Щоб доставити Содоля на лівий берег, використали ледь не весь РЕБ корпусу морської піхоти – колишній начрозвідки 501-го батальйону "Оріон" про Кринки
У липні 2022 року розвідники 501-го окремого батальйону морпіхів розгортали спостережні пости (СП) для піхоти в посадках на Гуляйпільському напрямку. Дорогою до "СПшок" піхотинців засікли росіяни.
Вони "крили" українських бійців вогнем так сильно, що навіть непохитний оптиміст, 23-річний розвідник Руслан Орін із позивним "Оріон", задумався: "Не вийдемо". Та песимістичний прогноз не справдився. А боєць після виходу вирішив одружитися зі своєю коханою Анастасією.
Начальник розвідки відпустив Руслана в Запоріжжя, щоб той розписався з дівчиною. Обіцяв не смикати хоча б п'ять днів.
"Але вже наступного ранку після весілля Харитон (позивний командира – УП) сказав терміново приїхати в Гуляйполе, бо наш підрозділ переводили на Донецький напрямок. Ніфіга собі весільний подарунок!" – пригадує під час розмови з УП військовий.
Руслан і Анастасія майже чотири роки в шлюбі. В них обох є татуювання – сузір'я Оріона. Вони виховують собаку Альфу – французького бульдога з непростим характером. Руслан жартує: "Я контужений і вона контужена".
До початку повномасштабного вторгнення Оріон працював у агробізнесі. Він не збирався пов'язувати своє життя з армією, хоч і отримав звання молодшого лейтенанта в липні 2021-го. На військову кафедру Руслан вступив за принципом "чому б ні". Але в 2022 році саме військова освіта вплинула на його вибір долучитися до "морських котиків".
У морській піхоті Оріон став універсальним бійцем і дослужився до капітанських погонів.
"Хто командир трофейної БМП? Я, канєшно. Хто поїде навчатися літати на дронах Punisher? Я, канєшно. Хто піде штурмувати посадку? Я, канєшно. Ніби супермаріо", – усміхається Руслан.
На початку повномасштабки він воював у Запорізькій і Донецькій областях. Отримав важке поранення на Авдіївському напрямку. Після реабілітації почав виконувати обов'язки командира розвідки 501-го батальйону. В новому статусі брав участь у контрнаступі 2023-го, зокрема "працював" на Кринках – із жовтня по кінець грудня.
Після операції на лівому березі Дніпра перевівся з морської піхоти в Запорізький ТЦК. Переведення було формальним – щоб пройти медико-соціальну експертну комісію (МСЕК) і звільнитися зі служби за станом здоров'я після поранення.
МСЕК затягнулася на рік. На початку 2025-го офіцеру встановили ІІІ групу інвалідності. Він звільнився з армії. Зараз допомагає реабілітуватися й інтегруватися в цивільне життя ветеранам і військовослужбовцям у громадській організації "Разом.юа".
27-річний капітан Руслан Орін розповідає "Українській правді", який хаос був у взаємодії між підрозділами під час контрнаступу в 2023-му, чому генерали на нарадах "розносили" його розвідувальний підрозділ, як він складав іспит на право носити берет кольору морської хвилі у Водяному і яку "ідіотську" задачу колишній командувач морської піхоти Юрій Содоль поставив командирам після висадки на лівому березі Дніпра.
Далі – пряма мова Оріона.
Запорізький напрямок: двіж із десантниками, "беха" замість "Жигулів" і пригоди Демона
На початку повномасштабки ми з дівчиною поїхали із Запоріжжя до батьків у село в області. Організовували з місцевими самооборону – зняли табличку з назвою населеного пункту (з міркувань безпеки УП не розкриває назву села), побудували блокпост на в'їзді, робили коктейлі Молотова. Спланували чергування так, щоб по-любому був хтось із автоматом чи пістолетом. Спецура, ну (сміється).
В якийсь момент я подумав: невже дарма військову кафедру закінчував? І поїхав у ТЦК. Мені тоді було 22 роки. В територіальному центрі комплектування подивилися на дату народження і сказали: "Іди звідси. Нам людей хватає".
Написав своєму діду, який у період АТО воював "піратом" (був добровольцем – УП) у "Айдарі". В ті часи і познайомився з Харитоном – тодішнім командиром взводу розвідки в 501-му окремому батальйоні морської піхоти.
Харитон якраз формував свій підрозділ майже з нуля. Більшість бойових розвідників виконували завдання в Маріуполі й опинилися в заблокованому місті до здачі в полон. Дід порекомендував Харитону взяти мене в новосформований взвод. Командир був не проти.
