Вранці 27-го жовтня 1969 року 18 стратегічних бомбардувальників B-52 Stratofortress з ядерною зброєю злетіли з американських баз і вирушили в напрямку кордонів СРСР. Операція мала назву "Giant Lance" ("Гігантський спис").
Насправді 37-ий президент США Річард Ніксон блефував – він не збирався перетворювати Москву на радіоактивний попіл. За однією з версій, "Спис" був наслідком "теорії божевільного" – стратегії тиску на північних в'єтнамців і їхніх покровителів у Кремлі, щоби ті стали поступливішими на переговорах щодо закінчення В'єтнамської війни.
Не те щоб Ніксон був першопрохідцем у цій доктрині – задовго до нього флорентієць Нікколо Макіавеллі стверджував, що іноді "дуже мудро симулювати божевілля". Але в епоху ядерної зброї саме Ніксон вивів madman theory на новий рівень.
Тодішній радник президента з національної безпеки Генрі Кіссінджер говорив, що стратегія Ніксона нагадувала гру в покер, у якій той виставляв стільки фішок у банк, щоб вороги Сполучених Штатів подумали, що президент збожеволів.
Якщо Ніксон старанно симулював божевілля, то Дональду Трампу не доводиться докладати для цього надзусиль. Його виборцям він подобається саме таким – антисистемним, антиінституціональним, передбачувано непередбачуваним.
Над розгадкою його твіта із загадковим словом "covfefe" б'ється людство.
Його цитати стають постійним джерелом шок-контенту для стрічок новин. Його зустрічі зі світовими лідерами в Овальному кабінеті нагадують стендап. Його дописи в Truth Social викликають адреналінову залежність. У його альтернативній реальності Вірменія перетворюється на Албанію, Віктор Орбан стає лідером Туреччини, а Крим з чотирьох боків омивається океаном.
Географічні карти – не найсильніший бік Трампа. Він більше про гральні. Бо впевнений, що єдина сильна карта в світовій колоді – це він сам. І має для цього всі підстави: не випадково trump перекладається як козирна карта.
"Я не розумний, а геній, дуже стабільний геній!" – написав він про свої розумові здібності ще під час першої президентської каденції. Рівень самооцінки, якого багато хто прагне, але який мало кому підкоряється.
УП вирішила замахнутися на один із гранд-наративів сучасності – "що в голові у Трампа?". Разом із політичним психологом Світланою Чуніхіною ми вирушили в подорож світом розладів особистості 47-го президента США. І, щоб двічі не вставати, поговорили про те, чи існує загроза трампізму в Україні, і чи варто хвилюватися щодо психологічного стану президента Зеленського та наслідків цього для України.
В цій подорожі нам допомогли книги психіатрів-трампознавців: "Небезпечний кейс Дональда Трампа", "Небезпечна харизма: політична психологія Дональда Трампа та його послідовників", а також аналіз феномена 47-го президента США від голландського психоаналітика Манфреда Кетс де Вріса.
Мовчати чи бити на сполох: "правило Ґолдвотера" й етична дилема
Чи коректно робити висновки щодо психічного стану політиків на основі дистанційних спостережень за їхньою поведінкою? А головне – чи етично психіатрам публічно висловлюватися з цього приводу?
Дискусія на цю тему спалахнула 1964-го року, коли під час президентської кампанії у США кандидатом від республіканців став сенатор від Арізони Баррі Ґолдвотер. Політик на прізвисько "Містер Консерватор" увічнив себе в історії як запеклий антикомуніст і автор екстравагантних заяв. Наприклад, він обіцяв розглянути пропозицію за допомогою ядерної зброї знищити листя на деяких ділянках джунглів, щоб зламати спротив партизанів під час В'єтнамської війни.
Після того як Ґолдвотер став кандидатом у президенти, журнал Fact запропонував більше ніж десяти тисячам американських психіатрів відповісти, чи вважають вони його придатним для того, щоб зайняти Овальний кабінет. За кілька місяців до виборів журнал вийшов з величезним заголовком на обкладинці: "1189 психіатрів визнали Ґолдвотера психологічно непридатним для посади президента!".
