Якщо цвинтар є віддзеркаленням суспільства, його культури та історії, то що тоді демонструє Байкове кладовище в Києві? З очевидного – місцями безлад, сміття, розбиті надгробки і непролазні хащі. І тільки потім – минуле, сплетене з імперського і національного, із різних ідеологій, релігій і конфесій.
Там, де немає порядку, чимало простору для байок, домислів і міфів. Посеред хаосу Байкового некрополя можна дізнатися про таємничу ігуменю, поховану на почесному місці на центральній алеї: "Бо вона виховала Молотова, а той навіть прилітав до неї на похорон". Або уявити, як виглядав дерев'яний храм, що достовірно був тут у XIX столітті: "А далі церкву розібрали, перенесли кудись на Лук'янівку, де її можна досі знайти, якщо добре пошукати".
Чи не найправдивішими з усіх залишаються перекази про нескінченні випадки вандалізму на кладовищі, що перебуває в комунальній власності Києва. Але лише найгучніші з них залишають свої сліди в архівах ЗМІ.
Якось, ще за президента Януковича, з пам'ятника Лесі Українки на її могилі вкрали чотири бронзові вінки. Галас зчинили, коли до Лесі на Байкове завітали співробітники посольства Канади. Принаймні саме так описує той випадок 62-річний Валерій, який працює на цвинтарі.
"Кожен із тих вінків важив тридцять кіло, – згадує чоловік. – Міністром внутрішніх справ тоді був Могильов (у 2010–2011 роках – УП). Міліція все перешурувала, зібрала бомжів, які жили в старій котельні. Вийшли на одного, піймали. І що ви хочете? То не просто якийсь москаль, а земляк Лесі, з Волині. Здав бронзу на металолом. Потім звільнився з тюрми і знов тут вештався, аж поки назавжди не зник".
На тлі грандіозних намірів Офісу президента створити Пантеон видатних українців Байкове кладовище виглядає як приклад того, як краще не робити. І як свідчення про те, що з меморіалізацією в Україні є величезні проблеми.
УП показує, як виглядає "головний некрополь" столиці.
Лютерани, готи і всілякі штуки
Чи завжди гарною є ідея бути ближчим після смерті до небес? Якщо б у минулому добре поміркували над цим питанням, навряд би організували кладовище на Байковій горі. Тепер екскурсоводи неодмінно розповідають історію про те, як у XVII столітті лютерани, переважно німці, першими зіткнулись із особливостями тутешнього ландшафту.
Спочатку вони ховали одноплемінників у низині, на березі річки Либідь. А коли підтоплення почали руйнувати могили, небіжчикам знайшли місця вище, на одному зі схилів гори.
Проте це рішення теж виявилося невдалим. Ґрунт, обтяжений посадженими деревами, надгробками і людськими кістками, що накопичувались тут впродовж століть, почав сповзати до річки, втомившись задовго до Шулявського мосту.
Донедавна історію занепаду головного цвинтаря Києва можна було вивчити, піднімаючись просто вгору вулицею Байковою в напрямку крематорію. Навіть не заходячи на так зване "старе кладовище", розташоване ліворуч. Давній паркан із червоної, брунатної від часу цегли осипався прямо на пішохідну частину.
Наприкінці 2024 року його почали міняти на цегляно-клінкерну огорожу. Активісти запротестували. Врешті постійна комісія КМДА з питань ЖКХ підтримала петицію, мета якої – зберегти огорожу з арками, якою вона було станом на 1909 рік. І на цьому будь-які роботи зупинились.
Одна з найдавніших частин Байкового кладовища, де похована Леся Українка, завжди вабила любителів декадансу. Купи сміття, занедбані, з'їдені зарослями могили, іржаві оградки, повалені хрести і дерева – що може бути краще для заперечення усього світлого?
"Раніше тут було багато цих, знаєте… готів, – розповідає доглядач Валерій. – Ходили у всьому чорному, спали у склепах. Зараз трохи легше. Спочатку карантин (у часи пандемії – УП), а потім війна почалась і комендантська година, тому їх менше. Я звернув увагу, що зараз більше популярний цей африканський рух – вуду чи як його? Буває, йдеш і бачиш відрубану голову курки, кров і всілякі штуки".
Тиміш Мартиненко-Кушлянський, громадський активіст, київознавець коментує для УП:
Стан Байкового кладовища я б оцінив на тверду двійочку. Він погіршується, але все залежить від ділянки. Наприклад, одна з найновіших, де, зокрема, могила Леоніда Кравчука – так би мовити, "вітринна". Там ховають людей з певним соціальним статусом.
Так, в управлінні Байковим цвинтарем є місцеві нюанси на рівні Києва, якщо казати про управління ним як господарським комплексом. Але якщо говорити в цілому про культуру догляду за кладовищами, то я б не виділяв тільки Байкове. Ми скрізь маємо проблеми, і вони склалися історично. На мою думку, в радянську добу були розірвані традиції патріархального суспільства, коли цвинтар був частиною життя громади. Вони були деформовані в масовій свідомості, культурі.
