Останній ранок. У пам'ять про Георгія Гонгадзе

Четвер, 16 вересня 2021, 09:45

Епізод з проєкту майбутньої книги.

У пам'ять про Георгія Гонгадзе та його внесок у захист свободи слова та становлення незалежної журналістики в Україні.

Усі права на використання збережені за автором.

"Сподіваюсь, буде гарна погода, і я зможу взяти з собою дітей", – подумала я, прокидаючись і повільно відкриваючи очі. Сонце намагалося потрапити в нашу кімнату крізь важкі штори.

"Слава Богу! Схоже, таки буде гарний день". Я спостерігала, як сонячний промінь торкнувся обличчя чоловіка, який ще тихо дихав поряд уві сні.

Моя доля ще спала під ранковим сонцем. Це було те саме обличчя ідеальної форми, в яке я закохалась з першого погляду, коли ми зустрілися дев’ять років тому. Його прямий ніс, широко розставлені очі, світле волосся і сильна щелепа приваблювали мене з тією ж інтенсивністю, що й колись. З усіма викликами, які він приніс у моє життя, я все ще любила його так само, як і тоді, коли ми тільки зустрілися. Його краса була винятковою, але в поєднанні з неймовірною енергією, відкритістю та волею вона генерувала силу, більшу за життя.

У світі трапляються люди, які не бояться смерті: вони живуть так, ніби немає перешкод, немає обмежень. Вони знають своє призначення і готові заради цього жертвувати всім. Вони живуть моментом – так, ніби завтра немає.

Він був одним із них.

Завжди одягнений зі стилем і для нагоди. Його не можна було не помітити, коли він заходив до кімнати. Чоловіки заздрили йому, жінки не могли встояти: деякі з них приходили й знайомились зі мною лише тому, що їм було цікаво, якою може бути  дружина такого чоловіка.

Того ранку, 16 вересня 2000 року, він спав поряд, голий і вразливий, і мені було важко покинути це місце, де все ще відпочивало кохання.

Наша орендована двокімнатна сталінка на третьому поверсі по Червоноармійській не відчувалась домом. Мені не подобалися старі меблі, які залишила нам власниця, або той факт, що нам доводилось спати на розкладеному дивані у вітальні. Але в нас не було нічого свого, і переїзд із квартири до квартири в цьому метушливому та химерному Києві був частиною нашого неврегульованого постійно-тимчасового існування.

Змусивши себе встати й обережно вдягнувши його халат, я виринула з кімнати.

Вчора я злякалась. Він чекав мене вдома посеред дня, коли я прилетіла з Варшави, де тиждень спостерігала за виборчою кампанією в Польщі. Через незрозумілі стеження на початку цього літа мені було тривожно залишати його самого з дітьми.

− Хіба тобі не треба бути на роботі? – схвильовано запитала я.

− Я повернусь на роботу, просто хотів тебе побачити, – заспокоїв він мене після довгого поцілунку.

− Ти мене любиш? – вимагав він відповіді.

− Не тисни на мене. Авжеж, я тебе люблю, і ти це знаєш. Що за питання? – обурилась я, підозрюючи, що дивне стеження відновилось.

Він ставав вразливим і потребував підтримки, коли відчував себе самотнім, розгубленим або потрапляв у якісь неприємності. Як і раніше цього року, коли він дзвонив з телефонної будки десь на Мангеттені. "Скажи, що ти мене любиш", – благав він по той бік океану на перетині століть, напередодні нового 2000 року. І я знала: щось відбувається.

Під час президентської кампанії 1999 року в Україні, з якою ми нарешті попрощалися, він був чи не єдиним журналістом, який без вагань ставив жорсткі запитання під час телевізійних шоу з кандидатами у президенти, в тому числі з чинним – Кучмою.

"Міністр внутрішніх справ не виконує свою роботу щодо боротьби з корупцією, і ви нагороджуєте його. Якщо він некомпетентний, він не повинен бути на своєму місці. Або ви не знаєте, що він робить, і вам потрібно з’ясувати і, можливо, замінити його, або ви це знаєте і просто покриваєте його!" – казав він президенту на каналі "1+1" за місяць до виборів.

"Слухайте, вибачте, я не знаю вашого імені", – стримуючи роздратування, відповідав президент.

"Георгій, мене звати Георгій Гонгадзе!" – наполягав він на відповіді. На його обличчі, показаному великим планом, читалося: "Ви думаєте, що ми всі тут ідіоти. Чи не так?"

"Я не українець, але готовий померти за цю країну. Прошу, йдіть голосувати. Не думайте, що ваш голос не має значення!" – говорив він напередодні дня виборів в авторській програмі на радіо "Континент", яку вів по вечорах під час президентської кампанії.