У листопаді 1964 року республіканець програв вибори Ліндону Джонсону, а його штаб подав позов на видавця та редакторів журналу Fact і виграв справу в суді.
Дев'ять років по тому Американська психіатрична асоціація ухвалила так зване "правило Ґолдвотера" – етичну норму, що забороняє її членам висловлюватися про психічне здоров'я публічних діячів у випадках, коли фахівці особисто не проводили огляд.
Вибори 2017-го вдихнули друге життя в цю дискусію. Експерти почали бити на сполох щодо деяких особливостей психологічного профілю Трампа ще на початку першої його президентської каденції. Вони видали збірку "Небезпечний кейс Дональда Трампа", яку Washington Post назвала "найсміливішою книгою" року. Фахівці з ментального здоров'я описували стан психіки Трампа як "очевидну і безпосередню небезпеку для благополуччя нації".
Книга викликала скандал, а її авторів, серед яких були Філіп Зімбардо та Ноам Чомскі, звинуватили в порушенні професійної етики, яка забороняє виносити обговорення психічного стану на загал без особистого огляду та згоди пацієнта.
"Особисте здоров'я публічної особи є її приватною справою, доки воно не стане загрозою для громадського здоров'я", – відповідала на такі закиди упорядниця видання Бенді Лі.
Професійна спільнота, м'яко кажучи, без захвату поставилася до попереджень колег про небезпеку. Зокрема, президент Американської психіатричної асоціації назвав роботу Лі "вульгарною, поблажливою, безглуздою, бульварною психіатрією".
– З одного боку, якщо ти говориш про діагноз публічної особи, спираючись на свій авторитет психіатра, то можеш потенційно завдати шкоду її репутації. Це не етично, – зауважує Світлана Чуніхіна.
– А з іншого – фахівці мають duty to warn of danger – обов'язок попереджати про небезпеку. У випадку Трампа або Путіна, або ще якогось потенційно небезпечного лідера, неетично саме мовчати.
Ознаки біполярного розладу, гіпоманії, злоякісного нарцисизму, деменції, дисоціального розладу особистості, манії переслідування, маячного розладу – це лише невелика частина особливостей Трампа з психологічного профіля, створеного авторами "The Dangerous Case" в результаті спостережень за моделями його реакцій.
– Професійний консенсус більш схиляється до того, що там просто нарцисичний розлад особистості і почалися вікові деградаційні процеси, тобто ознаки деменції.
Але й цього достатньо, щоб усвідомити небезпеку. Коли йдеться про родину, погано кільком людям навколо такої людини. Коли йдеться про велику компанію, погано тисячам працівників. Коли йдеться про президентів країн, погано мільйонам. Коли йдеться про президента США, погано всім, – каже Чуніхіна.
Злоякісний нарцис
"Якби з лав політичних лідерів виключити всіх тих, хто має виражені нарцисичні риси особистості, їхні ряди були б небезпечно зубожілими".
Автор цих слів добре знався на темі нарцисизму в політиці. Саме його, психіатра Джеррольда Поста, вважають "батьком" політичного профайлінгу в США. Кілька десятиліть він очолював Центр аналізу особистості та політичної поведінки в ЦРУ, який готував психологічні портрети Фіделя Кастро, Нікіти Хрущова, Менахема Бегіна, Анвара Садата, Муаммара Каддафі, Саддама Хуссейна. Вже після відставки, незадовго до смерті від ковіда, Пост написав книгу "Dangerous Charisma" – психологічний портрет Трампа та його послідовників.
Чому в саду нарцисів різних видів і ступенів токсичності саме Трамп – найбільша загроза? І чим "злоякісний нарцисизм" відрізняється від "доброякісного"?
Нарцисизм, нагадує Чуніхіна, є вхідним квитком не лише в політику, а й у ментальне здоров'я. Це наша психологічна подушка безпеки. Любов до себе допомагає ризикувати, витримувати стрес, миритися з невдачами, будувати плани перед обличчям неминучої смерті, яка рано чи пізно настане.