Наприклад, візьмемо гору Щекавицю, про яку всі дізналися як про мем. Але мало хто знає, що там був цвинтар. І зберіглась тільки мусульманська частина і залишки старообрядницької.
Так само була фактично знищена за часів СРСР Аскольдова могила. Багато хто на тлі розмов про майбутній Пантеон згадує її як традиційне місце поховання видатних українців чи воїнів, але це насправді був дуже статусний міський цвинтар.
У Києві з таких старих кладовищ, по суті, збереглися тільки Байкове і Звіринецьке, яке в деяких місцях виглядає навіть гірше, ніж Байкове.
Читайте також: "Віє, дує, як у решеті". Отець Павло Вишковський показує аварійний костел Святого Миколая
Блукаючий якір і камери для "регіоналів"
82-річна киянка Ольга Грабовська в поминальні дні спершу поїхала в Білоцерківський район Київщини, де поховані її батьки та чоловік. Згодом знайшла сили піднятися із ціпком на одну з верхніх алей колумбарію на Байковій горі.
– Тут моя рідна сестра та її чоловік, – каже вона. – Дарма я свого на Білу Церкву повезла. Якщо б він був тут, можна б було частіше приходити. Можна було його поряд зі своїми в урночці прикопать.
Залишивши ціпок, старенька силиться залізти на невеликий, проте крутий схил, у якому прах родичів, але отримує дружню догану від працівника Валерія.
– Не треба! Сідайте. Я підстрижу. Не дай Боже, впадете. Знаєте, скільки у вашому віці ламають шийку бедра?!
– Ой, я вже минулого разу тут впала, – сміється жінка. – Полізла дерти траву і вдарилася головою об цього…
– Це чемпіон мира (Олег Галкін, завоював командне золото з трекового велоспорту в Японії 1990 року у складі збірної СРСР – УП). До нього щороку спортсмени приходять – десь тридцять людей… Бачите, у нього вкрали фігурку бронзову – велосипед чи щось таке, – показує Валерій.
Примостившись на пагорбі, Валерій ножицями зрізає траву по периметру крихітних гранитних плит колумбарію, де спочивають рідні Грабовської. Під каркання ворон, вгодованих пасками і цукерками, робітник охоче ділиться історіями.
– Ну, а що ви хочете? Могила Лесі (Українки – УП) – єдина, для якої хтось зробив вказівники з дороги, щоб можна було її знайти. До речі, десь біля неї ще за царя Гороха похований якийсь капітан, над ним там більше ста років назад якір поставили. Так от одна жінка з чоловіком якось завантажили якір на тачку і повезли на Деміївський ринок.
Хтось цей якір там впізнав, набрав охорону – ті прийшли, надавали тумаків і повернули.
– Камери на кожне дерево і куст не повісиш, – продовжує розповідати чоловік. – Коли тут когось з депутатів-регіоналів хоронили, так їм хтось встановлював відеоспостереження самотужки.
Старші люди мені розповідали, що за царя охорони тут взагалі не було. Ну, ходив один сторож з колотушкою, на ніч ворота зачиняв. Так само і за Союзу, поки однієї ночі на центральній алеї не побили пам'ятники комуністам. Після цього на вході облаштували пост з міліціонером і ще одна будочка була далі, коло церкви (Вознесенської – УП). Відтоді з'явилась постійна охорона. Зараз тут теж двоє, тиждень працюють і живуть, потім інші заїжджають на вахту.
Тиміш Мартиненко-Кушлянський розповідає:
Ідея створення українського Пантеону не нова. Вона весь час жила серед закордонної діаспори, коли Україна ще була в складі СРСР. А потім до неї повертались за часів Незалежності.
У модерні часи Пантеон як місце поховання найвидатніших представників стали вважати, так би мовити, найвищим оприявленням самостійного життя народу. У цьому сучасному розумінні традиція склалася від часів Французької революції.
Пантеон – це особливий меморіальний об'єкт, який має кілька функцій: історичну, культурну, освітню, а також церемоніальну, державницько-представницьку.
Як будуть реалізовувати ідею Пантеону в Україні, поки важко уявити. Бо у нас може виникнути національна сварка через будь-яку дрібницю. От вийшов спікер Стефанчук після наради президента і каже, що склав якийсь перелік з 200 прізвищ історичних постатей. Але за якими критеріями він їх відбирав? Яка методологія?
Мене цей момент дуже непокоїть. Інтуїція підказує, що наш політичний клас, який би він не був, залишиться корисливим. Він, грубо кажучи, буде керуватися маркетинговою логікою: давайте, наприклад, Бандеру перепоховаємо, і це буде круто, бо ми заробимо собі купу патріотичних голосів.
Мають бути чіткі правила відбору персоналій. У Франції, наприклад, є ціла інституція, яка займається такими питаннями, постійно проводить наукові дослідження. І весь процес врегульований на рівні законів.
Читайте також: Антиядерне сховище, підземний душ, зірковий люкс та інші секрети готелю "Україна". Репортаж УП
Краще, ніж було
Ініціативи на Байковому цвинтарі – і тут не варто зважати на каламбур – йдуть переважно знизу. 2024 року волонтери взялись рятувати неоготичний "склеп Вітте", зведений з бетону. Його, як прийнято вважати, замовив відомому архітектору Владиславу Городецькому хтось із знатних киян із прізвищем відомого роду німецького походження.