Із цивільного життя в мене залишилася велика контактна база фермерів по всій Запорізькій області. Я набирав їх по черзі і запитував, де кацапи стоять і зберігають свою техніку. Вони розповідали. Наш взвод передавав інформацію операторам "Байрактарів", потім усі спостерігали, як "петухи" горять. Але з часом лавочка закрилася – місцеві в окупації почали боятися передавати нам координати.
Навесні 2022-го ми "працювали" на Василівському і Гуляйпільському напрямках. На Гуляйполі двіжували з десантниками – були приданим підрозділом до 81-ої бригади ДШВ. Ми мали справжню розкіш – вільні "БРки" (бойові розпорядження – УП), як у "альфачів" (бійці спецпідрозділу СБУ "Альфа" – УП) – сам намалював задачу і сам її виконав.
Три наші "СПшки" розміщувалися по "Т-образці" (конфігурація позицій нагадувала літеру "Т" – УП). Чергували по двоє. Щогодини перевіряли зв'язок. Бійці Німець і Гурх із правої "СПшки" якось кілька годин поспіль не відповідали по "радейці".
Я відправив до них Демона, щоб перевірити, що сталося. Він плюс-мінус знав, де вони мали би знаходитися. Через якийсь час виходить на зв'язок: "Санич, не знаю, де вони. Уже пройшов фіг знає куди вглиб до ворога, а їх немає. Повертаюся назад". Я відповів: "Плюси".
І тут починається стрелкотня. Демон кричить у рацію: "Санич, ці довбо*оби мене зараз застрелять. Я виходжу на зв'язок, а вони все одно не відповідають". Німець і Гурх подумали, що Демон – росіянин, бо він ішов з пі*арського боку. Криком переконав їх у тому, що свій.
Понятно, що Німець і Гурх получили піз*юліну. Не так за вимкнену "радейку", як за те, що не застрелили Демона (жартує). Командир сказав: "Ви дибіли? З боку ворога йшов Демон. Що ви за розвідники? В два автомати не могли застрелити людину?".
В Малинівці на Гуляйпільському напрямку наш Іванич збив "Іглою" російську "вертушку". Це було в квітні 2022-го. Ми з "ГУРівцями" й "альфачами" вирішили прогулятися в сіру зону, щоб оглянути збитий вертоліт. Недарма. Знайшли "чорну скриню", яку згодом обміняли у наших спецслужб на різні ніштяки для ураження росіян.
І витягнули два трупи російських пілотів. "Вертушка" була лімітованою, а пілоти дуже важні для росіян, тому забрали їхні тіла на обмін. Нам вдалося поміняти два кацапські трупи на чотирьох українських живих розвідників, які потрапили в полон у Маріуполі.
Ще під Гуляйполем ми затрофеїли новеньку БМП-3. Кацапи в'їхали на "бесі" в річку. Усі втекли, один втопився. Від БМП з води тільки антенка стирчала. Ми попросили місцевих фермерів витягнути машину тракторами. Забрали "беху" собі. Намучилися з ремонтом, бо вона 2018 року – повністю на електроніці, коробка автомат. Все довелося міняти після затоплення. Але БМП не один раз допомогла нам у боях.
Згодом бійці 81-ої бригади переїхали на Донеччину, а наш батальйон передали в підпорядкування 102-ій ТрО. В цієї бригади тоді було менше озброєння, ніж у мого взводу.
Ми дуже намучилися з теробороною. В нас була задача: заводити їхню піхоту на позиції. Завели – вийшли. Через 2–3 дні тероборонівці відступили. Знову розвідуємо обстановку, проводимо зачистку, заводимо піхоту і виходимо. Через кілька днів така ж сама ситуація. Нас це заколебало. Домовилися про підкріплення з розвідки 102-ої.
Найобразливіше, що під час планування чергової операції по заведенню піхоти старші офіцери вимахувалися: "Що ви за розвідники? Ви взагалі вивчали глибинну розвідку? В нас усі глибинники". Ми не глибинники, а мобілізовані пірати. І якраз ми тоді заходили першими, а розвідники 102-ої ТрО мали приєднатися вже після зачистки. Але вони "злилися" на підходах до позицій. Сказали: "Ми не підемо. Ми що, смертники?". А ми, бляха, були смертниками.
Великий штурм
Після переведення на Донеччину наш підрозділ був затичкою в кожній дірці. Іноді в нас навіть не було можливості знайти житло, бо весь час переміщалися. Коли вдавалося затриматися, знімали будинки у цивілів.
