Громадянське суспільство – хребет України

24 червня у Гданську понад 400 лідерів громадянського суспільства зібралися в Європейському центрі Солідарності, на Форум громадянського суспільства напередодні Ukraine Recovery Conference 2026 щоб представити Гданське Спільне Послання — спільний заклик поставити людей, громади, підзвітність та місцеве лідерство в центр процесу відновлення України.

Коли протягом останніх кількох місяців ми працювали над підготовкою Форуму у Гданську, я часто думала про початок новітньої української незалежності.

Не про серпень 1991 року, а про людей, які зробили його можливим протягом років боротьби в радянській окупації та збереження українства поза межами України. Про Українську Повстанську Армію. Про хвилю українських дисидентів, художників, митців і поетів. Про Народний Рух України. Про Студентське Братство. Про молодих людей, які восени 1990 року вийшли на Майдан і розпочали Революцію на граніті.

Тоді вони не мали державних посад, бюджетів чи міжнародної підтримки. Але вони мали відвагу, бачення майбутнього України і готовність брати за нього відповідальність.

На початку дев'яностих в Україні відродилася громадянська сила, яку сьогодні ми називаємо громадянським суспільством.

За понад тридцять років ця сила неодноразово доводила свою цінність.

Під час руху "Україна без Кучми" та кампанії "Стоп цензурі". Під час Помаранчевої революції та Революції Гідності.

Після початку російської агресії у 2014 році, коли створювалися добровольчі батальйони для захисту країни, а волонтерський рух допомагав забезпечувати армію в момент, коли державні інституції відновлювали свої спроможності. Після повномасштабного вторгнення у 2022 році, коли мільйони українців почали діяти ще до того, як були створені державні механізми реагування.

Світ побачив волонтерів, які закуповують автомобілі, дрони та обладнання для фронту. Побачив громадські організації, які разом із силами територіальної оборони захищають громади й евакуюють людей з окупованих територій.

Побачив місцеві громади, які приймають мільйони внутрішньо переміщених осіб. Побачив журналістів, правозахисників та активістів, які документують воєнні злочини, розповідають світу правду про війну і захищають демократичні інститути під російськими бомбами.

Сьогодні громадянське суспільство в Україні — це хребет української держави.

Саме тому, як співзасновник багатьох громадських ініціатив і експерт, я долучилася до підготовки Гданського спільного послання та першого Форуму громадянського суспільства напередодні Ukraine Recovery Conference.

Для мене особливо важливо, що ця ініціатива народилася не в урядових кабінетах і не в офісах міжнародних організацій.

Його сформували і підтримали люди, які працюють найближче до реальності війни: представники місцевих громад, ветеранських організацій, жіночих мереж, організацій людей з інвалідністю, молодіжних рухів, правозахисних організацій, антикорупційних ініціатив, міжнародних партнерів та активісти, які щодня працюють там, де відбудова вже відбувається.

Тому що Україна має відновлюватися не після війни. Вона має вистояти і відновлюватися в умовах війни.

Саме це спільне бачення стало відправною точкою наших дискусій.

За оцінками Світового банку, потреби України на відновлення та реконструкцію вже перевищують 500 мільярдів доларів. Але під час наших консультацій стало очевидно: питання полягає не лише в обсязі коштів. Питання в тому, як ці кошти використовуються. Хто визначає пріоритети. І чи справді люди, заради яких здійснюється відбудова, матимуть можливість впливати на рішення.

Напередодні Форуму ми провели консультації та опитування серед українських і міжнародних організацій громадянського суспільства. 66,7% учасників представляли українські організації. 33,3% — міжнародні. Попри різний досвід, результати виявилися напрочуд одностайними.

Перший виклик — громадянське суспільство досі занадто часто залишається виконавцем, а не партнером.

Місцеві організації реалізують проєкти, але не завжди беруть участь у визначенні пріоритетів. Їх залучають після ухвалення рішень, хоча саме вони найкраще знають потреби громад і бачать наслідки цих рішень на місцях.