Його заклики тоді лунали, як голос самотнього в пустелі.

У листопаді того ж року Кучму переобрали.

У грудні 1999-го новий старий президент України відвідав США.

Дописи "Радіо Свобода" з тих днів звучали речитативом.

"Президент України Леонід Кучма цього тижня відвідає Вашингтон для зустрічей із президентом США Біллом Клінтоном та віцепрезидентом Елом Гором. Однак незрозуміло, чи ця поїздка принесе якусь фінансову допомогу його країні, економіка якої в занепаді та потопає в корупції. Сільськогосподарське та промислове виробництво в Україні скоротилося, а корупція, як кажуть, є широко розповсюдженою. Світовий Банк затримує позики уряду президента Леоніда Кучми, наголошуючи, що влада в Україні рухається надто повільно щодо реформ відкритого ринку".

Георгій також вирішив поїхати до Вашингтона, щоб зустрітися з людьми й поговорити про обмеження медіапростору в Україні та корупцію, яка розквітала під пильним наглядом президента Кучми. Разом із низкою доказів корупції на високому рівні він привіз лист із підписами групи відомих журналістів, які ми зібрали в Києві. У листі йшлося про кампанію цензури та залякування журналістів в Україні.

Під час того візиту один із представників президентського пулу десь на лавочці у Вашингтоні зробив Георгію дружнє попередження. "Ти граєш з вогнем", – сказав він, упевнюючись, що той розуміє, наскільки небезпечна його діяльність.

Після повернення до України через місяць Гія втратив ще одну роботу, і нам довелося переїхати з нашої трикімнатної квартири, де ми оселилися після народження дітей. Жоден телеканал чи газета вже не брали його на роботу. Знали, що його неможливо контролювати або цензурувати. Він був персоною нон ґрата для політичного істеблішменту чи засобів масової інформації, контрольованих олігархами.

Проте візит до Сполучених Штатів дав йому надію. Він був наснажений, пояснюючи, що у світі багато українців мають доступ до інтернету й зацікавлені дізнаватися справжні новини зі своєї батьківщини.

"Крім того, я маю лишатися незалежним. Я маю писати про цю жахливу корупцію. Ти знаєш, я не можу мовчати. Він (президент) змінить Конституцію, щоб зміцнити президентські повноваження, – і ми знову в СРСР. Кучма продає Україну росіянам, а його друзі висмоктують всю кров із країни. Люди просто не розуміють. Вони такі бідні й так бояться, що ніхто не готовий говорити. Хтось мусить".

В Україні майже не залишилося вікна для незалежної журналістики, тому він вирішив створити власну газету, де міг би публікувати все, що хотів. І це було б інтернет-видання без витрат на друк. У той час, коли в країні не було навіть відсотка населення, яке б користувалося інтернетом, він вважав, що це єдиний спосіб залишатися незалежним і актуальним, а також спілкуватися зі світом.

Він мав рацію. Повний контроль над медіапростором за останні два роки спонукав багатьох журналістів, в тому числі мене, шукати іншу роботу в комунікаціях. І створення вебсайту, який він назвав "Українська правда", стало єдиним способом для нього та деяких інших сміливих репортерів виконувати свою роботу.

Сайт запрацював у квітні, але після публікації кількох історій у травні почали відбуватися дивні речі. Одного разу інспектори пожежної служби прийшли до офісу видання, щоб переконатися, чи все відповідає стандартам. Наступного дня вимкнулась електроенергія, і встановити причину було неможливо. Ми перестали обговорювати важливе телефоном.

У червні помітили, що за нами хтось стежить. На лавці у дворі нашого багатоквартирного будинку сиділи незнайомі підозрілі люди. Георгій зафіксував і передав у поліцію номерні знаки автомобілів, які їздили слідом за ним. Прокуратура повідомила, що таких знаків у реєстрі немає. Коли я вранці йшла на роботу і бачила когось на лавці поряд із домом, я телефонувала Гії, щоб попередити його. Ми не знали, чого чекати.

Вночі ми також мали процедуру. Коли він заходив до будинку, то дзвонив мені на мобільний, а я відчиняла двері нашої квартири і голосно вітала його. Це була тактика на випадок, якщо хтось захоче напасти на нього в темному коридорі.

Одного серпневого вечора він сказав мені, що деякі друзі, "які розуміються на справах", рекомендують йому залишити країну.

"Справді, куди ми підемо? Двоє немовлят, без грошей і місця проживання!" – плакала я.