Одного разу була справжня комедія з орендою. Нас було 14. Ходили по вулицях, шукали хату. Місцева бабуся запропонувала нам своє житло за 1,5 тисячі гривень з кожного на місяць. Але попросила найменшого розвідника прикинутися онуком. Як виявилося, вона вигнала чотирьох офіцерів під приводом "хіба можу відмовити внуку", щоб поселити нас і заробити більше грошей. Бізнесвумен (сміється).
На Авдіївському напрямку ми ганяли на "бесі", наші "мавіки" працювали 24/7. Зрідка робили піхотні вилазки, щоб не ризикувати людьми. Генерали на нарадах нас розносили: "Ви – розвідники. Ви маєте палочки в шолом повтикати (для маскування – УП) і розвідувати". В якому році ми воюємо? (обурюється).
Нам малювали у Водяному під Авдіївкою такі задачі: дорозвідка, зачистка і тимчасове зайняття позицій до заїзду піхоти. Ми сиділи на позиціях по п'ять діб, а ніякої піхоти не було. Нам лише обіцяли: зараз прийде підкріплення. Виїжджали на псіхах, бо так ніхто і не доходив.
Ми остаточно втратили ті позиції восени 2022-го. А наприкінці року нам дали задачу все відбити. Планувався великий штурм: 501-ий батальйон мав узяти під контроль посадки по лівому і правому флангах Водяного, а 36-та бригада – зайти в село. Операція провалилася. Було багато поранених і загиблих.
Напередодні першого штурму наш тодішній комбат передав мені дві медалі, які мали вручити ще влітку, щоб змотивувати чи підбадьорити. Харитон побачив і розізлився: "Бля*ь, на*уй ти їх узяв? Це ху*ова прикмета – приймати нагороди перед штурмом". А я не знав, не повертати ж мені їх назад. Певно, комбат мене і зурочив (сміється).
В ніч на 14 грудня наша група виїхала на М-113 атакувати позиції з мелодійними назвами "До", "Ре", "Мі, "Фа", "Соль", "Ля", "Сі". Вище командування запевняло, що всі підрозділи попереджені про наступ, що ми будемо заходити після такої артпідготовки, що жодного кацапа в посадках не залишиться.
"Залетіли" на кар'єр поблизу Водяного – чекали команди. Почалася артпідготовка. Обіцяли розвалити пів посадки, а по факту впало три міни. Комбат спустив наказ по "радейці": гоу-гоу.
Щойно вийшли в напрямку позицій, із-за спини накрив шквал вогню – кулемети, автомати. Наш стрілецький батальйон ніхто не попередив про штурм. Ми попадали на землю, щоб сховатися від куль. Я вийшов на комбата: "Нам не дають працювати. Вони нас зараз "забаранять" тут". А він сказав, що зв'язку зі стрілецьким батальйоном немає. Харитон побіг до хлопців – попросив перестати стріляти нам у спини.
Все затихло – вирушили далі. Метрів за сто побачили трьох "петухів". Швидко накидали план дій. В голові йшли дядя Коля з позивним "Садівник", Німець і Демон. В ядрі – я, старший сержант і кулементник. На відтяжці ще три бійця.
Підійшли ближче до росіян. Німець вирішив пальнути по них із одноразової "Мухи". Він не попав у позицію, але нас почули. І почалася жопа. Стрілкотня з усіх боків.
Демон стріляє з кулемета. Ворожа куля потрапляє йому в рюкзак, набитий кулеметними стрічками. Рюкзак загорається. Він із палаючим рюкзаком продовжує стріляти з кулемета. В нього закінчуються набої. Дістає пістолет – бам-бам-бам. Викручує сальто. Просто відбитий 26-річний тип. Демон живий і досі воює. Називає себе безсмертним. Дурко (усміхається).
Дядя Коля, на жаль, загинув під час цієї перестрілки. Німець відповз назад, а я заліг під колоду. Росіяни обстрілювали нас із ближньої позиції і з багатоповерхівки в Опитному.
Я переключився зі штурму кацапів на те, щоб забрати тіло дяді Колі і повернутися назад. Але росіяни нас бачили і безупинно стріляли, атакували скидами з дронів. Вирішив, що зможемо відволікти увагу димом і втекти, але це була помилка. Ми лише позначили своє місцерозташування для кулементника, який обстрілював нас із висоти в Опитному. Він почав нас жостко зажимати.
Треба було швидко відходити. Повз по посадці і тут приліт міни. Я нічого не зрозумів. Одразу права нога німіє, низ живота тягне. До кінця сподівався, що мене вдарило гілкою, яка відкололася через прильот.
Демон мені каже: "Санич, ми звідси не вийдемо". А я роздаю команди: "Лівий фланг – контролюйте ситуацію, правий фланг – розділіться".