Другий виклик — характер фінансування. Багато донорських програм досі працюють у рамках коротких гуманітарних циклів, розрахованих на 12 місяців. Але Україна живе в реальності довгої війни і довгої відбудови.

Неможливо серйозно працювати над психічним здоров'ям, соціальною згуртованістю, реінтеграцією ветеранів чи стійкістю громад, якщо горизонт планування обмежується одним роком.

Третій виклик — дисбаланс між фізичною відбудовою та відновленням людського капіталу. Ми багато говоримо про мости, дороги та енергетичні об'єкти. Водночас недостатньо говоримо про людей.

Міст не поверне довіру громаді, яка пережила окупацію. Нова будівля не допоможе ветерану повернутися до цивільного життя, якщо вона не збудована з урахуванням його потреб. Новий інфраструктурний проєкт не замінить інвестицій у людський капітал.

Четвертий виклик — недостатня участь тих, кого війна зачепила найбільше: ветеранів, молоді, жінок, людей з інвалідністю, внутрішньо переміщених осіб, прифронтових громад, українців, які вимушено виїхали за межі країни.

Саме тому Гданське Спільне Послання містить чотири конкретні рекомендації.

Перша — створення постійної Ради громадянського суспільства при Ukraine Donor Platform, щоб громадські організації брали участь у плануванні, фінансуванні, моніторингу та оцінці відбудови.

Друга — перехід до більш гнучкого та багаторічного фінансування українських громадських організацій.

Третя — визнання відновлення людського капіталу таким самим пріоритетом, як і фізична відбудова.

Четверта — забезпечення того, щоб реконструкція залишалася прозорою, підзвітною, локально орієнтованою, екологічно відповідальною та узгодженою зі стандартами Європейського Союзу.

Ці рекомендації народилися з досвіду людей, які працюють у громадах щодня і добре знають, що відбудова починається не з бетону.

Відбудова починається з довіри.

Для мене особливо важливо, що Гданське Спільне Послання розглядає відбудову та європейську інтеграцію України як єдиний процес.

Адже членство в Європейському Союзі — це не лише законодавство і переговорні глави. Це підзвітність. Прозорість. Участь громадян. Сильне місцеве самоврядування. Довіра між державою і суспільством.

Тобто саме ті принципи, які громадянське суспільство відстоює ще від часів Руху та Студентського Братства.

Україна сьогодні захищає не лише свою територію. Вона захищає демократичну модель суспільства, в якій громадяни не чекають рішень згори, а беруть відповідальність за майбутнє своєї країни.

Саме тому міжнародні партнери мають інвестувати не лише в інфраструктуру України, а й у її найбільший стратегічний ресурс — людей та їхню здатність до самоорганізації.

Бо дороги, мости й електростанції можна відбудувати за кілька років. Довіру, участь громадян та сильні інституції будують покоління.

І якщо Україна змогла вистояти під час найбільшої війни в Європі з часів Другої світової, то значною мірою тому, що поруч із державою завжди стояло громадянське суспільство.

Воно допомогло Україні здобути незалежність. Допомогло захистити демократію. Допомагає перемагати сьогодні.

І воно має стати одним із головних архітекторів відбудови та європейського майбутнього України.

Поки триває URC 2026, ми маємо будувати і втілювати нову стратегію залучення громадянського суспільства. Щоб коли наступного року ми зустрінемося в Таллінні на URC 2027, ми змогли сказати: громади отримали реальний голос у процесі відбудови, а громадянське суспільство стало повноцінним партнером у прийнятті рішень.

Що ветерани, молодь, жінки та місцеві лідери допомагають формувати політику, а не лише реагують на неї.

І що Україна не просто відбудовує інфраструктуру. Україна будує сильнішу демократію, де на першому плані людина.

Мирослава Гонгадзе, співзасновниця та членкиня Наглядової Ради проєкту "Освіта для перемоги".

Співзасновниця та членкиня Наглядової Ради Преміі Імені Георгія Гонгадзе.

Старша дослідниця Atlantic Council у Вашингтоні та Friends of Europe у Брюсселі.

Членкиня Наглядової ради Українського інституту.