Той, хто [не] відчуває війну

ТЕЦ-6 у Києві пошкоджена на 80%, а ТЕЦ-4 повністю знищена. Ворог може повторити удари по столичних теплових електростанціях, що ставить під загрозу опалення наступної зими.

Дев'ятеро людей загинули і ще 23 постраждали внаслідок нічного ракетно-дронового удару по Одесі. У місті оголошено жалобу, приспущено державні прапори та обмежено розважальні заходи.

Харків понад добу перебуває під безперервним вогнем супротивника. Росія не просто атакує цивільні об'єкти, а використовує місто як полігон для випробування нових реактивних безпілотників.

Член Комітету Верховної Ради з питань національної безпеки, оборони та розвідки Федір Вениславський заявив про необхідність посилити мобілізацію у великих містах:

"Тобто щоб не було відчуття в суспільства, що є певні несправедливі дії, коли в якомусь селі Західної України не залишилося жодного чоловіка призовного віку, а в місті Києві, Одесі, Харкові, в інших містах великих України життя протікає мирним чином, і жодного відчуття, що війна повномасштабна, у багатьох молодих людей, які є потенційно військовозобов'язаними, немає".

Усі ці новини датовані приблизно одним часом: квітнем 2026 року. І на перший погляд вони явно суперечать одна одній. Як можна стверджувати, що життя в Одесі чи Харкові "протікає мирним чином", якщо противник систематично тероризує одеситів та харків'ян? Як можна вважати, що в Києві "немає відчуття війни", якщо кияни нещодавно пережили найважчу воєнну зиму без світла і часто без тепла?

Кілька місяців тому здавалося, що Україні доведеться розпрощатися з популярним наративом про тил, який "не відчуває війни". Однак на практиці цей наратив виявився непохитним.

Окрім іншого, це обумовлено різницею між звичайним людським баченням військового протистояння та державним баченням.

Мільйони людей розглядають життя як самодостатню цінність. Власне життя, життя члена сім'ї чи життя близького друга цінується вже тому, що воно є.

Але для держави, особливо під час кровопролитної війни, життя громадян важливі остільки, оскільки їх можна використовувати як ресурс для вирішення певних завдань.

Відповідно, з людського погляду, "відчувати війну" означає відчувати життєвий дискомфорт, прямо чи опосередковано обумовлений воєнними діями. Причому цей дискомфорт може змінюватись дуже широко: від психологічних проблем до важкого каліцтва або втрати будинку.

А з державного погляду, "відчувати війну" значить бути залученим до військових зусиль своєї країни та приносити користь. Захищати Батьківщину зі зброєю в руках, проводжати до армії когось із рідних, працювати на критично важливих оборонних підприємствах тощо.

Чи війну відчуває звичайний столичний ухилянт без зв'язків і великих грошей? З суто людського погляду – так. Через війну він перебуває в постійному стресі, побоюючись можливої ​​мобілізації та відправлення на фронт. Через війну він може тижнями та місяцями не виходити з квартири, щоб уникнути зустрічі з ТЦК. Через війну він не в змозі вести нормальний спосіб життя і страждає вже кілька років поспіль.

Однак з державного погляду подібні страждання не можна сприймати всерйоз. Громадянин, що ухиляється від мобілізації, не приносить користі в розпал воєнного протистояння – отже, і не відчуває його.

Якщо над будинком такого громадянина літають ворожі дрони та ракети, а взимку йому разом із сім'єю доводиться сидіти без електрики та опалення, то, з людського погляду, він починає відчувати війну набагато гостріше, ніж раніше.

Але, з державного погляду, це мало що змінює. Столичний ухилянт та його рідні, як і раніше, не залучені до військових зусиль настільки, наскільки це необхідно державі – отже, вони не відчувають війну по-справжньому. На відміну від мешканців якогось віддаленого села, яке жодного разу не зазнавало ударів супротивника, але де були успішно мобілізовані майже всі чоловіки призовного віку.

Звісно, ​​далеко не кожен мешканець Києва, Харкова чи Одеси ухиляється від мобілізації. Але, як правило, внесок цивільних в оборону країни все одно не можна порівняти з армійським. Відповідно, з державного погляду, їхній дискомфорт – навіть дуже сильний – не повинен розглядатися так само, як дискомфорт військовослужбовців.

Хай яких труднощів та поневірянь зазнає цивільне населення, завжди можна сказати, що, на відміну від людей у ​​формі, воно не відчуває війну повною мірою.

З людського погляду, самотній і безпорадний пенсіонер, який замерзає у столичній багатоповерхівці, може страждати через війну не менше, ніж молодий і здоровий хлопець у діючій армії. Однак у державній системі координат страждання солдатів необхідні для стримування противника. А нікому не потрібний старий зі своїми особистими бідами – лише тягар для державного організму. Це звучить жорстоко та цинічно, але від цього нікуди не дінешся.

Так виглядають природні пріоритети держави, що воює. І треба визнати, що на п'ятому році великої війни ця сувора логіка все ще не взяла гору в Україні. Порівняно з такими хрестоматійними зразками, як Радянський Союз чи Третій Рейх у 1939–1945 роках, у нас залишається надто багато людського – і недостатньо державного.

Тому негаразди цивільних у нашій країні обговорюються так само широко, як і проблеми Збройних сил. Тому населення схильне жаліти чоловіків, які намагаються втекти від ТЦК. Тому українське керівництво з небажанням вдається до жорстких і непопулярних заходів, по можливості відтягуючи їхнє впровадження. А публічні заяви на кшталт "Україна має достатньо людських ресурсів, щоби воювати десять років і навіть більше" провокують скандал.

Але що довше триває повномасштабна війна, то сильніше відчувається потреба в людях як у живому ресурсі.

Із кожним роком в Україні стає дедалі менше простору для людського – і більше для державного. Менше співчуття – і більше вимог до мільйонів своїх громадян.

Цей процес невідворотний і невблаганний.

З людського погляду, наш тил уже давно відчув війну завдяки діям агресора. Але в найближчій перспективі українському тилу все частіше і наполегливіше нагадуватимуть, що він має відчути війну в державному розумінні.

І до цього треба бути готовими.

Михайло Дубинянський