"Можливо, тобі варто переглянути те, що ти робиш. Це явно небезпечно. Як щодо зміни професії? Ти талановитий у багатьох сферах. Ти можеш вести якесь туристичне шоу або писати про міжнародні відносини. Дивись, мені вдалося знайти іншу роботу. У нас є обов’язки. Ми не завжди можемо робити або говорити що хочемо", – благала я.

"Ти серйозно? Ти кажеш мені, щоб я цілував когось у дупу, бо в них є гроші й влада? Нізащо! Все буде добре. Повір мені. Ти маєш мені вірити".

Я була на межі.

Сьогодні була субота, 16 вересня 2000 року.

У маленькому дзеркалі ванної кімнати я бачила своє втомлене обличчя. Темні кола під очима, кістки щелепи виділялись – ознаки виснаження.

У мене давно не було вихідних. Сьогодні знову працювати. Грошей було так мало, що мені довелося взятися за цю тригодинну роботу, навчання активістів політичної партії, щоб заробити ці пару доларів. Тренінги з комунікації для членів політичних партій стали моєю допоміжною роботою у вихідні, щоб звести кінці з кінцями. Сімейний бюджет лежав на мені. Відтоді, як він розпочав свій новий проєкт, усі гроші, що він заробляв, йшли туди. Він майже не підтримував родину фінансово, і я жалілась. Нелегко було погодитися з тим, що поки його пріоритетом було говорити правду, мені доводилося працювати на двох-трьох роботах, щоб сплачувати оренду і годувати родину. Я просто сподівалась, що цей його новий проєкт удасться. Я не була впевнена, скільки ще зможу бути єдиним годувальником у цій родині.

Я вийшла з душу й швидко висушила волосся, коротко підстрижене для зручності.

"Все має бути добре, будь позитивною! – сказала я собі, нафарбувавшись тушшю і помадою. – Ми провели такий чудовий вечір, я не хочу зруйнувати ці приємні почуття. Сподіваюся, що свіже повітря сьогодні піде мені на користь. Принаймні після тренінгу я зможу пограти з дітьми й трохи погуляти в лісі".

Лейла, наша кішка, прокралась до ванної. Її подарували нам після того, як наш пес Ганс, ірландський сетер, помер майже три роки тому – того ж року, коли народилися близнюки.

Галас із дитячої кімнати вказував, що дівчата прокинулись.

Зараз 7:30 ранку. Няня Люба приходить о восьмій зі свіжим молоком з базару. Машина прибуде о дев’ятій. Мені варто поспішити.

Дівчата були в захваті. Я не бачила їх тиждень і з нетерпінням чекала, щоб провести час разом. "Я буду зайнята тренуванням лише половину дня", – подумала я, витягаючи їх із ліжечок.

"Нумо тихіше, тато ще спить", – прошепотіла я.

Нана пресувала Соломію, щоб та не брала її улюблених речей. Вони виглядали дуже мило з цією короткою стрижкою, але, як на мене, занадто короткою. Дівчата були схожі на хлопчиків.

"Він зробив це знову", – подумала я.

Щоразу, коли я вирушала у подорож, він відводив доньок у перукарню. Любив, щоб його бачили з дівчатами. Люди навколо шепотіли: "Такий гарний чоловік з такими милими дітками, і він приводить їх до салону краси". Він сидів у перукарському кріслі, тримаючи дівчат на колінах одну за одною, а перукар підстригав їм волосся. Який чудовий тато!

Дзвінок у двері. Люба, синьоока тридцятирічна тиха жінка з довгим не укладеним волоссям, таким, ніби вона сама собі його підстригла, завжди приходила вчасно. Вона швидко стала частиною нашої родини. Мені так пощастило, що я її знайшла, відповівши на перше ж оголошення в газеті. Раніше няня в дитячому садку, вона прийшла до нас, коли дітям було по дев’ять місяців і мені довелося повернутися на роботу. Вона безуспішно намагалася завести власних дітей, тому любила наших, як своїх рідних. Доглядати їх, готувати їжу та прибирати після них було її відповідальністю, і вона чудово виконувала роботу.

Останні два роки були надзвичайно напруженими для нас: спочатку парламентська, а потім і президентська виборча кампанія. Іноді ми обидвоє були зайняті до пізньої ночі, тож Любі доводилося вкладати дітей спати, поки жодного з нас не було вдома. Я намагалась поспішати додому, наскільки могла. Коли встигала, співала дітям колискові або вмикала радіо, щоб вони хоча б почули голос тата в нічній радіопередачі.

"Усі готові? Машина тут, чекає надворі. Давайте попрощаємося з вашим татком!"