Склеп, що повторює деякі риси костелу Святого Миколая авторства того ж Городецького, почистили від рослин. Вони мальовничо обвивали архітектурну пам'ятку від даху до землі, але руйнували її зсередини.
– А я вам розкажу про Городецького, – каже доглядач могил Валерій. – Я його дуже поважаю. Він же ж після революції побудував шаху палац в Ірані та залізничний вокзал. Там його і поховали (у Тегерані – УП).
Тут на Байковому архітектор, так би мовити, шабашив. Тренувався працювати з бетоном на менших формах. Цей склеп побудували на місці, яке вважається найвищим на старому кладовищі. То був справжній витвір мистецтва. На ньому ще були ковані двері з різними прибамбасами, але їх бомжі зняли на металолом.
Розмірковуючи про архітектурний хист Городецького, Валерій приводить до ладу надгробки колумбарію на прохання відвідувачів, що приходять сюди до своїх близьких. Чоловік шпателем зчищає обережно бруд з граніту, а потім відбувається магічне оновлення на крихітному клаптику Байкового цвинтаря.
– Це оліфа, – пояснює майстер, натираючи ганчіркою плити. – Це ми так ґрунтуємо. Зараз побачите, жодного секрету немає. Стара технологія. Бабусі наші так робили. Олія заповнює мікротріщини в камені, і тоді у них не потрапляє вода, не руйнує його під час перепадів температур і морозів.
– А тепер на ім'я з прізвищем, вибиті в граніті, я наношу губкою сріблянку, пудру, – продовжує Валерій. – Вона змішується з олією, і літери зараз знов буде видно. А наприкінці останній штрих: беремо гранітний камінчик (такий собі брусок– УП), загорнутий у ганчірку, і натираємо плиту. Все, готово! Навіть краще, ніж коли воно було новим.
Тиміш Мартиненко-Кушлянський:
Я завжди був прихильником децентралізації та ідеї не концентрувати все в Києві. Мені імпонував задум створити Пантеон у Каневі. Але, я так розумію, її вже остаточно відкинули і наполягають, щоб він був у столиці.
Якщо згадувати інші країни, ту ж саму Францію, то там окрім Пантеону є багато цвинтарів, де також поховані видатні постаті. І ми маємо говорити про ставлення до таких об'єктів, як Байкове кладовище. Воно вже виконує деякою мірою функції національного меморіального кладовища, але абсолютно не по-людськи виглядає.
Щодо створення Пантеону, то нас ще очікують серйозні дискусії, розмови, хто на нього заслуговує, а хто ні. На мою думку, у суспільстві спостерігається ефект, так би мовити, отруєння історією. Раніше більшість існувала ще в пострадянській матриці, історія була на певному маргінесі. Але після революцій, з початком контрольованого процесу декомунізації, за роки війни люди почали цікавитись минулим, переосмислювати його.
З одного боку, це призвело до перевідкриття української культури. З іншого – в умовах травмованого війною суспільства, масових психологічних проблем, некритичного мислення ми бачимо дуже поверхневе сприйняття історії. Тому з'являються, зокрема, заклики до тотального кенселінга радянського минулого, а через них – суперечки щодо тих чи інших персоналій.
Читайте також: Київ дерусифікований. Як виглядає вулиця Героїв Зміїного в Бортничах і чому Google Maps досі рясніють Марксом та Толстим
"Знаєте, як мені прикро"
Після чаклування майстра Валерія з оліфою і сріблянкою Ольга Грабовська просить журналіста УП зробити кілька світлин оновлених надгробків. Пенсіонерка надішле їх як звіт своєму племіннику, який живе у Фінляндії – той попросив тітку приглядати за надгробками своїх батьків на Байковому, поки у старої є сили.
"Там далі є масове поховання польських легіонерів (загиблих у 1920 році в боях з більшовиками – УП), – показує рукою Валерій. – От поляки молодці. Щороку там лампадки ставлять, наглядають за могилою. Хрест металевий поставили, прізвища всіх бійців є. Вішають стрічки (у кольорах національного прапору – УП), поставили вказівники, щоб можна було знайти могили".
Оновлення гранітних плит, до якого доклався Валерій, вистачить на рік – два, поки вони не заростуть травою, а імена небіжчиків знов не зітре час.
У країні, де є глобальні проблеми з пам'яттю, збереженість могил можуть гарантувати хіба що приватні зусилля.
"Приходьте ще, – каже жінці Валерій. – Ви теж молодець, не забуваєте про своїх. Знаєте, як мені прикро іноді буває, що багато киян не знають, які на Байковому люди лежать? Не знають історії, не цікаво їм!
От візьмемо Стуса, я бачив, як його ховали. Тоді я не розумів, хто це і що відбувається. Я був у шоці від того, скільки прийшло людей. До могили неможливо було підібратися. Такий натовп був, що кінця і краю не видно. Ох, і любили його! А тепер?".
Євген Руденко – УП