Сиджу біля колоди і думаю: як жити хочеться. Скинув рюкзак і почав рити руками яму. Проліз під колодою і пішов по хащах. Мені пощастило, бо кулеметник з Опитного в цей момент перестав стріляти. Хлопці кричали в спину: "Тебе видно з усіх фронтів! Силует понижче". А мені вже було пофіг.
Операція "Евакуація"
Побратими дотягнули мене до бліндажа. У мене було кульове поранення в живіт, дірчастий перелом бедра, контузія.
Двоє хлопців супроводжували до евака, щоб я не втратив свідомість. Дійшли до кар'єра, нас почали "крити" мінометом. А мені так в туалет захотілося – чисто попісяти. Ігорьок закричав: "Дибіл, ти ж тяжко поранений, сци в штани". А я йому – ні (сміється).
Мене привезли на огляд у Селидове. А я на штурм одягнув нову форму за 20 з чимось тисяч. Заходить чувак із ножицями і лізе різати форму. Я кажу: "Не вздумай". Підскакую з кушетки. Медик кричить: "Ти дурачок? В тебе кульове, не можна рухатися". Зрештою, він допоміг мені роздягнутися і склав форму в пакет.
Після Селидового мене відправили в Покровське на рентген. Виявили кулю в животі. Звідти повезли в Павлоград на операцію. Було смішно. Хірург попереджав, що мої шанси на виживання 50 на 50, бо операція складна – розрізати весь живіт, дістати кишки, зробити резекцію, усе зашити. А я жартував: "Ви все одно будете мене розпаковувати, то виріжте вже апендицит, щоб він точно не турбував".
Поки я був у реанімації, Харитон організував триденну операцію, щоб забрати з поля бою тіло дяді Колі. Хлопцям вдалося це зробити. З'явився шанс зайняти позиції. Розвідники зайшли, чекали піхоту. Комбат намагався відправити групу "аватарів", щоб закріпилися, але вони навіть не добралися до тієї посадки.
Я повернувся на службу десь у травні 2023-го. Берет кольору морської хвилі мені вручили в День морської піхоти – 23 травня. Пройшов свою "смугу перешкод" (морські піхотинці мають скласти іспит на право носити берет – УП) на Авдіївському напрямку (усміхається).
Одразу хотів звільнятися, бо важко воювати після поранення. Приїхав у частину, а мене порадували новиною про майбутній контрнаступ. Звісно, я не кинув своїх пацанів.
Мене тоді призначили виконувачем обов'язків начальника розвідки 501-го батальйону. Починали з Новоіванівки в Запорізькій області, потім нас перекинули до Великої Новосілки на Донеччині. Ще пізніше – на Опитне.
Комбат тоді сказав: "Почекай, Опитне закінчиться, і все". Я погодився. Як закінчилося Опитне, запитав у командира: "Федорович, можна рапорт нести?". А він відповів: "Як тобі сказати? Ми на Херсон їдемо, треба твоя допомога". Це було восени 2023 року.
Кринки: абсурдні задачі, візит Содоля і "тридцятка" для розвідників
На Херсонському напрямку в нас була задача відбити Піщанівку. Багато хлопців отримали поранення під час її виконання. Але в якийсь момент задачу просто відмінили. Спустили наказ від командування: "Всі виходьте з Піщанівки".
Після Піщанівки нас почали перекидати на Кринки. Щойно операція почалася, я знатно офігів, бо ще ніде не бачив таку щільну роботу нашої арти. Але це продовжувалося тижні півтора. Потім кацапи підтягнули своє важке озброєння. У наших боєкомплекти закінчилися і ситуація перегралася. Українські артилеристи почали стріляти рідше, ніж російські.
Усього було 2–3 підпливи до села. "Петухи" максимально їх прострілювали. Коли "моторка" шурує по річці, звук так розходиться, що чують усі. Хлопці часто ходили вбрід по болоту. Хоч це фізично складніше, але рівень виживаємості вищий.
Найчастіше пацани отримували поранення або гинули якраз під час посадки в човни, переправи з правого берега на лівий і висадки на Кринках. Загиблих, звісно, ніхто не діставав з води. Як би грубо не звучало, але це просто недоцільно, бо можна було "покласти" ще більше бійців. "Трьохсотих" забирали тими ж човнами, якими доставляли бійців на Кринки. Іноді їм доводилося чекати наступної "ходки".
"Ходок" було кілька на день. В основному човни на лівий берег відправлялися о 3–4 ранку – як маршрутки. Не встиг на 04:03 – чекай далі. У 501-го батальйону взагалі не було своєї лодки. Нас возила 35-та бригада.