Але нарцисизму може бути надміру. В таких випадках він виконує не лише захисну, а й компенсаторну роль, приховуючи глибоку рану в ранньому дитинстві, якої зазнає така людина. Часто це відбувається через батьків, які не люблять дитину такою, якою вона є, а люблять в ній тільки те, що вона може дати для задоволення їхніх амбіцій.
Коли дитина отримує перший досвід нищівного зворотного зв'язку від батьків, у майбутньому єдиним шляхом для неї залишається постійно забезпечувати свій гіперболізований успіх, грандіозність, бо тільки так вона може функціонувати.
– Люди з психологічним профілем Трампа ненаситні. Їм треба більше, більше, більше досягати, більше споживати, більше золота, більше перемог, більше оплесків, більше бомб, більше тарифів, більше чого завгодно.
Для злоякісних нарцисів світ – це внутрішній ляльковий театр, де розігрується драма їхньої удаваної величі. Бо всередині порожнеча. Вони не можуть пред'явити світові нічого, окрім своєї грандіозної першості. Ти можеш бути тільки першим у всьому, інакше тебе не існує. Або першим, або ніким. Ти не можеш бути собою, немає в них такого позитивного досвіду.
Для такої людини інші – це не партнери, не приятелі, а об'єкти або зневаги, або ідеалізації.
Для Трампа ідеал це абсолютна влада. І тому ми бачимо, з ким він будує найбільш стійкі відносини: Путін, Кім Чен Ин, Орбан.
Ми бачимо, що Путін надійно посів у психічному світі Трампа п'єдестал ідеального лідера, прихильності якого він прагне. Він прагне, щоб Путін його оцінив, він про це постійно говорить. І це не поза, це потреба, і в цьому величезна проблема. В нашому випадку для України передусім, але і для Сполучених Штатів. Бо через це викривлення сприйняття реальності політика Сполучених Штатів абсолютно деформована, розгублена з точки зору того, хто стратегічний партнер, а хто ворог.
Методи усунення несправностей (спойлер: таких нема)
Після епічної сварки в Білому домі, де в останній день лютого 2025-го Трамп приймав Зеленського, деякі експерти закидали президенту України погану підготовку до зустрічі та нерозуміння особливостей свого візаві.
Світлана Чуніхіна скептично ставиться до того, що події того дня могли розгортатися за іншим сценарієм.
– Ідея, що через якісь психологічні хитрощі ти можеш отримати вплив на Трампа, хибна. Ніхто не може керувати ним, навіть він сам. Треба бути фігурою, дуже міцно вбудованою в картину світу Трампа, як вбудований туди Путін, щоб дійсно мати на нього тривалий вплив. У Зеленського в цьому сенсі козирів справді не було і немає. Не тому, що його погано брифують перед зустрічами, а тому що структурно тут дуже вузьке поле для маневру.
На можливості коригування Трампа, Світлана дивиться як на щось зі світу ненаукової фантастики.
– Якби йшлося про звичайного "злоякісного нарциса", то оптимальною стратегією терапії була б конфронтаційна інтервенція для коригування його грандіозної самооцінки. Давати людині досвід контакту з його справжнім "я", яке є вразливим, не досконалим, але цінним все одно.
Але проблема в тому, що наш пацієнт є президентом найбільш могутньої країни. І конфронтувати з ним неможливо. Ніхто не має досвіду, алгоритмів і розуміння, як бути в цій ситуації.
Можна глузувати з європейських лідерів, говорити, що вони імпотентні, що самі винні в тому стані залежності від США, який зараз мають. Але сьогодні вони живуть у тому ж самому світі, що й усі інші – абсолютно божевільному світі.
Тому, думаю, фахівці з безпеки більше можуть допомогти з пошуком відповіді, що робити. Всі вони радять одне й те саме: бачиш таку людину зі зброєю – не сперечайся, не кидай йому виклик, не дивися в очі, на все погоджуйся, роби і розраховуй на те, що він тебе відпустить. Просто намагатися прожити ще один день і відсунути ще більшу катастрофу, ніж та, що є. Зараз десь так і відбувається.
