою частиною і загинув на сході України.
Інший священник після того, як відійшов від братії монастиря, жив у Бучі. Коли москалі прийшли, його просто розстріляли на вулиці. Крім того, в Ірпені розстріляли нашого викладача церковнослов'янської мови. Довгий час його тіло лежало на вулиці, росіяни навіть не давали поховати.
За моїми спостереженнями, через високу ймовірність загинути ми стали байдужішими до смерті. Навряд чи хтось може сказати, що українці нажахані і заціпенілі від страху через те, що навіть у тилу кожну мить існує реальна небезпека загинути. Не скажу, що зник страх. Але, мабуть, стали більш спокійно і тверезо сприймати сам факт смерті.
Недавно в мережі було відео про жінку-двірничку зі Львова, котра прибирала сніг під час повітряної тривоги і вибуху "Шахеда". Це аж ніяк не приклад для наслідування. Але так жінка поклалася чи то на Божий захист, чи то на щасливий випадок – не знаю, як насправді.
Звичайно, емоції накривають час від часу. Коли важко зібрати себе докупи, важливо знайти те, на що ти можеш впливати, заняття, яке показує твоє місце в житті інших людей.
У нас є така категорія дітей, яких жартома називають "Михайлівські діти". Їхні батьки – або парафіяни нашого собору, або проживають на території монастиря, бо викладають тут в академії, або мають якісь посади в митрополії. Ці діти сприймають територію монастиря як своє подвір'я.
Кілька днів тому я намагався зробити стежку – пробити лід на площі перед собором, і приходить до мене хлопчик, син нашого диякона. І я розумію, що мені б хотілося швидко це зробити і рухатися далі – служба, якісь там ще справи. Але дитині треба дати можливість реалізувати її бажання, вона в той момент хоче бути учасником справи, і ця справа для нього дуже велика. Тому я тримаю льодоруб двома руками, він однією рукою, і ми крок за кроком по міліметру рубаємо цей лід.
Для нього це велика насолода, бо він діє. А мені це допомагає відчути тепло, яке одна людина може подарувати іншій.
Дає тепло, коли люди діляться своїми досягненнями, хай вони якісь маленькі будуть. Знаєте, навчити дитину читати, коли йде війна, я думаю, це досягнення. Хтось одужав, чиясь дитина перемогла в шкільному конкурсі. Саме ці нібито тривіальні буденні речі тримають на плаву, дають надію на те, що життя триває, і дозволяють рухатися – крок за кроком.
Михайло Кригель, УП