РЕБ теж працював по часу. Лодочних засобів радіоелектронної боротьби майже не було. Командування нам лише обіцяло, що на всіх човнах будуть РЕБи, але їх так і не з'явилося. А FPV тоді вже доволі активно літали.
На початку операції на лівий берег висаджувався Содоль. Це була справжня спецоперація. Аби доставити командувача, довелося залучити ледь не весь РЕБ, який був у корпусу морської піхоти. Содоль висадився на островах. Передав вищому командуванню по "радейці", що він на Кринках, наступ триває. І поїхав. А наступного дня доручив командирам – від начальників розвідок до комбригів – переїхати на лівий берег і облаштувати там командні пункти. Ідіотизм.
До речі, "сотку" бойових платили тільки тим бійцям, які були на лівому березі. Мої "мавікісти", "FPVшники" працювали під річкою з правого берега Дніпра. Вони також сиділи під обстрілами артилерії, мінометів, дронів. Але отримували лише "тридцятку" премії.
Спочатку всі вищі начальники бикували: "Відправ їх на лівий берег. Хай сидять там і будуть получати сотку". Але в мене був вагомий аргумент: "Ви хочете залишитися без "БПЛАшників"?".
Понятно, вони не піхота. Але це несправедливо. В мене один "БПЛАшник" втратив руку на позиції. Я тоді приїхав до командира і кажу: "Мені писати в документах, що він сам себе покалічив? Ця ж територія не вважається зоною бойових дій". Після цього почали формально вписувати, що він працює на лівому березі.
Абсурдних задач під час операції в Кринках було багато. Мені не один раз погрожували доганами, бо відмовлявся відправляти своїх пацанів на безтолкові штурми в один кінець.
От наприклад, напроти Кринок великий ліс. Ми в прямих ефірах із дронів спостерігали, як кацапи "залітають" туди на танках і "бехах". Але вирахувати, де саме вони розміщуються, не могли, бо ліс густий. Моїх розвідників разом із піхотинцями хотіли відправити штурмувати одну з рандомних ділянок у цих хащах. Треба було зайти в спину росіянам і просунутися вглиб лісу. Я відразу сказав, що не відпущу своїх хлопців, бо задача дибільна.
Командуванню вдалося зібрати на цю операцію 20 бійців. Вони зайшли кацапам у спину, але не очікували, що їм одразу прилетить "відповідь". Більшість із морпіхів потрапили в полон. На "мавіках" було видно, як росіяни виводять наших із лісу. Так ми буквально за 20 хвилин втратили цілий взвод.
Читайте також: Що насправді сталося в Кринках. Нерозказана історія висадки морпіхів на лівому березі Дніпра
Після Кринок я перевівся на службу в Запорізький обласний ТЦК. Не брав участі в мобілізаційних заходах. Просто сидів на пульті управління і передавав на оперативне командування інформацію щодо обстрілів по Запорізькому району. Мені дуже не подобалося – тупо страдали армійщиною.
Наприкінці 2024 року майже повністю пройшов МСЕК. Якраз тоді почалася реформа – мою справу "стопнули". Із початку 2025-го довелося заново проходити комісію – кілька місяців з життя випало. Встановили ІІІ групу інвалідності на рік. Нещодавно знову проходив МСЕК – продовжили ІІІ групу ще на рік.
Я не погоджувався з рішенням комісії. Запитав у головуючого хірурга: "Чи виросте в мене відрізана частина кишечника за рік? Чи зникне моя спайкова хвороба за рік?". Він відповів: "Ні".
Так, а сенс мені продовжувати групу інвалідності лише на рік? Чому не на два принаймні? Після поранення я постійний клієнт у лікарів – плановий "техогляд" організму, екстрені звернення. І хоч ніяких змін немає і навряд будуть, все одно мушу витрачати на МСЕК по два місяці щороку. Абсурд.
Мій батько продовжує воювати на Запорізькому напрямку. Фронт рухається туди-сюди, обстріли постійно. Невідомо, що буде завтра. Але ми з дружиною залишаємося в Запоріжжі. Не хочеться кидати місто.
Батько Оріона – Олександр Орін – воює на Запорізькому напрямку в складі медичної роти 65-ої окремої механізованої бригади. Ви можете фінансово підтримати його підрозділ. Наразі військові збирають гроші на детектор дронів "Чуйка 3.0".
Ціль: 35 000₴
Лінк на монобанку
Номер картки: 4874100037811562
Лінк на конверт у Приваті
Номер картки: 5168752158170962
Ангеліна Страшкулич, УП