Феномен Трампа і черевики Рубіо
В березні 2026-го топові американські медіа жваво обговорювали історію, яка може здатися курйозною.
Репортери звернули увагу на те, що держсекретар Марк Рубіо, з'явився на публіці в черевиках завеликого розміру, які президент щедрою рукою дарує топпосадовцям своєї адміністрації.
Хтозна, можливо, в цьому жесті проявилося бажання Трампа зробити Америку на кілька розмірів взуття величнішою, ніж вона є (Make America Great Again). І все б нічого, якби не одне "але" – попри очевидні незручності, посадовці продовжують носити взуття не за розміром, демонструючи лояльність бігбосу.
Розгадку цього феномена варто пошукати в старій французькій комедії "Іграшка". В одному з епізодів медіамагнат наказує головному редактору своєї газети зняти штани і в такому вигляді прогулятися офісом редакції. А коли штани спущені, зупиняє його зі словами: "То хто з нас гірший, хто чудовисько? Я, який наказав вам зняти штани, чи ви, готовий оголити свій зад?".
З цього ракурсу історія з черевиками перестає бути курйозом і стає глобальною метафорою. Кожен сьогодні сам визначає для себе червону лінію, до якої готовий спустити штани.
Хтось робить це з огидою, хтось сором'язливо, для когось це зірковий час. Нарешті можна вийти з багаторічного ув'язнення в шкаралупі ліберальних цінностей і явити світові себе справжнього.
Для свого театру Трамп купує не акторів, а глядачів. Свобода повернення до себе – ось щасливий квиток, витягнутий його прибічниками в усьому світі.
"Феномен Трампа – це не просто індивідуальна патологія. Він – колективна патологія. Для мільйонів Трамп означає не моральний провал, а моральну помсту. Його вульгарність стає автентичністю. Його жорстокість стає силою. Його нечесність стає кмітливістю. Його непокора стає мужністю. Ця інверсія знаменує собою глибокий культурний розрив: крах сорому як регулюючої сили.
Виносячи ці імпульси на публіку, Трамп стає їхнім аватаром. Він діє, втілюючи те, що інші придушують. Він говорить те, що інші замовчують. Він виконує те, про що інші фантазують.
Він стає екраном, на який проєктуються колективні надії, ненависть, страхи та фантазії, драматизуючи конфлікт набагато глибший, ніж сама політика: вічну боротьбу між імпульсом і гальмуванням, хаосом і порядком, інстинктом і цивілізацією", – препарує причини захоплення Трампом нідерландський психоаналітик Манфред Кетс де Вріс.
Чому суспільства в певні моменти історії стають вразливими до очевидно небезпечних лідерів, до деструктивних політик, до інверсії правил?
– Колись я читала книгу "Психіка Сталіна" Даніеля Ранкур-Лафер'єра, – згадує Світлана Чуніхіна. – Він пише, що за своїм психологічним профілем Сталін дуже схожий на людей, яких примусово лікують у психіатричних лікарнях, бо має всі риси параноїдного розладу.
В якийсь момент суспільство вирішує не патологізувати такий профіль особистості, а легалізувати. Ба більше, підняти нагору і обожнювати. Люди, які раніше були маргіналізованими, раптом починають отримувати соціальний відгук.
Чому в різних країнах в різні часи таке стається? Насправді є купа варіантів відповідей. Хочеш – пояснюй це через прагнення до домінування, через ресентимент, через колективний нарцисизм, через страх перед майбутнім. Є купа оптик, це як калейдоскоп, який можна крутити і щоразу бачити новий візерунок. Можна пояснити, але не можна зрозуміти.