Ми зайшли до вітальні, усі вдягнені у верхній одяг.

− О, ні! Ти забула про уроки. Я повинен це зробити, – Гія, остаточно прокинувшись,  раптом згадав про самонакладену відповідальність.

− Але ми готові йти. Машина вже тут, діти хочуть іти, – протестувала я.

− Ні, водій може почекати пів години. Нам треба провести урок, – твердо сказав він, не залишаючи місця для переговорів.

За хвилину дівчата почали повторювати за Георгієм: "Mother – мати, father – батько, bread – хліб, water – вода, cat – кіт". Він написав на аркушах паперу англійську абетку і змусив дітей складати з цих літер прості слова. Я терпляче стояла й спостерігала за їхніми рухами. Він запровадив суботні уроки англійської та грузинської мов лише місяць тому. Я тішилась тим, як він бере на себе цю нову батьківську роль, хоча не була певна, що стало причиною такого рішення. Коли діти почали дорослішати, він раптом став звертати на них увагу.

Чи це була наново усвідомлена батьківська відповідальність, чи той факт, що діти підросли й почали відповідати усвідомлено? Мені було цікаво спостерігати. А може, це було щось інше, чого я ще не могла впізнати.

Вже 9:30. Я подивилась на великий старовинний годинник на стіні нашої вітальні, що належав його бабусі, і промовила: "Ми справді маємо йти".

− Добре, перенесемо урок грузинської мови на завтра, – сказав він, цілуючи дівчат одну за одною.

− Добре, до зустрічі сьогодні ввечері. Я подзвоню, якщо вирішимо залишитися там, – попередила я, вже виходячи з квартири. 

Люба тримала обох дітей за руки, й вони бігли вниз по сходах.

Ми поцілувалися, стоячи на порозі.

− Подумай про плани на неділю, – сказала я на прощання. – Мені потрібен відпочинок.

Він вийшов за мною до загального коридору. Відпускаючи нас, крикнув: "Я зроблю все можливе! Бережи дітей!"

---------------------------------------

Він не повернувся додому ні тієї, ні жодної іншої ночі.

Як ми дізналися після довгих років розслідування та багатьох годин судових засідань, того ранку могло ніколи не статись. Міліція планувала викрасти Георгія напередодні ввечері, у п’ятницю 15 вересня. Але щось пішло не так у заздалегідь спланованій операції МВС, і вони затримали його 16 вересня. Четверо співробітників міліції під проводом генерала Пукача штовхнули мого чоловіка в машину, коли він ішов додому. Вони привезли його до лісу під Києвом, задушили його-таки ременем і закопали тіло на місці. Пізніше один з убивць, генерал Пукач, повернувся, відрізав голову трупу мого чоловіка, спалив тіло й знову закопав його.

Через два місяці в місцевому морзі я побачила те, що залишилося від мого кохання, те, що випадково знайшли люди з сусіднього села. Ідентифікувати його було неможливо. Прокурор хотів, щоб я сказала, що не можу ідентифікувати тіло. Немає тіла – немає злочину.

Я намагалася сказати правду і написала у протоколі: "Це тіло з великою ймовірністю належить моєму чоловіку Георгію Гонгадзе".

У квітні 2001-го за результатами експертизи ДНК слідчі головного офісу ФБР у Вашингтоні повідомили мені, що тіло, знайдене в Таращі під Києвом, належить моєму чоловікові.

Вбивство Георгія та мої намагання знайти справедливість розділили моє життя на до і після та змінили його назавжди.

З двома трирічними доньками я була змушена покинути Україну.

Цей злочин і громадський резонанс, а також таємно зроблені записи президента Кучми з проханням до його підлеглих позбутися мого чоловіка змінили траєкторію розвитку країни.

Усі виконавці злочину понесли покарання.

Президент, підозрюваний у причетності  до замовлення вбивства, насолоджується пенсією.

Моєму чоловікові Георгію Гонгадзе був всього 31 рік. Його голову знайшли лише за шість років після вбивства. Ми з доньками нарешті змогли його поховати лише у березні 2016 року.

Він був журналістом-розслідувачем.

Життя було ціною, яку він заплатив за свою роботу.

Читайте також: 

Мирослава Гонгадзе



powered by lun.ua

Як живеться в Луганську після 2014 року: 4 історії

Що потрібно знати про встановлення вінірів: види, переваги і недоліки

Які нововведення пропонує законопроєкт про реформу у сфері містобудування?

Як повернути собі власне життя: 5 головних правил делегування

Помста системі. Чому Зеленському не цікава реформа державного управління?

Сталінська "боротьба з бандитизмом". Раунд перший: 1944