Я добре орієнтуюся в тому, які профілі особистості є небезпечними, кого не можна допускати до влади. Але я не знаю, куди дивитися, коли йдеться про суспільство. Ми не маємо наукової термінології чи дискурсу, щоб кваліфікувати стани суспільства. Немає діагнозів для суспільства. Для Трампа є: відкриваєш підручник і довідник МКХ (міжнародної статистичної класифікації хвороб – УП), сторінка отака, шифр отакий, читаєш і бачиш – це воно. Але немає такого довідника, де ми прочитаємо про стан американського, українського, російського суспільства.
"Нам потрібна сильна рука, повісити журналістів, заборонити аборти, одягнути жінок у паранджу, всіх російськомовних розстріляти чи прив'язати в підвалі за ногу". Я не знаю, як дізнатися, за яких умов і коли ці голоси можуть стати не одними з багатьох, а мейнстримом в Україні. І якщо це станеться, вже не встигну дізнатися про це.
Донні на мінімалках
Чому нас має хвилювати те, що відбувається в голові 79-річного чоловіка по той бік океану, якщо нам все одно своє робити? Питання, яке неодмінно виникає в тих, хто живе в щасливому україноцентричному всесвіті, навколо якого має обертатися все.
Окрім найочевиднішої відповіді – має хвилювати, тому що від цього залежить, як і з ким ми робитимемо своє – є ще одна. Трампізм – це не лише про Трампа і його прихильників у США. Цей вірус глобальний, і людство все ще не вигадало щеплення від нього. А значить, наша вразливість до власних "Донні на мінімалках" не менша, ніж у будь-якій іншій країні світу. Тим більше, що свого антисистемного президента "з телевізора" Україна отримала ще в 2019-му.
– На мою думку, не можна допускати до влади політиків двох психологічних профілів – злоякісних нарцисів і психопатів. Це не означає, що вони покривають всі можливі небезпеки, але цих точно не можна.
Це все, що треба знати. Все решта за великим рахунком другорядне, бо, як показує практика, кожен наш президент зрештою все одно стає Кучмою. Питання лише в тому, як швидко кожен наступний президент прийде до цього.
На мою думку, Зеленський не належить до жодного з двох критично небезпечних профілів. Напевно, у нього присутній нарцисичний радикал, але його проблема в іншому. Тривале перебування при владі деформує, робить психопатизованим, більш схибленим в нарцисичному напрямі. Людина почувається всесильною, непогрішною, вона не здатна визнавати свої помилки.
Окрім усього іншого, така влада розгальмовує, денормалізує комунікації. Саме такі вислови Зеленського – про живіт Орбана і про те, що ЗСУ пояснить "одній особі", що з нею не так, якщо вона блокуватиме 90 мільярдіві траншу від Євросоюзу для України.
Певною мірою це компенсаторна річ, переадресація агресії. Орбан – це аватар Трампа, але Трамп недосяжний для критики. Що, напевно, вказує на те, скільки накопичилося у Зеленського гніву і роздратування від того, що доводиться прогинатися під Трампа.
Світ після Трампа
Попри звіти Білого дому про ідеальний стан здоров'я президента, зокрема, ментального, кількість американців, які готові повірити в це, зменшується.
Наприкінці лютого 2026-го результати дослідження Reuters-Ipsos показали, що 61% опитаних погодилися з тим, що Трамп "з віком став непередбачуваним" (зокрема й 30% республіканців).
Опитування також засвідчило зменшення кількості респондентів, які вважають, що Трамп "має гострий розум і здатний долати виклики": з 54% у вересні 2023 року до 45% два з половиною роки по тому. Втім, речник Білого дому Девіс Інгл заявив, що результати опитування є прикладами "фальшивих та відчайдушних наративів".
Яким буде світ після Трампа? Питання не менш актуальне, ніж ті, що ми ставили собі протягом останніх шести років: яким буде світ після пандемії? яким буде світ після війни?
– Ми почали розмову з "сезонного загострення", – підсумовує Світлана Чуніхіна. – Маю погану новину. Випадіння з того, що ми звикли вважати нормою, триватиме набагато довше, ніж календарна весна, і навіть довше, ніж у Білому домі залишиться Трамп.
Людство пройшло гігантський шлях у напрямку гуманізації, яка дається значними зусиллями. Гуманізація – це довго, дорого і незручно. А дегуманізація це швидко, приємно і недорого.
Для багатьох людей нова нормальність виглядає як звільнення. Для них саме це є нормалізацією – нарешті ми повернулися до "нормального" дискурсу, коли можна бути собою: хейтити жінок, чорних, будь-яких інших – нарешті свобода.
Світ наче вивернувся серединою назовні, і ми опинилися в цьому світі навиворіт. Зараз нормалізується все, що існувало завжди, але було абсолютно неприйнятно, приховувалося – расизм, сексизм, зневага одне до одного, граничний нарцисизм.
Спадок 47-го президента США залишиться з нами надовго навіть після того, як його прізвище зникне зі стрічок новин, а розлади особистості "стабільного генія" стануть проблемами виключно його родини.
"Питання полягає не в тому, що станеться, коли Трамп піде, а в тому, що ми будемо робити з собою, коли його не стане. Чи протверезіємо ми, поміркуємо та виправимося, чи, як наркомани, підемо шукати наступне сп'яніння, щоб заповнити порожнечу?" – пише Манфред Кетс де Вріс.
Нетлінний дух Трампа відчуватиметься щоразу, коли ми добровільно відмовляємося від складнощів дорослого життя на користь простоти коміксів про супергероїв і суперзлодіїв.
Коли в перегонах за суспільною увагою граємо на інстинктах, загнаних вглиб фобіях і нереалізованих мріях.
Коли пропускаємо реальність через інстарамки і фільтри, які прибирають все "зайве" і залишають лише те, що вписується в швидкі дофамінові реакції (геть! ганьба! огида! зрада тотальна!).
Коли соціальний капітал вимірюємо кількістю вподобайок.
Коли культ видовища витісняє сенси, а будь-яка складність – явищ, думок, довгих слів – викликає алергію і дискомфорт.
Коли найголовнішою з мов стає мова гасел і мемів.
Коли швидкість реакцій набагато перевищує швидкість роботи мозку тих, хто реагує.
Коли вигукуємо WOW! замість того, щоб увімкнути голову.
Коли на підлітковому вайбі прагнемо зробити їх (тобто інших нас) разом.
Якщо придивитися в дзеркало в такі моменти, легко помітити там щось схоже на добре впізнаваний рудий завиток.
"I am трохи Трамп. Всіх зробив, переміг і з'їв", – хизується завиток із дзеркала.
***
В фіналі "Володаря мух" Ґолдінґа на острові, де здичавілі діти влаштували Апокаліпсис, з'являється катер з дорослим – морським офіцером у високому кашкеті, еполетах і золотих ґудзиках на мундирі. Він м'яко сварить дітей, що злетіли з катушок і швидко подолали шлях від цивілізації до дикунства. І, звісно, всіх рятує.
Що буде в фіналі історії, в якій ми сьогодні живемо своє найкраще життя, не знає ніхто. Здається, навіть її автор, якщо, звісно, він взагалі існує. Автор самоусунувся – нема дурних, маєте свободу вибору, самі шукайте собі дорослих в цій божевільній кімнаті.
Звісно, існує нетрампівська Америка й інші американці. Проміжні вибори в Конгрес, можливо, навіть доведуть це. Але наразі голоси розуму здатні впливати на політику Трампа не більше, ніж сферичні коні у вакуумі – на рішення Путіна.
Певно, на цьому місці таки має бути бодай щось обнадійливе. Припустимо, цитата з де Вріса:
"Годинник цокає. Світло поступово згасає. Сміх досі лунає. Але тріщини на сцені, хоч і розширюються, ще не розкололи її на частини. Сценарій, можливо, дає збій, але його ще можна виправити. Глядачі ще можуть зробити крок уперед, ставши учасниками, а не лише глядачами. І в цьому кроці, хай навіть нерішучому, криється можливість, що трагедію ще можна перетворити не на фарс, а на оновлення".
Михайло Кригель, УП